Там, де не ростуть абрикоси, починається Росія

Схід України - регіон, який останніми місяцями привертає до себе найбільше уваги. Окрім політичних, економічних і соціальних проблем, тут гостро стоїть і проблема культури, до якої, так склалося, не доходять руки. Однак молода поетеса Любов Якимчук, чиї слова і слугують заголовком, вважає, що її можна і варто розв'язувати вже сьогодні.

Любов Якимчук народилась і виросла у Первомайську Луганської області. Містечко шахтарське, маленьке й типове для Сходу. У ньому багато вулиць із радянськими назвами, які, здається, ніхто ніколи навіть не подумав би змінювати. Тільки пам'ятник Леніну підлітки обмалювали років шість тому, але тут-таки прийшли комунальники і все відмили. На цьому спроби щось змінити й закінчилися. Так згадує своє рідне містечко поетеса.

Трохи інакше відгукується про Луганськ. У ньому прожила шість років, поки навчалася. "Знаєте, здається, що Луганськ - це місто, яке саме не знає, хто воно і що. Якщо запитати в людей про якісь базові речі, то у всіх будуть абсолютно різні відповіді. Нема якоїсь єдності у відчуттях і самоідентифікації, - розповідає Любов. - Та можу сказати точно, що Луганськ більш проукраїнський, ніж Донецьк. Якось у маршрутці ми цілою компанією розмовляли українською, і ніхто на нас навіть не звернув уваги, не кинув косого погляду. Одна бабуся, виходячи, сказала водієві "зупиніть мені тут", а потім, схаменувшись, - "ой, остановітє здесь". Насправді там є україномовне населення. І я розмовляла українською, хоча виховувалась у російськомовній сім'ї".

Нині Любов Якимчук мешкає з чоловіком-львів'янином у Києві. Тут вона почувається більш ніж комфортно. Адже людям, які виросли на Сході, досить складно звикнути до європейських міст, таких як, наприклад, Львів, із їхніми вузькими вуличками й маленькими багатолюдними площами. На Донбасі багато вільного простору, полів і териконів. Саме про них із надзвичайною теплотою відгукується дівчина. Згадує, як у дитинстві любила залазити на терикон, насипаний прямо у Первомайську, і спостерігати за тим, що відбувається вдалині. Особливо любила дивитися, як навесні квітнуть абрикоси. Ці спогади покладено в основу поеми "Абрикоси Донбасу".

…Відцвіли абрикоси Донбасу

Відтінками неба всіма

Абрикоси вдягнули каски

Минула весна…

У поемі є і про нелегке шахтарське життя батька, який у 80-х приїхав з Рівненщини на престижну й високооплачувану роботу в шахті. І далеко не жіночу працю матері, яка, за відсутності іншої роботи в регіоні, мусила працювати на шкідливому виробництві вуглепереробної фабрики. Однак усе це на зромантизованому тлі "териконів грудей" набуває природної гармонії і надземного сенсу.

А десь там високо

Стоїть терикон

Гарчить терикон

Як дракон Як сфінкс

Що захищає свого Тутанхамона

І знаю тільки я одна

Що посеред степу терикон -

Це корки від пляшок

Які тато випив

І попіл від цигарок

Що викурив тато

Свої перші твори авторка написала в дев'ять років. Відтоді майже нічого не збереглося, а те, що збереглося, рідко перечитує. На горищі рідного дому лежать записані спогади про дитинство. Один з них - про затемнення Сонця 2000 року. Тоді всі чекали кінця світу, а 14-річна дівчинка нотувала, що відбувалося того дня в неї у дворі. Багато творів зберігає шкільна вчителька літератури. Вона пропонувала віддати її перші вірші, але дівчина відмовилася: "Не те що соромно, але з роками кожен поет росте, вдосконалюється… Я не певна, що варті публікації якісь із віршів цієї буремної зими, ще думатиму над цим, а тут… шкільні віршики", - усміхаючись ділиться поетка.

Вірші, написані під час Майдану, який дуже боляче й щиро переживала Люба, на її думку, мають іще вилежатись. Вона не хоче, щоб років через 50 її поезію сприймали як тичинівський "трактор в полі дир-дир-дир". "Багато хто вважає, що мистецтво і політика мають іти окремо, не перетинатися і не заважати одне одному. Звичайно, той же поет не має опускатися до написання якихось політичних агіток, однак як громадянин хіба він може залишатися поза політикою? - запитує дівчина. - Як можна сьогодні ніби не помічати, що намагаються відірвати частину твоєї країни?".

