Усе любов'ю зміряне до дна

"Яке ж це диво - пісня! Яку магічну силу таїть у собі. Вона як Мати-Берегиня, стоїть на сторожі заповітних джерел, що й нині живлять наше національне відродження. Таку невмирущу пісню залишив по собі поет-піснетворець, лауреат Державної премії імені Т.Шевченка Дмитро Луценко. В його поезіях безмір тепла і любові до людей, до рідної землі, до історії нашого народу. Його пісні осяяні сонцем, чистотою і совістю поета і, звичайно, безмежною любов'ю до матері - України, а особливо до рідного села Березової Рудки", - писала Лідія Луценко. В цьому мальовничому селі на Полтавщині народився майбутній поет. Ще в ранньому дитинстві зачарувала його народна пісня, бо тепла батьківська хата завжди була сповнена сумних і веселих мелодій. Співали їх його батьки - люди працьовиті й голосисті.

Поет пишався своїми предками:

З прадавніх вижухлих віків

Бере початок рід наш славний.

Мій пращур був із козаків,

Яких боялись шляхта й хани.

Про своє дитинство Дмитро Луценко згадує: "…Пам'ятаю себе від маминої пісні, бо щоб не робила, - чи на городі, чи в саду… й коли йшла в поле на полоття довжелезних ланок колгоспних буряків чи кукурудзи, й коли занадто перевтомлена верталася назад, - усе співала бідна трудівниця… Пісня допомагала їй витримувати те каторжне життя. Мені аж в грудях пече, як згадую її згорьовану долю: 1933-го не витримав батько, наприкінці цього ж проклятого померла старша сестра Ярина, а мене голод загнав під землю - в шахти Донбасу".

Не балувала розкішшю ніколи

Скупа і невблаганна доля нас.

Вона мене відразу після школи

Гукнула працювати
на Донбас…

Важкі шахтарські лампочки носив

На шахті я вибійникам у лаву.

На шахтарській землі закінчив гірничопромислове училище. Навесні 1936 р., після тяжкої і виснажливої роботи під землею, Дмитро приїхав до Києва, "шукати кращої долі". Несподівано для себе вступив до Хореографічного училища, але не витримав "щоденні одноманітні балетні вправи, та ще впроголодь" і покинув навчання. Потрапив до дитбудинку, де щаслива доля звела його з письменником Іваном Микитенком. Дмитро Омелянович згадує: "Як тільки він прочитав мої безпорадні, дитячі завіршовані спроби, мабуть, сьомим відчуттям помітив Божу іскру у бездомника й рішуче сказав: "Збирайся Дмитре, хочеш стати артистом? Ходімо, я тебе влаштую в студію театру імені Івана Франка". Але стати артистом хлопцеві не судилося - провалився на іспитах. Іван Микитенко втішав: "Не горюй! Тобі треба вчитись. Вступиш до гідромеліоративного інституту, поки що - на робітфак". І.Микитенко допоміг у житті майбутньому поету Д.Луценкові, а сам загинув через "український націоналізм" у кровожерній крупорушці 1937 р. Дмитра ж виключили з комсомолу за зв'язок із "ворогом народу", але з робітфаку не вигнали. Після його закінчення вступив 1938 р. до гідромеліоративного інституту. Скрутні студентські роки, постійне недоїдання спричинили легеневу хворобу… У 1939-му призвали до армії, запроторили аж на кордон з Афганістаном, на заставу Вури, де тропічна малярія лихоманила прикордонника так, що на фронт їхав напівживий... Витримав пекло війни, хоча й повернувся інвалідом… Автоматником пройшов солдатський шлях від Волги до Берліна, був кореспондентом дивізійної газети - на фронті став журналістом.

Аж серце завмирає, як згадаю

Шляхи, що довелося перейти.

І перший бій на березі Дунаю,

І полум'ям охоплені фронти...

Мені солдатом у війну жорстоку

Йти на Берлін від Волги довелось.

У повоєнні роки Д.Луценко працює заввідділом газети "Молодь України", кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні.

Писати поезії почав іще в школі. Перші - "Пісня" і "Мама" - були надруковані 1938 р. в "Комсомольці України" з легкої руки Андрія Малишка, який тоді працював у газеті. "Коли почав писати вірші, - згадує поет, - то так уже хотілося мені, щоб хоч один був покладений на музику. Мені здавалось, що я був би найщасливішою людиною на землі, коли б почув свою пісню". Перший композитор, якому припали до душі солдатські вірші Д.Луценка був Левко Ревуцький, який поклав на музику "Пісню кіннотників" та "Пісню про Україну". А сталося це 1941 р., коли точилися тяжкі бої за Україну. В Ташкенті Д.Луценко разом з іншими діячами культури виступав перед воїнами, які вирушали на фронт. У Будинку офіцерів і відбулася зустріч "стрункого голубоокого юнака із зеленими петлицями прикордонника" з Л.Ревуцьким. Зайшла розмова про рідний Київ, який на той час був окупований німцями... Прощаючись із композитором, Д.Луценко дав Л.Ревуцькому газету "Фрунзовец", де було надруковано дві його поезії "За Батьківщину" й "Пісня кіннотників". Пізніше Л.Ревуцький писав: "Сподобались мені ті вірші своєю мелодійністю і теплотою, і я згодом поклав їх на музику". Композитор своєю музикою ніби благословив поета на славний шлях співдружності двох сестер - поезії і музики. Отак несподівано, з легкої руки Л.Ревуцького, і почалася пісенна творчість Дмитра Луценка.

