Троє ластів'ят

26 грудня, 2019, 11:08 Роздрукувати Bипуск № 50, 27 грудня-10 сiчня
Відправити
Відправити

Долі тих, хто робив "Дзеркало тижня", залишалися для читача тижневика поза кадром.

Троє ластів'ят

Але сьогодні ми хочемо поділитися з вами прекрасною й зворушливою історією сім'ї багаторічного редактора розділу "Економіка" Юрія Сколотяного - одного з найавторитетніших фінансових журналістів країни, до думки якого дослухалися застібнуті на всі гудзики банкіри. Але ми пишаємося ним і його дружиною Анною не лише тому.

Одного чудового дня, чотири роки тому, кожен співробітник DT.UA одержав на свій телефон есемеску такого змісту: "Любі наші друзі, колеги, рідні!

"Сьогодні, 23.10.2015 р., відбулася дуже важлива подія в нашій сім'ї! Вона збільшилася на трьох діток! Знайомтеся: Єлизавета (5,5 років), Богдан (3,5 роки), Юліана (1 рік і 3 місяці). Сьогодні Сєвєродонецький суд вирішив, що ми маємо право стати їхніми батьками! Тепер ви розумієте, чому ми останнім часом кілька разів від'їжджали і зникали з вашого поля зору)))

Хочемо відразу відповісти на головні запитання, які зараз, напевно, крутяться у вас у голові:

- Ні, це не розіграш і не жарт.

- Ми не збожеволіли, і так, ми добре подумали! Так, це троє дітей (із Луганської області), яких ми забрали з дитбудинку.

- Ми знаємо, що буде важко, але ми впораємося.

Дітки здорові й ду-у-у-же чудові!!!

Коли рішення суду за 10 днів (03.11.2015) остаточно набуде чинності, ми заберемо їх додому й познайомимо всіх вас із ними.

Ми вас любимо та сподіваємося на ваше розуміння. Гарної вам п'ятниці й вихідних! Ваші, тепер уже точно багатодітні, друзі (у нас рахунок 3:3 - порівну хлопчиків і дівчаток), Сколотяні".

Практично для всіх нас ця звістка стала цілковитою несподіванкою. Хоча дехто був залучений до процесу від самого початку і зберігав таємницю. Через рік, щоб прогодувати дітей і поставити на ноги, Юрій фактично залишив улюблену професію, у якій реалізував себе, і переїхав із родиною до Словаччини. Хай там як, ця історія про трьох ластів'ят і про любов гідна того, щоб розповісти її напередодні Нового року й Різдва - сімейних свят, коли й дорослі, й діти чекають на диво.

- Юро, у тебе дуже цікава біографія, ти спробував безліч різноманітних професій. Я пам'ятаю розповіді про те, як ти працював круп'є, поєднуючи це з навчанням в аспірантурі. Знаю тебе як редактора відділу економіки "ДТ". Тепер ти - підприємець, причому в іншій країні. У цих професій спільне одне - вони мало пов'язані з емоціями. Звідки й у кого з'явилася ідея всиновити дітей? До того ж не одну дитину, а трьох.

- Ідея з'явилась у моєї дружини Ані. Цьому передувала велика передісторія. З різних причин перші шлюби у кожного з нас виявилися невдалими й розпалися. Точніше, не так. Я не можу назвати їх невдалими хоча б тому, що після них у нас залишилося двоє чудових синів. У мене - Андрій, у Ані - Олексій.

Був кінець буремних 1990-х, кризи, важкі випробування. Круп'є я став лише тому, що студентові потрібно було шукати способи заробити на життя й прогодувати молоду сім'ю. Потім, у боротьбі за виживання, довелося кинути аспірантуру, а згодом, усвідомивши безперспективність цієї професії, - роботу в казино. Після початку кризи 1998-го моїй першій дружині довелося їхати на заробітки. Я збирався за нею, але буквально в останній момент відкрилися певні можливості, і я залишився.

Завдяки цим можливостям я й став журналістом. Спочатку - аналітиком, який займався міжнародними ринками, потім почав писати. Журналістики в моєму житті ставало дедалі більше. Мене запросили в газету "Экономические известия", потім - у "Дзеркало тижня", яке вже тоді було для мене чимось більшим, ніж просто газета.

