Володимир Дериведмідь: "На Донбасі українські книги важливіші за танки"

На фасаді книжкової крамниці тоді красувався яскравий напис "Дім Книги" - важливіший за 20 танків на Донбасі", біля входу майоріло українське знамено та прапор Євросоюзу. З часом з'явився ще й величезний портрет вояка з квітами, а у вітринах, крім книжок, - барвисті вишиванки. Потім "Дім Книги" дістав назву "Еней" і поступово перетворився із звичайної книгарні на україномовний простір, де можна відпочити душею від прифронтового сьогодення. Побувати у містечку і не відвідати "Дім Книги" неможливо. Чи ти приїхав, чи від'їжджаєш з Бахмута, прямуєш від вокзалів до центру якраз повз нього. І вже ніяк не можна не помітити прапорів і вишиваного українського одягу, які на Сході України - дивина. Власник крамниці Володимир Дериведмідь - громадський активіст і професійний військовий, отже, знає ціну як людському життю, так і живому друкованому слову, що здатне життя зберегти.

З України в Україну

Володимир Дериведмідь народився в селі Личкове Магдалинівського району на Дніпропетровщині. В роки Радянського Союзу він здобув професійну військову освіту, тож ніс службу в різних куточках колишнього СРСР, воював в Афганістані. Перебуваючи в ДРА, протягом двох років пан Володимир обіймав посаду командира танкового взводу. "Я досі пишаюся тим, що за два роки не втратив жодного солдата, - розповідає колишній військовий. - Повірте, це тяжка робота для командира: по-перше, зберігати людські життя, по-друге - виконувати завдання. Доводилося весь час боротися з керівництвом і обставинами".

Після служби в Афганістані Володимир Дериведмідь оселився в Україні. А коли демобілізувався з армії, осів в Артемівську (сучасний Бахмут). "Навколо мене панувало звичне для Донбасу російськомовне середовище, - згадує пан Володимир. - Так тривало аж до 1993 року, коли в одному з міських дитсадків, куди водив доньку, запропонували перевести її у щойно відкриту групу з вивченням української мови. І десь за тиждень, коли я прийшов по дитину, вперше почув від малої: "Доброго вечора, тату!". Я тоді так розхвилювався і був настільки зворушений, що навіть заплакав. Після цього довго не міг заспокоїтися і сушив голову над закономірними запитаннями: чому ми забуваємо, що ми - українці, із своєю мовою, культурою, традиціями, і хто заважає кожному з нас бути тим, ким є. Тоді я вирішив починати з себе". Так Володимир Дериведмідь звернувся до українського друкованого слова і відкрив для себе цілий світ української літератури, історії і культури.

Від добровольця батальйону "Донбас" до власника книгарні

Коли почалася війна на Сході України, Володимиру Дериведмідю було за шістдесят. Але, попри це, він твердо вирішив, що має бути в зоні бойових дій, тож добровільно пішов воювати до лав батальйону "Донбас". "Я вагався спочатку, - згадує пан Володимир. - Але усвідомив: якщо мені вдасться зберегти життя бодай кількох людей, я своє завдання виконаю". Тож він присягнув українському народу і обійняв посаду старшини 2-ї штурмової бригади. "У мене були дивні відчуття, - ділиться колишній військовий. - Коли я робив відеоматеріали про наш батальйон, знімкував зовсім юних хлопців, накочувалася сльоза. Спрацьовувала якась жахлива інтуїція, і я питав себе - невже вони помруть? Сумно, що такі віщування іноді справджувалися… Я бачив, як гинуть найкращі. Мій перший "вантаж 200" у Бахмуті - Сєрьожа Плахонько, світла молода людина… Його портрет сьогодні висить на фасаді мого магазину."

Бахмутські знайомі нерідко докоряли Володимиру Дериведмідю щодо появи українського війська на Сході України. "Вони казали, що у нас в місті гарні дороги, горить світло, є вода, на нас ніхто не нападав, тож навіщо на Донбасі українські військові? - згадує він. - Після десятків таких запитань я зрозумів, що головна війна буде не за територію, а за свідомість і за душі людей". Ця думка стала початком на шляху до створення української книгарні у прифронтовому Бахмуті.

Бахмутська Енеїда

"Еней" - позивний Антона Цедіка, хлопця з Полтави, який загинув в Іловайському котлі. "Він мав дві вищі освіти, не пив, не палив і був затятим вегетаріанцем, - згадує Володимир Дериведмідь. - Він завжди під час обіду просив поміняти м'ясо на салат. І завжди мав при собі книжку. Антон був солдатом світла. Коли йшов у свій останній бій в Іловайську, окрім зброї та боєприпасів, взяв із собою ще й книжку. Уявляєте, сказали нічого з собою не брати, бо не всі повернуться назад, а він взяв книгу про отамана Зеленого… Через мої руки пройшли тисячі солдатів, але такого за все своє життя я не бачив."

Тяжко переживаючи загибель побратима, Володимир вирішив звести у Бахмуті монумент українському солдату з книжкою в руках. Але, напевно, це ще в майбутньому. Натомість сьогодні українська книгарня пана Володимира в пам'ять про Антона Цедіка дістала назву "Еней". І, не зупиняючись на досягнутому, книгар намагається створити мережу українських крамниць на Донбасі. Такий пам'ятник загиблому воїнові-патріоту сьогодні, на його думку, є найкращим.

Книжковий простір з вишиванками у вітринах

Неважко здогадатися, що у переважно російськомовного населення містечка українська книгарня захвату не викликала. До неї просто ніхто не заходив. Навіть намагання співпраці з навчальними закладами з метою популяризації української літератури успіху не мали. Українські дитячі посібники, які Володимир Дериведмідь привіз для ознайомлення місцевим педагогам, залишилися в підсобному приміщенні навчального закладу навіть не розпакованими. Як тут не впасти у відчай?

