Юрій Винничук: "Українські патріоти зараз воюють із "дичиною", яка не готова думати"

Письменника Юрія Винничука легше застати за кордоном, аніж у рідній країні. Він створив львівську міфологію, але від похвал відхрещується. Він рідко усміхається, але гостро жартує. Про те, як змінюється література, що буде з мистецьким Донбасом і що значить для Винничука вік, DT.UA розпитувало його в одній із львівських кав'ярень.

Про міську культуру

- Юріє Павловичу, чималу частину літературного життя ви поклали на те, аби створити певний бренд Львова. Що вдалося, і чи варто створювати щось подібне в інших регіонах?

- Мене завжди дивувало, що є легенди Братислави, Кракова, Вроцлава, а Львова - немає. Тому я взявся шукати різні записи, спогади, документи і опрацьовувати їх. Так поступово народилися "Легенди Львова". Ще я надихався текстами з "Містичного вісника" ХІХ століття, де люди описували "зустрічі з тутешніми духами". Згодом місто розширювалося, села ставали його територією, і це давало нові й нові історії, які я теж збирав.

У "Легендах…" стільки цікавих історій, що навряд чи найближчим часом хтось збере щось ґрунтовніше. Ця книжка була моїм дарунком Львову.

Думаю, такі книжки важливі, бо, приміром, місцеві діти у школах вчать описані мною історії і намагаються знайти їм підтвердження. Книжка працює вже сама, а Львів перестає бути "суто кам'яним". Напевне, досвід таких краєзнавчих книжок могли б застосовувати й в інших містах України.

Ви ж знаєте, що раніше Львів був "містом усміху"? Я прагну йому цей статус повернути. Склад населення після війни тут змінився практично повністю, але ж традиції залишилися. Це місто "переламувало" навіть приїжджих. Вони прибували до Львова з інших міст, але переймали місцеві звички. Наприклад, ходити на каву і називати напій саме "кава", а не "кофе". Подібний стиль зустрічей за кавою був лише в Австрії і трохи в Польщі. "Варшавський стиль" - це ти швидко випиваєш каву, вирішуєш справи і йдеш, а "львівський" - сидиш кілька годин, переглядаєш пресу, вирішуєш питання. Так любив робити Франко.

- А який ваш Львів?

- Цікаво виходить, що я вкладаю своє сприйняття міста в книжки. Мені легше його змальовувати письмово і складно усно. Думаю, "Танго смерті" - це один з моїх варіантів Львова.

- Але сучасні міфи вас цікавлять мало…

- Так, я більше люблю копирсатися в минулому. На поточні події реагую у своїх колонках як журналіст. Можливо, із часом я щось і напишу про сучасні міфи. Але наразі можу впевнено сказати, що я до них не причетний.

- Вважаєте себе частиною бренда міста?

- О ні... Більше того, я реагую на такі репліки так само, як і на "видатний письменник" чи "живий класик". Вважаю все це лестивими компліментами. Люди ж так не думають насправді.

Про Україну

- Ви багато мандруєте, щойно повернулися з тривалої подорожі Австрією. Як змінилося сприйняття України за кордоном?

- Я зустрічав дуже обізнаних людей. Вони слідкують за ситуацією і питали все дуже конкретно. І в Швейцарії, і в Австрії мені, наприклад, казали, що вони не підтримують політику своїх урядів у плані поблажливого ставлення до Росії.

Мене здивували їхня поінформованість і навіть цілі дискусії про українську ситуацію. Зокрема ми говорили про абсурдність "мовних баталій" у час, коли вже перші російські вояки висаджувалися в Криму. Тоді політики активно порушували це питання в парламенті. Мені прикро, бо замість конструктивних національних сил, я всюди бачу руку ФСБ.

- Як вам останній (чи останній?) пірует Комуністичної партії в Україні?

- Мені приємно їх більше не бачити в парламенті. Я усвідомлюю злочини комунізму не лише в Україні, а й по всьому світі. Чого лишень варта Камбоджа (режим Пол Пота, генерального секретаря Комуністичної партії Кампучії, який супроводжувався масовими репресіями і голодом, привів до загибелі від одного до трьох мільйонів людей. - К.Г.)... Вже не кажучи про те, скільки європейського населення було винищено комуністами. Мене й досі обурює, що ця партія стільки років займала місця в нашому парламенті.

Про Донбас

- Навесні відбувся фестиваль "Ізоляція" - унікальна мистецька подія для Сходу України. Ви брали в ній участь. Яке враження від Донбасу?

- "Ізоляція" - не показник, бо на її заходи приходила лише інтелігенція. На жаль, загалом люди цього регіону далеко не так мислять, як тамтешня інтелігенція.

Для мене Донбас - у деталях. Наприклад, в одному з магазинів я купував продукти, і касирка не мала решти. Вона злобно зиркнула на мене і цявкнула, що в неї "нету сдачи". І повторювала це кілька разів, замість розміняти гроші.

Така хамовитість напружує. Мені здається, в західних регіонах уже можна почути у звертанні до клієнта: "Чим можу служити?", а на Сході звертаються різко й без пошани.

- Хто, на вашу думку, міг би бути "голосом Донбасу"?

- Напевне, як і всюди, - моральні авторитети. Люди, які формують громадську думку. Однак на Сході я спостерігаю таке явище: їх слухають, але не обирають у владу.

Голос для типового східного мешканця - це людина, яка вирішить побутові питання. На Донбасі, приміром, Василь Стус не авторитет, і я не маю, що на це відповісти…

"Схід" тепер став надто широким поняттям. Той шматок території під так званими ЛНР і ДНР… Може, й варто від них відгородитися стіною. На фронті на українському боці гине еліта, гинуть найкращі люди - і заради чого? Патріоти ж воюють із "дичиною", яка не готова думати. Цвіт нації, замість будувати країну, - вмирає.