На той час моя перша сім'я вже розпалася. З'явилася нова. Спочатку все теж було непросто, - через стрімке зростання цін на нерухомість довелося взяти чималий кредит на квартиру. Але в той період, з 2003-го до 2008-го, якось усе вирішувалося й налагоджувалося. Це був час мого професійного зростання й поступового поліпшення матеріальних і сімейних умов.

Вінцем усього цього стало народження 2008 року нашої чудової доньки Аліси. Її поява перевернула життя на краще, воно заграло новими барвами. У дім прийшло справжнє щастя. Я брав цю манюсіньку людину на руки, і в мене буквально перехоплювало подих від почуттів. Це було маленьке живе диво, і я був причетний до його появи на світ, воно від мене залежить, я можу про нього піклуватися. Я купався в емоціях, у щасті. У мене постійно був чудовий настрій і здавалося, що ще трохи - і я полечу. В 22 роки, через, напевно, ще інфантильність, неправильно розставлені у боротьбі за виживання пріоритети, я до цього ще не був готовий, а в 35 уже достатньо "подорослішав", навчився цінувати й насолоджуватися цим.

Ми з Анею зрозуміли тоді, наскільки цінним є цей дарунок від Бога - дитина. Як багато людина здобуває у своєму житті завдяки її появі в сім'ї. І, звісно, нам захотілося ще дітей. Аліска вже підросла, їй було років 5–6. Час летить так швидко. Не встиг озирнутися - і от зараз вона вже майже дівчина. Розглядаючи її фото ще два роки тому, я як батько не можу змиритися з тим, як швидко вона дорослішає, як багато щасливих хвилин я втратив, не знайшовши часу для спілкування з нею.

Колись в інтерв'ю Олегові Вергелісу Чулпан Хаматова сказала: "Продираючись крізь утому і безсонні ночі, постарайтеся запам'ятати кожну мить поруч із дитиною". Я шкодую зараз про те, що не приділяв дітям достатньо часу й уваги. Розумію, що досягти балансу ніколи не вдавалося - робота, якісь переживання, щось іще. Часу на дітей і сім'ю завжди бракує, це завжди в останню чергу. А потім, після 40 років, люди часто дивуються тому, що сім'ї розпадаються. У гонитві за матеріальним добробутом вони втрачають те важливе, що поєднувало їх. І потім - "Я смотрю в твои глаза - пустые зеркала".

Коли дорослі діти поступово починають вилітати з домашнього гнізда, і батьки залишаються наодинці з собою, у них з'являється час покопирсатися в собі, замислитися, заради чого жили, у чому сенс. На цьому тлі виникає всім відома криза середнього віку, яка не оминула й мене. Ця криза часто змушує людей здійснювати зокрема й не надто адекватні вчинки.

У нашому випадку вчинок був адекватним. Ми його здійснили, намагаючись подовжити наше щастя, й нині не сумніваємося, що рішення було правильним. І якщо ми впораємось і виростимо своїх дітей вихованими, порядними, якщо допоможемо їм стати щасливими й успішними, то згодом, озираючись на своє життя, згадуватимемо, що під час кризи середнього віку зробили щось добре й правильно, те, чим точно можна пишатися. Хоча не завжди все вдається.

Звісно, ми пробували зачати власних дітей. Але з різних причин нам кілька разів це не вдавалося. І щораз це було дуже важко. Насамперед морально та психологічно.

Аня - людина з дуже сильною позитивною енергією. Вона готова обійняти весь світ. У нас є історія про трьох ластів'ят, яка стала для нас символічною.

Одного чудового вечора сусіди по дачі принесли нам двох маленьких ластів'ят, а потім ще одне. Ластів'ята були ледь живі - батьки викинули їх із гнізда. Принесли Ані, оскільки знали, що доти вона кілька разів вигодовувала пташенят.

Я не вірив, що ми зможемо їх виходити. Ластів'ята були геть жовтороті. Але мої дівчата узялися до справи і зрештою таки виходили їх. Це було неймовірне відчуття, коли ластівки підлітали й сідали до Аліси або до Ані на руку. Потім вони відлетіли, їх прийняла зграя.

Ця історія, напевно, теж потім вплинула на наше рішення. Адже ластів'ят було саме троє...

Якийсь час по тому була ще одна невдала спроба зачати дитину. Потім у Ані сталася перша серйозна втрата в житті - померла її улюблена бабуся. Надворі був 2015-й. Якось я прийшов додому, і Аня сказала: "Я хочу тобі щось показати. Тільки не поспішай робити висновки, подумай. Я тут дещо знайшла, поглянь, будь ласка". І показала мені на сайті "Сирітству - ні!" фото дівчинки, якій ще не було рочку, і вона була чимось дуже схожа на нашу Алісу...

