Святослав Вакарчук: " Індивідуальності не схильні збиватися у зграї, але їм цілком притаманний колективізм"

Інтерес до Святослава Вакарчука легко пояснити: не так багато в наш час яскравих і запитаних особистостей, незалежно від сфери докладання таланту. А тих, кому властива гідна поваги стабільність, хто примудряється не падати нижче самим собою встановленої планки, - взагалі одиниці.

"Океан Ельзи" і його лідер не потребують штучного підігрівання цікавості публіки й преси, фронтмени вітчизняного року стимулюють інтерес до себе природним способом - з допомогою творчості. Не всім до вподоби їхня музика, не всіх тішать їхні успіхи, але заперечувати колосальну популярність групи, ігнорувати серйозний вплив ОЕ на українську музику неможливо.

Кожен новий альбом "Океану" стає подією. Шанувальники чекають нових творчих експериментів із певним побоюванням, опоненти - з таємною надією на конфуз. Порівнювати диски ОЕ так само безглуздо, як протиставляти Вакарчука, скажімо, десятирічної давності Вакарчуку нинішньому. Вони просто різні. Незмінним залишається головне: музика не втрачає якості та градусу, головний "океанолог" - куражу та натхнення.

Тур на підтримку останнього альбому "Земля", який завершився драйововим концертом у Києві наприкінці вересня, вже названий наймасштабнішим в історії вітчизняної музики: майже три десятки міст, ущерть заповнені зали та стадіони.

Наступний рік стане етапним у долі "Океану" і його незмінного лідера: групі стукне 20. Привід осмислити славетне минуле й уточнити плани на майбутнє.

Вакарчук - не найлегша людина (що сам визнає) і не найпростіший співрозмовник (можете повірити на слово). Однак у його манері спілкуватися імпонує відсутність пози, яка так вирізняє переважну більшість публічних персон.

Всупереч поширеній думці, зауважу: похід у велику політику, швидше, пішов йому на користь. Повернувшись до джерел, він став зваженішим у судженнях. Та від цього вони не стали менш цікавими.

Втім, судіть самі.

- Святославе, тебе можна привітати з успішним завершення української частини туру "Земля". Київський концерт слугував гідним фіналом: неймовірна підтримка публіки та високі оцінки преси, - вже звична річ для "Океану Ельзи". Але останнім часом у медіа біля прізвища "Вакарчук", окрім майже буденного "зірка", стало частіше з'являтися більш статусне - "жива легенда"…

- От віриш, я досі не знаю, як реагувати на ці слова - "зірка", "легенда"…

- Як на мене, ти заслуговуєш на такі епітети набагато більше, ніж деякі твої колеги. Які їх безпідставно привласнюють, жодним чином не комплексуючи з цього приводу. Проте таке звання зобов'язує, воно передбачає якісно інший рівень вимог до його носія. Ти до цього готовий? Тебе не гнітить відповідальність перед глядачем?

- Сказати, що я не помічаю відповідальності, було б неправдою. Сказати, що відповідальність на мене давить, - напевно, перебільшення. Те, що вона накладає відбиток на поведінку, - це так.

Що впізнаваність може стати в пригоді, я вперше переконався років п'ятнадцять тому. "Океан Ельзи" тоді тільки починав своє сходження. Ми з Юрою Хусточкою мешкали в одній квартирі, яку винаймали на Оболоні. Одного разу о 6-й чи 7-й ранку до нас навідалася міліція. Мене, Хусточку, однокласника Юри та його дівчину (вони жили в його кімнаті), нічого не пояснюючи, доправили до відділку, попередньо відібравши паспорти.

Як з'ясувалося згодом, десь в озері знайшли небіжчика. Підозрювали, що смерть могла бути насильницькою, тож оперативники почали розшукувати причетних до можливого злочину. До кола потенційних фігурантів, серед інших, потрапив і приятель Хусточки. Нас забрали про всяк випадок, для перевірки. Але ми тоді про це не знали.

Нас із Юрою завели до великого кабінету, в якому був телевізор. Раптом на екрані ми побачили власні обличчя, - там показували кліп "Там, де нас нема". Один із міліціонерів уважно подивився на нас і поцікавився: "То це ви? А чого ви раніше не сказали, що музиканти?" - "А ви не питали…" - розгублено відповіли ми. Десь за півгодини нас відпустили.

