Відхід Великого Гельмута

16 червня помер Гельмут Коль. Німці любовно-фамільярно називали свого колишнього канцлера Великим Гельмутом або Ведмедем.

Маючи 193 см зросту і 135 кг ваги, він і справді вирізнявся з-поміж усіх німецьких, та й світових політиків своїми габаритами. Але не тільки фізичними. Водночас він вважався і досі вважається одним із найвидатніших лідерів в історії Німеччини. Його ім'я стоїть в одному ряду з такими гігантами як залізний канцлер Отто фон Бісмарк, батько нової Німеччини Конрад Аденауер, творець німецького економічного дива Людвіґ Ергард…

Місце ж самого Коля в історії, на думку його співвітчизників, визначається "двома Є" - "єдністю (Einheit)" та "євро (Еuro)". Саме цьому політику Німеччина більшою мірою, ніж будь-кому іншому, завдячує тим, що процес возз'єднання Східної Німеччини з Федеративною Республікою відбувся мирно, за історичними мірками - блискавично і не був обставлений якимись відчутно обтяжливими для суверенітету об'єднаної держави умовами. Це тепер, у ретроспективі, більшості з нас здається, що в тих історичних умовах, напередодні краху СРСР, інакше й бути не могло. Сам же Коль через кілька років після вікопомного для німців 1990-го визнав: "Шанси, що все скінчиться мирно і не проллються ріки крові, були тоді 50 на 50".

Важко переоцінити також особисту роль Коля в тому, що Європейське економічне співтовариство в листопаді 1993 р. перетворилося на Європейський Союз, а на зміну німецьким маркам, французьким франкам, італійським лірам та ще 16 національним валютам прийшли євро. 1 червня1998 р., за кілька місяців до відставки Коля з посади канцлера, у німецькому Франкфурті-на-Майні було засновано Європейський Центральний Банк, і відтоді процес переходу на єдину європейську валюту став уже незворотним. Локомотивом, чи принаймні одним із локомотивів, європейської інтеграції Німеччину називали і до Коля, і після Коля. Але саме впродовж 16 років перебування Великого Гельмута при владі його країна закріпила свої позиції як найвпливовіший член Європейського співтовариства, і його наступникам залишається нині тільки не втрачати вже завойоване місце.

Життєпис Коля "нецікавий". У ньому бракує таких карколомних "віражів", як, наприклад, у біографії одного з його попередників на посаді канцлера ФРН Віллі Брандта. Ще в юності визначивши для себе гідну мету в житті - стати лідером возз'єднаної Німеччини, - Коль наполегливо і послідовно йшов до неї, нікуди "не звертаючи".

Гельмут Коль народився 3 квітня 1930 р. в місті Людвіґсгафен-на-Рейні, другому за чисельністю населення у федеральній землі Рейнланд-Пфальц, одному з центрів хімічної промисловості Німеччини, де й нині розміщується штаб-квартира BASF - найбільшого хімічного концерну в світі.

Батько Коля був дрібним службовцем податкового відомства, віруючим католиком. Родина мусила жити дуже економно, - так, батько, який полюбляв пиво, міг дозволити собі літровий кухоль цього напою лише в неділю. Та й той випивав не в пивній, а вдома, позаяк так було дешевше. Гельмут із молодших класів школи змушений був якимось чином підробляти, аби підтримати сімейний бюджет, - вирощував кролів, ловив у Рейні раків на продаж, пізніше - підробляв підсобником на будівництві, займався шліфуванням плит… Але ще змалечку його улюбленою грою була гра в … єпископа. Загорнувшись у старе простирадло і насунувши на голову стьобаний чохол від чайника, хлопчик велично походжав садочком, уявляючи себе князем церкви. Недарма через багато десятиліть генеральний секретар ХДС Гайнер Гайсслер скаже: "Гельмут Коль - це уособлена воля до влади".