Доти ми вже обговорювали питання всиновлення дитини. Але до рішення тоді ще не дійшли. Хоча загальний настрій був таким - радше так.

"Є лише один маленький нюанс, - відчувши, вочевидь, мою згоду, після павзи додала Аня. - Як виявилося, у цієї дівчинки є ще брат і сестра".

- Що ти відчув у той момент?

- Знаєш, у Ані є така риса (і це те, що мене тримає на ногах) - вона завжди вірила в мене, мотивувала, кажучи, що я все зможу. І ми обоє вірили, що разом із усім упораємося.

Насправді для жінки це ж теж дуже складне рішення. Ти розумієш, що присвячуєш життя чомусь. І що в найближчі 10–15 років часу на себе у тебе, швидше за все, вже не буде. Так воно і є нині. Час для себе нам доводиться виборювати. Іноді через скандали. Тому що ці наші діти мають особливість - вони всі дуже вимагають і в будь-який спосіб домагаються уваги до себе. Це закладено, напевно, у їхній підсвідомості. Бо колись їх покинули…

Стосовно рішення. Чи було страшно? Звісно. Юля Мостова, єдина, хто, крім наших батьків, знав про наш намір (і дуже нам допомогла, продовжуючи це робити дотепер), запитала тоді: "Ти розумієш, що це може як посилити, поліпшити твою родину, життя, так і зруйнувати повністю?".

І це реальний виклик. Ба більше, із цим не можна впоратися раз і назавжди. Не можна налагодити процес, щоб потім усе йшло як по маслу. Це постійні виклики, щодня. Сьогодні ти щасливий, що побув богом для своїх дітей, сімейне свято було прекрасним, а прогулянка - чудовою. А завтра тобі дуже соромно, бо ти зірвався, накричав, був несправедливий і повівся в чомусь негідно. А якщо додати до цього те, що зараз ми в іншій країні, що у нас бізнес, у якому багато чого не виходить, що нам теж страшно…

Гадаю, так у будь-яких стосунках - не можна налагодити їх раз і назавжди. А у випадку з усиновленими дітьми все ускладнюється тим, що їх уже кидали.

Отже, ми сіли, подумали. Рішення визрівало довго, але сам процес закрутився дуже швидко. Крім іншого, Юлія Мостова дала нам контакт Дар'ї Касьянової, яка працювала у "Сирітству - ні!".

- Як довго ти думав після того, як Аня показала тобі фото дітей?

- Я знав, що для коханої жінки, напевно, це зроблю. Мені було жах як страшно. Адже як будь-яка нормальна людина я хвилювався і продовжую хвилюватися, чи впораюся. Я намагався й намагаюся зробити все, щоб не розчарувати Анюту, хоча розчаровую, й іноді дуже сильно. Але завтра починається новий день, і ми йдемо далі. Зараз розумію, що коли ще якийсь час ходив і думав, насправді вже все було вирішено. Те, як вона це сказала, як показала фото…

Я згадую реакцію батьків. І дуже вдячний їм за те, що не відраджували. Я бачив, як у тата запітніли окуляри, коли ми повідомили про своє рішення. А мама стояла, а потім тихенько сіла поруч із ним на ліжко. Вони не відразу знайшли, що сказати. Потім тато вимовив: "Ну, якщо ви вирішили, то, отже, вирішили…".

Про наше рішення знало дуже вузьке коло людей. Пам'ятаю, як ми вперше прийшли до психолога Вікторії Ейдеміллер і там одержали дуже жорсткий "холодний душ".

- Що було у психолога?

- Ми очікували, що вона нам посміхатиметься і скаже, які ми молодці. А все було навпаки. Майже з порога Вікторія запитала: "Ви добре подумали, татусю й мамусю? Розумієте, скільки проблем вас очікує?". Аня злилася: "Чому ви нас залякуєте? Навіщо відраджуєте?". На що психолог їй відповіла: "Бо ви наразі, любі мої, у рожевих окулярах. Але вам уже незабаром доведеться їх зняти. Ви дивитеся зараз на позитивні сторони цього процесу. А треба розуміти, що в навантаження йде ціла купа негативних. І нічого собі - усиновити відразу трьох дітей! Вам потім із ними жити. Ви взагалі при своєму розумі?".

