Справи честі

Микола Хомич увірвався в літературу несподівано, у зрілому віці, своїми історичними романами "Пространство Х, или Территория лжи" і "Тайна гробницы", що загострили увагу на часах Київської Русі, коли прадавня держава вирішувала проблему вибору між західною та візантійською цивілізаціями.

Ці романи особливо актуальні тепер, у наш час, коли все ще гостро стоїть питання цивілізаційного вибору між західною та східною культурами.

Що нам відомо про Миколу Хомича? Що він письменник, член Спілки письменників України, успішний бізнесмен і меценат. Народився в Казахстані. Дитинство минуло в кипучому інтернаціональному казані. Юність провів у маленькому мальовничому містечку на гранітних берегах річки Случ, батьківщині Лесі Українки Новограді-Волинському, або Звягелі, як його називали колись, ще до катерининських часів. Скромна, ніжна краса Полісся, її мішані ліси, неквапливі річки й тихі заводі зробили свою справу: лікар Хомич назавжди залишився романтиком.

- Миколо Харитоновичу, як сталося, що ви раптом почали писати? І, наскільки я знаю, ви пишете нову книжку. Такі серйозні розслідування, складні сюжети…

-​ Причина взятися за перо в п'ятдесят років, на мій погляд, була банальною. Я вчинив так, як чинить у моєму віці багато хто. Це було бажання підбити своєрідний життєвий підсумок. Я називаю цей синдром "петлі часу". У молодості над таким не замислюєшся, та й не треба, а в п'ятдесят років хочеться дати відповіді на питання, що нагромадилися за вже прожиті роки. Зазвичай такі автори пишуть одну книжку й після цього заспокоюються. Але в мене, очевидно, нагромадилося стільки питань, що в одній книжці вони не помістилися. Тому після першої книжки "Ночь русалки" (переважно - роздуми про життя під час своїх подорожей шляхами Миколи Реріха і Ван Гога, Святими місцями, по Африці й Азії) я почав писати наступну. До того ж бажання писати огорнуте містикою. Незважаючи на те, що я матеріаліст, я постійно наштовхуюсь на непояснимі речі.

- Може, їх неможливо пояснити до певного часу, поки людство ще не доросло? Не дозріло?

- Можливо. Річ у тому, що, коли я мандрував по Малому Тибету й Гімалаях, проїхав найвищою дорогою світу, зустрівся з астрологом. Він одразу ж викликав у мене довіру, оскільки говорив про речі, про які міг знати тільки я. І раптом, після всього сказаного, він несподівано промовив: "У вас після п'ятдесяти років кардинально зміниться життя, ви станете публічною людиною". Я був розчарований! Стати публічною людиною, у моєму розумінні, означало стати політиком. А цього я не хотів! Повернувшись до Києва, я одразу забув про цю розмову й ніколи до неї не повертався. Але рівно до того моменту, доки у видавництві "Фоліо" в 2011 р. не вийшла моя перша книжка, "Ночь русалки". Зустріч із читачами, винесення на публіку найпотаємнішого - своїх почуттів, думок і переживань - і було тією "публічністю", про яку говорив астролог.

- І все ж таки, коли ви усвідомили себе письменником? Коли написали першу книжку?

- Першу книжку я писав для себе, читав дружині. Саме вона наполягла на її виданні.

- У своїх творах ви багато розмірковуєте про час. Що вам дали ці міркування для розуміння себе, нашої країни і світу?

- В Індії я відчув ілюзорність нашого світу. Так з'явився роман про час як про космічне явище. У дитинстві він здається нескінченним, і тільки з віком людина раптом усвідомлює його межі, що їй залишилося прожити, по суті, 20-30 років, не більше. У зрілому віці час рухається швидше, так герой мого роману "Время" намагається переосмислити потік часу в межах людського життя, країни і Всесвіту. Інколи людина випадає з часу, залишається в минулому. Той, хто все ще почувається нomo soveticus, назавжди залишається в радянській епосі. Він ностальгує за минулим, не в змозі реалізувати себе в сьогоденні. Герой роману "Время" - лікар, пластичний хірург, який намагається зупинити час для людей, котрі його бояться.

