Боєць "Азова" Олександр Бобровицький: "Ніколи не забуду калюжі крові на Інститутській"

У минулому Олександр Бобровицький був підприємцем і навряд чи колись міг уявити, що стане командиром "Граду". Він був на Майдані, був усередині Будинку профспілок, коли той горів. Хоча має три контузії після боїв в Донбасі та поранення, знову лаштується повертатися на фронт. Інакше не може… У розмові з DT.UA він спробував згадати, якими ці дні лютого були рік тому.

Будинок профспілок

На Майдані я був у сумському наметі, який завжди стояв на розі Будинку профспілок у бік Українського дому. Ми мали завдання - захищати цей "стратегічний" шматочок землі.
18 лютого, пригадую, людей було зовсім обмаль . Я тоді зрозумів: потрібно будь-що захищати наше "містечко" від наступу.

Історія з Будинком профспілок почалася для мене з особистого: мого близького товариша поранили, і я відніс його туди в медпункт. Після цього повернувся до намету, біля якого вже стояло море спецпризначенців із "Беркута". Вони намагалися підійти ближче до колон, бо звідти легше маневрувати. Ми їм цього не дозволяли.

Пожежа у Будинку профспілок почалася з того, що загорілася кутова кімната на першому поверсі. Її періодично намагалися гасити. Я на той час перебував у "черепасі". Ви ж знаєте, це бойовий порядок, коли вибудовується прямокутник із людей, які з усіх боків захищаються щитами і йдуть у наступ. Між іншим, ще в Стародавньому Римі ця побудова вважалася найефективнішою під час облог. Я вже тепер розумію, які небезпечні тоді були для нас дії "Беркуту". Вони ж у рази краще озброєні і просто озвірілі. Ще б трохи, й вони б нас оточили. Мені в один момент навіть довелося цією "черепахою" керувати. Оскільки я людина старша, мені вірили.

Раз у гурті мене контузило. Поки я оговтувався, відповз убік, повз мене пролетіла куля і вцілила в асфальт. Від неї пішли іскри. Я спитав свого товариша, що був поруч, і він пояснив: це вже справжня куля, зі сталі.

Вогонь

Згодом я повернувся в Будинок профспілок, бо мав намір скидати щось на голови беркутівцям. Це хоч якось могло допомогти переломити ситуацію. Я вбіг у будівлю, піднявся на другий поверх. Як тепер пам'ятаю: напис "Правий сектор" і кілька людей у кімнаті. На моє запитання, де решта, мені відповіли, що багато хто втік. На той час у "Правому секторі" було чимало молодих хлопців, які вже отримали серйозні поранення, інші боялися.

Далі я побіг у хол другого поверху до балкона, де поруч була ще одна кімната. Вона теж обгоріла, там сиділи два хлопці. Вони відреагували на мій голос. Виявляється, приміщення обгоріло через те, що коктейлі Молотова кидали назад, і вони спалили добрячу частину покриттів.

Я кричав, що коли не почнемо скидати щось згори на "Беркут", то нам усім буде кінець. А хлопці кажуть: "Крім коктейлів Молотова, по нас стріляє снайпер. Ми ховаємося й пересуваємося навприсядки". І показують мені кулю. Судячи з траєкторії, летіла вона з даху "Сбербанка России"...

Потім я вибіг на вулицю у бік Олександрівського костелу. Пригадую, зловив чоловіка, який ніс коробку, - в ній було штук шість "коктейлів". Я її видер у нього й повернувся на другий поверх Будинку профспілок. Людей там залишалося обмаль. Я віддав хлопцям коктейлі Молотова і побачив у коридорі полум'я. Але воно не було аж таким великим.

Справжній вогонь спалахнув пізніше, коли неподалік раптом загорілася стіна, і я вперше побачив величезну хвилю вогню. Я не знаю точно, що, але туди кинули якийсь пристрій, і він спричинив справжнє пекло.

Я почув крик з варти другого поверху: "Біжімо!". І за секунду зрозумів, що все, почалося!

Виявилося, що з сьомого поверху будівлі вниз рухався "Беркут". Їх було десятки. Ми вже потім зрозуміли, що зайшли вони через невелику дірку між Будинком профспілок і готелем. У цьому проїзді є пожежні сходи - через них вони й потрапили всередину. Рухалися вони від верхніх поверхів донизу. А ми тікали.

Згодом приїхали пожежні вишки, почали рятувати людей, когось спускати мотузками.

У цій історії з Будинком профспілок мені незрозуміло одне: чому досі не відновлюється нормально хронологія і не збирають свідчень? Невже це нікому не потрібно?

"Град"

На Майдані я бачив багато смертей, на моїх руках помирали друзі, і тому довгий час я просто психічно не міг там бути. Але події на сході не могли залишити мене байдужим.

Спочатку працював волонтером, ми возили спорядження, їжу в зону АТО. В Ізюм, Красний Лиман, Дмитрівку...

Але в один момент зрозумів, що більше не можу стояти осторонь. Я приїхав до Києва, де на той час у готелі "Козацький" проводили співбесіду й набирали людей у батальйон "Азов". І я пішов. Хоча 15 років я був звичайним підприємцем і зовсім не цікавився військовою сферою. Проте в мені була готовність учитися.

Думаю, це не секрет, що найбільша потреба як тоді, так і тепер - в артилеристах. Саме тому я проходив навчання з цього напряму. Потім ми дізналися, що не вистачає командирів "Градів" і наводчиків.

Пригадую, мене спитали, чи я не підведу. Відповів: "У жодному разі". І волею долі ми з моїм другом Володимиром пішли на "Град". Я став командиром, а він наводчиком.

Раніше мені здавалося, що для цього обирають спеціально підготовлених людей, але потім зрозумів: в екстремальній ситуації всього вчишся на ходу і швидко, бо немає часу розкачуватися.

Ми з хлопцями були під Маріуполем, біля Миколаєва, згодом біля Чонгара, в Дебальцевому. "Град" потрібно заряджати, тому люди, які з ним працюють, мають бути дуже мобільними.

Восени, коли ми переносили снаряди, в однієї коробки відірвалася ручка і 100 кг. впало мені на ногу. Вже зробили кілька операцій. Зараз проходжу реабілітацію в Сумах, звідки родом.

Повернутися

У наших бойових невдач, за моїми спостереженнями, 2 причини: багато зрадників у керівництві штабів; ми воюємо батальйонами, ротами, а потрібно це робити бригадою. Тоді діють усі сили: і "Гради", і піхота, і танки, і "Урагани". Таким чином можна було б прикривати одне одного, і ми б зазнавали менше втрат.

І, звісно, - комунікація! Коли люди не просто не спілкуються між собою, а одне одного ненавидять, то не можна нормально боротися з ворогом.

Мені часом буває соромно перед Небесною Сотнею… Соромно, що керівники країни так поверхово до цього ставляться, так нехтують їхнім вчинком. Я ніколи не забуду побаченого після подій лютого в одному з вагончиків на Майдані, де надавали допомогу: кров просто калюжами! Я, взагалі, доти не бачив стільки крові.

Знаю, що мій народ цього не заслужив, і пам'ятаю, як ми вірили у зміни. А тепер усе стає ще гірше. Мотивації стає все менше. Проте я однак повернуся. До кінця березня закінчу реабілітацію і поїду назад на фронт…