"Раз на місяць я отримував пенсію і віддавав її за оренду приміщення, - згадує книгар. - Та я не пропав. Є місцеві люди, які допомагали мені з харчуванням. Але питання не у виживанні - в Афганістані я навчився виживати у будь-яких умовах. Мені було прикро, що люди до мене так і не ходили. Я довго міркував, як створити такий теплий простір, аби люди просто заходили, читали, спілкувалися. Якось поїхав до Краматорська і на базарі побачив вишиванки. Спитав у продавчині, чи беруть, вона каже - беруть. Мені тоді менший син, який проживає за межами країни, надіслав трохи грошей. І на ті гроші я купив вишиванок. Друзі допомогли зробити вішаки, і я виставив вишиванки у вітрину. Отоді я побачив, що таке українські гени і як вони прокидаються у нашого населення, коли воно бачить український національний одяг. У жінок, що йшли повз магазин, усі очі були у вітринах. Неймовірно, але до мене почали заходити і питати про українські вишиті сорочки. А я вже пропонував і книги. Згодом почав розширювати асортимент вишиванок, у мене з'явилися постачальники зі Львова, Харкова, Києва. Книжкова справа теж зрушила. Тоді я зрозумів, що українська мова, українське друковане слово не може бути відокремлене від культури і традиції". Відтоді книгарня "Еней" почала перетворюватися на український простір з вишиванками і вінками, прапорами і географічними картами, читаннями і чаюваннями.

Цукерково-поетичний проект для малих українців

Соціально відповідальний бізнес - це складний багатогранний творчий процес. "Звичайні книгарні можуть заробляти непогані кошти, - міркує Дериведмідь. - Але я намагаюся продавати книжки з мінімальною націнкою або навіть за ціною видавництв. Адже у мене завдання не збагачення, я маю розбудити на Донбасі українську мову. Та як це зробити, якщо в родинах спілкуються російською, в садочку з дитиною розмовляють російською, у школі - російська, на вулиці теж російська?.. Як дитину спонукати до вивчення української мови? Чому саме дитину? Тому що навіть найзатятішого комуняку може загітувати до української його власний онук."

До цього завдання книгар підійшов творчо з використанням сучасних інтерактивних технологій. Діткам, які приходять до книгарні, пропонують розповісти вірша українською мовою, як нагороду вони отримують приз у вигляді цукерок, бубликів, іграшок або книжок. За бажання виступ юного декламатора може бути записаний на відеокамеру і викладений на сторінці книгарні у Фейсбуці. Зазвичай така перспектива дуже тішить дітей і охочих чимало. Слід зауважити, що тих дітлахів, які зголошуються декламувати вірша Володимира Сосюри "Любіть Україну" або заспівати українську пісню, очікує більш серйозний приз - справжня вишиванка. "Ми вже роздали понад двадцять п'ять вишиванок, - тішиться Дериведмідь. - Одного разу вчителька Бахмутської школи відпустила свою ученицю до мене на цей проект. Дитина прийшла, розповіла вірша, заспівала пісню й у вишиванці повернулася до школи на урок української мови. Так само отримала вишиванку дівчинка, яка з району приїздила до Бахмута в лікарню до мами. Вона дорогою зайшла до нашої книгарні, тож до клініки прийшла у вишиванці".

Лагідна українізація

Частими гостями пана Володимира є жителі окупованих територій Донбасу. Річ у тому, що поруч з українською книгарнею розташовані відділення банку і супермаркет, до яких приїздять жителі населених пунктів, захоплених терористичними угрупованнями. Книгар придбав ксерокс, аби гості міста могли за потреби копіювати документи, поставив для них стільці, запрошує попити чаю, погортати українську пресу, почитати книжки. "Нещодавно з Макіївки один чоловік у мене купив книжок на півтори тисячі, - розповідає Володимир Дериведмідь. - Усе це українські книжки. І хоча мої відвідувачі зазвичай російськомовні, розмовляю з ними українською. Хто про це знає, іноді приходять просто посидіти і послухати." До книгарні приходять і військові, аби переглянути періодичні видання і купити щось для душі. Приязно тут зустрічають і малозабезпечених містян, які не можуть собі дозволити придбати книгу. Натомість їм радо пропонують книжкову поличку для читання. Тут можна обрати книжку до смаку і, залишивши контактний номер телефону, взяти почитати, як у бібліотеці.

Українська книгарня в Бахмуті живе. До неї, як до чистого джерела, стікаються з усього Донбасу люди, спраглі українського друкованого слова. Тож, попри економічні труднощі, Володимир Дериведмідь не скаржиться, просто йде обраним шляхом, адже цю роботу хтось має робити. "Мені іноді буває соромно за нинішню інформаційну політику нашої держави та брак у Донецькій області необхідної кількості українських видань, - каже книгар. - Часто до "Дому книги" в Бахмуті приїжджають навіть люди з Краматорська та інших міст і сіл області у пошуках українських книжок, особливо підручників. Ситуація жахлива. Іноді люди хочуть навчати дітей державною мовою, та не мають для цього можливості. Я готовий до співпраці з видавництвами і навчальними закладами. Але я не бачу підтримки в цьому напрямі представників державної влади". А за кілька десятків кілометрів від Бахмута - зона бойових дій. П'ятий рік поспіль там віддають життя наші українські військові і гинуть мирні жителі… Може варто нарешті керівництву країни дослухатися до мудрого воїна, і погодитися, що справді книгарня вартує більше, ніж двадцять танків? Тільки от біда, що така українська книгарня на Донбасі лише одна.