Сила доброти

Можна тільки щиро поспівчувати людям, яких доля не ощасливила зустріччю з Борисом Давидовичем Литваком. А тепер уже й не ощасливить…

В одній із книжок, присвячених Литвакові, справедливо стверджується, що "Борис Литвак - найпопулярніша людина в Одесі. Для самого міста - це аксіома. В Одесі люблять капітанів, жартівників і, як скрізь, футболістів. Борис - не перше, не друге й уже не третє. Він - творець блага для хворих дітей. Він - хранитель міста й справедливості в ньому. Абсолютно незалежний, дотепний, з півоберту вступає в боротьбу, якщо його дітей або місто (яке він, здається, теж відчуває своєю дитиною) кривдять".

Він був не тільки почесним громадянином Одеси, він був - сама Одеса: незалежний, йоржистий і водночас мудрий, веселий та іронічний. Не докладаючи видимих зусиль, він завойовував серця сотень людей, що повірили в нього і його Справу. До нього горнулися поети й будівельники, лікарі й політики, журналісти й господарники, зірки спорту й естради.

Те, що для всіх здавалося нездійсненною мрією, він робив реальністю, а потім загорявся новою, ще більш зухвалою
мрією. І, треба визнати, здійснити це міг тільки він.

Багато років тому, коли та ж хвороба забирала любиму доньку Ірочку, вона попросила батька - директора дитячої спортивної школи: "Тату, ти скрізь відбираєш сильних, здорових хлопців, які й самі зможуть пробитися в житті. Займися хворими й непотрібними, допоможи їм вилікуватися й знайти себе".

Усе своє життя відтоді Борис Давидович поклав на виконання цього заповіту.

Ми не знаємо, який пам'ятник поставлять одесити на могилі свого великого земляка, але навряд чи він буде більш значущий, ніж споруджений на розі Пушкінської і Базарної - Центру реабілітації дітей-інвалідів. Двадцять п'ять тисяч його "маленького народу", який він вів через пустелю хвороб і безпросвітності до віри в себе, зігріті теплом його душі.

Звести на місці напівзруйнованих халуп окрасу Одеси - Будинок з Янголом, наповнити його сучасним обладнанням, підібрати медиків, які не беруть винагороди, - було тільки половиною діла. Зробити безоплатним лікування дітей, хворих на церебральний параліч, мабуть, не менш складно. Але він цього домігся, невтомно стукаючи у двері численних установ, фондів, звертаючись до меценатів. А досягши поставленої мети, взявся за наступну.

Річ у тім, що його маленькі пацієнти не могли лікуватися без супроводу мам чи бабусь. А скільки коштує в Південній Пальмірі винайняти найскромніший куток? Та й курс лікування міг розтягтися на довгі тижні, а то й місяці. Навіть при безоплатній медицині це дуже било по сімейній кишені. Звідси рішення одне - будувати спальний корпус. Та не простий, а комфортабельний, з усіма зручностями - пандусами, просторими ліфтами, басейном для підводної витяжки, процедурними, окремими санвузлами в кожному номері.

Далі - більше: Литвак поставив завдання налагодити безоплатне чотириразове харчування для дітей. І це - під час економічної кризи. І завдання це виконав. А ще побудував корпус соціальної реабілітації дітей-інвалідів зі спеціальними тренажерами й комп'ютерами. І все - лікування, навчання, харчування й проживання - безплатно!

Своїх нагород - зірки Героя України, грузинського ордена Честі, російського ордена Дружби й багатьох інших Борис Давидович ніколи не носив. Вони зберігаються в центрі під склом стелажа з табличкою: "Усі ці нагороди належать нашому колективу".

Роки й хвороби брали своє. І багато хто запитував себе з тривогою: а що буде з Центром, коли не стане Бориса Давидовича? Так, залишиться виплекана ним команда однодумців, світлі корпуси й добре ім'я лікарні, та якщо з будинку відлітає душа, хай це навіть Будинок з Янголом…

Але ж часточка душі Бориса Давидовича живе в кожному його сподвижникові, а отже, служіння великій меті, до якої він прагнув, - не тільки данина його пам'яті, а й їхній обов'язок, усієї Одеси й усієї України. Тепер цю ношу нести всім нам.

Разговор Бори с Б-гом

- Господи, дай мне на гору вкатить этот камень,

Я утомился, я выдохся, я одинок.

Все, что я делаю, только твоими руками.

- Это твоими руками я делаю что-то, сынок.

Про одиночество врешь. Оглянись - видишь, сколько

Близких и дальних, ты знаешь, что это - друзья.

- Все это днем. А когда доберешься до койки,

Снова один я. И дума ночная моя.

Господи, сколько ты создал больных и недужных!

В чем виноваты они и какою виной?

Ты всемогущий, зачем же тебе это нужно?

- Нужно тебе. Чтобы им помогать. И не ной.

Только на шаг отступи, только малость попробуй

Дать слабину… Если в сторону мы отойдем,

Что с ними будет?

- И так значит, Боже, до гроба?

- Значит, что так. Но со смертью пока подождем.

Дай-ка поглажу седую башку твою, мальчик,

Дай-ка, ладошку. Вот так. Отдохни. Посиди.

Хватит, вставай.

- И куда же мне, Господи, дальше?

- Будто не знаешь.

- Я знаю.

- Ну, значит, иди.

В.Жук Березень 2007 р.