Принц піаністів

Принц піаністів Володимир Горовиць народився 18 вересня (1 жовтня) 1903 р. у прибутковому будинку по вул.Тимофіївській, 12, що належав українському фабриканту й великому домовласнику Фрідріху Міхельсону. Місто на семи пагорбах багато важило для їхнього роду.

Батька, Самуїла Горовиця, мали в місті за людину освічену. З дипломом першого ступеня він закінчив фізико-математичний факультет Київського університету Св.Володимира й робив блискучу кар'єру інженера-підприємця. Як співвласник компаній "Всезагальна компанія електрики" та "Горовиць і Бодик" в офісі на вулиці Прорізній Самуїл Йоахимович торгував рідкісним як на ті часи товаром - електротехнікою від відомих європейських фірм, Siemens зокрема. Бізнес ішов непогано, адже підприємливий Самуїл був до всього сином київського купця 1-ої гільдії Йоахима Горовиця.

Матір Володі, Софія Яківна Горовиць, сама була чудовою піаністкою. У Києві закінчила музичне училище у професора Володимира Пухальського. У дружній єврейській родині росло четверо дітей, і всі вчилися музики у міському музичному училищі, а потім - у Київській консерваторії: Яків, Регіна й Володимир брали уроки гри на фортепіано, а Григорій опановував скрипку.

За вундеркінда Володимира ніколи не мали. Системне навчання почалося з шести років. За однією з сімейних легенд, потай від батьків син прослизнув на концерт великого музиканта, польського піаніста Йозефа Гофманна, який справив на хлопчика незабутнє враження. Відтоді Володя не відходив від рояля, а матері вперто твердив: "Я стану великим музикантом".

Коли хлопчику виповнилося дев'ять років, він вступив до міського музичного училища, реорганізованого з вересня 1913 р. в Київську консерваторію (нині - академія). А у 1914 р. вразив екзаменаційну комісію, бездоганно виконавши сонату Моцарта. Його педагогами були завідувач кафедри спеціального фортепіано Володимир Пухальський, професори Сергій Тарновський і Фелікс Блуменфельд.

Незвичайний талант виявився у хлопчика в 10 років, коли Володя напам'ять засвоїв усі твори німецького композитора Ріхарда Ваґнера. Навіть програми консерваторії юному учневі було недостатньо. За власним бажанням розучив деякі опери М.Римського-Корсакова і П.Чайковського, чим неабияк вразив багатьох дорослих, зокрема педагогів і батьків.

Граючи віртуозно та стрімко твори улюблених авторів, юний піаніст і сам потроху творив, переважно наслідуючи кумира - Сергія Рахманінова. Пізніше, в зрілому віці, Володимир Горовиць кілька разів виконував деякі авторські композиції, створені в юності, записав диск із ними і, немов підвівши риску, перегорнув пожовклу сторінку - щасливе дитинство київських часів безповоротно минуло.

В автобіографії Горовиць згадував: "Влада в Києві мінялася майже щодня. Засинаючи ввечері, ми не знали, хто буде керувати зранку. Усі кольори веселки поперебували при владі: білі, червоні, зелені... На вулиці валялися трупи вбитих, загиблих від голоду людей - нам було не до музики".

З 16 грудня 1917 р., коли місто захопили червоні, заможна сім'я Самуїла Горовиця втратила практично все, включно з прислугою, гувернантками, музичними вечорами й гарними сервізами. Їхній знаменитий рояль, на якому грала ще бабуся, революційно налаштований набрід порубав на шматки! Незабаром єврейській сім'ї, що звикла ні в чому собі не відмовляти, довелося в'їхати в тісну квартирку, яку Горовиці ділили з братом мами Соні, Олександром Бодиком і його родиною.

Комерційно успішну фірму батька більшовики націоналізували, фамільних коштовностей надовго не вистачило. Довелось 14-річному піаністу Володимиру Горовицю призупинити навчання в консерваторії, аби концертами заробляти на життя для всієї сім'ї. (Офіційно він "випустився" тільки в 1924 р. Проте диплома так і не отримав - у випускника не виявилося... свідоцтва про закінчення гімназії.)