Популярність може бути випадковою і швидкоплинною. Слава може бути дурною. Відома людина змушена дбати про власну репутацію. Коли ти відомий, це і корисно, і обтяжливо водночас. Тобі охочіше йдуть назустріч, тобі дещо можуть вибачити, ти здатний більше зробити. Але, за великим рахунком, до переважної більшості твоїх вчинків підходять із набагато жорсткішим мірилом. Тобі важче схибити, бо ти на видноті. Слава - приємна, але вона не дозволяє сховатися.

Коли ти є об'єктом уваги, то мусиш думати про репутацію. Не те щоб я щовечора лягав із цією думкою спати і щоранку з нею прокидався, але ця думка завжди поруч. Вона зобов'язує. Це і тягар, і сила тяжіння.

Відповідальність - це вміння лишатися собою й водночас здатність не розтринькати здобуту повагу до себе.

- "Океан Ельзи" вирізняє стриманий промоушен, вам притаманна неагресивна реклама. Ти не є завсідником світських тусовок та гламурних посиденьок, не став набридлим телеперсонажем. Проте ОЕ без зайвих труднощів збирає великі зали, багатотисячні стадіони. Швидкість, із якою розходяться квитки на концерти, а пісні стають хітами, - предмет заздрощів для багатьох музикантів. У тебе є для цього логічне пояснення?

- Якщо говорити відверто, то я не маю достеменного пояснення, чим викликана така увага до нашої творчості. Мені самому цікаво, як у країні (де, на мою думку, середньостатистичний музичний смак трохи не збігається з тим, що пропагує "Океан Ельзи") нашим пісням вдалося стати масовою музикою. Але ж ці заповнені стадіони і зали звідкись беруться? Інколи, почувши нашу музику на заправці районного центру, я відчуваю себе людиною з паралельного світу.

Дехто вважає, що в нашій команді зібралися докупи пекельні маркетологи, які все прораховують, до секунди, до епізоду, до дрібнички. Що ми ретельно обираємо "правильні" пісні для промоушену, шукаємо для них вдалу обгортку. Навіть те, що ми рідко з'являємося на всіляких світських заходах, деким сприймається як математично обрахований піар. Мені це смішить, бо скидається на розгублену спробу пояснити те, що людина не в змозі збагнути.

Шоу-бізнес - це технологія, що дозволяє відбутися. Творчість - це прагнення бути. В цьому різниця.

Якісно зроблений, правильно спродюсований музичний твір може викликати сильні емоції. Треба бути знавцем, щоб відчути запрограмовану штучність. Але такі продюсерські проекти не працюють довго. Це можна прорахувати раз чи двічі, проте зробити з цього конвеєр практично неможливо.

Можливо, наш успіх пояснюється саме відсутністю розрахунку. Тільки-но починаєш щось робити спеціально, намагаєшся сподобатися, щось вирахувати, під когось підлаштуватися - виходить несправжнє.

Є природність - з'являється отой підвищений градус відвертості, що його слухач одразу із вдячністю відчуває. Думаю, таких, як ми, люблять і цінують саме за щиру здатність здирати з себе шкіру. І це не є неприродний ексгібіціонізм. Це є природний дотик. Людям подобаються ті пісні, про які вони можуть сказати: "Він відчуває те, що я. Він відчуває так, як я".

Музична енергетика ірраціональна. Коли я стою на сцені - себе не контролюю. Трапляються хвилини короткочасного контролю. Раптом відчуваєш, що ти зробив щось трохи не так, інколи дивишся на себе ніби збоку. Але це - приблизно 5% від тривалості концерту. Решту ти просто живеш на сцені, не маючи ані часу, ані потреби оцінювати себе. Коли людина, стоячи на сцені, постійно оглядає себе, мовби в дзеркалі, позує, а не імпровізує, - публіка це відчує миттєво. Ти їй не цікавий.

Коли мене фільмують або фотографують, для мене навіть не проблема, для мене мука бути природним, я мимоволі граю, часом - не дуже вдало. Тільки-но я починаю співати, я ніби заплющую очі. З тієї миті я той, хто я є.