Ми були тоді обурені. Але невдовзі були дуже вдячні за це. "Людське життя, особливо дитини, яку вже один раз покинули, - не іграшка. А тут троє… - казала Вікторія. - Ви маєте усвідомлювати, що, може, ви їх ніколи й не полюбите по-справжньому, як своїх. Але якщо беретеся ними опікуватися, то муситимете це робити. Залишити їх знову означає практично напевно повністю перекреслити їхнє життя. Ще одна зрада для дитини - ноша, якої вона може не витримати".

Ми слухали її й розуміли, що вона має рацію. Дякую Вікторії, що змістила фокус. Насамперед - відповідальність.

На курсах моделювали безліч ситуацій - які будуть випробування, щоб людина психологічно хоч трохи була до цього готова. Хоча однаково до кінця підготуватися неможливо. Життя підкидає свої ситуації. Неможливо все передбачити-прописати.

Але ця підготовка була дуже важливою. У певних проявах дорослі люди бувають дуже інфантильними. Дивлячись на своїх дітей, ми розуміємо, що нам із ними дуже пощастило. Кожен із них окремо - щастя для усиновителя. Нам пощастило подвійно - проблеми наших дітей були не такими глибинними, у них немає серйозних порушень. І все ж таки ти очікуєш одного, а насправді все може бути й найпевніше буде зовсім не так.

- Наскільки складним був сам процес усиновлення? Як усе відбувалося?

- У нас робилося все за трохи прискореною програмою. Уже не пам'ятаю всіх деталей. Спочатку до органу опіки та піклування пішла Аня. Там мали дати дозвіл. Її почали запитувати: "А ви добре подумали? Все ж таки троє дітей". Аня повернулася додому в сльозах, сердита. І тоді я, напевно, уперше в житті вирішив, як то кажуть, скористатися службовим становищем. Убрався в солідний костюм, прийшов і дав свою візитівку. Мені потрібно було справити враження, щоб мене сприйняли серйозно. Не думаю, щоправда, що річ була у візитівці. Напевно, просто так я поводився. І начальник відділу опіки й усиновлення дітей Оболонського району Києва Олександра Юріївна Фетисова - ще один наш янгол-охоронець - нас сприйняла серйозно й допомогла.

Ми поїхали до Луганського обласного органу опіки та піклування. Після цього нас відправили до будинку дитини, потім - до притулку, потім - до якихось служб, до суду… Усього було дуже багато. Ми познайомилися й поступово зблизилися з дітьми, прийняли остаточне рішення й найняли адвоката, щоб максимально прискорити процес. Поки справа розглядалася, ходили на курси для усиновителів.

Коли ми їхали до дітей уперше, відчуття були дивними. Мало того, що мета нашої поїздки сама по собі була хвилюючою. То ще й їхали ми до лінії розмежування. Спочатку - до Харкова. Звідти машиною - до Сєвєродонецька й Лисичанська. Діти були розділені. Молодші перебували в будинку дитини в Сєвєродонецьку. Старша Ліза була в Лисичанському центрі соціально-психологічної реабілітації дітей (ЦСПРД), який люди поміж собою називали притулком. Дорогою було досить багато блокпостів - ознаки прифронтової території. В'їхавши до Лисичанська, перше, що побачили, - діру в стіні, пробиту снарядом. У Сєвєродонецьку все мало більш благополучний вигляд.

Коли ми зайшли й побачили дітей, поглянули їм в очі, то особисто для мене шляху назад уже не було. Адже потім із цим треба було б жити.

У Лисичанському ЦСПРД дітей попередили, що до когось із них приїдуть усиновителі. Але це ж діти… Кожне сподівається, що все одно заберуть саме його…

Там було близько півтора десятка дітей. І я досі можу відновити в пам'яті обличчя й очі кожної дитини. Коли ці діти з такою надією дивляться на тебе, зазираючи тобі кудись глибоко усередину, ти розумієш, що якби міг, то забрав би їх усіх просто зараз, настільки це пронизливо. Твій світ перевертається. І забути це неможливо. У той момент на сайті "Сирітству - ні!" було близько 28 тисяч дитячих анкет…

Одна з причин, чому я пішов у підприємці (хоча підприємець із мене, чесно кажучи, так собі), - бо тут можна заробити грошей більше, ніж у журналістиці.