- Ваші останні романи "Пространство Х, или Территория лжи" і "Тайна гробницы" - це спроба переосмислити історію?

- Швидше, це спроба розібратися в місії людини на землі, у її суті. Проекція людини в координатах часу й простору примусила мене написати роман "Пространство Х, или Территория лжи". Я намагався відповістити на запитання: наскільки реальний світ навколо нас? Чи ми самі створюємо навколишній простір? Чим є "історія" людства, якщо її індивідуальні "Я" розщеплені на дві складові: "Я"-реальний і "Я"-уявний, або зовсім не такий, яким його бачить і сприймає оточення? Нові технології, наприклад - генетична генеалогія, дозволили по-новому поглянути на "зашкарублі" історичні факти.

В "історії", хоч як це дивно, прикладів грубого ідеологічного втручання людини в ті чи інші історичні процеси більше, ніж самої історичної науки. Спроба зрозуміти й розібратися з цим феноменом спонукала написати книжку.

Одна з тем у ній - це історія кохання шведської принцеси Інгігерд, яка стала згодом дружиною київського князя Ярослава Мудрого, до конунга Норвегії Олафа Гаральдсона.

Загалом, це справді трохи інший погляд на історію, на звичних "забронзовілих", які стали мало не ідолами, київських князів - Володимира Великого і Ярослава Мудрого, Святополка та його братів - Бориса і Гліба.

- Я читала цю книжку. Мене вразила таємниця написів на стінах собору Святої Софії Київської, яким уже тисяча років.

- Це наше національне надбання і, мабуть, єдине письмове джерело древності, оскільки всі, включно з "Ізборником Святослава" 1073 р., перебувають у Росії. Я вдячний працівникам Софії Київської - доктору історичних наук Надії Миколаївні Нікітенко та В'ячеславу Васильовичу Корнієнку, адже саме їхні розвідки лягли в основу цих романів. Крім того, мені важливо було з'ясувати, носіями яких генів у своїй ДНК є ми - нащадки Київської Русі. Дія роману не обмежується Руссю, читач зануриться у світ скандинавських саг, легенд і повір'їв Півночі. Релігійні і визвольні війни Норвегії та Швеції перемежовуються з міжусобною боротьбою давньоруських князів, а потім дивним чином з'єднуються і відбиваються в літописах та сагах. Це історія жива, а не написана мовою сухих дат і переліку подій. При цьому в описі головних героїв вигаданого дуже мало. З цією метою я здійснив подорож по Норвегії і Швеції. Побував на батьківщині Інгігерд, у прадавній Упсалі, і в колишній столиці Норвегії - Тронхеймі.

- А ось ці деталі побуту, одягу, барви фресок або, наприклад, згадування, що лампа на столі у Сталіна стояла праворуч, де стояла попільниця, як лежала люлька, - всі ці подробиці створені вашою уявою?

- У своїх романах я прагну до максимальної достовірності. Піднімаю багато літератури, спогадів, фотографій. Так, перш ніж узятися до написання нового роману "Тайна гробницы", я вирушив слідами зниклих мощів Ярослава Мудрого та ікони Миколи Мокрого в Нью-Йорк, у церкву Святої Трійці.

- У ваших романах "Пространство Х, или Территория лжи" і "Тайна гробницы" історична спадщина Київської Русі подається як невід'ємна частина історії України.

- На жаль, історія дедалі частіше стає джерелом маніпуляцій і основою сучасних конфліктів. Її нерозв'язані питання, наприклад - "кому належить князь Володимир", насправді виливаються в територіальні конфлікти. Херсонес, де хрестився київський князь, оголошений сакральним місцем, анексований Крим і розв'язана війна на Донбасі. Дії в романі "Тайна гробницы" охоплюють XI ст. , передвоєнні роки, Другу світову війну й сучасність. Особлива увага приділяється 1054 р., коли стався розкол у християнстві і Київська Русь під впливом Візантії відпала від західної цивілізації. Питання, які хвилювали тоді, залишилися й досі: де місце України? Яким шляхом іти? Шляхом демократії, свободи слова, прав і свобод особи? Чи, навпаки, - тоталітаризму, автократії і порушення цих свобод? В обох романах я намагаюся відповістити на запитання: де закінчується Європа й починається Азія? Безперечно, ментально й історично ми - європейці, й історія України протягом століть - не що інше як боротьба за свою незалежність і бажання повернутися в історичне лоно, у Європу. Те, що ми зараз переживаємо, - не що інше як цивілізаційний конфлікт. Тому герої мого роману, не роздумуючи, як робили їхні предки (незадоволені правлінням князя в далекому 1068 р.), виходять на Майдан.

- Ваша "публічність", наскільки я знаю, не закінчується літературною творчістю. Ви встановили пам'ятник Лесі Українці, берете активну участь в організації Всеукраїнського літературного конкурсу "У пошуках літературних талантів". Звідки взялися ці проекти?

- Вони народжуються неусвідомлено, інтуїтивно. Наприклад, встановлення пам'ятника. Моя рідна школа в Новоград-Волинському розміщувалася в будинку, де колись мешкала Леся Українка. Саме тут, у маєтку Завадських, маленька Леся, гуляючи величезним садом, що оточував будинок, формувалася як особистість. Школа називалася її іменем, а у дворі було встановлене її погруддя. Минули роки, старий будинок знесли, побудували нову школу, але при цьому безслідно зник пам'ятник. І тоді в мене виникла ідея спорудити новий пам'ятник Лесі Українці, повернути її в сад дитинства, дивом уцілілий. Талановиті скульптори Олесь Сидорук і Борис Крилов виготовили його з граніту. І тепер кожного учня зустрічає й проводжає юна Леся.

- Ну, а літературний конкурс, коли виникла ідея його проведення?

- Поруч із Новоградом-Волинським є невелике село, звідки родом мої прадід, дідусь і батько - одне слово, де моє коріння. На щастя, там зберігся й наш старий будинок. У дитинстві, приїжджаючи туди на канікули з Казахстану, я вперше побачив святкування Івана Купала, це мене захопило. Була в усьому якась енергетика, що незбагненним чином зачаровувала мене.

Минуло багато років, перш ніж я усвідомив: це свято - своєрідна нитка, що веде нас у минуле, дохристиянське, язичницьке. Зберігаючи ці традиції, ми тим самим доторкаємося до такого собі першоджерела. Спостерігаючи радісні обличчя дітей, що стрибають через вогонь, сам стаєш дитиною.

Але новий час потребує нових традицій. У форматі цього свята я запропонував сільським дітлахам писати твори й есе на різні теми. Як правило, про рідне село, про рідну сім'ю. Захотілося провести своєрідний моніторинг - про що вони думають, чим живуть. Мало того, у селі багато однофамільців, і коли діти малювали сімейне древо, з'являлися дивні відкриття - як родини переплелися між собою, і хто кому брат. Були теми творів: "Якби я був президентом України" або "Звідки наше коріння". Діти стали писати твори. Рік у рік. Так виник своєрідний дитячий літературний мікроконкурс. Переможці отримували призи, ноутбуки. І, нарешті, підключивши Спілку письменників України, маленький сільський літературний конкурс вилився у Всеукраїнський конкурс "У пошуках літературних талантів". Очолив його голова Київської організації Спілки письменників Володимир Григорович Даниленко, а членами журі стали відомі українські письменники і поети, лауреати Шевченківської премії. 811 дітей з усіх куточків України цього року взяли в ньому участь. Крім грошових премій, переможці літературного конкурсу отримують бронзову копію пам'ятника Лесі Українки, своєрідний "Лескар".

Нагородження відбувається в музеї Лесі Українки, а після цього переможці конкурсу залишають зліпки своїх долонь у бетоні на Алеї талантів. Конкурс цей щорічний, він стартував 1 листопада, а підбиття підсумків відбудеться 19 травня в місті Новограді-Волинському. Конкурс проходить під гаслом: "Побудуємо майбутнє разом". Я не сумніваюся, що саме ці діти, талановиті, з вільним, європейським мисленням, і є наше майбутнє. І це зовсім не патетичні слова. У наш час, коли вихолощені такі поняття як "честь", "совість", "любов до Батьківщини", - у цих дитячих творах вони звучать щиро й переконливо.