Коли почалася Друга світова війна, Гельмуту було лише 9 років. Він, як і практично кожна німецька дитина того часу, став членом "Дойчес юнгфольк" - аналога радянських жовтенят. Попри те, що родина Колів не підтримувала нацистських цінностей, батькові та старшому братові Коля довелося йти воювати. Батько повернувся з фронту капітаном вермахту, а брат загинув у віці 18 років. Навесні 1945 р. Коля, якому ще не виповнилося й 15 років, разом з іншими членами людвіґсгафенського Гітлерюгенду мобілізували й відправили на захист Альпійської фортеці Берхтесґаден, де була розміщена одна з резиденцій Гітлера. Втім, зброї до рук хлопці так і не отримали. При наближенні американців захисники фортеці розбіглися, і Гельмут разом із кількома товаришами змушений був, аби добратися додому, пішки подолати 400 км, голодуючи й жебраючи хоч якісь харчі в американських вояків.

Удома, щоб не померти з голоду, хлопцю майже рік довелося працювати підсобником на великій тваринницькій фермі неподалік рідного міста. І лише 1946 р. 16-річний Гельмут зміг повернутися до школи. Тоді ж він вступив до щойно створеного Конрадом Аденауером Християнсько-демократичного союзу, який став політичним наступником розігнаної нацистами Партії католицького центру, що їй у родині Колів симпатизували до приходу Гітлера до влади. Вже за рік гімназист Коль став співзасновником людвіґсгафенського міського осередку молодіжної організації ХДС.

Закінчивши 1950 р. гімназію 20-річним переростком (один рік навчання "вкрала" війна), Коль почав студіювати право в Університеті Франкфурта-на-Майні, роком пізніше перевівся до найстарішого в Німеччині Гайдельберзького університету. Освіта Коля завершилася у 1958 р. захистом докторської дисертації на тему "Політичний розвиток Пфальцу і відродження політичних партій після 1945 року". Ще років два він попрацював науковим співробітником в Інституті Макса Вебера при Гайдельберзькому університеті, референтом генерального директора металургійного заводу в рідному місті, референтом Спілки підприємців хімічної промисловості в Людвіґсгафені. Проте не приховував ні від себе, ні від людей, що його не спокушує ані наукова кар'єра, ані робота в підприємництві. Основним змістом його життя була політика. Ще 1953 р. Коль став членом земельного комітету ХДС у Рейнланд-Пфальці, 1959 р. очолив партійну організацію в рідному місті і став наймолодшим у Німеччині депутатом, 1963 р. обраний лідером фракції ХДС у земельному парламенті, а 1969 р. очолив земельний уряд Рейнланд-Пфальца. Через два роки після невдалої спроби 1971-го 43-річному Колю вдалося стати головою Християнсько-демократичного союзу. Коль утримував за собою цю посаду довгих 25 років. Він уособлював собою повоєнну генерацію німецьких консерваторів, для яких не існувало жодних авторитетів. Ця генерація зверхньо поглядала на "батьків", скомпрометованих нацизмом. Колю вдалося істотно змінити характер партії. Не втративши своїх традиційних виборців - представників заможних верств, релігійних і націоналістичних кіл та селян, Коль спромігся примусити голосувати за блок ХДС/ХСС частину промислових робітників, особливо кваліфікованих, та інтелігенцію. Певне значення для розширення виборчої бази "занадто католицького" ХДС мало й одруження Коля з протестанткою, що вплинуло на політичні симпатії частини її одновірців. 19-річний Гельмут познайомився з 15-річною Ганнелоре на танцях ще 1949 р. "Я була така щаслива, що зустріла чоловіка, сильного, як гора, на якого можна спиратися", - згадувала вона згодом перший день знайомства. Проте одружилися вони тільки 1960 р. У Коля - двоє синів, і своє щасливе сімейне життя він зробив одним із аргументів у боротьбі за голоси виборців. Як стверджують аналітики, Коль упродовж багатьох десятиліть уміло приховував від мас виборців свою інтелігентність, стараючись, аби його родина виглядала в їхніх очах типовою бюргерською сім'єю. "Ганнелоре миє посуд, а я його витираю", - саме в такому ключі федеральний канцлер любив характеризувати для преси своє родинне життя. Він навіть став співавтором написаної спільно з дружиною (а радше - самою дружиною) куховарської книжки "Кулінарна подорож по німецьких землях".

Ще довгих 9 років Колю довелося бути лідером опозиції, при владі залишалася коаліція соціал-демократів та вільних демократів.