Я дав собі слово, що коли бізнес-проєкт стане на ноги та зможе функціювати без мене, повернуся до питання всиновлення/виховання дітей. Сподіваюся, ми реалізуємо нашу з Віталієм Козубським мрію - відкриємо центр дитячого та сімейного розвитку.

Повертаючись до наших відвідин будинку дитини та ЦСПРД. Ми привозили їм якісь недорогі іграшки в подарунок, фрукти та солодощі, різні смаколики. Коли бачиш при цьому очі дітей, хочеться робити це знов і знов. Хоча потім один із хлопчиків розповідав мені, як інший обмінював наш подарунок на щось у старших хлопців.

Ми намагалися купувати дітям фрукти, зокрема й екзотичні. Добре ще, коли вони подумали, що ківі - то картопля. Але коли половина дітей почала кусати апельсини, наче яблука, просто зі шкіркою…

Із Лізою спочатку вийшло не дуже. Знайомлячи під час першої ж зустрічі, нас одразу назвали її новими батьками. Але Лізі було 5,5 років. Вона чудово пам'ятала своїх батьків. Після цих слів дитина злякалася й закрилася. Чого нам вартувало її потім розморозити… Аня завойовувала її довіру потроху…

- Як довго діти перебували в установах, перш ніж ви їх забрали?

- Юліану мама покинула майже одразу після народження. У чотири місяці дівчинка потрапила із запаленням легенів до лікарні, а з нею разом - й інші діти. Про них дбав дідусь, судячи з відгуків дітей, дуже гарна й добра людина, але в нього траплялися запої, й діти сиділи голодними. У лютому їх забрали до будинку дитини й ЦСПРД. Ми приїхали до них у вересні, а забрали - в листопаді. Загалом - близько дев'яти місяців.

- У них не було медичних діагнозів?

- Ні. От тільки із зубами - повна катастрофа. Довелося лікувати під наркозом. Ліза, наприклад, панічно боялася лікарів. Особливо стоматологів. Цікавий збіг: у клініці дітей лікувала жінка з Луганська - дуже гарний лікар.

Прийшла Аня й теж долучилася до нашої розмови.

- Ви забрали дітей. Коли минула ейфорія? Коли ви зрозуміли, що все не так просто?

Ю.: Ми зрозуміли це ще до того, як забрали дітей. Це ж був досить тривалий період. Наприклад, та ж ситуація з Лізою.

А.: Увечері ми їхали до готелю, а вранці приїжджали й запитували її: "Ти сумувала за нами?". Спершу Ліза сказала: "Ні. Можете не приїжджати". На другий день я запитала: "А сьогодні? Ну хоч трохи?". І показала на пальцях, наскільки. Вона трохи стисла пальчики у відповідь. Коли ми їхали, відстань між пальцями вже була більша. Ми поїхали до Києва, потім повернулися. Весь цей час ми їй телефонували. І Ліза вже запитувала: "А ви приїдете? Коли?".

Ю.: Якщо Богдан одразу вмів причарувати, то Юля була дитиною без емоцій. Мама покинула її немовлям. Кажуть, що в такому випадку наслідки найтяжчі. Адже багато важливого тепла й емоцій дитина одержує в маминих обіймах у цьому віці. А Юліана всього цього була позбавлена. Вона була наче заморожена. Не усміхалася. І дивилася на всіх нашорошено, навіть трохи агресивно.

Уже потім, удома, ми спостерігали таку картину. Юля зацікавилася іграшкою й радісно її розглядала. Підбіг Богдан і вихопив іграшку в неї з рук. Реакція Юліани: спочатку - подив, потім - усвідомлення, хто кривдник. А далі спалахнула лють. У цей момент Богдан, очевидно, вже знаючи, що буде далі, почав тікати. Стрибком левиці Юля наздогнала його, схопила за одяг, повалила на землю, притиснула його шию до підлоги, коліном уперлася у спину, вихопила свою іграшку, видала переможний рик і пішла. Досі, коли вона починає рикати, Бодя про всяк випадок відходить убік. Хоча зараз Юля - дуже ласкава дитина. Цікаво, що з найпершого дня після приїзду до нашого будинку вона не хотіла засинати ніяк інакше, окрім як у мене на руках або стискаючи мій палець у своїй маленькій, але міцній ручці.

Як я вже казав, кожен із наших дітей - мрія усиновителя. Богдан, наприклад, народився 14 лютого, і він настільки велелюбний, відкритий і товариський… Просто бог Амур! Але… Він один здатний заповнити все твоє життя, навіть із надлишком. Він скупає тебе в любові, в емоціях. У нього найсильніша емпатія. Але через те, що дітей четверо, усі вони за нашу увагу конкурують, бо їхня потреба в увазі гіпертрофована. Тож Богдан готовий домагатися уваги будь-яким доступним способом. Навіть розуміючи, що на нього чекає не надто гарна зворотна реакція, і мама з татом гніватимуться…

Коли у твоєму житті з'являються одночасно ще троє дітей, це складно. Напевно, якби вони приходили одне за одним, було б простіше. Ти поступово адаптуєшся до змін. Або якби це була трійня - однаковий розпорядок дня й інтереси. Але вони - всі різні за віком. І це - неабиякий виклик.

Одна з найбільших проблем усиновителя - це вигоряння. Людина не може постійно перебувати на емоційному піднесенні. То плюс, то мінус - усе зазвичай зашкалює. Ось щойно зараз, здається, було емоційне піднесення, але ти розтратився й раптом відчуваєш спустошення, а слідом підкрадається депресія. І ось тобі вже ніхто не потрібен, тобі б закритися у своїй черепашці й побути на самоті. Як із цим упоратися?

На сайті для усиновителів я якось прочитав пораду, яка мені допомогла. Спрощуйте завдання! Що автор мав на увазі?

"Зазвичай батьки мріють про те, щоб діти виросли щасливими, успішними, вихованими тощо. Та якщо ви ставитимете завдання саме так, глобально, й оцінюватимете через це всі свої вчинки, то вже незабаром вигорите повністю, - радив експерт. - Для початку просто навчіться відстежувати, щоб вони не повбивалися самі й не повбивали одне одного". Усе інше якось складеться й докладеться. Якось так це звучало.

Якраз за кілька днів до того, як я це прочитав, було свято. Чудовий вечір, діти отримали подарунки й пішли до своєї кімнати, а ми з Анею вийшли на вулицю. Раптом чуємо крик. Прибігаємо. У кімнаті стояли два двох'ярусні ліжка. 8-річна Аліса вирішила стрибнути з другого поверху. А Богдан, якому тоді було близько трьох з половиною, - повторити її подвиг. Аліса спробувала виправити ситуацію й урятувати новоявленого Ікара, але було вже пізно. У польоті він вдарився ногою об край ліжка й отримав тяжкий перелом.

І тут я читаю: простежте, щоб не повбивалися. Відтоді я розумію: на цьому шляху завжди будуть успіхи й поразки. Але якщо взявся за цю ношу, то треба її нести.

Головна наша проблема - це постійне емоційне піднесення. Ти перестаєш належати собі. Відвоювати собі якийсь шматочок особистого простору дуже важко. Спочатку його взагалі не було. Зараз діти трохи подорослішали.

- Я так розумію, що Ані, напевно, все ж таки було важче. Якщо Юра відволікався на роботу, то вона була з дітьми 24/7. Бували хвилини, коли ви шкодували про своє рішення?

А.: Жодного разу. Бувало таке, що я могла себе пожаліти. Іноді думала: чи правильно я вчиняю, якщо щось таке відбувається? Чи не забагато на себе беру? Чи впораюсь?

Так було в перший рік. Коли Юра працював ночами, писав, наприклад. Я намагалася вкласти Юлю, а вона - ніяк. Тільки в Юри на руках.

Перелаштуватися на таку кількість дітей мені дійсно було складно. Спочатку - взагалі катастрофа. Я намагалася всім догодити й кожному готувати окремо. Але няньок у нас немає. Бабусі-дідусі - далеко. Я розривалася. І одного разу сказала собі: "Стоп. Так ти скоро ходити не зможеш". Я приготувала - усі сіли й поїли. Цього не буду, того не хочу - не працює. Дисципліна має бути. У плані їжі - однозначно.

Поступово я почала залучати дітей до готування. Вони чистять картоплю, цибулю, готують зі мною разом.

- Як сприйняла дітей Аліса? Чи були труднощі?

Ю.: Ми їй усе пояснили. І, звісно, запитали її думку, чи хоче вона, чи готова до цього. Вона не тільки радісно погодилася, їздила разом із нами знайомитися й налагоджувати контакти, але й надалі по-серйозному не підводила й не підводить. Звісно, між дітьми різне трапляється, як і в будь-якій родині. Але загалом, як нам здається, вони ладнають дуже непогано.

