Іван Семесюк: "скандалізація або смерть!"

"Пацанчік" поміж брендованих голубів на тлі урбаністичного пейзажу заводських труб. Дим від його цигарки плавно перетікає у хмари, а світла голова у кепочці дістає до неба. Одразу видно: людина цінує своє існування як ніщо інше, він тут цар звірів, цар голубів, якщо хочете. Коли дивишся на одну з найдорожчих картин жлоб-арту від Івана Семесюка, пригадуєш слова Ортеги-і-Гассета: ніколи масова людина не звернулася б до чогось поза собою, хіба що обставини насильно змусили б її. Така вселенська гармонія в цій картині, ТАК має бути, "пацанчік і голубі", що тут скажеш.

Семесюк переконаний, що жлобство - це коли людина носиться з фактом свого існування, як дурень із писаною торбою. Хоча, коли він малював у 2005-му картину "Портрет сучасника" ("Братело"), то й подумати не міг, що вона приведе його до створення цілого мистецького проекту. В той час це було просто бажання змалювати життя довкола себе, а саме хлопця, який їхав трамваєм і курив де сидів. Митця його нахабність так вразила, що просто не зміг пройти повз. Він намалював персонажа, якого можна зустріти в кожному дворі столиці. Трамвай зник з уяви, залишилася чорна кішка і безпросвітне сонце. Так усе почалося.

Душ Шарко в дитинстві

Ні, почалось усе, скоріше, з дитинства 80-х. Іван каже, що воно було в нього контрастним, як душ Шарко. Це мікс міської культури й сільської: мати - киянка, корінням із Санкт-Петербурга, батько - з села. Що ж до майбутнього, то багато вирішувати не довелось, оскільки художник - професія кланова, а в цьому клані вже була Іванова мати. Батько теж мав дотичне заняття - архітектора. "Тобто сам Бог велів", - запевняє Семесюк. Він тоді просто малював, малював, малював… І досі не знає, чи це його покликання.

Згодом хлопець вступив до Художньої школи імені Тараса Шевченка, а потім до Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. В академію його віддають на скульптора з доволі прагматичних мотивів: "шлопати Ленінів і Шевченків", бо це було дуже прибутково за радянських часів. Але прорахувалися: настала незалежність, попит змінився, і в результаті Іван отримав професію, яка геть не приносила грошей. Це одна з причин, чому її тепер недолюблює.

До того ж у ті буремні роки "недобудови" академія була більше місцем свободи, ніж навчальним закладом. Це був момент безвладдя, коли всі люто пили, були голодранцями і ходили працювати за копійки (приміром, на будівництво). І не можна сказати студентові, що він погано вчиться, й виключити: адже ж працює ночами... Всі були внутрішньо розхристані й жваві. Молодь веселилася, билась і розважалась як могла. Було безліч пригод, яких нинішнє студентство не має, бо що все чітко й структуровано. Окрім лекторіїв, були й свої майстерні, де юнь товклася впродовж кількох років. Це був цілий світ. Вони обживали цю територію, тут виникали свої конфлікти, свої стосунки…

Протягом усього навчання люто заповзялися помирати викладачі. Люди були саме того покоління, яке перебувало на злеті під кінець існування Радянського Союзу, а після - залишилися біля розбитого корита. І почали хворіти… Студенти рік училися, а на наступний викладач помирав, рік - і знову помирав... В такій атмосфері навчання не вельми ладналося.

У ранніх роботах Семесюка ви зустрінете і дівчину біля колодязя, і козака з шаблюкою. Такі картини вперше виставили 1995-го в Берліні. Вже з 2000-х художник бере участь у майже десятку виставок щороку.

Із часом він стає запеклим противником шароварно-сільського стилю, бо переконаний, що це не кращий напрям сучасного мистецтва. Хоча водночас неохоче визнає: є багато художників, які просто роблять це краще. Оспівують історію козацтва, селян… Є люди, які ідеально під це "заточені". Зрештою, художникові стало просто нудно. Він шукає сучасних героїв і… почав з антигероїв. Одним з них і виявився той недоморалізований суб'єкт соціальної дійсності, який курив у трамваї.

