Транзитні долі. 10 історій про жінок без певного місця проживання

У нового покоління, швидше за все, свята під назвою "8 березня" вже не буде.

Але для покоління нинішнього цей день - ще один привід згадати про мам і сестер, коханих і доньок. Про тих, хто з нами поруч і кого любимо без ніяких свят. Два роки тому в усіх нас з'явилися нові сусіди. Нові мами з візочками. Нові бабусі в черзі. Нові продавчині в магазині поблизу дому. Переселенці, що шукають мирного життя в чужих містах. Переселенці, жорстко пропечатані штампом "малоосвічених маргіналів із Донбасу". Але насправді вони різні…

Одна молода мама, що переїхала до Києва з Луганська, одного разу сказала: "А ми ж завжди і скрізь тепер будемо зрадниками. Де б не жили. Коли ми від'їздили звідти, вивозячи з-під бомбувань дітей, утікаючи від 37-го року, що невблаганно насувався, ті, хто залишався там, кричали нам услід: "Ви зрадники, ви зрадили своє місто". Коли ми приїхали сюди, нам казали: "Ви зрадники, ви покликали в наш дім війну, це ви виходили на референдуми, це за вас гинуть найкращі наші чоловіки". У нас більше ніколи не буде домівки. Ніде в цій країні".

Хтось виїжджав на кілька тижнів. Хтось - із розумінням, що ніколи не повернеться. Хтось встиг вивезти тільки дітей. Хтось не зміг забрати документів. Хтось кидав у сумки сімейні фото. Хтось тягнув через блокпости ковилу з-під будинку. Вони їхали останніми поїздами й чужими машинами. Вони їхали до друзів або в невідомість, залишаючи за спиною своє життя - щасливе чи нещасне, аби все почати з чистого аркуша. Їм сниться їхня домівка, яка ніколи вже не буде колишньою. Вони годинами можуть говорити про минуле й майже ніколи - про майбутнє. Вони впізнають одне одного в натовпі чужого міста за тільки їм зрозумілими ознаками і радіють цим зустрічам. Вони намагаються будувати життя заново тут, у чужих містах. Переселенці. Люди, вирвані з корінням із минулого життя. Українці. Які не можуть знайти собі місця у своїй країні.

Ганна Мокроусова

Аня виїхала з Луганська 4 травня 2014 р. Того ж дня, коли її звільнили з полону. У полон тоді потрапити було дуже легко, - Аню впізнавали як учасницю Євромайдану. Власне, своєї позиції вона й не приховувала. Коли її взяли, знайомі телефонували Парубію, і він обіцяв допомогти. Правда, потім трубку так більше ніколи й не взяв, але ця обіцянка додала їй сил. Знайомі зі "Схід SOS" із труднощами витягли її з донькою до Києва.

Аня каже, що якби їх тоді силоміць не забрали, вона залишилася б у місті - допомагати своїм і організовувати мирні акції. Тоді, після полону, вона однак вірила в мирні акції й Україну в Луганську. Через тиждень, під час референдуму, повернулася в місто забрати машину. І все, що можна було в ній вивезти. На той момент вона вже розуміла, що певний час їм із Майкою доведеться пожити в Києві. Правда, не думала, що це затягнеться на роки.

Більшість людей, котрі виїжджали тоді, вивозили одяг і побутову техніку, коштовності та документи. Аня - баночки й пляшки, які розписувала в мирному житті. Горнятко, зроблене власноруч. В'язанки ковили. Каже, тут такої немає…

Жодного разу за цей час вона не просила допомоги в держави. Навпаки, вважала і продовжує вважати, що країна не готова до війни. І не країна мусить допомагати їй, а вона країні. Стільки, скільки зможе. Три освіти - непогана база для допомоги іншим.

Перші дні тулилася то там то сям - по квартирах малознайомих людей, що пропонували пожити день-два. Потім змогла здати свою квартиру в Луганську, і це дозволило частково покрити видатки на винайм квартири тут. Семінари і тренінги з психології - не дуже стабільний заробіток, але вони з донькою на нього живуть. Самі, не просячи допомоги в інших. Увесь вільний час Аня займається справами зниклих безвісти і полонених. "Блакитний птах" надає не тільки психологічну, а й абсолютно практичну допомогу. Від того, як написати заяву й де шукати людину, до допомоги з їжею та лікуванням.

Аня не вважає себе переселенкою. Вона живе у своїй країні. Просто в іншому місті. Тимчасово. Принаймні продовжує вірити, що тимчасово. І дуже сумує за своєю домівкою. За своїми стінами, пофарбованими в синій колір. За своєю ванною, в якій можна лежати годинами і слухати музику. За паратрайком, на якому можна злетіти в небо. За тим життям, яке було до літа 2014-го. За тим життям, у якому можна було говорити про хенд-мейд, а не про катування. І де Майка була маленькою принцесою, дівчинкою зі щасливим безтурботним дитинством. Недавно Майка, яка навчається нині у другому класі, спитала: "Мамо, навіщо нам усі ці речі? Якщо війна прийде в Київ, що ми з ними робитимемо?" І мама Аня, професійний психолог, котрий уміє допомогти іншим, так і не знайшлася що їй відповісти…

Оксана Судейко

"Мені багато років снився один і той самий сон. Війна, навколо вибухи. А я рятую біле цапеня з червоною плямою на шиї…"

Оксана виїхала з охопленого війною Донецька з трьома дітьми. І з собакою. І з котом. Коли її запитують, як вона ризикнула тягнути з собою в невідомість ще й тварин, вона щиро дивується: це ж члени родини!

Молодший син Данька живе між реанімацією і домівкою. Майже в рівних пропорціях, хоча останніми місяцями в лікарні він буває частіше. Ніхто так і не зміг до пуття сказати, що з ним таке, крім ентеропатії. Діагноз "лімфодема" то ставлять, то знімають. Данька більше схожий на мультяшного Капітошку. Ручки й ніжки наче складені з кульок різного розміру, - в нього у м'яких тканинах накопичується лімфа. У легенях - теж, тому набряки легенів стали звичним явищем. Аналізи в нього - як при четвертій стадії онкології. І, взагалі, незрозуміло, яким дивом він ще живий. Дворічний Данька сам тягнеться по кисень, коли йому стає важко дихати. І сам собі "робить уколи" шприцом без голки в ті місця, де сильніше болить. Він напрочуд сильний хлопчик. У нього за спиною не одна клінічна смерть. Але він бореться за своє життя. І мама бореться разом із ним. Вона сильна. Вона майже ніколи не плаче й устигає втішати інших. Їй ніколи впадати в депресію або зневірятися, - на ній велика сім'я і важкий Данька.

Ніхто, звісно, ніякого житла їм не надав, квартиру доводиться винаймати. А "переселенських" грошей, навіть вкупі з допомогою на Даньку, не вистачає на оплату житла. Після школи прибігають старші - 15-річна Інеса й 16-річний Сергійко. Вони не гірше за маму навчилися на око визначати, коли Данька просто хрипить, а коли час у реанімацію. Тому після школи по черзі сидять із братом, а мама бігає по клієнтах. Манікюр, педикюр, корекція брів. Кілька "своїх" клієнтів по домівках і трохи - в салоні. По домівках легше, - там завжди можна перенести на півгодини. Або відкласти на завтра, якщо Данькові різко гіршає. У салоні так не виходить. Тому там вона може працювати тільки тоді, коли малюк стабільний. Це буває не так часто. У салоні хазяйка суворо заборонила говорити клієнтам, що Оксана з Донецька. І вже тим більше, що в неї хвора дитина. Тільки усміхатися й підтримувати нейтральні розмови. Вона усміхається й підтримує. Усміхається щиро, як не дивно. Вона, взагалі, напрочуд життєрадісна людина. "У мене все гаразд, - каже щиро, без жодного фальшу. - Я точно знаю: я його витягну. Я ж казала - мені багато років снилося, як під обстрілами я рятую біле цапеня з червоною плямою на шиї. Це було ще до війни й до Данькового народження. У нього саме в цьому місці на шиї пухлина. І мені завжди уві сні вдавалося його врятувати".

Оля Ткачова

Богдан, Настя, Микита, Ромка й Вероська - єдине багатство, яке вивезла з собою з Макіївки Оля.
Теоретично, вивозити повинно було МНС, але чомусь не вивезло. Тому перше, що Оля зробила в Києві, - прийшла подякувати волонтерам, які допомогли виїхати.

Веросьці тоді було всього місяців два, і її важко було розгледіти серед пелюшок. Перші дні жили в знайомих у казармі військової частини, потім змогли найняти крихітну квартиру на околиці Києва. Буквально через місяць чоловік вирішив, що жити в Києві зручніше з місцевою жінкою, необтяженою дітьми. Таке буває. І, як це не сумно, доволі часто. Оля зібрала дітей і переїхала жити в Полтаву. Допомога скрізь однакова, а квартири там дешевші. Вона була б не проти і будинку в селі, та впоратися з господарством без чоловіка, з п'ятьма дітьми на руках, - непід'ємна ноша навіть для дуже сильної жінки.

Згідно із законом "про права та свободи переселенців", вона отримує максимально можливу виплату - 2400 грн на всю сім'ю. Ще допомога на дітей. Загальна сума ненабагато перевищує ту, яку віддає за квартиру. Урок із чоловіком, що раптово розчинився, вона засвоїла на все життя. Розраховувати тільки на себе та свої сили. Більше ні на кого.

Десь там, у Макіївці, залишився батько. Додзвонитися до нього вже багато місяців вона не може. Сусіди кажуть, що будинок замкнений, і в ньому ніхто не живе. А більше в неї й немає нікого. Молодші зовсім маленькі, і в садочок їх поки що не влаштуєш. Утім, і пізніше це зробити буде складно, - щеплень у них немає, робити безплатні в поліклініці страшно, а на платні зібрати практично нереально. Тому з роботою теж щось придумати важко.

Вечорами Оля вкладає дітей спати і йде мити під'їзди. Жек платить справно. Якщо без помічника самій тягати воду з квартири у відрі - 100 грн за ніч. Це те, за рахунок чого вона може прогодувати дітей. Під'їзди мити треба тихо, не гуркотіти відром, не зачепити випадково чужі двері, - всі нормальні люди в цей час сплять і не хочуть, щоб їм заважали.

Оля горда. Умовити її взяти гроші, щоб допомогти закрити чергову діру в сімейному бюджеті, майже неможливо. Тільки коли вже зовсім стає сутужно. Наприклад, коли соцзабез щось наплутав і два місяці не виплачував допомоги. За цей час удома скінчилося все. Включно з чаєм та цукром. Вона із вдячністю приймає посилки з одягом для дітей або канцелярією. Але ніколи нічого не просить, - "я сама". За останні півтора року в неї залишилося всього чотири цілих зуби. Можна обманювати себе, що чай - це теж їжа. Але організм обманити важко. Тому Оля майже перестала всміхатися, - жахливо соромиться. За старшого чоловіка в сім'ї 15-річний Богдан. Уся чоловіча робота на ньому. І доглянути молодших - теж. Він дуже подорослішав за час, відколи вони поневіряються по чужих квартирах. У Боді є мрія. Він хоче вступити у військове училище, стати військовим і визволити Макіївку. Щоб їм усім було куди повернутися.

Тетяна Вєзєлєва

Таня, художниця з Горлівки, живе у Фастові з вересня 2014-го. Коли зрозуміла, що треба їхати, почала шукати в Інтернеті через знайомих художників, хто допоможе виїхати і знайти житло. Тоді - втім, як і тепер, - простіше було звернутися по допомогу до людей, ніж до представників влади.

Як і до війни, Таня малює. Усі її думки й емоції живуть там, на полотні. Як не дивно, тональність її картин не наповнилася війною. Навпаки, вони стали світлішими й вільнішими. Таня каже, що, переїхавши до Фастова, виходила на вулицю спеціально, аби послухати українську мову. Яка давала їй спокій та впевненість у тому, що вона - вдома, на своїй землі. Їй подобається бачити на вулицях багато людей. Що біля магазинів стоять візки "для АТО". Що навколо багато тих, у кого чисті помисли й віра в майбутнє.

Вона вдячна за теплоту і допомогу людям, які поруч. Господиня квартири за весь цей час жодного разу не підняла орендну плату, попри зростання цін навколо. Картини - заробіток нерегулярний, а до звичних витрат додалася необхідність із нуля обживатися на новому місці та платити за житло. Тому після продажу картини вона передусім робить запас продуктів та фарб, - невідомо, коли трапиться наступна можливість.

Частина картин іде на доброчинність, - їх забирають волонтери й проводять аукціони для допомоги бійцям в АТО. Це теж допомагає їй жити, - вона відчуває, що може в чомусь узяти участь і комусь допомогти. Що в загальній кількості доброти у світі є крапелька її зусиль.

Крихітна кімната, в якій вона зараз живе, - одночасно і домівка, і майстерня. А тарілки - і посуд, і палітра. Але вона знає, що це тимчасово. І вірить, що колись зможе заробити достатньо грошей, аби купити собі скромний будиночок. Де буде місце для життя та творчості. Вона не хоче повертатися в Горлівку. Навіть якщо там закінчиться війна. Навіть якщо туди повернеться Україна. Бо не розуміє, як зможе жити з тими людьми в одному місті.

Наталя Васильєва

Ця історія могла стати ще однією трагедією на тлі війни. Але стала прикладом того, як можна почати життя з чистого аркуша, не маючи для цього нічого, крім бажання вижити.

Війна вигнала Наташу з дітьми з домівки й закинула у Ватутіне Черкаської області. Спочатку оплачувати житло допомагали волонтери. Але те, що спочатку здавалося просто страшним сном, який ось-ось скінчиться, затягнулося на невизначений термін. Чотири доньки - це неймовірний стимул, аби не сидіти склавши руки й не чекати, поки все вирішиться саме собою. Ватутіне - містечко маленьке. З роботою там не дуже. А вже з такою, що дасть змогу оплатити квартиру та потреби чотирьох дітей, тим більше.

Одного разу на сторінці Наташі у Фейсбуку з'явився пост: "Будь ласка, надсилайте нам одяг або взуття вживані у будь-якому стані. Ми приведемо все до ладу й продамо за доступною ціною. Це дозволить нам оплатити оренду житла та інші потреби". Посилки приходили й приходять із усіх куточків країни. Наташа разом зі старшими дітьми відпирає, зашиває, прасує, реставрує та продає речі, які вийшли з моди, відслужили своє або просто набридли власникам. Ціни на її маленькій розкладці значно нижчі, ніж у секонд-хенді, й речі там в ідеальному стані. Тому покупці з місцевих жителів не переводяться. Вона робить те, що вміє. Робить із душею.

Поступово привид голоду і злиднів відступив. І сім'я перестала боятися завтрашнього дня. Наталина сторінка у Фейсбуку повна слів вдячності людям, котрі дають можливість її сім'ї триматися на плаву, і фотографіями дітей. Щасливих дітей. Зовсім не схожих на самих себе півтора року тому. Інколи там трапляються й такі записи: "Хочемо не тільки приймати, а й щось робити, віддавати! Одного разу хтось вислав нам для нашої розпродажі багато білої тканини. Я спочатку думала, що з нею робити. Потім побачила оголошення від волонтерів: "Поки не закінчилася зима, для нашої Української армії дуже потрібні білі маскувальні сітки з білої тканини". Я відразу зрозуміла - нас чекає робота. Ми взяли у волонтерів нашого міста сітку 7 на 5 м і нашу білу тканину. З дітьми почали плести маскування для АТО. На жаль, війна ще не закінчилася. Нам так хочеться, щоб більше ніхто не загинув!"

Війна не закінчилася… Але її закінчення наближають, зокрема, й вони. Велика сім'я у маленькому чужому містечку.

Наталія Менякіна

До війни Наташа працювала в юридичній фірмі. Її життя можна було назвати реалізованим і щасливим. Коханий чоловік, успішна кар'єра, дитина та власний будинок. Вона каже, що їй дуже пощастило з сусідами, - вони жили майже однією родиною. На вулиці Крупської. Поблизу Донецького аеропорту… Зі ста сорока чотирьох будинків там тепер залишилося чотири. Наташин стоїть. Міна, яка влучила в будинок, не дуже його пошкодила, стіни вціліли. Значно більше шкоди завдали мародери. Але й це вже не важливо. Навколо - пустеля. Картинка з фільму "Сталкер".

Як і у більшості жителів Донбасу, з початком війни вони мали вибір, куди їхати, - в Україну чи Росію. Родичі кликали в Ростов. Там було житло, і роботу Наташі запропонували більш ніж достойну. Але вони не змогли. Навіть поруч із рідними, більшість яких зуміла залишитися адекватними людьми. Не змогли жити в країні, яка позбавила їх домівки.

У Києві все було не так райдужно, - починати доводилося з нуля. Чоловікові друзі допомогли з житлом, майже півроку вони тільки оплачували комунальні послуги. Це дало можливість зібратися на силі й почати нове життя.

Ще до війни Наташа мала хобі - м'які іграшки. Вона шила зайців і ляльок за чужими лекалами, інколи брала участь у якихось майстер-класах. Тут хобі перетворилося на основну роботу. На відкритому нею сайті поселилися інтер'єрні іграшки й подушки найнеймовірніших кольорів та форм. Трішки допомагає OLX, інколи - виставки і ярмарки. Хоча на виставки вона ходить рідко - півтори тисячі за місце можуть і не окупитися, а в бюджеті сім'ї точно не будуть зайвими.

Сказати, що держава зовсім не бере участі в їхній долі, було б несправедливо. 880 грн на дитину вона виплачує справно. І навіть майже без затримок. Решта - самі. Виявляється, на продажу іграшок можна заробити суму, достатню для оплати квартири. Не в центрі. І невеликої. Але квартири. А жити з любимою сім'єю можна і в однокімнатній. Їм нікуди буде повертатися в Донецьк. Навіть після війни. Тому що дім - це не тільки стіни. Це рідна вулиця, друзі й сусіди, які роз'їхалися по світах. Це відчуття спокою та захищеності, якого вже ніхто не поверне. Однак Наташа мріє про мир. Не просто про те, щоб перестали стріляти. А щоб у її Донецьк повернулася Україна. Бо серед тих, хто там залишився, багато людей, які чекають на неї.

Ольга Козловська

Півтора року тому Оля сиділа на веранді чужої дачі під Києвом і ридма ридала. Її рідна Горлівка на той момент уже остаточно перестала бути місцем, придатним для життя. Закінчувалося літо, яке вона провела в незнайомих людей, котрі пустили її з дітьми пожити, поки щось вирішиться. Єві тоді не було двох рочків. Вовці - трохи менше семи.

Чоловік поїхав у райцентр шукати роботу й квартиру. А натомість знайшов дівчину, яка пустила його до себе жити. На цьому сімейне життя Олі скінчилося.

Ще через місяць у її житті з'явився інший чоловік. Вона тоді не знала, що звати його Гордій. І, взагалі, нічого про нього не знала. Він з'явився надто несподівано- двома смужечками тесту на вагітність. Прощальний "привіт" від колишнього чоловіка.

І ніхто з її маленької сім'ї не міг ані словом її втішити. Старший син - аутист, хороший хлопчик, проте так і не опанував мови. Донька ще не навчилася говорити як слід. Ще одна дитина, котра з'явилася на світ трохи більше ніж через півроку. І ні роботи, ні житла, ні хоч якихось перспектив.

Оля сиділа й плакала. Від страху, від образи, від безвиході. Господиня дачі плакала з нею разом і обіцяла: "Усе вийде. Просто повір мені. Ми тебе не кинемо. Віриш?". Оля ковтала сльози й казала: "Вірю".

Зараз Вовці майже 9. Він так і не навчився говорити, але допомагає мамі, як і годиться старшому чоловіку в сім'ї. І посуд помити, і зі столу прибрати, і сумки принести. А ось Єва щебече як заведена, - в неї найсмішніший "чомуцький" вік. Володя навчається у спецшколі. Єва - в садку. Гордію трохи більше півроку, і він освоює ходунці. А Оля чекає, коли зможе віддати молодшого в ясла і вийти на роботу.

Квартиру допомогли найняти добрі люди, яких раніше вона ніколи не знала. І записати Володю у школу теж допомогли вони. А іншому вона дає раду сама. Якщо не затримують виплат, їй вистачає і на садок, і на памперси, і навіть на оплату Інтернету. А там - зможе працювати, і буде значно легше. Вони впораються. Тому що вона в це вірить.

Віра Решетняк-Звягінцева

На задньому сидінні таксі Снігурочка заколисує немовля. З переднього, повернувшись упівоберта, Дід Мороз упівголоса співає "Черепаха-аха-аха у піску сиділа…" Однорічний Любомир потихеньку засинає під татів голос. Він народився вже тут, у Києві. Коли мама й тато "на два тижні" виїжджали з Луганська з його сестрою та братом, ніхто ще не знав, що в їхній сім'ї не двоє, а вже троє дітей. І що два тижні затягнуться спочатку на місяці, а потім на роки.

Новий Рік - час чудес. У багатьох квартирах біля гарно вбраних ялинок діти чекають чарів. Вони готують вірші й пісеньки та радо фотографуються на колінах у казкового чарівника. Дід Мороз зі Снігуронькою вміють влаштувати справжнє свято. І неважливо - для однієї дитини чи для кількох сотень. Вони однаково щирі з усіма і, здається, ніколи не втомлюються.

Увесь день найменший гном Любомир із ними. Доки мама й тато хороводять навколо нескінченних ялинок, він терпляче чекає внизу. У під'їзді, на руках у маминої знайомої. Адже в жодній чарівній казці у Діда Мороза й Снігуроньки не було з собою малюка-сніговичка. А потім, у таксі, дорогою до наступних дітей, як і належить нормальній дитині, п'є мамине молочко та слухає татові колискові…

Насправді Снігуроньку звати Вірою, а Діда Мороза - Женею. І, звісно, вони не все життя були Дідом Морозом та Снігуркою. Женя - програміст, а Віра - модельєр із пошиття одягу. Давно, до війни, вони спочатку допомагали з організацією дитячих свят. А потім набрали свою команду і влаштовували програми до дев'яти годин поспіль для дітей і дорослих.

Коли приїхали до Києва, в надії тиждень-другий перечекати, поки все скінчиться, то захопили з собою кілька костюмів. Просто для впевненості, що зможуть щось заробити, коли доведеться затриматися. Потім, поки працювала пошта, вдалося прислати ще кілька. Всі костюми Віра придумувала й робила сама. "Миша Трамвайна" і "Дюдюка Барбідоська" переїхали жити в Київ. А в замкненій костюмерці у Луганську чекають кращих часів "Біла Кішка", "Джміль Масяня", клоуни всіх видів та мастей і ще три сотні персонажів.

Тут, без постійних клієнтів і власного житла, заощаджувати доводиться майже на всьому. Єдине, що не обговорюється, - це заняття і гуртки для дітей. Крім однорічного Любчика, є ще шестирічний Тимофій та дев'ятирічна Дарина. Старша донька танцює в ансамблі Вірського. Вона ще в Луганську займалася танцями, і велике щастя, що тут вдалося продовжити.

На концерт ансамблю в Палаці "Україна" Віра сподівалася потрапити до останнього. Але квиток за 500 гривень - це, мабуть, не зовсім по кишені багатодітній Снігуроньці.

Цього нічим не пояснити, однак, попри всю складність і невпорядкованість життя, при тому що багато в чому доводиться собі відмовляти, - вони всміхаються, щиро радіють життю і примушують радіти оточення. І коли дивишся на них, навіть без гриму, віриш, що Дід Мороз існує.

Марина Люта

Мабуть, усе почалося з сім'ї… Маринина бабуся була українознавцем, спілкувалася з шістдесятниками. Мама мріяла про балет. Організувала студію в селі, шила дівчаткам пачки з марлі. Марина займалася балетом, писала пісні, грала в ансамблі української музики. Україну не просто любила - хворіла нею. Історією, традиціями, культурою. Хворіла сама й заражала інших. Мріяла вступити у Могилянку або Шевченка. І вступила б, розумниця, медалістка, переможниця олімпіад. Але грошей не виявилося навіть на дорогу. Тому залишилася на Донбасі, пішла вчитися на еколога і працювала то лаборантом, то слюсарем. А паралельно відкривала в Сєверодонецьку танцклас для любителів. Слюсар і балерина в одній особі. І писала. Бо хотіла бути журналісткою.

Одного разу, як сон наяву, - конкурс редакції лисичанської газети, пошук свіжих людей і свіжих ідей. Радіо, газета, можливість навчатися й розвиватися. Це був далекий 2007 р.

Коли в Києві вибухнув Майдан, саме ця редакція залишилася крихітним острівцем, де люди боролися, як могли. На вулиці Марина тоді весь час ходила у навушниках - щоб не чути, про що говорять люди. А люди боялися. Боялися страшних бандерівців, не здогадуючись, що вони живуть на сусідній вулиці, проводять етнофестивалі, носять і самі шиють вишиванки, співають українських пісень. Не там, у далекому й страшному Києві. А тут, під боком. Одного разу навушники зламалися. В автобусі, між двома містами.
І Марина вийшла з нього, бо не могла чути, як весь величезний автобус гуде ненавистю до України й хоче війни.

Буквально зразу після цього був Майдан у Рубіжному. Вона була серед організаторів. А потім з'явилися перші блокпости "від бандерівців". І в місті стало зовсім страшно. Вона пересувалася по місту на таксі й закривала долонею ротика маленькій Ластусі. Потім, уже в Києві, дитина довго запитувала: "Мамо, а можна тут українською говорити"? І ще півроку малювала, як тата прив'язували до дерева…

Вони виїхали за три дні до взяття міста. Виїжджали важко, люди обступили їх, щоб вони змогли сісти в потяг. Їм просто пощастило. Вже не було Рибака. Не було Чернявського.

Перший місяць жили у готелі в Києві, допоміг Ярослав Бабич із "Азова". Той самий, який загинув за нез'ясованих обставин уже тут, коли повернувся додому. Потім - в інших друзів, які були на Майдані тут, у Києві. Потім уже самостійно.

Держава так і не дала її сім'ї статусу переселенців - спочатку тому, що чоловік народився і виріс у Києві, а скільки років він прожив на Донбасі, нікого не цікавило. Потім - тому, що Рубіжне визволили і можна було повертатися додому. Була б на те добра воля. Але вона не може примусити себе повернутися. Бо мало кого з переданих ними СБУ посадили. Багато їх тепер вручають ключі від квартир атошникам-інвалідам. Бо не може зрозуміти, як хлопці, котрі у 2006-му підспівували їй "Лента за лентою" й замовляли вишиванки, тепер стріляють у наших хлопців. Не може зрозуміти. І вибачити не зможе.

"Я безумно заздрю вам, киянам. Тому що у вас тут так просто. Ви навіть не уявляєте, що треба зробити там, на Сході, щоб ти був і не звихнувся. Небо головою пробивати".

Любов Агєєва

У мами Люби четверо Славків. Ті, хто бачить їх уперше, впадають у ступор. Хлопці так схожі один на одного, що їх сприймають за четвернят. Насправді Ростиславу і Святославу по 10 років, Ярославу - 8, Мирославу - 7. І Славками їх удома ніхто не називає. Для мами вони Ростик, Свят, Ясьо і Мирик.

У серпні 2014-го вони виїхали з рідного Донецька. Ніхто не організовував їм евакуацію. Просто сіли в машину й вивезли дітей у Краматорськ. І повернулися по собаку. Тому що війна, і залишити її там вони не могли. На прощання укріпили на своєму будинку український прапор, замкнули двері й виїхали.

Виїжджати вдруге було вже на порядок складніше, - скрізь стояли деенерівські пости, і було страшно. Поки пробиралися полями - зупинили люди в камуфляжі. Наставили автомати й запитали: куди вони, власне, прямують. У Люби тоді було дві думки: "слава Богу, діти в Краматорську й документи при них" та "тільки б собака не загавкав, - пристрелять із переляку". Хоч як дивно, саме собака зворушив людей у формі без розпізнавальних знаків. "Славный песик, ладно - едьте".

У Краматорську Сергій і Люба продали машину й відкрили торгову точку з продажу овочів-фруктів. Але чи то купівельна спроможність у людей була вже зовсім низька, чи то просто не пощастило, - не вийшло. Намагалися отримати грант на власний бізнес, теж не вийшло: треба було вкласти частину своїх грошей, а їх не було навіть на житло.

Вичерпавши всі варіанти прогодувати дітей у Краматорську, перебралися до Києва. Тут більше можливостей і легше знайти роботу. Тато досить швидко влаштувався начальником відділу в супермаркеті. Його зарплата дорівнює орендній платі за квартиру на Русанівці. Люба перебивається підробітками, але поки що нічого путнього знайти не може. Прогодувати, одягти, взути й навчити чотирьох хлопчаків, які швидко ростуть, без чужої допомоги практично нереально. Але в цьому їм пощастило, - то одні, то інші добрі люди потроху допомагають. У Донецьк вороття немає, - там надто добре знають про їхню проукраїнську позицію.

Хлопчики колоритні. З ними охоче фотографуються. Їм услід озираються. І ніхто не знає, як їм насправді живеться в чужому місті. Заняття в музичній школі довелося полишити, - за час поневірянь Славки дуже відстали від програми й бояться, що не зможуть надолужити. У загальноосвітній школі з відмінників сповзли у "середнячки". Вони важко адаптуються, - для них важлива стабільність і розуміння, що буде завтра. "Мамо, ми у вересні підемо в цю саму школу?" Мама не знає.

Вони давно перестали просити морозива або солодощів, - вони дорослі хлопчики і все розуміють. Вони хочуть жити в Україні. Вони носять вишиванки й співають українських пісень. І дуже цікавляться історією країни, в якій живуть. Наприкінці минулого року перша леді водила їх разом із групою інших дітей-переселенців у Музей Голодомору… тож тепер вони знають, що в цьому житті може бути й гірше. І те, що вдома не завжди вистачає на їжу, - ще не катастрофа…