"Чуждый элемент" у російському мистецтві

"Третьяковка запросила журналістів помилуватися картиною релігійного живописця XIX ст. Олександра Литовченка "Цар Олексій Михайлович і Никон, архієпископ Новгородський, біля труни чудотворця Филипа, митрополита Московського". Картина була придбана в 1886 р. П. Третьяковим і зберігалася в запасниках з 20-х років XIX ст." (газета "Вечерняя Москва", 18 лютого 2009). Далі йшов опис сюжету картини: урочиста сцена в Успенському соборі Кремля та її герої. І як висновок: картина достойна бути в основній експозиції галереї, цього літа її представлять на виставці у Фінляндії. Такі повідомлення не рідкість у періодичній пресі. Але мене зацікавив автор картини - українець Олександр Дмитрович Литовченко. Між іншим, цьогоріч виповнюється 180 років від дня його народження.

Життєвий і творчий шлях цього художника доволі суперечливий. Історик мистецтва Іван Крип'якевич називав його "майстром рисунку і малярської техніки, з якої виводив другорядні акцесорії своїх історичних картин, але на вираз внутрішнього життя своїх героїв не мав ні сили, ні інтенції". Російський мистецтвознавець і художній критик В. Стасов хоч і говорив про історичні полотна О. Литовченка - "…не зобразив ніякої історії, ні людей, ні характерів, ні подій, а лише - зібрання історичних костюмів, начиння, скопійованих у музеях", однак позував художнику в картині "Цар Олексій Михайлович і Никон…". Меценат П.Третьяков у 1870 р. назвав художника "чуждым элементом" в російському мистецтві, а
1880 р. купував його роботи на сюжети з російської історії. Український історик і мистецтвознавець Є.Онацький назвав О. Литовченка "одним із видатніших митців на московські історичні теми". То хто ж він, Олександр Литовченко, і яке місце посідає його творчість в українському та російському художньому мистецтві?

У XVIII ст. в російському мистецтві починає розвиватися світський жанр, зокрема портретний, а пізніше - і пейзажний; живопис удосконалюється в русі класицизму. Тим часом в Україні з'являються талановиті майстри мистецтва, які не тільки були рівні, а й перевершували найкращих європейських майстрів того часу. "Та трагічна доля України, що привела її саме перед цим до співжиття з Московщиною в межах однієї держави, дуже від'ємно відбилася в цій добі на розвиток українського мистецтва… Використовуючи своє домінуюче становище… Московщина в найбрутальніший спосіб нищила в Україні всі вогнища мистецтва і мистецької освіти, а найздібніших майстрів навіть примусом переселювала до північних столиць - Москви та Петербургу", - писав український історик мистецтва Д. Антонович. Таким чином Україна перетворилася в глуху провінцію, а мистецьким центром стає Петербурзька академія мистецтв (АМ).

Народився Олександр Дмитрович 1835 р. у Кременчуці в бідній міщанській сім'ї. Його батько викладав малювання в повітовому училищі. Саме він, напевно, і став його першим учителем малювання. Про дитинство Олександра нам відомо мало. У словнику Брокгауза і Ефрона про Литовченка сказано: "Син бідних батьків, не отримав ніякої загальної освіти, але з дитинства відчував сильний потяг до мистецтва". Такий "потяг" привів його до Санкт-Петербурга, де Олександр, "ледь витримавши іспити з наук", став учнем академічної художньої школи. Не маючи матеріальної підтримки, мусив у вільний від навчання час працювати ретушером фотографії.

Навчаючись у класі художника Ф. Бруні, Литовченко скоро виявляє свої неабиякі здібності, багато працює і, як результат цієї праці, отримує в академії дві малі срібні медалі в 1855 і 1857 рр., а також дві великі срібні медалі в 1857 і 1858 рр. А за картину "Харон перевозить душі померлих через Стікс" у 1861 р. О.Литовченко був нагороджений малою золотою медаллю. 1860 р. художник узяв участь у конкурсах на одержання Великої золотої медалі - виконав дві картини: "Олімпійські ігри" та, у 1862 р., першу з циклу своїх історичних картин "Стрілецький бунт". Але медалі не отримав. У 1863 р. Литовченко разом зі студентами АМ, конкурсантами на золоту медаль, відмовився писати картину на замовлену міфологічну тему. Всі ці "бунтарі" залишають АМ зі званням художника другого ступеню. Литовченко одержує характеристику: "Художник имеет превосходные способности и может писать образа".

Залишивши АМ, він спільно з "бунтарями" організовує "Петербурзьку художню артіль", а після її розпаду приєднуються до "Товариства пересувних художніх виставок". Характеризуючи цей період у житті Академії мистецтв, І. Рєпін писав: "В начале 60-х годов жизнь русская проснулась от долгой нравственной и умственной спячки, прозрела. Первое, что она хотела сделать, умыться, очистится от негодних отбросов, от рутинных елементов, отживших свое время. Во всех сферах и на всех поприщах искали новых, здоровых путей. Академия всегда стояла особняком своей русской жизни и не видела и не признавала, а питалась все еще только римскими художественными консервами, однако почва в академии была уже достаточно подготовлена для этой всеосвежающей волны".