Зрештою, 1982 р. консерваторам вдалося провести перший після проголошення Федеративної Республіки результативний вотум недовіри уряду, і 52-річний Коль став шостим федеральним канцлером - наймолодшим у порівняно короткій ще історії ФРН.

У своїй діяльності на посаді очільника держави Коль зробив наголос на соціальну та економічну політику. Німеччина впевнено посіла місце найбільшого експортера у світі, а позиції західнонімецької марки зміцнилися, - вона на той час вважалася найнадійнішою валютою у світі. Було реалізовано ефективні програми стимулювання розвитку бізнесу, зокрема малого та середнього, згорнуто або модернізовано старі малоефективні галузі виробництва. У підсумку, хоча загальний рівень безробіття, практично, не знизився, вдалося створити нові робочі місця, особливо для молоді. Істотно підвищувався життєвий рівень громадян Західної Німеччини, який став одним із найвищих у світі. Відтак, очолювана Колем коаліція здобула переконливу перемогу й на наступних парламентських виборах 1987 р.

А незабаром у Коля з'явився історичний шанс. Перебудова в Радянському Союзі набирала обертів. І хоча ще 1986 р. Коль називав Горбачова "радянським Геббельсом", уже за рік-два німецький канцлер кардинально змінив свою думку про радянського лідера. Об'єднання Німеччини стало реальністю.

Сигнали про можливість "нового розділу" в радянсько-західнонімецьких відносинах Горбачов подавав Колю ще в середині 1988 р. Але проривним став візит бундесканцлера до Москви. 28 жовтня 1988 р. Під час розмови в Катерининському залі Кремля радянський лідер дав зрозуміти Колю, що не заперечує проти возз'єднання німецької нації. Виникали тільки питання, на яких умовах це відбудеться, як це зробити технічно і яку ціну муситиме заплатити Німеччина за відновлення єдності.

Принциповим було питання геополітичного статусу відродженої єдиної країни. Адже ще наприкінці 1940-х років Сталін пропонував Заходу об'єднати Німеччину на умовах "фінляндизації" цієї країни, тобто виходу її з НАТО. Так само наприкінці 1980-х спершу радянська позиція зводилася до того, що єдина Німеччина має бути нейтральною, тобто ФРН повинна залишити Північноатлантичний альянс, американські війська треба вивести з території Західної Німеччини одночасно з виведенням радянських військ із Німеччини Східної, на території країни буде заборонено розміщувати ядерну зброю. Велася мова про тривалий, не менше 10 років, перехідний період, коли спочатку буде створено конфедерацію двох рівноправних німецьких держав, потім та конфедерація може бути перетворена на федерацію, і лише в перспективі можливим стане повне злиття двох Німеччин в одну. В Радянському Союзі багато хто з урядовців і експертів вважав, що коли вже Москва "віддає" ФРН "свою Німеччину", то має це робити не "задурно", а за гроші. До того ж за дуже великі гроші. Говорили про 100 млрд марок, 128 млрд дол. (чомусь саме така "не кругла" цифра, мабуть для створення враження, що вона хоч якось економічно обґрунтована, а не названа довільно). Мовляв, прагнення німців до єдності таке сильне, що вони ладні будуть віддати за це будь-які гроші. Фактично, йшлося, що Німеччина має ще раз заплатити Радянському Союзу величезні репарації за програш Другої світової війни.

Великою проблемою було й те, що, попри постійні заяви західних союзників ФРН про необхідність подолання розколу Німеччини, які проголошувалися впродовж багатьох десятиліть і перетворилися вже на своєрідні мантри, насправді на той час із трьох західних держав-переможниць у Другій світовій війні до цієї ідеї схвально ставилися тільки американці. Президент Франції Франсуа Міттеран, а ще більшою мірою - прем'єр-міністр Великої Британії Марґарет Тетчер відверто побоювалися надмірного, на їхню думку, посилення Західної Німеччини після її перетворення на Об'єднану Німеччину. Адже ФРН тоді й так уже була найбільшою економічною потугою Європейського співтовариства, і її політична вага в цьому союзі невпинно зростала. Відтак Тетчер прямо сказала Горбачову, що не схвалює ідеї об'єднання Німеччини, проте не може про це прямо сказати ані Рейґану, ані Колю. Вона воліла, щоб Кремль обставив свою згоду такими умовами, на які Західна Німеччина просто не могла б погодитися.