- Є острах, що колись тебе перестануть слухати й розуміти?

- Єдине, чого б я не хотів, - втратити охоту писати. Якщо люди слухають - це чудово. Суспільне сприйняття - важливе, але не основоположне. Якби раптом слухач перестав сприймати те, що я роблю, - було б непросто, та я б навчився без цього жити. Певно, навчився би бути щасливим. А ось без жаги творчості щасливим бути не зміг би точно.

- Скільки днів на рік музика - тюрма, а скільки - dolce vita? Як часто виникає бажання проміняти драйвове, але втомливе концертування, наприклад, на продюсерське ремество? І наскільки противиться таким намірам (якщо вони, звісно, є) марнославство?

- Кожна людина, котра чогось прагне в житті, потребує дози марнославства, бо воно тримає в тонусі. Визнаю, що є людиною досить марнославною. Я би покривив душею, сказавши, що готовий легко відмовитися від слави. Усі публічні люди більшою чи меншою мірою залежні від неї. Просто рівень і форми цієї залежності - різні. Дехто потребує надмірної щоденної уваги, я, навпаки, намагаюся її уникати.

Певний час я живу спокійним домашнім життям, спілкуюся з друзями, бачуся з тими, з ким хочу. А потім починається тур, під час якого отримую дозу необхідного адреналіну, і мені цього вистачає. Мені не треба скрізь бути, щоб про мене не забували. Мені не треба щось комусь доводити, поки я відчуваю природну потребу писати.

Надмірне марнославство можна вгамувати великими грішми. Коли людина може купити все, включно з увагою, їй, певно, легшає. Мені гроші не цікаві самі по собі, вони лише дозволяють зробити життя комфортнішим, дають додаткову частку свободи. Мене не цікавить слава як самоціль, - це хоча й приємний, але побічний продукт творчого процесу. Для мене головною рушійною силою є фізична неможливість жити без творчості.

Творчість - це взагалі трансцендентна річ. Велика кількість людей, задіяних в індустрії розваг, у шоу-бізнесі, в музиці, на жаль, на є творчими людьми. Тому що творча людина - це той, хто не може не творити. Якщо тобі подобається ділитися з іншими, і якщо іншим подобається зроблене тобою - це творче щастя.

Музика - повсякчас дольче віта. Дехто плутає творчість і роботу. Я можу творити в літаку, в машині, в готелі, в гримерці. Одна з наших відомих пісень народилася раптово, за лаштунками театру, в якому ми щойно виступили. Там стояв рояль, я підійшов до нього, зняв запилений чохол, сів і став грати. Повз мене ходили техніки, робітники тягали колонки, стукали молотки. А я сидів і придумував пісню.

Вчора я приїхав додому десь о 12-й ночі. Був утомлений, але щось мене привело до піаніно, і хвилин сорок я вигадував нове. Хай цього разу нічого путнього не вийшло, та ці сорок хвилин були мені фізично потрібні. Я не є наркоманом, не дуже на тому розуміюся, проте напевно це щось схоже на ломку.

Натхнення не розбудиш дзвінком будильника. Інколи воно не пробуджується довго, проте бувають дні, коли я можу писати, придумувати безперервно, сидіти за піаніно з 10-ї ранку по 7-му вечора. Дуже люблю такі моменти. Коли воно, щось неусвідомлене, раптово з'являється, і ти шкірою, венами відчуваєш потребу творити. Без цього я свого життя точно не уявляю. І я для себе такого життя не хочу. Буду я стояти на сцені чи ні, але точно робитиму те, без чого не можу.

Так, я вже почав займатися продюсуванням. Але для мене це - не втеча від творчості, це її різновид, сублімація. Я взяв двох молодих музикантів - Отто Немсадзе і Христину Соловій, опікуюся ними, для Отто пишу пісні. Ці два імені, можливо, не відразу змінять музичну палітру, але вони, сподіваюся, дадуть ринку новий поштовх. Бо це справді унікальні музичні продукти.

