Висота Василя Степанченка

Така велика держава як Україна повинна мати свою потужну авіаційну промисловість.

Василь Степанченко

Навіть столітнє життя - лише 365 тисяч днів. Мабуть, глибинний сенс цієї східної мудрості по-справжньому осягається у двох випадках: по-перше, з віком, коли частіше й частіше відвідує думка про швидкоплинність буття, і, по-друге, коли заходить мова про незвичайну людину.

22 березня 2014 р. Василеві Степанченку - відомому авіабудівникові, генеральному директору Київського авіаційного заводу (1954–1958, 1965–1979) виповнилося б 100 років. Будучи одним із творців (і будівничих) української авіаційної промисловості, В.Степанченко зміг підняти її на недосяжну висоту.

З нагоди ювілею цієї непересічної людини - кілька характерних штрихів та епізодів з її життя.

Було це в 1937-му...

Як і багато тогочасних хлопчаків, він теж мріяв про авіацію. Зростав на диво цілеспрямованим і спраглим знань. З відзнакою закінчив Воронезький авіаційний технікум, потім Казанський авіаційний інститут (теж із відзнакою). Привабливий, дотепний, чуйний Василь Степанченко був улюбленцем молоді й душею компанії. За лідерські якості його обрали секретарем комітету комсомолу.

Один епізод із того часу запам'ятався йому на все життя. Було це в 1937-му. Хтось написав на нього анонімку. Нібито комсорг Василь Степанченко - друг ворога народу, оскільки сидів у кінотеатрі поруч із секретарем райкому, який є ворогом народу. В інституті скликали комсомольські збори: на порядку денному стояло питання про те, щоб висловити недовіру В.Степанченкові. Три дні тривали збори, три доби студенти-комсомольці не полишали інститутських стін, але ніхто не дав слабини, і таки відстояли свого побратима. Інакше невідомо, чим би закінчилася та історія з анонімкою, і як би склалася подальша доля обдарованого хлопця.

Коли почалася війна, В.Степанченко працював на Казанському авіазаводі, спочатку - майстром, потім - заступником начальника виробництва. Складали бомбардувальники. Там познайомився з А.Туполєвим. Відомому авіаконструкторові (він відбував строк ув'язнення), з огляду на воєнний стан, дали можливість працювати (щоправда, під охороною). Відтоді вони підтримували дружні стосунки.

У 1949-му В.Степанченка відрядили на Омський авіазавод, де пропрацював до 1954-го на посаді головного інженера. У той період було налагоджено серійне виробництво перших реактивних бомбардувальників Іл-28.

Організатор виробництва. Ні, академік!

У 1954 р. Василя Степанченка перевели на Київський авіазавод, де на посту генерального директора він змінив відому особистість - Петра Юхимовича Шелеста. Тут організаторські здібності й професійні якості Василя Олексійовича розкрилися на повну силу. Під його керівництвом здійснено велику реконструкцію заводу, пов'язану з початком серійного виробництва пасажирського літака Ан-24. Було побудовано кілька екземплярів широкофюзеляжного транспортного літака Ан-8 (його називали "літаючий кит"). Річний випуск літаків Ан-2 збільшився з 256 (у 1954-му) до 396 (у 1958-му).

Василь і Ольга Степанченки. 1935 р.

У 1958–1965 рр. В.Степанченко обіймає посаду першого заступника голови Київського раднаргоспу. У цей відповідальний період він багато сил та енергії вкладає в розвиток оборонних галузей промисловості, у тому числі авіаційної.

Повернувшись 1965 р. на авіазавод, Василь Олексійович відчув себе в рідній стихії. Особливо гучної слави зажили київські авіатори в 70-ті рр. Під керівництвом В.Степанченка на підприємстві здійснено масштабну модернізацію. Збільшився випуск літаків та іншої продукції, стрімко пішла на підйом економіка заводу. Розширилося виробництво літаків Ан-24, почали серійно випускати Ан-26 та Ан-30, розпочалося освоєння літака Ан-72.

