В голові у Сороса

12 серпня, 2020, 18:10 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Своє 90-річчя «Сорос як символ» зустрів у тонусі — і в світі, і в Україні. А як тримають удар «соросята»?

В голові у Сороса

У фільмі Спайка Джонза «Бути Джоном Малковичем» головний герой знаходить у своєму офісі дивну шафу, зайшовши в яку можна на 15 хвилин потрапити в голову актора Джона Малковича, і починає продавати таку послугу по 200 доларів. Вочевидь, багато заінтригованих людей заплатили б на порядки більше за можливість спробувати бодай на мить потрапити в голову Джорджа Сороса. Але, дуже ймовірно, були б страшенно розчаровані, не побачивши там планів захоплення влади у світі, таємних змов чи алгоритму встановлення фінансового панування шляхом «імітації» благодійності.

Через низку обставин Сорос став ідеальним персонажем усіх ключових конспірологічних теорій епохи світу постправди, з його потребою в персоніфікованому образі ворога, якого, залежно від місцевого контексту, можна оголосити відповідальним за що завгодно.

І оголосили! Заокеанські опоненти попрікають Сороса підтримкою чорношкірих радикалів і профспілкових «ліваків», у Європі — сприянням нелегальній міграції, а проросійські телеканали в Україні на повному серйозі влаштовують телемарафони, де просувають тези про відповідальність Сороса ледь не за всі реальні й уявні провали української влади.

Сьогодні регулярне згадування Сороса й «соросят» у негативному контексті — невід’ємний смисловий маркер усіх орієнтованих на антимайдан і пострадянсько-корупційну модель діячів, політичних сил та медіа в Україні. Стигматизуючий агресивний наратив про Сороса і «соросят» — нині своєрідна перепустка до клубу «балакаючих голів», у химерний інформаційний космос пропагандистської машини «НьюсВан—Зік—112—Наш». Вам треба володіти цим лексиконом, якщо хочете стати їхнім регулярним гостем, частиною їхнього понятійного поля з відповідною системою координат. По суті цим наративом маскується стрижневий мислевірус, який щоденно вживлюється у свідомість глядачів: «Захід — зло».

Таким чином, не прагнучи цього, Джордж Сорос став одним із символів «західного вектора» України, ввібравши в себе його перемоги і зради. А зради завжди «продаються» краще, ніж перемоги. Тим паче що на тлі непростих процесів, які відбуваються в західному світі, Україна — знову на роздоріжжі. І для медійних та політичних ударів по західному напрямі розвитку знову з’являються приводи. 

Вибір у бік відкритого демократичного суспільства, який і був відстояний Революцією Гідності, приніс половинчасті реформи, політичні скандали та розчарування суспільства. А куди тут без Сороса? 

«Старі» політичні еліти дедалі більше усвідомлюють високу ціну європейського вектора України для звичного їм способу владарювання та збагачення, тоді як «нові» виявляються неспроможними втілити обіцяну ними зрозумілу і якісну альтернативу, яка була б визнана і сприйнята більшістю. Для чималої частини суспільства історія президенства Порошенка і «раннього Зеленського» дедалі більше зливається в смисловий ланцюжок зрад і невдач. Ілюзії на швидкі зміни тануть, натомість зростає скепсис, який живить, не без допомоги пропаганди, міфи про «соросят» як носіїв «чужих закордонних інтересів». 

Очевидно, що з розгортанням в Україні місцевої виборчої кампанії зазначена тенденція буде тільки підсилюватися. Штучними методами в тому числі. Особа Сороса на прапорі ворога — залізний аргумент для тих, хто харчує і харчується фейками. Потреба «зручної мішені», за посередництва якої можна стріляти в європейський вектор України (а саме він є справжньою ціллю), залишатиметься актуальною.

Громадська думка знову свідчить про глибокі розбіжності в питанні альтернативних векторів розвитку країни. Що, знову-таки, на тлі триваючої війни і поверховості світогляду та низької компетентності влади — досить ризикована історія.

Тому своє 90-річчя «Сорос як символ» знову зустрічає в тонусі — і в світі, і в Україні. Але наскільки можливо зрозуміти Сороса як людину? В чому його «світло» і «тінь»? Що він робить в Україні і які програми фінансує? Що спонукало його віддати на благодійність понад 80% коштів, зароблених власним фінансовим хистом за все життя? І що саме у 90 років продовжує драйвити головного ворога авторитарних лідерів усього світу?