Щоб закінчити аспірантуру в академії, Семесюку доводиться в 2006-му "відбирати" грант фонду Леоніда Кучми в хору дітей, які теж за нього змагалися. Другий президент України підійшов до картини "Братело": "Художник тонко відчуває реальність", - промовив.

Іван продовжує досить старанно вчитися. Того ж року стає членом Спілки художників України. Але тепер упевнений: за великим рахунком ґрунтовно в академії так нічого й не опанував. Довелося студіювати мистецтво заново вже після вишу, робити навчальні копії відомих творів.

Він пишається тим, що на буденні роботи ніколи не ходив, постійно перебував у мистецтві, хоч би яким воно було. Після навчання брав замовлення. Доводилося малювати або ліпити в офісі компанії-замовника ночами по декілька тижнів, бо вдень там трудилися люди.

У той час молодший брат Антіна Мухарського показує йому його ж картини, сфотографовані на телефон. Там - родина "мулярків" зі свинячими носами, Елвіс Преслі в українській вишиванці із золотим зубом і підписом "Лав мі бейбі", і Олег Скрипка у спортивному костюмі - Oleg vicont de violin. Але брат тоді не знав прізвища автора тих картин.

Коли в 2008-му Антін уже почав "чистити карму" від роботи на телебаченні і відбілювати її від реклами прального порошку мистецькими заходами й виставками, йому випала нагода познайомитися із сучасними українськими художниками. Серед них опинився й Іван Семесюк. "Він мене вразив із перших хвилин знайомства. Він мислив і бачив навколишній світ саме в тому ракурсі, що і я. Наше знайомство зрештою переросло у хрестоматійний союз художника і куратора, які діють в одному ідеологічно-культурологічному силовому полі достоту високої мистецької напруги", - напише пізніше Мухарський.

Жлоб. Жлобство. Жлобізм

Тієї напруги вистачило на цілий мистецький проект про "Жлоба. Жлобство. Жлобізм". Перша осмислена виставка проходить у травні 2008-го під назвою "Україна наша!" в тоді ще існуючій галереї "Арт-фокстрот" на Андріївському узвозі. Тут поряд з іншими художниками Семесюк презентує свої портрети Ані Лорак, Ірини Білик, Наталки Могилевської, Тіни Кароль, Павла Зіброва й іще багатьох представників української естради. Він узагалі прагне відродити в українському живописі портретний жанр, бо вважає його мертвим від закінчення радянських часів.

Офіційно проект жлоб-арту стартує 1 квітня 2009 року, в День сміху. Це вже була іронія над іронією соціальних проблем українського суспільства, але не тільки. Того дня світ також відзначав 200-річчя з дня народження Миколи Гоголя, а куратор проекту Антін у промові скаже: "За аналогією з Гоголем, який казав "я весь час намагаюся ухопити чорта за хвіст, щоб виставити його на посміховисько", так само хочемо зробити і ми. Провести асенізаційну роботу з візуалізації жлобства, зняти з нього шапку-невидимку, аби кожен, хто замислюється над цією проблемою, мав перед собою посібник, який би унаочнював це явище".

До такого посібника йшли через численні виставки й перфоманси. Семесюк активно працює задля кристалізації проекту. Того ж року, вже в Українському домі, проходить виставка "Жлоб-арт. Біомаса", де його роботи посідають центральне місце. Узагальнює їхні ідеї картина "С дньом рождєнія, брат!". Тут висміяно всіх: правих і лівих, консерваторів і світових зірок, спортсменів та інопланетян, героїв мультфільмів і представників нетрадиційної орієнтації, а в центрі усієї цієї "солі землі" - Святий Валєра з району. Все веде до того, що масова культура плекає "жлоба", а "жлоб" плекає масову культуру.

У травні жлоб-арт їде на "Гогольфест", у листопаді - на Contemporary Art. Далі - на виставку "IF.ЕСЛИ.ЯКЩО" в Росію… Семесюк створює такі полотна, як "Пан на районі", "Вторженіє", "Вася, подвинь раму". Незважаючи на доволі смішні назви, картини вражають своєю масштабністю і композиційною складністю. Проект гастролює в Харкові, Одесі, Івано-Франківську, Львові, інших містах. Про новий рух українського мистецтва говорять провідні ЗМІ країни, ним захоплюються і водночас ненавидять.