Відтак досягнення сприятливих чи хоча б прийнятних для ФРН умов об'єднання було надзвичайно складним дипломатичним завданням.

Але Гельмут Коль із тим завданням блискуче впорався. І це було вельми нелегко, попри навіть добру волю Михайла Горбачова та його готовність іти на безпрецедентні поступки.

Вже 9 листопада 1989 р. упав Берлінський мур, а З жовтня 1990 р. землі колишньої Німецької Демократичної Республіки увійшли до складу Федеративної Республіки Німеччина. При цьому не було створено нову державу, об'єднання здійснювалося на основі конституції ФРН. Про вихід Німеччини з НАТО, виведення звідти американських військ, вивезення ядерної зброї навіть не йшлося. Кремль отримав лише гарантії нерозширення НАТО на схід. Та й то їх не було юридично зафіксовано в жодному документі, навіть такому обтічному, як сумнозвісний Будапештський меморандум, підписаний кількома роками пізніше. Гарантії прозвучали лише в заявах західних лідерів і посадовців. Та й грошова компенсація, за словами тогочасного посла СРСР у ФРН Валентина Фаліна, звелася лише до "4,5 млрд марок - нагодувати людей". Окрім того, правда, Німеччина взяла на себе зобов'язання власним коштом побудувати військові містечка в них на батьківщині для радянських частин, що виводилися з території колишньої НДР. Зобов'язання те було скрупульозно виконане вже після розпаду СРСР, і деякими з тих містечок досі користуються Збройні сили України.

Західній Німеччині справді довелося витрачати величезні кошти на об'єднання. Але левова частка тих грошей пішла не росіянам, а на модернізацію Східної Німеччини, на приведення земель колишньої НДР у відповідність до західних стандартів. Процес той, загалом успішний, повною мірою не завершено, до речі, ще й досі, через чверть століття. Проте найважчими видалися перші роки. Зокрема, було запроваджено спеціальний "податок солідарності" у розмірі 7,5% від усіх доходів фізичних та юридичних осіб. Пізніше його скасували, але 1995р. відновили знову, правда вже зі ставкою 5,5%. Діє той податок і досі. Зібрані кошти цільовим призначенням спрямовуються на інфраструктурні проекти у східних землях країни. І, попри весь ентузіазм, який викликало в німців об'єднання країни, економічний тягар інтеграції приєднаних земель виявився важким. Принаймні політологи вважають, що саме "податок солідарності" став однією з причин того, що Коль та його команда програли загальні вибори 1998 р. і Великий Гельмут мусив піти у відставку.

По завершенні активної політичної кар'єри Коля переслідували нещастя та прикрощі. Наприкінці 1999 р. проти нього було висунуто обвинувачення у збиранні коштів у передвиборний фонд своєї партії з порушенням закону під час перебування на посаді канцлера. Жовті газети рясніли заголовками типу "Коль капут" або "Бос мафії Гельмут Корлеоне". І хоча й найзатятіші його критики не могли звинуватити екс-канцлера, що він хоч шеляг витратив на себе особисто, Коль дуже болісно переживав цей скандал. Він визнав, що особисто отримав незаконні пожертви для своєї партії на суму близько 2 млн марок, і попросив вибачення в нації. Проте, попри вимоги закону, категорично відмовився розкрити імена жертводавців, посилаючись на обіцяну їм конфіденційність. Щоб хоч якось допомогти своїй партії, він заставив власний будинок, а отримані 700 тис. марок передав у передвиборний фонд ХДС.

2001 р., щоб уникнути мук від тривалої невиліковної хвороби, наклала на себе руки його дружина Ганнелоре, вірна подруга Гельмута впродовж півстоліття. Сам Коль протягом останніх років кілька разів падав, то розбиваючи собі голову, то ламаючи шийку стегна. А одним із його останніх політичних виступів стала спільна з іншим екс-канцлером, Ґергардом Шрьодером, заява про необхідність скасування санкцій, запроваджених до Росії у зв'язку з її агресією проти України. Втім, розглядатимемо це, радше, як причуду людини, котра наближалася вже до свого 90-річчя. Коль залишиться в історії аж ніяк не цією заявою.