Філантропами не народжуються, ними стають

У 1939 році в редакцію однієї з будапештських газет прийшов дев’ятирічний хлопець. «Я приніс це фінам», — сказав він, простягаючи руку з пачкою банкнот. Відповідаючи на здивовані запитання газетярів, хлопець пояснив, що впродовж року він виготовляв та продавав на вулицях свою власну газету і, дізнавшись про боротьбу фінського народу проти загарбницького вторгнення СРСР, вирішив пожертвувати героїчним фінам усі зароблені гроші. Ця історія, включно з іменем юнака, потрапила в газету, тож і не була забута. Так почалася історія «політичної філантропії» Джорджа Сороса, яка вилилася в 41 рік філантропічної діяльності, 33 мільярди доларів, переданих на благодійність, 120 країн, охоплених роботою його Фундацій Відкритого Суспільства. 

Стаття про замітку в газеті (угорською)

Джордж Сорос народився 1930 року в Будапешті, в єврейській родині адвоката, інтелектуала і відомого есперантиста. Він ріс в умовах розгортання світової війни і наростання антисемітизму, проте найгірше трапилося, коли Джорджу було 13. У 1943 році Німеччина окупувала недавнього союзника Угорщину, а всі євреї країни опинилися перед загрозою смерті. Більше року родині довелось переховуватися під фальшивими документами. Батько Сороса активно допомагав вижити іншим євреям, шукаючи для них схованки та підробляючи документи. Саме цей період Сорос пізніше назве одночасно найгіршим і найпрекраснішим у житті: попри всі міфи, які зараз гуляють у мережі про чесноти його батька, він боровся на боці добра проти очевидного зла, і це надихало підлітка Сороса.

Після визволення від фашистів Угорщина потрапила під вплив СРСР, який замінив нацистський тоталітаризм — комуністичним. Великими зусиллями у 1947 році Соросу вдалося виїхати до Великої Британії. 

Там він вступає до Лондонської школи економіки, а щоб її оплачувати, працює охоронцем у ресторанах та вантажником на залізниці. У Лондоні Сорос познайомиться з Карлом Поппером, філософом та ідеологом відкритого суспільства, який обґрунтував усі загрози, які несуть фашизм та комунізм, а також можливості, які відкриває розвинена демократія. Ці ідеї справили надзвичайне враження на Сороса, який пережив екзистенційні загрози з боку обох тоталітарних ідеологій. Саме тоді, мабуть, він вирішив докласти всіх зусиль до того, щоб допомагати суспільствам ставати більш відкритими, щоб не допустити повторення жахіть фашизму та розширення сфери комунізму. 

Місія нездійсненна?

Отримавши диплом філософа, Сорос починає свою кар’єру у сфері фінансів спершу у Британії, а потім у США. За словами Сороса, він хотів заробити 500 тисяч доларів і повернутися до Британії, щоб вивчати філософію. Цей план провалився, але втілився інший: за кількадесят років він стане однією з найбагатших людей планети і почне втілювати філософію відкритого суспільства на практиці. 

З часом частина світу побачила в цій історії шлях «фінансового спекулянта, який наживається на фінансово-економічних кризах та країнах, що розвиваються, нав'язуючи їм свою картину світу». Тоді як інша частина отримала приклад безпрецедентного за масштабами філантропічного проєкту, який дає можливість допомагати системним змінам, відчиняючи двері «перехідних» країн у цивілізований світ. Так, світ небездоганний, але, можливо, більш наближений до бажаного для більшості людей справедливого ідеалу.

Отже, 1979 року, коли його Quantum уже став одним із найуспішніших хедж-фондів в історії, Сорос починає видавати перші стипендії — темношкірій молоді з ПАР, де вона страждала від режиму апартеїду. А вже 1984 року засновує перший національний фонд — у рідному Будапешті. Від цього року й заведено вести відлік історії другої за розмірами й першої за впливовістю приватної благодійної організації у світі — Фундацій Відкритого Суспільства.

Було б перебільшенням вбачати ключову роль Сороса в падінні залізної завіси наприкінці 1980-х, — залишимо це конспірологам. Проте його внесок у допомогу країнам Центральної та Східної Європи порвати з комунізмом — значний, а за мірками приватної особи, за якою не стоїть держава,— величезний.

Цей шлях виявився нелінійним. Після швидких і, здавалось, обнадійливих результатів демократичні процеси починають згортатися в Білорусі, Росії, Азербайджані та Туреччині, що змусило переглянути роботу в цих країнах і закрити низку місцевих фондів. Паралельно, національні фонди Сороса на початку 2000-х бути закриті або відпущені у «вільне плавання» в тих країнах, котрі стали членами ЄС і, як вважалося, досягли незворотних демократичних змін, тож «місія виконана».

Однак «незворотність» виявилася примарною в кількох випадках, зокрема і в рідній Угорщині, звідки внаслідок ідеологічного (а по суті — політтехнологічного) конфлікту з прем'єром Орбаном, колишнім соросівським стипендіатом, було вимушено переведено до Відня більшість навчальних процесів заснованого Соросом Центрально-Європейського університету. 

Чому Сорос не йде з України?

Усвідомлення нелінійності демократичних процесів, їх схильність до «маятникового руху» поступово спонукають Сороса переходити від пошуку швидких рішень до структурної, системної роботи з інституціями, освітою; до просування довготермінових стратегій підтримки демократичних процесів і захисту прав людини, допомоги людині відчути свою причетність до творення власної держави через механізми громадської участі. Такою є еволюція пріоритетів Джорджа Сороса останнього десятиліття.

Не останню роль у цій зміні світогляду відіграла Україна. 2019 року в інтерв’ю Шону Вокеру з The Guardian, відповідаючи на запитання, якими здобутками він пишається, Сорос сказав: «Я завжди хотів успіху в найближчій перспективі, але з досвідом дійшов висновку, що реальні успіхи потребують 25 років. Візьміть таку країну як Україна: вона мала низку революцій, і всі вони зазнавали невдач, але ось там (знову) відбулися вільні й чесні вибори». Саме «незавершений, але перспективний політичний прогрес» України Сорос називає одним із проєктів, дотичністю до якого він може пишатися.

Багато трактувань цілей і мотивацій у діяльності Джорджа Сороса часто наражаються на базові суперечності. Навіть відкидаючи абсурдні конспірологічні версії про «злого Сороса», який 40 років займається благодійністю задля невідомо-коли-можливого скуповування українського чорнозему, багато дослідників не помічають проблем у своїх версіях.

Якщо його метою було повалення тоталітарних комуністичних режимів, чому активність його Фундацій тепер вища, ніж 30 років тому? Якщо він прагне глобального впливу на процеси у світі, чому витрачає сотні мільйонів доларів щорічно на гуманітарну допомогу чи підтримку активістів у слабких країнах третього світу? Якщо воліє насамперед обмежити Трампа і привести до влади демократів, то чому працює у 120 країнах світу, а не сконцентрується на США?

Діяльність Сороса, як загалом, так і в Україні зокрема, слід розглядати саме під призмою його досвіду і його поглядів. Концепцію «Відкритого суспільства» Поппера він сприйняв не як теоретичний конструкт, а як практичну інструкцію до втілення. Його філантропія — це винятковий випадок в історії, коли приватна особа витрачає левову частку своїх статків, аби довести життєздатність філософського концепту. І найнесподіваніше — що їй це в багатьох випадках вдається.

Тому в Україні Фонд Сороса «Відродження» не підтримує окремих політичних сил, хоч би як комусь хотілося довести протилежне. Натомість сприяє розвиткові ідей, які не зосереджуються на політичних циклах і працюють на прогрес. 

Серед таких довгограючих ідей — залучення громадян до вироблення політик, доступ до правосуддя, розвиток місцевих громад, безпечне довкілля, правозахист, громадський контроль за діями влади, доступна медицина і освіта, безоплатна правова допомога, реформи, передбачені Угодою про асоціацію з ЄС, громадянська освіта. Все це становить каркас смислів, із яких виростає проєкт України як європейської правової держави.

Власна філософія чи випадковість?

Як уже згадувалося, філософською основою для світогляду Сороса стало знайомство з одним із найвідоміших філософів ХХ століття Карлом Поппером. Він теж був євреєм і мусив утікати з рідного Відня, проте ще 1937 року. Викладаючи в Новій Зеландії, незадовго до закінчення Другої світової війни в 1945 році він опублікував двотомну фундаментальну працю «Відкрите суспільство і його вороги».

У своїй праці Поппер критично проаналізував ідеї Платона, Гегеля та Маркса, які лягли в основу нацизму й комунізму, і знайшов у них спільні проблеми. Наклавши на них власні ідеї у сфері філософії як науки, він виявив, що тоталітаризм вводиться в дію з допомогою хибних і антинаукових понять.

У тоталітарних ідеологіях особистість є лише інструментом, гвинтиком механізму, який має наблизити історичний прогрес. Гвинтиком, яким задля цього прогресу можна пожертвувати. Проте історія, за Поппером, не має власних логіки й задуму, а того чи іншого смислу їй надають лише люди. Саме люди відповідальні за те, як розвиватиметься суспільство. І якщо ніякого наперед заданого сценарію розвитку не існує, то і будь-які жертви, покладені за його обстоювання, — марні. 

Логіці історичного прогресу Поппер протиставляє прогрес окремих індивідів. Саме в цьому демократія та лібералізм мають перевагу над тоталітарними ідеологіями. Люди більше не є засобами й інструментами досягнення вигаданих історичних цілей. Людина як така, її свобода і розвиток стають самодостатніми цілями.

Ми самі — творці своєї історії. Треба розвивати дух змагальності та співпраці, в якому ніхто не матиме монополії на істину, проте кожен почуватиметься гідно і захищено.

Tut.by

За Поппером, єдиною формою існування відкритого суспільства є демократія, що відкрита до змін. Політичні свободи і права — фундамент для відкритого суспільства. У відкритому суспільстві будь-які істини можуть піддаватися критиці та незаангажованому пошуку, а держава визнає, що різні люди мають різні погляди й інтереси. Базові цінності відкритого суспільства — свобода, гідність, відповідальність, толерантність, рівність. Таке суспільство може мати внутрішні обмеження та запобіжники, але лише для того, щоб забезпечити рівні можливості для всіх членів цього суспільства.

Закрите суспільство і метаморфози демократії

Закрите суспільство, навпаки, стоїть на фундаменті заборон і жорстких правил, які не можуть піддаватися сумніву. Будь-яка поведінка може бути трактована як однозначно правильна чи однозначно неправильна. Домовленості досягаються не в результаті діалогу, а через монопольне право керівників або «більшості» визначати, що є «природним» для такого суспільства, а що — ні. Індивіди не включені у творення суспільства і тільки підтримують його функціонування.

Терміни «Відкрите суспільство» і «Закрите суспільство» частіше за інші можна надибати й у власних чотирнадцяти філософських працях Джорджа Сороса. І саме вони стають ключами до розуміння того, чим саме й навіщо продовжує займатися Сорос навіть у дев'яносто років.

Спостерігаючи за тим, що нині відбувається в західному суспільстві, Сорос неодноразово вказував на джерела дисгармонії. Суголосний його розумінню викликів недавній лист 150 американських літераторів, журналістів і громадських діячів, яким засуджуються обмеження відкритих дискусій та бойкот публічних персон за вияви власної думки. Адже навіть у демократичних суспільствах бажання привласнювати право на правду стало спокусою для багатьох носіїв «істин».

medium.com
 

У 2020 році ми заново ставимо перед собою запитання, на які, здавалося б, уже отримали відповіді: чи може закритість бути ефективнішою за відкритість? Пандемія COVID-19 примушує держави закривати власні кордони й цілі галузі економіки, використовувати закритість як засіб захисту. Тоталітарні країни начебто можуть краще організувати жорсткий карантин і швидше подолати пандемію, ніж демократичні, — отже з'являється привід знову поговорити про конкурентні переваги закритих суспільно-політичних систем? Знову постає питання балансу між свободою і відкритістю, з одного боку, та безпекою і стабільністю — з іншого.

Парадоксом сьогодення є зростання запиту на суверенітет з одночасним зростанням потреб у міжнародній співпраці та об'єктивною залежністю країн від ціннісного вибору, який роблять суспільства. Так, це — залежність, але зі знаком «плюс», бо вона свідчить про дорослість суспільства і ясність його історичних претензій. Свідомо зроблений і захищений у 2013–2014 роках вибір на користь європейського вектора розвитку вже не дозволяє говорити про «зовнішнє управління» в питаннях, які стосуються впровадження європейських норм і правил. Бо це — наш власний вибір. А тим більше не годиться перекладати відповідальність за цей вибір на окремих осіб, хоч би якими впливовими вони здавалися. 

Сорос — це не панацея, не ікона, не мішок із грішми й не вселенське добро/зло. Це — додаткова можливість для тих, хто знає й розуміє свої місію, напрям руху та реальні ресурси і поділяє демократичні цінності. А вже як ефективно ми скористаємося підтримкою, яку надає міжнародна філантропія, зокрема та, яку здійснює в Україні, завдяки Джорджу Соросу, Міжнародний фонд «Відродження», — питання наших відповідальності та компетентності. Ну й порядності, звісно.

Усі статті Олександра Сушка читайте тут.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК