Таганський бранець

Вівторок 2 квітня 2013 р. Московський театр на Таганці оголосив днем прощання з Валерієм Золотухіним. Не дві й не три години (як заведено) тривало прощання. А весь день. У жесті знаменитого театру - не тільки знак пошани до художнього керівника й одного з найбільш значущих акторів трупи, не тільки прагнення "зупинити мить" і побути якомога довше поруч із ним на грішній землі. А, очевидно, в тих тривалих проводах ще й крик відчаю? З відходом Золотухіна повільно йде під воду, як "Титанік" у квітні 1912-го, і легендарне судно "Таганка". Колись престижна. Передова і модна. Талановита й примхлива. Норовлива, як шекспірівська Катарина. Одне слово, та сама...

Золотухін був одним із останніх розпізнавальних знаків Таганки - "бранцем" на легендарному театральному судні. Був приголомшливим артистом, якого в бойовій команді ніколи й ніким не заміниш. Ні на палубі, ні в машинному відділенні.

Як відомо, на Таганку він потрапив не відразу. Спочатку, закінчивши "ГИТИС", рік попрацював у "Театре Моссовета". Але так вийшло, що саме театр Ю.Любимова став основним курсом і головним лайнером усієї його долі.

І для цього театру - своєю чергою - він став чимось на кшталт маяка, що не тьмяніє навіть на тлі таких надяскравих спалахів, як Висоцький, Губенко, Славіна, Демидова.

Таганку він одного разу впустив у свою душу, як п'янке повітря чарівного театрального бенкету. Грав там і маленькі ролі, і великі плани. Коли, наприклад, виходив на сцену головним героєм спектаклю "Живий" за Б.Можаєвим.

Слід визнати, що й Таганка - складний сценічний соціум, легко впустила його у свої надра. Багатьом він нагадував такого собі домовика при театральному приміщенні. Пригадую, як років десять тому, прогулюючись лабіринтами Таганки, зустрів Його (!). Власною персоною. З оберемком книжок під пахвою. Він сам ці книжки писав (мемуари, щоденники). Сам їх і продавав у театральному фойє. До нього по автографи шикувалася довжелезна черга. Справжня інтермедія перед спектаклем. Річ у тому, що сам він, особисто і творчо, завжди був таким собі продовженням рідного театру....

У кіно, на естраді. Дух хуліганського парадоксу й таганської норовливості пульсував практично в кожній його нетеатральній іпостасі. Від чудових кіноролей у "Господарі тайги", п'янкому "Бумбараші", штучних унікальних "Маленьких трагедіях", чарівних "Чарівниках". І навіть у такому недавньому кромішньому мороці, як телевізійна "Єфросинія", де Валерій Сергійович примудрився колоритно зіграти бравого дідка з тайгового тупика. Отож із тієї серіальної глухомані раптом і виринав знайомий нам бадьорий таганський бранець! Куражився, веселився, поправляв наспіх приклеєну бороду.

Безперечно, мають рацію ті, хто величає його справді російським народним артистом. "Російськість" просвічувала в ньому не через форму того чи іншого образу, а через саму суть його характеру, зітканого з суперечностей, живих емоцій, ґрунтового начала.

Колись він знявся в багатьма тепер забутому кінофільмі "Людина з акордеоном" (1985р.). Отож і душа його акторська була подібна до акордеона. Або російської гармошки. Міхи якої розтягуються, а потім стискаються. А душа ця ширяє-летить - то вниз, то вгору. А в очах його - сльози, а на обличчі - сіяння щастя. Він як ніхто міг би "правильно" прочитати знамените цвєтаєвське "Россия моя, Россия, зачем так ярко горишь?". Тому що сам згоряв. У житті, у мистецтві. У багатьох справах своїх праведних. (А хто ж із сучасних пожадливих артистів здатний, як він, на малій своїй батьківщині на власні кошти цілий храм звести?!).

Зовсім недавно прийнявши штурвал капітана Таганки, він хотів уберегти рідний колектив - від вогню і води. Від пожежі й потопу. Намагався не розхлюпати найкраще з любимовського репертуару. Водночас прагнув оживити старий театр новою режисурою. Запрошував у роботу Володимира Мірзоєва, Кшиштофа Зануссі.

Хтось сприймав ці його кроки. Хтось не сприймав їх зовсім.

Та, по суті, то був уже епілог Таганки. Оскільки, повторюю, її кінець настав днями.

Звичайно, і раніше її ховали, оплакували. Ще на межі 80-90-х багатомільйонний тираж "Огонька" В.Коротича вибухнув заголовком О.Мінкіна "Прощай, Таганка!" (у зв'язку з розподілом). А доти з Таганкою з приводу і без нього прощалися, коли їхав Любимов, коли Любимов повертався. Коли кликали А.Ефроса, а потім коли його цинічно знищували. Дехто попрощався з цим театром ще раніше - ще у 80-му, коли не стало В.Висоцького. Проте режисерський тоталітаризм Любимова (явлений у міцних конструкціях його постановок) усе-таки втримував Таганку від зсуву, від остаточного зриву в безодню.

…І ось недавній відхід від справ 95-річного Майстра та нинішній відхід в інший світ 72-річного Золотухіна підбивають риску під епохою. Під ТІЄЮ Таганкою. А чи буде нова? Це відомо тільки театральному Богу. Та Московському департаменту з питань культури.

Утім, чи це важливо тепер - для нас?

...Рубіж і розбіг нульових - для нас - "Час Прощання" (цитуючи назву фільму Ф.Озона) з дивними художніми самородками. Тими, кого виростили, огранили й загартували непрості, злі, але творчі жнива радянських 30–40–50–60–70–80-х. Тепер тижня не минає, щоб інформаційна стрічка не принесла якусь гірку звістку, трагічний інформпривід. Знову й знову... прощатися... З талановитими, легендарними, неповторними і, природно, любимими. З якими поет нас закликав "не расставаться!". Таганський бранець Валерій Сергійович Золотухін (1941-2013) - теж із цього ряду. Останніх із племені дивних мешканців Атлантиди, яка повільно - на наших очах - тоне.