Аліса кілька разів обережно запитала: "Тату, а що було б, якби не було дітей? Ми б виїхали до Словаччини?". Їй, звісно, було важче, довелося прощатися зі шкільними друзями. В Алісі різні почуття. Ми намагаємося культивувати в ній почуття гордості й причетності. Нагадуємо про ластів'ят. Намагаємося дати їй зрозуміти, що найважливіше в житті - не комфорт, коли хочеш поспати довше, не особиста іграшка…

- А що найважливіше?

Ю.: Велика родина. Важливо, що коли діти виростуть, вони дбатимуть одне про одного. Уже дбають. Якщо ми когось із дітей сваримо, Аліса завжди захищає, і будь-який конфлікт намагається швидше загасити.

Мені здається, навіть якщо ти чогось не говориш, діти відчувають, що ти відчуваєш. Якби ми шкодували, напевно, Аліса б це відчула. Та оскільки у нас цих проявів немає, то й вона цим питанням не переймається. Це - даність, це - наша родина. Я якось прочитав: навіть не намагайтеся виховувати своїх дітей, все одно вони виростуть такими, як ви. Діти насамперед переймають те, що ти робиш, як поводишся. Дуже часто я бачу в них себе збоку. Часом це дратує, часом - розчулює. У Богдані, наприклад, дратує. Я бачу себе - поганого хлопчика. Можливо, через це у мене з ним більше конфліктів, ніж із усіма дівчатами, разом узятими.

- Чому ви вирішили виїхати з дітьми до Словаччини?

Ю.: До Словаччини ми виїхали через цілу низку причин.

По-перше, після 2014-го в Україні з'явилося дуже багато озброєних, часто неадекватних людей. На жаль, мені й моїй сім'ї довелося кілька разів зустрітися з проявами цього. Не ми особисто, але наші сусіди зазнали розбійного нападу й грабежу.

Коли жертвами насильства стають люди, які живуть по сусідству, і яких ти добре знаєш, ти раптом усвідомлюєш, що більше не можеш спокійно вийти погуляти надвір.

По-друге, ми вже всиновили дітей. А це - відповідальність. Так вийшло, що поруч із нами сталося кілька негативних подій, пов'язаних із дітьми. Там викрали дитину, там - щось іще. Соціальні мережі - така штука, що підкидає тобі те, до чого ти виявляєш увагу.

Якоюсь мірою я вважав це масовим психозом і ставився трохи іронічно. Але якось поїхав на дачу й пішов до сільради, де побачив велике оголошення про те, що останнім часом почастішали випадки викрадення дітей. Тому будьте уважні, не залишайте й не відпускайте дітей самих.

Було й безліч інших причин, які наклалися одна на одну. Але ці дві, мабуть, були найголовнішими. Стало страшно за себе й за своїх дітей, за своє та їхнє майбутнє. У Словаччині ж із безпекою та правопорядком - усе гаразд. Цей факт, як і дуже пристойний рейтинг за якістю освіти, а також те, що ментально Україна до Словаччини ближча, ніж, наприклад, до країн Західної Європи, і визначив наш вибір.

Хотілося б похвалитися, що все легко й просто, і бізнес іде як по маслу в комфортному європейському середовищі. На жаль, це не так. Словаки дуже дружні й лояльні, якщо ти поважаєш їхні традиції й закони. Але за великим рахунком ми, українці, як і всі інші іммігранти, залишаємося на самоті. І проблем адаптації, навіть у такому лояльному, в чомусь спорідненому, але все ж таки чужому соціальному середовищі, ніхто не скасовував. Утім, це наш вибір, свобода якого передбачає відповідальність. Це - як стрибнути з урвища. Коли вже летиш, не треба ні про що шкодувати. Треба думати про те, як згрупуватися й долетіти. Виходить не все. Буває важко, трапляються істерики, сльози, іноді конфлікти. Іноді зриваєшся, психуєш.

Проте, щодо дітей, Словаччина - вибір однозначно правильний. Ми не тривожимося щодо їхньої безпеки, а це дуже важливо. До дітей тут ставляться досить тремтливо. Нам подобається, як їх навчають, як про них дбають. У Словаччині чудова природа, гори та привітні люди.

- Орган опіки та піклування в Києві повідомили про те, що переїхали до іншої країни?

- Так. Там нам сказали, що ми маємо стати на облік в українському консульстві. Ми це зробили, познайомившись із чудовою людиною - консулом України у Словаччині Вірою Володимирівною Гомель, котра, як і інші співробітники посольства України у Словаччині, вже неодноразово йшла нам назустріч, допомагаючи в різних ситуаціях. Те, як до нас поставилися, - гарний приклад того, як люди від держави мають піклуватися про своїх громадян. Таких прикладів, на жаль, дуже мало.

- Аню, Юро, що б ви порадили тим, хто замислюється над усиновленням дітей? Особливо, якщо не одного? Від чого б застерегли?

А.: Підготуватися до цього неможливо. Усіх трьох дітей ми побачили в різних дитячих установах, але в один день. Якщо Богдан мені сподобався, і в душі у мене щось одразу заграло, Лізу мені стало шкода, і хотілося її одразу забрати, то щодо Юлі, яку я найбільше чекала, спочатку жоден материнський інстинкт у мене не прокинувся. Я злякалася. Ми навіть телефонували психологові, запитували, чи нормально це. Вона сказала: так. Згодом, коли ми почали ходити до Юлі, вона почала нас упізнавати, пішла на руки, я почала щось відчувати. Удома я ревнувала, що вона сприймає мене не так, як Юру.

Ю.: Можливо, підвели завищені очікування. Аня думала, що приїде й побачить свою Алісу, тільки маленьку, і знову увійде в ту саму річку щастя. А побачила зовсім іншу дитину - беземоційну й закриту.

Підготуватися до цього неможливо, але потрібно. Що більше часу проведеш на курсах, що більше для тебе змоделюють різних ситуацій, то впевненіше закріпиться в тобі потрібний стрижень. А для початку з тебе знімуть рожеві окуляри…

А.: Вони дуже жорстко, хоча й абсолютно правильно це роблять. Я аж розлютилася.

Але нам пощастило, що наші діти здорові, не зазнали психологічного насильства. Окрім голоду й того, що їх залишали самих, вони не відчували ніяких негативних емоцій.

Потрібно підготувати себе до того, що буде дуже важко. Буде складно знайти спільну мову. Будуть притирання. Що одного разу хтось із дітей обов'язково скаже: "Ти мені не мама". Так було з Богданом. І я відповіла: "Так, я тобі не мама. Але я про тебе дбаю й намагаюся бути тобі близькою людиною". Зараз, звісно, ніхто такого вже не скаже. Якщо не зламатися в перші півтора-два роки, то далі все буде гаразд.

Ю.: Питання полягає в тому, чи забудеш ти, що це - не твої діти? Ці діти - давно наша сім'я. Так, нам важко…

А.: Та будь-якій родині з чотирма дітьми нелегко!

- Ви привезли дітей додому в листопаді. Наближався Новий рік. Пам'ятаєте, як відсвяткували його разом уперше?

А.: Звісно! Ми купили величезну ялинку. Усі разом її прикрашали. Розбили цілу купу іграшок, але це було круто. Діти були в захваті. Ми постаралися купити під цю ялинку багато подарунків, запросили гостей, Діда Мороза зі Снігуронькою. Відтоді діти завжди дуже чекають на Новий рік.

Я пам'ятаю, як уперше Аліса розповідала їм, що будуть подарунки. А Ліза запитувала: "За що подарунки?". - "Тому що Новий рік. Дід Мороз під ялинку принесе". І подарунки були. Їм вручав їх Дід Мороз. Ми все підписали, щоб не переплутав. Було класно.

Ю.: Для них це була казка. І для нас теж. Це був період, коли всі намагалися нам допомогти. Нам багато дарували, хтось допомагав грошима. І ми всім дуже вдячні. Довше за інших, аж до від'їзду, нам допомагала одна жінка з Луганська - Тетяна Юріївна (на жаль, не пам'ятаємо її прізвища). І дотепер - Юлія Мостова.

- Чи зародилася в той перший новий рік якась традиція?

А.: Зародилася традиція святкувати 3 листопада - День народження сім'ї. Цього року, так вийшло, ми це свято пропустили.

Ю.: Традиція чекати на Новий рік і подарунки. Тепер діти взагалі "у шоколаді". У цьому сенсі переїзд пішов їм на подвійну користь - цукерки під подушку й подарунки під ялинку в грудні вони одержують чотири рази: на Микулаша (так звуть словацького Миколая), нашого рідного Миколая, григоріанське Різдво й Новий рік.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК