Вибудувати Чумацький Шлях

Маленька Катя вчиться ходити. Вчиться не так, як звичайні діти, а з допомогою лікаря та «костюма космонавта». Ремінці й резиночки допомагають виробити, висловлюючись медичним терміном, «правильний руховий стереотип».

Катя - одна з пацієнток одеського Центру реабілітації дітей-інвалідів, який в Одесі називають ім’ям його засновника - Центром Литвака. Вона - одна зі 150 дітей, котрі щодня відвідують будинок на розі Базарної та Пуш­кінської, і одна з 23 тисяч, котрі пройшли реабілітацію за 15 ро­ків, упродовж яких працює центр.

І в центрі реабілітації довели, що «тяжкий» - не означає «безнадійний», що повернення тяжко хворої дитини до повноцінного життя не тільки можливе, а й реальне. Тут ставлять на ноги не лише в буквальному, а й у переносному сенсі слова.

Центр - явище справді унікаль­не, причому як в Україні, так і у світі. І одеським його можна назвати хіба що за географічним розташуванням. Сюди приїжд­жають по допомогу не тільки з інших областей країни, а й з-за кордону. І питання не лише в унікальності методик,- весь процес лікування тут безплатний. Центр існує за кошти спонсорської допомоги. Медици­на в нашій краї­ні й так річ не найдешевша, а вже безперервний процес реабілітації - тим більше. Батьки заради дитини найчастіше готові йти на будь-які матеріальні жертви. Для бідної країни безплатне лікування - щедрість нечувана. У наш час, коли все вимірюється грішми, повірити в це важко. Але це факт.

Для когось це були «похмурі 90-ті», період розвалу й розтягування, період первинного нагромадження капіталу. Сьогодні про «героїв» того часу знімають фільми й телесеріали. Здава­лося б, хто міг мислити про творення в ті часи, коли більшість громадян нової держави Україна думала тільки про виживання, коли зарплата видавалася продукцією, а педагоги, інженери і вчені опановували ази ринкової економіки на стихійних ринках? Проте така людина знайшлася. І не тільки вона.

Голова правління обласного благодійного фонду реабілітації дітей-інвалідів «Майбутнє» і засновник центру Борис Давидович Литвак постійно підкреслює, що створювати цю установу доводилося не «завдяки», а «всупереч». Будувати нову споруду, а вже тим більше для реабілітації дітей-інвалідів, у тих умовах видавалося нереальним. Старожили згадують, що будівництво йшло важко, інколи не платили зар­плат, бракувало матеріалів, але Борис Давидович не сумував, не впадав у відчай, шукав і знаходив. Робота, попри все, тривала.

«З самого початку колектив був досить маленький, - згадує головний лікар центру Вероніка Євгенівна Ми­хайленко. - Нас налічувалося 45 осіб. Коли ми прийшли, апаратури не було, у лікарських кабінетах стояли тільки стілець, стіл і шафа, а в залах лікувальної фізкультури, так би мовити, стіни, підлога та стеля. Але були люди, які хотіли працювати, і вже тоді були перші результати. Спочатку ніхто не вірив, що Борис Давидович побудує цей центр, потім ніхто не вірив, що він працюватиме, а вже тим більше протримається стільки років. Але ми лише набираємо обертів».

Сьогодні тут працюють 150 чоловік і ще 87 - у пансіонаті.

Одеський центр співпрацює з багатьма закордонними центрами, зокрема з Мюнхенським дитячим центром, і впроваджує сучасні методики ранньої діагностики та реабілітації. А саме рання діагностика дуже важлива при лікуванні такого ДЦП, адже дитячий церебральний параліч - це збірна група різного роду рухових порушень, залишкове явище тих умов, які дитина перенесла внутріутробно, під час пологів чи в ранній післяпологовий період. Тому чим раніше розпочате лікування, тим кращий результат.

Фахівці центру уважно стежать за новими методиками в лікуванні ДЦП і намагаються впроваджувати останні досягнення фізіо-, бальнео-, рефлексотерапії, лікувальної фізкультури. Використовують акупунктуру, мануальну терапію, масаж. Із дітьми працюють логопед, дефектолог, психолог.