У 2009-му започатковується "Союз вольних художників". Семесюк стає його головою, малює "статутну" картину з Махном "Воля, або Всі йдуть на…". Для спілки пишуться глобальні програми, заповіді, маніфест. В ідеалі це об'єднання мало пропагувати освічений український націонал-анархізм, а найвищою цінністю визнавати свободу і право особистості на вільне, творче й натхненне життя. Проте такі амбітні ефіри були здебільшого спровоковані Мухарським. Семесюк тепер каже, що він почитав, посміявся і погодився з тим. Зазначає, що до СВХ входили дуже різні люди з різними поглядами. Тоді хотілося зробити щось надто концептуальне, але потім зрозуміли, що їхня родзинка - саме іронія і сарказм, а не політичний пафос. СВХ іде нога в ногу із жлоб-артом, а в дечому його й доповнює.

Серед митців, що долучилися в різний час до аналізу жлобства в українському суспільстві, можна зустріти Сергія Коляду, Владислава Шерешевського, Олексу Манна, Сергія Хохла, фотохудожника Брентона, скульптора Григорія Грушу, Андрія Єрмоленка й інших - неординарних, талановитих, сучасних і українських. Проект доповнюється перфомансами і навіть циклом мультфільмів "Про Гопуню та Повійку".

Надалі Семесюк бере участь іще в десятках спільних виставок. А його персональні експозиції проходять в BottegaGallery - з проектом "Традиції, ребрендінг" та в галереї "Триптих-арт" - з проектом "Свій до свого по своє…" за мотивами творів Марії Примаченко.

Крім того, поряд зі скульптурами й картинами починають з'являтися і вишиті полотна художника. Він пригадав своє давнє, ще дитяче, захоплення. Цього ніхто ніде не вчить, оскільки техніка гладі дуже проста. Досить лише схеми в книжці, щоб зрозуміти, як це робиться. "Терпінню ніхто не навчить. Фантазії теж ніхто не навчить. Але має бути художня освіта, бо композиція навіть у вишивці залишається композицією", - переконує Іван.

У 2013-му дедалі частіше лунають голоси про завершення проекту жлоб-арту. Щоб підвести риску, автори проводять велику виставку в Мистецькому Арсеналі з різного роду перфомансами: "Жлобопарк. Звіролюди", "Троєщинський гендель", "Терикони з насіння", "Китайське щастя". Видають енциклопедію українського жлобства під назвою "Жлобологія", де вміщено роздуми сучасних діячів культури на цю тему. За ілюстрації слугують картини від митців, що були створені за роки функціонування проекту.

Жлобом перестає
бути модно

Таким чином і арт-групу СВХ, і проект жлоб-арту закрили. "Жлоб-арт уже відбувся і пішов в історію. Ця колекція вже історична. За декілька років це все буде цікаво аналізувати", - каже Семесюк. 21 листопада вони завантажили картини й інсталяції у вантажівку і спустилися до Майдану. Саме того дня починалися протести. Митці писали про те, що жлобом перестає бути модно, настає нова епоха. Багато художників відчували, що грядуть якісь зміни, проте не дуже усвідомлювали, які саме. Просто артикулювали свої надії про те, що було б добре, якби таке сталося. І це сталося.

Протягом активних подій на Майдані Семесюк також бере в них участь, хоча до цього намагався абстрагуватися від політики. Руки художника торкнулися і тамтешньої бруківки, і коктейлів Молотова. Згодом на центральній вулиці Києва з'являється мистецька точка під назвою "Барбакан", за художнє наповнення якої беруться Іван і Олекса Манн. Це виставка лютого сучасного мистецтва, і місце зустрічі митців - посеред Хрещатика.

Для Манна й Семесюка це не перший подібний проект. Вони вже декілька років разом торують шлях для контркультурного мистецтва в українському арт-просторі. В березні 2013-го створили галерею "Бактерія" і до кінця року провели там близько двадцяти виставок. А спочатку це був простір "для своїх" під назвою "Квартира №". Тут відчувається дух творчої свободи. Це простір, де існує сучасне українське мистецтво, живе спілкування, міні-футбол і пиво. Якби я був хіпі, я б там оселився.