Дядько Олександр Якович перекваліфікувався на імпресаріо. На простій бричці, запряженій конячкою, у 1920 р. дядько і племінник вирушили з Києва до Харкова, аби дати в місцевій бібліотеці перший концерт. Хоча першим документально засвідченим публічним концертом В.Горовиця вважається київський виступ у грудні 1921 р.

З концертами вони мандрували містами й селами Країни Рад: Москва, Ленінград, Миколаїв, Одеса, Тифліс, Єреван... Київський піаніст частенько працював у парі з молодим одеситом, скрипалем Натаном Мільштейном. За виступи їм переважно платили не грошима, а... хлібом. Це була безперервна гастроль.

У Пітері хтось із спритних журналістів присвоїв Володимиру Горовицю титул - "електронний піаніст". "У ньому водночас уживаються Бог і диявол. Коли його слухаєш, важко повірити, що це - реальність", - написав інший рецензент.

Успіх "дітей революції", так пафосно називав дует Горовиця-Мільштейна нарком освіти Анатолій Луначарський, приголомшував концертні майданчики країни. Але піаністика для Горовиця була заняттям вимушеним - через нужденність сім'ї, що втратила під час революції все. На той час юнак ще мріяв стати... композитором.

Ранньою весною 1925 р. Володимир Горовиць назавжди полишив Київ. А у вересні 1925 р. в нього з'явилася можливість виїхати до Німеччини. Офіційний привід: навчання. Перед від'їздом віртуоз вивчив і блискуче виконав у Ленінграді 1-й концерт П.Чайковського. Завдяки тому творові Володимир Горовиць зажив слави у Західній Європі. Однак той концерт, розучуваний піаністом ще в 1920 р. у класі професора Ф.Блуменфельда, виявився для музиканта й суцільною карою. Щоразу, добиваючись тріумфу, хоч би де це було - у Старому чи Новому світі, йому доводилося виконувати саме 1-й концерт Чайковського.

Слідом за піаністом у грудні 1925 р. до Німеччини вислизнув і скрипаль Натан Мільштейн.

Артистична кар'єра Горовиця в Європі стартувала з гіркого розчарування. Перший концерт у берлінському Beethoven-Hall восени 1925 року провалився: публіка прохолодно зустріла гастролера, чия експресивна манера була дивною у порівнянні з відстороненим виконанням безпристрасних німців.

Дебют соліста Володимира Горовиця відбувся 8 січня 1926-го з 1-м концертом П.Чайковського. І також не мав успіху.

Ситуація змінилася рівно через рік. Саме стільки тривало європейське турне, коли в Старому світі було відіграно 69 концертів. У другій половині 1920-х рр. з висхідною зіркою світової піаністики почали працювати два чіпких імпресаріо - корінний петербуржець Олександр Мерович і американець Артур Джадсон, котрі відкрили таланту двері в найкращі концертні зали по обидва боки Атлантики.

Промайнуло ще якихось два роки, і завдяки зв'язкам американського імпресаріо Артура Джадсона, у січні 1928 р. за чотири дні до нью-йоркського дебюту в "Карнеґі-холі", Володимира Горовиця запросили до дивовижної showroom, де 26-річного киянина відрекомендували 55-річному Сергію Рахманінову, і віртуози взялися грати в чотири руки. Великий композитор, досвідчений менеджер і диригент зайшов до молодого соліста після прем'єри, почувши у виконанні В.Горовиця свій Концерт для фортепіано з оркестром №3 ре мінор. Вихваляючи віртуоза, Сергій Васильович так прокоментував враження від почутого молодому колезі американському композиторові, піаністу й музикознавцеві Абраму Чейзінсу: "Горовиць буквально проковтнув цей Концерт, повністю".

Успіх у Сполучених Штатах перевершив усі сподівання - й особистого імпресаріо Олександра Меровича, і Горовиця. Без огляду на нечуваний як на ті часи гонорар у розмірі 1,5 тисячі доларів, звідусіль надходили комерційні пропозиції - найбільші антрепренери Старого й Нового світу хотіли здобути собі Горовиця.

Грати доводилося багато: удень - у Лондоні, ввечері - у Римі, щоб назавтра летіти до Ріо-де-Жанейро, а звідти в Рим, Нью-Йорк чи Чикаго... На декілька років наперед виявилися розписаними його дні. Аж до 1935 р. піаніст давав до ста концертів за сезон.