Про літературу
в складні часи

- Чи може стати складна політична ситуація поштовхом для розвитку літератури? Наприклад, регіональної?

- Був у нас письменник-фантаст - Федір Березін. І де він? У лавах сепаратистів. Я не вірю, що розруха може бути поштовхом для літератури. Я почуваюся розгублено в цій війні, бо бачу, що керівництво держави нічого не робить… Перемогти ми не можемо, то, можливо, варто закрити цю "лавочку з війною"?

Скажімо, в Ізраїлі теж війна. Але там кожен постріл з боку терористів отримує відповідь, а в нас "вічне перемир'я". Як можна довести до того, аби люди вмирали і не мали право на відповідь?

- Ваші книжки перекладено десятками мов. Ви слідкуєте за реакцією читачів у різних країнах? Наскільки вона відрізняється?

- Сприйняття в більшості країн Європи приблизно однакове. Читачі сміються на одних і тих самих моментах. Я би сказав, що відрізняється скоріше літературна критика. Лише кілька місяців, як мій роман вийшов у німецькому перекладі, а на нього вже є п'ять схвальних рецензій. Якщо в Україні літературний критик вживатиме слово "шедевр", то він помре, бо всі друзі його засміють: мовляв, який ти критик?

В європейських країнах літературні критики - це професура, відомі літературознавці, фахівці. До речі, здебільшого не молоді. В Україні рецензії часто пишуть "генії" без літературного бекґраунду, і їхнє завдання - трохи похвалити, але обов'язково знайти щось не те і самоствердитися. Один критик написав, що я списав любовний сюжет для "Танго.." з роману Іваничука "Торговиця", бо там теж були єврейка і галичанин.

В інших країнах відрізняються й презентації книжок. Там модератори - це літературознавці, викладачі, культурні діячі, які обов'язково прочитали роман. В одному з австрійських міст мене мали водити екскурсійним маршрутом дві дівчини, то навіть вони прочитали роман і багато мене розпитували.

- Чи змінюється щось у читацьких смаках українців? І, зрештою, чи почали ми більше читати?

- Мені трохи дивно спостерігати склад моєї аудиторії. Це 80 відсотків молоді і 20 - старших людей. Але де ділися ті, хто читав мене 20 років тому? Якось я зустрів одну таку віддану читачку ще з тих років і спитав, де вона пропадала. І вона почала: "часу нема", "проблеми в особистому житті"… Не до книжок їй, словом. Через кілька років вона таки прийшла на Форум видавців і після презентації каже: "Все, чоловіка знайшла, справи владнала, можна вертатися до читання". Дивна тенденція.

В європейських країнах усе навпаки - безліч старших людей, які просто-таки завалюють (інколи навіть не надто доречно) тебе запитаннями. В нашому турі Австрією, коли було кілька презентацій різних авторів в один день, дехто з шанувальників навіть не вставав з місця, аби раптом когось не пропустити. Фанатики.

Думаю, в Україні читають менше, ніж могли би, й через ціни. Вони зависокі для покупця.

Про спосіб життя
і важливі завдання

- Ви брали участь у кількох літературних школах, навіщо вони вам?

- У мене є бажання передавати досвід і знання. Інша річ, що багато молодих людей ставляться до літератури як до забави, не розуміючи, що справжній письменник має присвятити їй усе життя. І не може бути нічого важливішого від твоїх батьків, країни і літератури. Я бачу на лекціях багато дівчат, а з них усього відсотків десять писатимуть - більшість обере сімейне життя. Письменниця ж щасливою в особистому житті бути не може.

У нашому літературному бомонді кожна друга або розлучена, або живе з коханцем, або ще розлучиться. Жінкам складніше в нашій професії. Не кожен чоловік може змиритися з жінкою, яка постійно на презентаціях, у роз'їздах.

- Якщо уявити, що ви могли би дати Нобелівську премію комусь з українських письменників, хто б це був?

- Валерій Шевчук. По-перше, треба зважати на вік автора, по-друге, це має бути талановита й вагома людина. Шевчука, правда, не перекладали до пуття, тому це може бути лише в нашій країні. А взагалі, наша література бідна, у нас може вийти якийсь роман, і це викликає цілу дискусію з нічого.

В Україні є таке явище, коли пишуть рецензію на рецензію. Основних авторів близько двадцяти. Не більше. А це для такої великої країни замало.

- Чи правда, що в 60 життя тільки починається?

- Я на 60 зовсім не почуваюся, бо маю молоду дружину і сина, якому всього десять років. Він уже пише маленькі оповіданнячка і каже, аби я йому платив за них. Син письменника! Сміх та й годі! Він мене тримає в тонусі.

Але є інша тенденція: моє покоління стало втраченим, бо ті, хто народився у 50-х, почали друкуватися в 70-х, а це був найтяжчий час, багатьох він розчинив і знищив як письменників.

Це був час репресій, закрили багато видавництв. У мене вдома був обшук. А з покоління газети "Post Поступ" кілька людей, серед яких і Кривенко, померли, дехто покинув писати. Олег Шмідт, наприклад, зараз займається велодоріжками у Львові, а в газеті він писав на економічні теми.

Я взагалі більше люблю спілкуватися з молодими. Ходжу на каву з молодими поетесами, мені цікаво з ними говорити.

- Ви багато подорожуєте. Чи правда, що найкомфортніше все ж таки вдома?

- Мені до вподоби територія колишньої Австро-Угорської імперії. Там мені комфортно. Я помічаю, як багато схожого фольклору ми маємо. Проте Львів у моєму серці фаворит. Люблю його закапелки, де ховається багато міфів. Хіба ж не так?