На той час працювати на КиАВО (Київське авіаційне виробниче об'єднання) було престижно. Молодь охоче опановувала робітничі професії, де доводилося мати справу з "розумними" верстатами та іншою сучасною технікою. А у вихідні дружною компанією їздили відпочивати в Конча-Заспу, у заводський пансіонат "Сокіл".

Так званому соцкультпобуту В.Степанченко приділяв не менше уваги, ніж розвиткові виробництва. З його ініціативи побудовано піонертабір "Сокіл" та однойменний пансіонат у Конча-Заспі, дитячі садки, стадіон зі спортивним залом, водно-оздоровчу базу, лікарню, чудовий Палац культури. При ньому виросли обчислювальний центр, заводоуправління, ангар для складання літака Ан-124 "Руслан", а також було зведено житлові будинки для заводчан.

Паралельно з розвитком виробництва Василь Олексійович розв'язував науково-технічні проблеми авіабудування. На початку 70-х В.Степанченко підготував дисертацію на здобуття ступеня кандидата технічних наук.

З відгуку Андрія Миколайовича Туполєва на його дисертаційну роботу: "Вважаю, що розв'язання таких важливих науково-технічних проблем... дозволяє характеризувати В.О.Степанченка як сформованого вченого і великого організатора... що дає всі підстави для присудження йому вченого ступеня доктора технічних наук".

Академіки Борис Євгенович Патон і Олег Костянтинович Антонов також зазначили, що автор заслуговує на докторський ступінь. Та, попри думку авторитетів, ВАК не відступила від суворих канонів. Але Василя Олексійовича це не засмутило. Туполєв назвав його академіком авіаційного виробництва, і цим визнанням Степанченко особливо дорожив. Заслужити таку похвалу з вуст патріарха авіації дано не кожному.

Лише факти. Під керівництвом В.Степанченка було налагоджено серійний випуск літака Ан-2, виготовлено дослідний екземпляр Ан-8; серійно випускалися літаки Ан-24, Ан-26, Ан-30, Ан-32, виготовлено дослідну партію літаків Ан-72, а також підготовлено до випуску Ан-124 "Руслан". Завод брав участь у створенні вузлів та агрегатів літаків Ан-10 "Україна" та Ан-14 "Бджілка".

У період керівництва В.Степанченка виробнича потужність Київського авіазаводу збільшилася більш ніж уп'ятеро.

В.Степанченкові присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці (1971), нагороджено орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, іншими відзнаками. Він лауреат Державної премії України.

Розправа

Усе почалося знову-таки з анонімки. Щоправда, цього разу закінчилося набагато гірше.

У чому тільки не звинувачували генерального директора безіменні й безадресні автори "колективних скарг" - у зловживанні службовим становищем, фінансових порушеннях, нездоровому моральному кліматі в колективі. Наклепники не шкодували чорнила, описуючи, яка в нього дача в Конча-Заспі з шикарною сауною в підвалі, який величезний особистий катер на підводних крилах із каютами та баром, і все це, мовляв, за кошти заводу.

Кілька комісій поспіль - від ЦК і від міськкому партії - перевіряли завод, але нічого не знайшли. Приїжджали з перевіркою й у Конча-Заспу, де побачили звичайний дощатий будиночок із двох невеликих кімнат і льох. Сауна й особистий катер залишилися на совісті анонімів - у Василя Олексійовича ніколи не було навіть власної машини.

Однак після чергової порції "компромату" на В.Степанченка, яка потрапила на стіл одному з секретарів ЦК Компартії УРСР, той наклав резолюцію: "Оздоровити обстановку в колективі". Матеріали справи передали в міськком партії, де нею особисто займався перший секретар О.Ботвин. Він брав участь у засіданні парткому КиАВО, яке мало дати згоду на звільнення з посади генерального директора. Більшість проголосували "проти". Але на цьому справа не закінчилася. В.Степанченка й секретаря парткому О.Бугайка викликали в міськком, де з ними провели "роз'яснювальну роботу". Василь Олексійович тяжко переживав всю цю брудну метушню. І коли невдовзі партком знову зібрався для розгляду цього питання, Степанченко, подякувавши товаришам за довіру й підтримку, сказав, що буде краще для всіх, якщо вони приймуть умови міськкому.

До речі, голова міськвиконкому В.Гусєв - єдиний з членів бюро міськкому, який проголосував проти звільнення В.Степанченка з посади генерального директора КиАВО. Треба віддати належне Володимирові Олексійовичу - він належав до нечисленної на той час породи керівників, які не боялися відкрито висловлювати свою думку. За що й поплатився - посадою мера.

Безперечно, кампанія з дискредитації В.Степанченка була ініційована тими, хто хотів розправитися з генеральним директором. У Василя Олексійовича був твердий характер, він ніколи не погоджувався танцювати під дудку партійних функціонерів.

Генеральний батько і дід

До вимушеного виходу на пенсію В.Степанченко, за словами його близьких, намагався ставитися по-філософському. Без роботи він, звісно, сидіти не міг - викладав у галузевому інституті підвищення кваліфікації кадрів.

- Батько мені дістався тільки після виходу на пенсію, - згадує донька відомого авіабудівника Галина Степанченко, доктор філософії, заслужений діяч мистецтв України, заступник голови Київської організації Національної спілки композиторів України. - Раніше вдома ми його бачили рідко - допізна був на заводі. І ось тепер ми могли з ним наговоритися досхочу. Я з подивом виявила, як багато в нас спільного. Ми ходили разом на вистави, на концерти до філармонії, він жваво цікавився моєю роботою, навчанням онуки Олі (моєї доньки), яка дідуся буквально обожнювала. Він щедро обдаровував нас теплом і турботою, немов хотів надолужити те, чого колись не зміг дати через свою колосальну зайнятість.

І багато читав. Особливо любив Чехова, Достоєвського. Багато віршів Тараса Шевченка знав напам'ять. Дуже любив співати українські народні пісні.

Влітку ми відпочивали в дерев'яному будиночку в Конча-Заспі, поблизу заводського пансіонату. Іноді в неділю нас навідував Олег Костянтинович Антонов, з яким тата пов'язувала не тільки робота, а й справжня дружба. Зазвичай він приїжджав зі своєю сім'єю - дружиною і донькою Анею. З Ганною Антоновою ми й досі підтримуємо теплі стосунки. До речі, вона стала хрещеною матір'ю мого онука Василя. Душевна атмосфера тих зустрічей наших батьків залишилася в пам'яті на все життя. Моя мама - Ольга Севастянівна завжди була привітна й гостинна, смачно готувала й нікого не відпускала не почастувавши. Татові друзі й колеги її дуже поважали. Коли мама тяжко захворіла, і після операції їй знадобилася донорська кров, багато хто з літакобудівників прийшов на допомогу.

Тато дуже тяжко переживав смерть мами. Вони прожили в любові й злагоді понад 40 років. Удома я ніколи не чула грубого слова. Ми з братом виросли в атмосфері батьківської любові, домашнього тепла, пошани до старших і взаємоповаги. І дуже вдячні батькам за те, що прищеплювали нам ці одвічні цінності.

Після смерті мами ми жили втрьох - тато, я і Олечка (назвали її на честь мами). Я намагалася, як могла, підтримати й підбадьорити батька, а він став нашим першим порадником. Він нас так зворушливо називав - "мої дівчатка".

Навіки із заводом

Хоч би чим займався В.Степанченко після виходу на пенсію, душею він залишався на заводі. Хоча про нього, здавалося, всі забули. Тільки Олександр Бугайко, який втратив посаду через те, що захищав Степанченка, зрідка приїжджав до нього, передавав вітання від заводу з нагоди свят.

Минав час, настали важкі 90-ті як для економіки країни загалом, так і для авіапромисловості.

Якось Василеві Олексійовичу зателефонував його колишній учень О.Харлов, який став генеральним директором авіазаводу. Олександр Іванович сказав, що є цікава робота, з якою, на його думку, краще, ніж Василь Олексійович, не впорається ніхто. Степанченкові доручили готувати друге видання книжки "Київські літакобудівники". Він охоче погодився. Працював захоплено, засиджуючись допізна за письмовим столом. І встиг закінчити літопис авіабудівників до 75-річного ювілею заводу.

На святковий вечір збирався, помітно хвилюючись. Навіть у свої 80 років виглядав бадьорим і гарним. Сидів у першому ряду Палацу культури, побудованого в роки його директорства. Розчулився до сліз, коли переповнений зал почав скандувати: "Сте-пан-чен-ко! Сте-пан-чен-ко!..". Потім був урочистий прийом, де Василь Олексійович виголосив проникливу промову про досягнення українських літакобудівників, про те, що труднощі, які переживає країна і завод, тимчасові, тому надважливо зберегти кваліфіковані кадри для майбутнього авіабудування.

Його останніми словами були: "Така велика держава як Україна повинна мати свою потужну авіаційну промисловість". Надпив трохи коньяку і... впав на руки близьких і колег, які підоспіли на допомогу. Смерть настала миттєво. На його обличчі застигла щаслива усмішка.

Крила для злету

У родині Степанченків-Сушків підростають правнуки Василя Олексійовича - восьмикласниця Анна і шестирічний Василь. Дівчинку назвали на честь антоновських літаків, створенню яких віддав усе своє трудове життя і талант її прадід, а хлопчика - не складно здогадатися - на честь славетного прадіда. Якби Василеві Олексійовичу судилося дожити до цих днів, він, безперечно, знайшов би спільну мову з правнуком. Найбільше у світі Вася захоплюється літаками, і цей потяг у хлопчика, як кажуть, з пелюшок. Ледь навчився тримати олівець - почав малювати літаки. Знає всі їхні назви, моделі й навіть серії. І, ясна річ, у кімнаті в нього ціле летовище.

У сім'ї живе пам'ять про славного батька-діда-прадіда.

- До татового ювілею ми всією родиною підготували фотоальбом "Василь Степанченко: "Життя моє - авіація", - розповідає Галина Василівна Степанченко. - Це своєрідний фотолітопис. В альбомі зібрано фотодокументи, у тому числі унікальні, з життя й трудового шляху батька. Василь Олексійович для нас взірець у всьому - відданості своїй справі, ставленні до людей, шануванні сімейних традицій. У вихованні дітей нам не треба далеко ходити за прикладом.

У цеху авіазаводу. 1970-ті роки.

* * *

Так уже повелося, що літаки називають іменами конструкторів. Літакобудівники, які вдихають у них життя, ставлять "на крило", залишаються поза кадром. За роки керівництва В.Степанченка Київським авіазаводом було випущено понад дві тисячі "Анів" (за деякими даними, ця цифра набагато більша). Відбудований і модернізований при ньому завод - виробниче об'єднання - експортував літаки більш ніж до 30 країн світу.

З нагоди 100-річчя від дня народження В.Степанченка були пропозиції назвати його ім'ям сучасний авіалайнер. Хочеться вірити, що літак "Василь Степанченко" таки злетить. І Україна, як мріяв відомий авіабудівник, стане на міцне крило.

Дмитро Ківа, президент - генеральний конструктор ДП "Антонов", доктор технічних наук, академік НАН України:

- Василь Олексійович Степанченко був видатним організатором виробництва, одним з найкращих генеральних директорів в авіаційній промисловості Радянського Союзу. Досягнуті заводом результати з випуску літаків - унікальні (близько 200 літаків на рік), що в нинішніх умовах, навіть за наявності сучасніших технологій та обладнання, є недосяжним. Василь Олексійович був не тільки інженером і директором, а й ученим, який підпорядковував усі свої дії беззастережному виконанню поставлених завдань найбільш ефективним способом.

Борис Патон, президент НАН України, академік НАНУ:

- Василь Олексійович Степанченко був найвищого класу фахівцем своєї справи, авіабудівником від Бога, талановитим організатором і виключно успішним керівником виробництва, дбайливим господарем, самовідданим і невтомним трудівником, чудовою Людиною, яка щиро піклувалася про благо людей.