Натхненником бунту був художник Іван Крамський, автор найзнаменитішого живописного портрета Т. Шевченка. Він же став ініціатором та ідейним керівником "Товариства пересувних художніх виставок". Створення товариства відбивало тенденцію образотворчого мистецтва другої половини XIXст. - ідеї правдивого відображення життя народу, критика несправедливості, що була співзвучна і українському мистецтву. У 1871 р. в Петербурзі пройшла перша пересувна виставка, яка відразу викликала значний резонанс у суспільстві. Трибуном товариства, його популяризатором став відомий мистецтвознавець і художній критик В.Стасов. Художники, члени товариства (М.Ге, О.Перов, І. Крамський, Г.Мясоєдов та інші), у своїй творчості пропагували критичний реалізм "обличительного" напряму, дотримувалися принципу, що "художник є служник істини шляхом краси". Олександр Литовченко приєднався до членів "Товариства пересувних художніх виставок" у 1878 р. і відтоді до самої смерті залишився палким прихильником справи передвижників та їхніх ідей.

Історична школа

Російське мистецтво XIX ст. розвивалося у протистоянні й водночас - у взаємодії двох провідних напрямів: реалістичного та академічного. Захоплення історією і побутом XVII ст. породило так званий "російський стиль", який вплинув на подальший розвиток архітектури, живопис, графіку. Творцем "московської історичної школи" став українець по крові й культурі Антін Лосенко, про якого його сучасник французький гравер Віль казав, що той "козак за національністю став першим великим митцем свого краю". Іван Крип'якевич вважає, що "його "історичне" малярство послужило для грядущих образотворців Росії взірцем упродовж майже цілого століття, що вимовно говорить про те, ким був той українець для російської культури". Чільним послідовником А.Лосенка і його "історичної школи" став земляк останнього, українець О. Литовченко.

У 1868 р. за картину - етюд напівфігури чоловіка в російському костюмі XVII ст. "Сокольничий" -
О.Литовченко все-таки отримує золоту медаль і титул академіка. Після цього картини художника стали частими гостями на академічних виставках. Ще в академічні роки на О.Литовченка покладалися великі надії. Він рано опанував професійний бік мистецтва, був майстром історичного сюжету і портрету. Картини "Цілування Іуди", "Бог приборкує обурення ізраїльтян проти Мойсея", портрети М.Дурново, С.Андрієвського, В. Шварца, В. Вельяміна-Зерова мали успіх на академічних виставках. А рисунки, намальовані чорним олівцем, "Дамський портрет" та "Голова рицаря" (разом із "Сокольничим") демонструвалися на всесвітній виставці у Парижі (1867 р.).

1870 р. Академія мистецтв надає О.Литовченку майстерню, і художник упродовж чотирьох років працює над картиною "Іван Грозний показує свої скарби англійському послу Горсею". Але картину, представлену раді АМ у 1875 р. для одержання звання професора АМ, було визнано незадовільною в історичному, а особливо - в археологічному плані. О.Литовченко з цим не погодився і вступив у конфлікт із радою. Відтоді художник відійшов від АМ і до самої смерті з нею не спілкувався.

Український мистецтвознавець та історик Іван Крип'якевич був іншої думки про картину художника. У своїй "Історії української культури" він дає таку оцінку твору: "Картини "Іван Грозний показує свої скарби англійському послові" (1875) та "Цар Олексій Михайлович з патріархом Никоном біля трупа патріарха Пилипа" належать до кращих історичних картин Литовченка".

Історичний живопис - один із найтяжчих для художника. Для того, щоби картина була достовірною, близькою до епохи, яка відображена на полотні, треба вивчити багато матеріалів та історичних документів, мати уявлення про одяг і правила поведінки того часу. О.Литовченко приділяв багато часу вивченню російської історії, побуту, одягу, предметів російської старовини. Йому навіть докоряли, що, захоплений московською старовиною, він часто обмежував своє завдання відтворенням предметів побуту і матеріальної культури. За словами Крип'якевича, "полонений драматизмом московської історії, художник скріпив підвалини під російське історичне малярство".

Краса виразу

Вчений Вінкельман (1717 - 1767) стверджує, що законом і метою мистецтва є краса, незалежна від доброти. На його думку, існує три види краси: краса форми, краса ідеї, що проявляється у поставі фігури, і краса виразу - осягальна тільки тоді, коли перші дві присутні. Ця краса виразу є найвищою метою мистецтва. О.Литовченку, попри всю його техніку та майстерність, бракувало в картинах саме "краси виразу", на що вказували його сучасники. А може, це сталося тому, що художник був відірваний від своєї Батьківщини - України, від рідної землі, від свого народу? Коли ж митець у своїй культурі не має належного місця, то ще важче знайти відповідне місце серед чужої. Відірвані від своєї землі й духовного контакту з рідною культурою, такі митці часто ниділи й пропадали. Олександр Литовченко так і не перейнявся духом російської історії, залишився "чуждым элементом"...

У розділі "Всесвітня ілюстрація у 1890 роках" у книжці "Образотворче мистецтво" так охарактеризовано художню творчість О.Литовченка: "Литовченко не вніс у російську школу живопису нічого нового ні в напрямі, ні художніх прийомах. Малюнок його був правильним і навіть дещо академічним. Колорит приємний, манера... соковита, композиція суха і не різнорідна. Але, не залишивши в російському живописі великого сліду, Литовченко, проте, не буде забутий, завдяки саме тій ролі, яку він відіграв при заснуванні товариства пересувних виставок".

Помер Олександр Дмитрович Литовченко 16 (28) червня 1890 р. у Петербурзі, там і похований. Його ім'я не забуте в Україні. Твори експонуються у Дніпропетровському й Харківському художніх музеях, Київському музеї російського мистецтва та інших музеях України.