Творчість - незбагненна і неймовірно прекрасна річ. А робота, певна річ, втомлює. Чи виникає бажання все кинути? Час від часу. І не все. Я розумію, що навряд чи здатний залишити улюблену справу надовго. Я вже пробував, у мене не виходить. Тепер усвідомлюю, що після того, як ми належним чином відзначимо двадцятиріччя групи, варто взяти солідну робочу паузу. Бо це необхідно. Робота виснажує і фізично, і морально, а моральну втому набагато складніше подолати, ніж фізичну. Аби її прибрати - треба змінити картинку.

Зовсім без сцени, певно, не зможу. Та нехай сцена буде час від часу, порціями. Зо два великих концерти на рік - модель, якої я б хотів прагнути.

- Чи правда, що тобі не до душі, коли "Океан Ельзи" називають гуртом покоління?

- Стверджують, що останнім часом нас більше почала слухати молодь. Коли так, то нам надзвичайно приємно, бо це свідчить, що ми переросли етап музики покоління. Я трохи переживав із цього приводу, - ніколи не хотів, аби ми лишилися групою певної епохи. Музика покоління - це щось дуже важливе, смислове, але для конкретних людей у конкретний момент, природним чином обмежене в часі та просторі.

- Певна частина поціновувачів ОЕ із сумом констатує, що в твоїх текстах поменшало соціального звучання. Поділяєш думку багатьох музичних критиків, що час рок-бунтівників безповоротно минув, і на такі пісні нині немає попиту?

- Писати соціальні тексти на догоду публіці неможливо. Творчість не витримає іспиту прагматикою.

Джон Леннон, який був і генієм, і циніком, свого часу бавився з критиками та слухачами, ховаючи усвідомлену маячню у свої тексти, аби подивитися, який це матиме ефект. Він отримував задоволення, спостерігаючи, як "дослідники" шукали у беззмістовних фразах потаємний смисл, якого там насправді не було. Я не пишу соціальні тексти на замовлення, не приховую того, що насправді хочу сказати. Не вкладав потаємного соціального чи політичного смислу в тексти пісень "Майже весна", "Без бою" чи "Незалежність".

Я написав на злобу дня одну-єдину пісню - "Веселі часи". І сам для себе визнав, що це не є творчістю в чистому вигляді. Просто воно накотилося. Відкрилися два шлюзи одночасно, об'єдналися два потоки, творчий та громадський. Це була маніфестарна, але щира річ. Я не пишаюся нею і не стидаюся її.

Дуже добре пам'ятаю момент, коли написав цю пісню. Це було невдовзі після прес-конференції покійного Олександра Зінченка. Згодом, сидячи на якійсь черговій, абсолютно бездумній політичній нараді, я з сумом зрозумів, що майже всі вони однакові. Це не був смуток, це була, скоріше, образа. Коли повернувся додому, рядок "Веселі, брате, часи настали" уже був у мене в голові. Пісню я написав за годину. Але останній куплет народився пізніше, після зустрічі зі студентами, що надихнула надією, якої бракувало в пісні. Я зрозумів, до кого звертатися і що говорити. Так народився останній куплет, без якого пісня видавалася, як на мене, депресивною.

Дописавши її, я сказав хлопцям з "Океану": "Дамо їй життя …" Ми записали пісню, зробили відео, випустили сінгл, гроші від продажу якого передали Макіївському дитячому інтернату.

- Чому "Океан" ніколи не виконує "Веселі часи" на концертах?

- Цей твір не є "океанівським" у звичному розумінні. Це зовсім інша енергетика. Творчість у чистому вигляді - інакша. Саме тому ми ніколи не виконували "Веселі часи" на концертах.

- Але ж тобі відомо, що чимало навіть твоїх щирих шанувальників розцінили небажання виконувати "Веселі часи" як своєрідне угодовство, а пізнішу "Все буде добре" - як смислову антитезу цій пісні?

- Для мене це новина. І дивина.

- Але ж ти не заперечуватимеш, що, приміром, текст пісні "Ордени" містить соціальний підтекст?

- Так. Але вона не про політику. Ця пісня насправді про все, насамперед - про шоу-бізнес.

- То як ти ставишся до того, що вона, і не тільки вона, багатьма сприймається як політична?