Але не менш важливий аспект у лікуванні - робота з батьками. Велика частина успіху в реабілітації залежить саме від них, оскільки для цього потрібні насамперед системність та безперервність. Завдання лікарів і методистів центру - визначити причини, поставити діагноз і призначити курс лікування, дати своєрідний поштовх подальшій роботі.

Створено своєрідну «Школу матерів», де фахівці дають знання й навики методик лікувальної фізкультури, необхідні для роботи з дітьми. Батькам видається книжка «Другие дети», в якій дуже доступно, у простій формі викладаються консультації. Після проходження початкового курсу мамам дають своєрідне «домашнє завдання», і вже через два-три місяці при правильному підході та системній роботі ставиться нове завдання. Тут чималу роль відіграє й психологічний аспект. Переконати, підказати, пояснити не менш важливо, ніж навчити. Розум лікаря та серце матері - ті два основні чинники, які можуть допомогти подолати хворобу, переконана Вероніка Михайленко.

Утім, медична реабілітація - лише частина загального процесу, доповнити яку мають також методики психологічної та соціальної реабілітації. Адже вкрай важливо не тільки повернути дітей у світ фізичного здоров’я, а й стерти межу, що розділяє світ здорових і хворих людей.

У психологічній реабілітації важливу роль відіграє велика сила мистецт­ва. На першому поверсі центру розміщений виставковий зал. Діапазон виставок дуже широкий - від дитячого малюнка до робіт відомих художників та скульпторів.

На п’ятому поверсі - театр. Спек­так­лі, які ставляться на його сцені, розраховані на те, аби втягнути у гру як дітей, так і дорослих. Арт­терапія - дуже серйозний інструмент реабілітації, адже батькам психологічна підтримка та позитивні емоції потрібні не менше, ніж їхнім чадам.

Тут-таки - гральна кімната, в якій дітей навчають за методикою італійського педагога Марії Монтессорі. Метод цей, як відомо, на чільне місце ставить дитину та її індивідуальність. Для дітей, котрі проходять реабілітацію в центрі «Май­бутнє», це дуже важливо. У кожного з них своя специфіка хвороби й водночас свій рівень обдарованості та розвитку. Елемент гри дозволяє розвинути в пацієнтів слух, зір, сприймання на дотик і нюх.

Ще один важливий аспект діяльності центру - соціальна реабілітація. Повна інтеграція реабілітованих дітей у суспільство неможлива без опанування ними певних професійних навичок. І слід відзначити, що центр уже тепер досяг у цьому успіхів. Серед тих, хто пройшов курс лікування, є і юристи, і фахівці з галузі комп’ютерних технологій, і навіть музиканти.

Завдання соціальної реабілітації сьогодні покладене на недавно побудований комп’ютерний центр. Його вик­ладачі - молодь, переважно випускники Одеського політехнічного університету.

На першому поверсі чотириповерхової будівлі - зал із розвиваючими центрами та програмами, для початківців - спеціальна клавіатура з різнобарвними великими кнопками різної геометричної форми. Комп’ютерні програми представлені переважно навчальними іграми, з допомогою яких діти з обмеженими можливостями, координуючи діяльність рук та очей, пос­тупово навчаються виконувати дедалі складніші завдання.

«Діти старші, які навчаються регулярно, опановують Microsoft Office, ази комп’ютерної графіки», - розповідає директор центру Дмитро Юрійович Інде. Свідченням успіху є картини випускників, їхні перші вдалі роботи в галузі комп’ютерної графіки.

Нарешті, ще один штрих. Усього за сто метрів від центру розміщений власний пансіонат зі зручними та комфортними номерами, їдальнею, лікувальними басейнами й ігровими кімнатами. Номер розрахований на дві сім’ї, щоб батьки могли допомагати одне одному. Відмітною рисою пансіонату є те, що пандус там зроблений для в’їзду не тільки на перший, а й на всі інші поверхи, аж до даху. До речі, у планах керівників центру - створення на даху місця для прогулянок і спортивного майданчика. Звісно ж, якщо допоможуть спонсори. Віриться, що вони знай­дуться. У вестибюлі «Будинку з ангелом» - табличка з іменами тих, хто допоміг центру, десятки імен, серед яких дуже багато людей, відомих не тільки в Одесі.

Про роль особистості в історії

Про Бориса Давидовича Литвака написано чимало рядків, від статті у «Вікіпедії» до книжок. Та й регалій у нього вдосталь. Герой України, Почес­ний громадянин міста Одеси і Почес­ний громадянин Одеської області, кавалер багатьох орденів, як вітчизняних, так і закордонних. Плюс особистий авторитет, що його, як відомо, жодними нагородами оцінити не можна. Не секрет, є лю­ди, котрі оцінюють свій успіх орденами, медалями та зван­нями, котрі люб­лять козиряти ними з приводу і без. Усі нагороди Бориса Давидовича лежать за склом, і кожен, хто відвідує центр, може побачити їх і прочитати напис: «Ці нагороди вважаю оцінкою героїчної праці спів­робітників і всіх, хто брав участь у створенні та збереженні життєдіяльності центру». Повір­те - це не вдавана скромність.

Головне в тому, що Борис Давидо­вич - одесит не тільки за місцем народження, а й за духом своїм, той тип одесита, який нині, на жаль, зустрічається дуже рідко - з гумором і оптимізмом, з наполегливістю й підприємливістю.

«Пишіть краще про людей, які працюють тут», - порадив Борис Давидо­вич. Але будь-яка розмова з працівниками центру мимоволі переходить на розмову про його творця. І всі як один запевняють, що їм випало щастя працювати з ним.

Адже, здавалося б, просте запитання: що заважає створити аналогічну установу в інших регіонах України? У центрі неодноразово бували високі гості, у тому числі й керівники регіонів України. Усі бачили, слухали, дивилися. Одесити готові поділитися і досвідом, і методиками. Та ба. Досі центр залишається єдиним у своєму роді. Мабуть, не тільки тому, що в інших областях не знайшлося свого Литвака, а й тому, що не знайшлося достатньо людей, готових віддавати себе до останку важкій, але шляхетній праці.

Працювати в центрі престижно, і плинності кадрів тут немає. З однієї причини. Ті, хто сюди приходить, із самого початку знають, на що йдуть і з якою категорією хворих працюватимуть. Зараз «відсів» відбувається на початковому етапі. Найчастіше молоді люди, щойно після вузів, приходять у центр у пошуку престижної й відносно легкої роботи. І коли розуміють, наскільки важкою й психологічно складною буде обрана професія, скільки сил і терпіння вона потребуватиме, - йдуть. Але ті, хто залишається, викладаються повністю.

Шлях до нинішнього статусу й стану центру був і для Бориса Литвака, і для його соратників нелегким, а часом - і тернистим. Далеко не завжди найкращим чином складалися стосунки з місцевою владою. Так було, наприклад, наприкінці 90-х, коли ситуацію врятував Сергій Гриневецький, на той час - губернатор області. Він очолив Піклувальну раду фонду й залучив до неї керівників солідних підприємств, що дозволило поліпшити фінансовий стан центру.

І тепер, незважаючи на відносно сприятливе становище, у бочці меду не обходиться без ложки дьогтю. Трива­лий час не вирішується питання про «виселення» з першого поверху будинку центру підрозділу одного з операто­рів мобільного зв’язку. У звільнених приміщеннях Бо­рис Давидович хотів би створити майстерні для навчання дітей і, що найголовніше, - центр діагностики, який містив би лабораторію, в якій стояли б томограф, рентгенівсь­ка установка та інша апаратура. Це дозволило б істотно поліпшити надання допомоги дітям, особливо з сільських районів, де місцеві поліклініки не мають такого обладнання. Вирі­шити це, за ідеєю, може місцева влада, виділивши оператору мобільного зв’язку нове приміщення замість теперішнього.

У ці дні Центр Литвака відзначає 15-річчя своєї діяльності. Ці п’ятнад­цять років, незважаючи на всі перипетії долі, політичні бурі, тут продовжують лікувати дітей. Антуан де Сент-Екзюпері писав: «Якщо люди не бачили зірок і у вашій владі вибудувати для них Чумацький Шлях із небувалими прольотами й арками, витративши на будівництво весь статок, - невже ви вирішите, що викинули гроші на вітер?» Життя - багатство. Борис Да­видович Литвак і його соратники дали можливість побачити зірки тисячам дітей.