За словами Люби, довгі роки, замість того, щоб шукати, як об'єднати й використати цю полікультурність України, усі, від політиків до митців, шукали відмінності і тим самим працювали, можливо несвідомо, на пропаганду Путіна і його режиму. Вони говорять про якусь частину України "десь там", відмежовуючись від проблем, виправдовуючи себе тим, що мають займатися мистецтвом, а не війною. Але дотримуватися такої позиції занадто просто, на думку авторки. "Багато моїх колег говорять, що хвилюються за мене, дивлячись, як я сприймаю події на Сході, навіть співчувають. Ніби це не частину України намагаються відірвати, а частину мого тіла - руку чи ногу. А так і є! І це не в мене намагаються забрати шматок України, а в нас у всіх. Коли над будинком, де живуть мої батьки, літають снаряди, то це не наді мною вони літають, а над нами всіма! Чому ніхто цього не хоче розуміти?" - емоційно говорить поетеса, і сльози виступають на її очах.

Проблема не лише в локальному сприйнятті митцями Донбасу, вважає Любов Якимчук. Адже роками на державному рівні нічого не робилося для розвитку культури та популяризації українського на Сході. "У зв'язку з війною нині готується низка політичних, економічних і соціальних рішень, однак, я впевнена, що культура знову опиниться на другому плані, а потім про неї і поготів забудуть. Знову все ляже на плечі волонтерів і ентузіастів", - робить вона сумний висновок. За її спостереженнями, на Донбасі відчутний певний "культурний голод", і їй здається, що саме тут дуже доречно було би проводити різні мистецькі заходи. Тут є попит, але мала пропозиція. Тому на будь-які більш-менш цікаві й нові події приходить дуже багато людей.

Поетеса мріє, щоб війна якомога швидше закінчилася. Хоче, нарешті, запустити свої мистецькі проекти, пов'язані з Донбасом. У неї є власне бачення, як можна розвивати культуру в цих областях. Одну з ідей Любов Якимчук узяла з історії. 1929 року поети-авангардисти робили тур по Донбасу. Про це вона дізналася з журналу футуристів "Нова генерація" і вирішила повторити той маршрут із сучасними митцями. Каже, що вже багато поетів зголосилися на її пропозицію поїхати на власні очі побачити індустріальні ландшафти, спуститися в шахти, аби прочитати свої вірші, і на повні груди подихати степом.

А ще молода авангардистка мріє нарешті налагодити взаємодію між різними видами мистецтва в Україні. Адже для неї дуже важлива форма подачі матеріалу. Для цього вона експериментувала з відеопоезією, музично-поетичними читаннями. Через пошуки нових форм уже другий рік відкладає випуск своєї нової збірки, що матиме назву "Лікарські рослини Донбасу". На назву і зміст надихнула книжка, яка зберігається у будинку батьків, що так і називається: "Лекарственные растения Донбасса".

Любов Якимчук не планує обмежувати свою творчість лише поезією. "Я вже давно хотіла проїхатися по містах, містечках і селищах Донеччини і Луганщини, поспілкуватися з людьми і зробити серію репортажів, які б розкривали внутрішній світ людей зі Сходу країни. Я хочу показати, що Донбас - це така ж Україна, як Львів чи Київ. Мені важливо, щоб Україна залишалася єдиною і неподільною, такою, як я її пам'ятаю зі шкільних карт: від Львова до Луганська, Від Чернігова до Криму, і я стараюся докладати зусиль, щоб інші це теж розуміли", - схвильовано каже Люба. Залишилося дочекатися, коли в цей край знову вільно ходитимуть поїзди, і люди знову повірять у цілісність України.

Тому й Донбасу заводи

Курять в небо димом кольоровим

І їм плювати на заборони

Тютюнопаління

У громадських місцях

Бо на заводських майданчиках

Вони - у себе вдома

А там як відомо

Курити не заборонено

Навіть коту

Ту-ту

Поїзд

Ту-у-у

Любов Якимчук