Семесюк каже, що для виставок шукають мистецтво соціальне, своєрідний поп-сюрреалізм. А також мистецтво не галерейне. Такими є роботи Антона Гаука, Павліка Лемтибожа… "Це цікаві люди, гарно пишуть. Але в нас нема менеджменту галерейного, галеристів, які шукають виробників продукту, щоб з ним працювати. Нема пошуку подібно до пошуку талановитих спортсменів", - каже Іван.

Для подібного проекту перше, що треба, - це ідея, маніфест. Його пише Олекса: "Жовч, цукор, жах, соціальні маніпуляції, українофілія і україножерство, аграрно-шляхетська боротьба, нав'язування різноманітних культів, зомбіфікація і роботизація населення, пошук сучасного героя і оспівування антигероїв, антропологічний портрет епохи - це неповний перелік основних тем, якими цікавиться неоромантичне угруповання "Бактерія".

Приміщення позичають у друзів-архітекторів, а для популяризації використовують Інернет. Спочатку було 50-60 відвідувачів, згодом уже 500-600. Коли везли виставку російських художників з угруповання ПВХ, то ті навіть думали, що Іван і Олекса оплатять їм готель, каталог. Українцям іще дуже довго довелося пояснювати, що це точка андеграундна, де, з величезним резонансом можна робити виставки.

Надалі арт-проект "Бактерія" починає виїжджати з Києва. Першим його променадом стало бієнале сучасного мистецтва в Одесі.

Сьогодні Олекса вважає Семесюка одним з найкращих українських художників, бо, по-перше, він один з революційних людей, який розвиває новий романтизм і нову фігурацію, чого дуже мало зараз у мистецтві. По-друге, він багато зробив для популяризації жлоб-арту як абсолютно нового напряму. По-третє, він художник-філософ, який має свої погляди з широкого кола світоглядних тем.

Манкурт і бруднокровка

Ідеї Івана виникають з багатьох речей. Як-от з боротьби двох ідентифікацій: жителя України за територіальною ознакою і жителя, котрий любить цю культуру і мову.

У мистецтві Семесюка нас і цікавить насамперед людина. Він любить період Відродження, адже тодішні митці теж писали людину, і це відрізняло їх від готики або романського мистецтва. Це був потяг до реальної, живої, не узагальненої людини. Взірці для нього - Ганс Гольбейн і Альбрехт Дюрер. Але зараз він іще тільки думає, як це захоплення перенести на власну творчість, бо те, що він створював останніми роками, скоріше можна віднести до поп-арту або поп-сюрреалізму.

Він узагалі вважає, що гаслом для митців має бути "Скандалізація або смерть!". Можливо, саме ним він керувався, коли створював такі епатажні роботи, як "Horror ім. Верьовки", "Батька негайно до школи!" (перша вчителька)", "Борітеся - поборете" (портрет Шевченка)", "ЛГБТ" та інші. Після такої гострої сатири Семесюка починають називати фашистом, націоналістом, манкуртом, жидом, бруднокровкою, писати, що він наплював у криницю народної пам'яті. Але Іван каже: "Якщо оце такі криниці народної пам'яті, то я радий туди плювати. Звучить жахливо, але скільки ж можна? Вони давно пересохли, ті криниці...".

Про розвиток ідей і поглядів Івана Семесюка можна буде найближчим часом прочитати у книжці "Щоденник україножера", що готується до друку. А щоденно відслідковувати - у соціальних мережах в Інтернеті. Він жере Україну повністю, жере і перетравлює, щоб могти іронізувати у своїй творчості. Це так у дусі постмодернізму: бачити світ в образі великої іронії, що ніколи не дозволить піддати себе аналізу.

Семесюк намалював би своє життя у вигляді кота, який спить біля батареї. А в перервах між сном у щоденнику напише: "Кажуть, що всяка людина прагне щастя. Ок. А як я обходжуся без цього неврозу? Не знаю. Мабуть, тому я і щасливий".

Мабуть, тому і щасливий.