- Марна праця - прораховувати реакцію чи смаки людей наперед. Коли у твоїх піснях люди знаходять інший зміст, інший сенс, отже - такий Божий замисел. Підігравати слухачам? Переконувати у протилежному? Кожне сприйняття має право на існування. Нашими вустами говорить хтось інший. У кожного є свій внутрішній Бог. Кожен прагне навчитися його слухати. Якщо щось сталося, напевно так було потрібно.

- Коли тобі важко, ти ховаєшся від людей? Чи, навпаки, шукаєш спілкування?

- Ховаюся. Я не настільки екстраверт, як декому здається. Не те щоб я був таким собі відлюдьком, але волію збиратися з думками на самоті. Коли я сам - завжди тверезий, в усіх сенсах цього слова. Коли я в компанії, і мені тяжко, - можу перехилити келих. Та, чесно кажучи, я люблю мати ясну голову. Тому, коли мені тяжко, прагну побути на самоті або в дуже вузькому колі справді близьких людей. Врешті-решт, мені просто не хочеться псувати загальний настрій власним смутком.

Коли мені добре, хочеться, аби весь світ знав про це. Люблю ділитися добрим настроєм, не люблю заражати поганим. Є люди, котрі мають звичку завжди ховатися, а я маю звичку ховати від загалу свій кепський настрій.

Добре знаю свою вдачу: коли мені зле, я можу бути дуже уїдливим. Цей рівень уїдливості, даруй за відвертість, інколи зашкалює. Від чого часто страждають близькі мені люди. Користуючись нагодою, хочу їх перепросити за це. Я - дуже нелегка людина. Мій настрій мінливий, хоча характер, вважаю, твердий. Уперся рогами в землю і твердо стою на ній. Стоятиму стільки, скільки Бог сили дасть.

- Правда, що пісня "Дякую тобі" була написана під час подібної, кількатижневої втечі від людей?

- Правда. Тоді з групи пішли Юра Хусточка й Діма Шуров, а я в усьому звинувачував себе. Хоча тепер, через 9 років, переконався, що моєї вини там, у кращому разі, 50%. Можливо, менше. Просто так склалися обставини, таке трапляється в житті, і не лише у творчому. Так розташувалися зірки.

Але тоді я в усьому звинувачував себе. Спало на думку, що, мабуть, замало казав "дякую" тим людям, котрі на те заслуговували. Котрі багато для мене зробили, на допомогу котрих я спирався. Усвідомив, що часто сприймав як належне те, що насправді від людей потребувало зусиль, можливо навіть певної жертовності.

В історії "Океану" було багато випадків, коли люди йшли назустріч нам просто так. Всупереч усталеній думці, що в наш час кожен добрий вчинок продиктований наміром отримати зиск. Десятки бізнесменів, журналістів, музикантів, просто пересічних людей, знайомих і незнайомих, охоче йшли назустріч, щиро пропонували свою допомогу, з готовністю підставляли плече.

Тоді я відчув майже фізичну потребу подякувати їм. Зрозумів, що надто стрімко біг уперед, не роззираючись. Це була суміш відчуття провини й відчуття вдячності.

Пісня "Дякую" містить три куплети. Не всі, думаю, знають, що кожен із них має власного адресата. Близьких. Друзів. Суспільство.

- "Океан", у репертуарі якого не знайти жодної російськомовної пісні, має вражаючий загін прихильників у Росії. Свого часу, під час служби в армії, я з подивом для себе з'ясував, наскільки відрізняються представники слов'янських народів. Наскільки відмінними є наші звички та смаки. Я не є непересічним музичним знавцем, але (з огляду на ці розбіжності) успіх ОЕ на російських теренах мені видається несподіваним. Ба більше: в цій країні не вельми однозначно поставилися до подій на Майдані, проте на прихильності до "помаранчевого" Вакарчука це жодним чином не позначилося. Тебе це не дивує?

- Потрібно подякувати російській і білоруські публіці, яка піднялася над політичними відносинами, що їх справді важко назвати гармонійними. Так, ментально ми різні, згоден, проте наші культури близькі, як, власне, близькі культури всіх слов'янських народів. Те, що називають слов'янською душею, справді є спільним не тільки для українців, росіян чи білорусів, а й, наприклад, для сербів або поляків. Ви не знайдете того в німців чи англосаксів.

Якщо порівнювати Україну і Росію з погляду музичної індустрії й проводити аналогії зі світовими тенденціями, то Україна - це Великобританія, а Росія - це Сполучені Штати. Значна частина прогресивної, модної, популярної музики в Росії або зроблена в Україні, або причетна до неї. Тим часом в Україні домінує російська культура, так само як в Англії домінує культура американська, а культовими групами у США є переважно британські.

Україна є носієм слов'янської прамелодики. Найкращий спів, найкращі співаки у східнослов'янському світі - звідси. Так сталося.

Ми дуже вдячні російській і білоруській публіці, бо ті й інші певною мірою розширили наш світогляд. Вони наочно продемонстрували, що не варто сприймати події виключно крізь призму геополітичних баталій. Сподіваюся, наші пісні, а точніше - їх сприйняття зробить жителів наших країн зрозумілішими одне для одного. Я би сказав так: перевага публіки перед політиками в тому, що вона вміє слухати.

Незважаючи на різні "але" та "проте", "Океан" люблять і шанують у Росії, до того ж, схоже, рік у рік більше. Ще й тому я не вважаю україно-російські відносини безнадійними.

Коли в Україні відбувалися вистави з участю Валентина Гафта, українські інтелігенти, які мають власні, зрозумілі, усталені погляди на наші міждержавні відносини, стоячи аплодували генію артиста. Який на той момент представляв не Росію, а творчість, що повинна робити людей ближчими та кращими. Творчість, на мій погляд, взагалі має бути поза політикою. Знаю, в багатьох інша думка з цього приводу, але, як на мене, саме так мало би бути.

- Наступного року ОЕ виповнюється 20 років. Є намір запросити до участі у святкових концертах екс-океанівців - Хусточку, Гудімова, Шурова, Чернявського?

- 20 років - це вік. Ми б хотіли, аби творчі свята з цієї нагоди стали своєрідним підсумком не тільки для нас, а й для покоління, яке виросло за ці два десятки років. Яке виростало, зокрема, й на наших піснях.

На честь двадцятиріччя "Океану" плануємо масштабний концерт у Києві на "Олімпійському" 21 червня 2014-го, але це лише частина великого свята. Є інші плани щодо України, а також Росії та Білорусі.

Я б дуже хотів, щоб музиканти, котрі в різний час із різних причин залишили наш колектив, взяли участь у цих творчих урочистостях. Це була б для нас, для мене особисто, велика честь і велика приємність. Це ж наша спільна дитина. Було би круто.

Маємо намір запросити також наших друзів-музикантів із інших країн. Є чимало щирих побратимів, яких ми б хотіли бачити.

- За ці двадцять років Україна змінилася, змінився слухач "Океану Ельзи". На твою думку, є кореляція між цими двома процесами?

- Якщо ці два процеси корелюють, я щасливий. Бо мені здається, що свого слухача ми відчуваємо більш-менш добре. Переконаний, більшість наших слухачів так чи інакше поділяють наші європейські цінності. У них можуть бути різні політичні вподобання, але наші думки та прагнення, певен, спрямовані в один бік. Якщо слухач "Океану" слугуватиме своєрідною мікромоделлю країни, то це означає, що не все в нас так погано.

Але й не все так просто. Одна частина країни живе у XXI ст., інша - у XIX. Між ними, на щастя, немає прірви. Між ними є місток, яким, на жаль, не всі поки що хочуть користуватися.

Інколи мені здається, що я на острові…

- Сподіваюся, він залюднений?

- Він точно не безлюдний, слава Богу. На цьому острові - я, мої однодумці, значна частина наших прихильників. Нас, напевно, чимало, але хотілося б, аби нас було більше. Цей острів відмежований не водою, а страхами. Є місточки, що з'єднують з умовною великою землею, пересування туди-сюди - вільне, вхід - не заборонений. Але ніхто особливо не прагне користуватися тими містками. Насельники острова не дуже хочуть на велику землю, бо там страшно жити. Мешканці великої землі не рвуться на острів, бо там важко жити.

Для життя на острові потрібно зробити над собою зусилля. Потрібно себе апгрейдити. Пройти через труднощі, пожертви, через певну наругу над власним спокоєм.

В Україні сильні патерналістські настрої, за двадцять із лишком років сюди так і не повернулася найбільша європейська цінність - любов до свободи вибору. Що передбачає прагнення власної справи, вміння відстоювати власну думку, спроможність захищати власні інтереси, відмову від мавпування та одноманітності. У моді, музиці, політиці.

Я справді щиро вірю у пряму залежність між розмаїттям зачісок та рівнем справжньої демократії. Це не означає, що всім треба фарбуватися в зелені або фіолетові кольори. Просто трохи моторошно, коли вулицею з інституту простують п'ятнадцять хлопців із абсолютно однаковими зачісками. Можливо, не всім вистачає грошей на хорошого перукаря. Можливо, п'ятьом із них саме ця зачіска пасує, але коли кричуща однаковість, одноманітність є трендом, символом, - це трохи лякає.

Можна простежити зв'язок між тим, як вбираються хлопці, як фарбуються дівчата, які продукти купують та яку музику слухають, - і тим, як голосують на виборах, який життєвий шлях обирають.

До речі, я ніколи не вдягаю костюм там, де заведено його вдягати лише тому, що заведено. Костюм, як на мене, треба вдягати там, де ти не хочеш вирізнятися. Там, де цього потребує повага до ситуації. Мені, наприклад, не спало б на думку прийти до парламенту в джинсах. Бо тоді б на мене дивилися всі, а я б не хотів, щоб на мене всі дивилися.

Одяг, зовнішній вигляд - відображення внутрішнього світу, віддзеркалення індивідуальності. Індивідуальності не схильні збиватися у зграї, але їм цілком притаманний колективізм. Ось у чому різниця.

Здавалося б, українці - індивідуалісти. Коли йдеться про власний комфорт, вони здебільшого не готові підвестися з насидженого місця. Проте коли з'являється шанс знайти краще, комфортніше місце, але для цього треба зробити крок, - вони його теж не роблять.

Я впевнений, що українці - абсолютно європейські люди, яких за багато сотень років позбавили ініціативності та здатності шанувати свободу вибору.

У європейських країнах протестні акції збирають сотні тисяч. Їх не зганяють, не підвозять, не вербують за гроші. Страх втратити свою свободу завтра сильніший за страх ризикнути своєю свободою сьогодні. Ось цього нам бракує.

Я недавно був у Юрмалі на фестивалі, але жив у Ризі. Коли приїжджав до Юрмали, відчував, що Латвія колись була радянською. Коли повертався до Риги - розумів, що Латвія завжди була європейською.

- У тебе є відчуття, що розвиток української музики, яка певний час постійно тішила шанувальників новим, різним, яскравим, самобутнім, останніми роками трохи загальмувався? Чого бракує? Талантів, грошей, продюсерів, настрою, попиту?

- Справжній талант завжди має шанс пробитися. Це було можливо вчора, можливо сьогодні, буде можливо завтра. Чи здатний ти довго проіснувати, залежить не так від міри таланту, як від характеру. Це різні речі. Є інфантильні генії, їх, до речі, більшість. Є міцні характери, але нездари. Якщо талант і характер збіглися, створюються тривалі творчі історії.

В Україні сьогодні шанси для талантів тільки зростають. Нині Україна творить свою музичну історію так, як вважає за потрібне. Озираючись, підлаштовуючись, копіюючи, мавпуючи, комплексуючи, ніколи не створиш справжнього, оригінального, самобутнього. Треба вчитися отримувати насолоду від того, що ти робиш, і повагу до тих, хто поруч. Найкращий спосіб позбутися комплексу периферійності, провінційності - забути ці слова. З цього починається самоповага, а відтак - і самосвідомість.

Чи гальмує наша музика? Я думаю, що вона (до речі, як і країна загалом) переосмислює зроблене. Ми живемо передчуттям того, що має статися.

Ми на своєму місці, нам треба своє робити. Робити маленьку справу, яка з часом стане великою. Нам є чим пишатися, у нас немає причин комплексувати, але й немає приводів до самозамилування. Добре, що ми дізналися зі Старого Заповіту про пришестя Месії. Проте його очікування не означає ледарювання. Було б непогано ще щось робити.