Перша збірка "Дарую людям пісню" вийшла 1962 р. Передмову написав поет Володимир Сосюра, якого Д.Луценко вважав своїм хрещеним батьком. Із В.Сосюрою поет познайомився ще до війни, на Донбасі, коли навчався в училищі. Сосюра читав перед учнями свою "Червону зиму" й забув кілька рядків. А Дмитро підказав…

Якби Дмитро Омелянович написав лише слова до пісень "Києве мій", "Мамина вишня" й "Осіннє золото" - вже й тоді б заслуговував на те, щоб вважатися класиком. Та перу поета належить багато відомих шлягерів, створених у співдружності з композиторами Л.Ревуцьким, О.Білашем, П.Майбородою, І.Шамо та іншими, яких близько шістдесяти. Дмитро Луценко володів колоритним українським словом, писав щиро й доброзичливо. Це приваблювало композиторів, які стали йому не тільки побратимами у творчості, а й близькими друзями в житті. І радість, і скруту ділили разом. Тому не дивно, що на вірші Дмитра Луценка написано понад
300 популярних пісень.

Я слово за словом,
як перли намиста,

Нанизував кревно
в бурштинний разочок,

Щоб пісня лунала
дзвінка й молодиста

Для щастя синів
і для радості дочок.

Пісня "Києве мій" стала своєрідною візитівкою столиці: мелодія через кожну годину видзвонюється на годинниковій вежі на майдані Незалежності, а по міському радіо лунають позивні: "Як тебе не любити, Києве мій!".

Про пісню "Мамина вишня" поет писав: "Я так ніжно кохав свою дорогу матусю! Щоразу, коли згадую її гірку долю, у мене в душі щось перевертається. Про матерів написано багато гарних пісень. По-моєму неперевершений тут А.Малишко. Мені з композитором А.Шашкевичем захотілося створити свою, оригінальну. Але як її такою зробити, коли, здається, усі найкращі слова уже написані і виспівані? У довгих творчих муках народилася - таки наша, не подібна до інших, "Мамина вишня":

Знову наснилось дитинство,

Тепле, мов гарна весна.

Вишня вдяглася в намисто,

Мама щаслива й сумна.

Там за село проводжала

Долю мою молоду…

Щедро мені щебетала

Мамина вишня в саду…

Першою виконавицею пісні була "наша Чураївна" - Раїса Кириченко. Д.Луценко у вірші "На концерті народної артистки Раїси Кириченко" написав:

Затихла зала

Мов достигла нива,

Розквітли сяйва рампи дивовижні.

І вже пливла мелодія щемлива

Проникливої "Маминої вишні".

А я сидів схвильований у залі

І слухав Вас,

Затамувавши подих…

"Рік має чотири пори. Життя людини так само можна поділити на чотири частини. Весна - народження і раннє дитинство, літо - то найкращі роки, юність; а осінь - життєва зрілість, зима ж - заметіль сивого волосся та візерунки, які життя залишає на обличчях людей. Саме про життєву осінь йдеться в пісні "Осіннє золото". А ще - кохання, і ми відчуваємо, якою ніжністю і вірністю напоєний кожен рядок, яким щедрим було поетове серце, що не стомлювалося повторювати: "А я люблю, а я люблю, люблю як в юності" (Л.Луценко).

Поет охоче приїздив до
своєї Березової Рудки, щоб подихати повітрям рідного краю, пройтися стежками свого дитинства, поспілкуватися із земляками. Саме тут чарівна природа надихала його на нові злети у творчості:

…Тут кожна хата,
кожне деревце

На повні груди
легко диха миром.

Так пахне степ
хлібами й чебрецем.

Запрошує в свої обійми щиро

Моя полтавська
рідна сторона…

Його чутливе й доброзичливе серце подарувало нам найцінніший мистецький дарунок - невмирущі поетичні твори, багато з яких народилося на Полтавщині і згодом злетіло в життя улюбленими піснями. "Секрет Луценка, - писав І.Ганжа, - криється у світлі того домашнього вогнища, в якому причащалася його юна душа в маминій пісні і батьковій волі, в благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий цвіт. І така ж свята, як вишня, стоїть у Березовій Рудці біла хата, це велике українське диво, яке виростило націю". "Хата моя, біла хата" - це символ України як матері, і поет віддає їй найкращі свої почуття:

Хата моя, біла хата,

Рідна моя сторона.

Пахне любисток і м'ята,

Мальви цвітуть край вікна…

Мелодії, створені на поезії Дмитра Луценка по-справжньому хвилюють, не залишаючи нікого байдужим. І відбувається це, мабуть, тому, що кожне своє поетичне слово він пропускав через серце і душу, наповнював пережитим.

"Тепер мені не страшно й умирати - я залишив людям пісні…" - це були останні слова поета, сказані дружині. Невиліковна недуга зборола енергійного життєлюба-поета, повного творчих задумів і сподівань… Помер Дмитро Омелянович 15 січня 1989 р. Слушно про творчість поета сказав його учень поет А.Драгомирецький: "Його вірші, - то правда й живінь, його Пісня, - то крила й відрада".

Любов полтавців до свого земляка переросла у щорічне мистецьке свято "Осіннє золото", яке відбувається на Полтавщині в його рідному селі Березова Рудка. Починаючи з 1990 р. це свято збирає справжніх шанувальників Луценкового слова не лише з Полтавщини, а й з усієї України. 2001 р. засновано Літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка, яка вже переросла в міжнародну.

Шумлять твоїх пісень
сади чудові.

Поставив на сторожі біля них

Ти серце, повне ласки і любові.

Давно пішов Дмитро Омелянович за вічну межу, та пісні його живуть, а отже - живе поміж нас чоловік, освітлений лагідною, полтавською усмішкою, заряджений енергією доброти й діяння. Живе, бо пісні його стали справді народними.

Дмитро Луценко залишив у спадок добірні зерна поезії, яким проростати ще через десятиліття, а то й століття. У них є майбутнє, є безсмертя, є вічність.