"Я став рабом свого таланту", - скаржився Володимир Горовиць. Проте раптом трапилося несподіване, не включене до щільного графіка. Літаючи над головними сценами світу, геній... закохався. Обраницею стала дочка великого італійського композитора і диригента Нью-Йоркського філармонійного оркестру Артуро Тосканіні - Ванда.

З майбутнім тестем і наставником Горовиць познайомився на святкуванні його ювілею. "Я хочу грати з цим хлопцем! - проголосив на прощання Артуро, звертаючись з лагідною, але підступною усмішкою насамперед до молодшої доньки Ванди, присутньої під час спілкування двох чоловіків.

І на початку листопада 1932 р. у творчому тандемі піаніста й диригента сцені "Карнеґі-холу" в супроводі Нью-Йоркського філармонійного вони зіграли Концерт для фортепіано з оркестром №5 мі бемоль мажор, op.73, відомий як "Імператор". Успіх був оглушливим, а спільні гастролі охопили безліч міст США.

21 грудня 1933 р. в мерії Мілана Володимир і Ванда офіційно зареєстрували шлюб, і киянин увійшов до італійської сім'ї.

Звиклому жити на валізах, зазвичай - у номерах готелів, музикантові від початку важко було прийняти новий сімейний побут. Швидко виявилось, що тесть - вельми запальна людина. Володимирові Горовицю довелося стримано призвичаюватись. На щастя, у музиці в родичів розбіжностей практично не виникало, оскільки авторитет тестя і слава чоловіка Ванди виявились рівновеликими.

2 жовтня 1934 р. у молодої пари народилась єдина донька - Соня (трагічно загинула 10 січня 1975 р. від передозування снодійних пігулок). А у 1940-му Володимир Горовиць із сім'єю перебрався до Нью-Йорка, купивши будинок №14 на вулиці East 94th.

Гастрольне життя раптом урвалось у 1935 р. - екстрено довелось оперувати апендицит. Це вибило вершника слави із сідла, примусивши на три роки взагалі припинити всіляку концертну діяльність. "Мені треба було багато про що подумати, - згадував Горовиць. - Не можна йти по життю, лише граючи октави".

Наприкінці 1936 р., по десяти роках розлуки, син-піаніст обійняв рідного батька. Самуїлові Йоахимовичу таки вдалось отримати візу й приїхати до Парижа. Та совкова реальність помстилася. Щойно 65-річний С.Горовиць повернувся в Україну із Франції, 6 листопада 1937 р. його посадили до в'язниці, звинуватили у шпигунстві на користь американсько-японської розвідки і відправили до ГУЛАГу. Там він і загинув, ймовірно, у 1940-му, про що сім'ю повідомили заднім числом.

Долі всіх членів родини Володимира Горовиця в СРСР були трагічними. Старшого брата, блискучого піаніста Якова Горовиця, більшовики розстріляли - за те, що не віддавав їм свій рояль.

У 1930 р. Григорія (Георгія) Горовиця вислали на Соловки - за "контрреволюційну діяльність". Один з організаторів Київської філармонії отримав три роки таборів, а після повернення в серпні 1933 р. намагався повіситися. Нервовий розлад виявився важким.

Від перитоніту після операції апендициту у 1930 р. померла мати - Софія Горовиць.

У березні 1945 р. талановитого скрипаля Григорія Горовиця знову заарештували, цього разу - в Таганрозі, де він працював завучем у музичній школі імені П.Чайковського. Зі слідчого ізолятора НКВС арештанта випустили, але вже в червні 1946 р. Г.Горовиць відійшов у вічність і був похований на міському кладовищі.

Сестра Регіна (Ґєня) Горовиць вийшла заміж за українського радянського економіста Євсея Лібермана, розлучилась і сама виховувала доньку. Викладала в Харківській консерваторії і музичній десятирічці (школі для обдарованих дітей), проте до самої смерті у 1984 р. так і не заслужила на звання доцента. Хоча Володимир Горовиць згадував, що сестра була значно кращим піаністом, аніж він сам, і за неї особисто просили музиканти й колеги. У 1975 р. Володимир Горовиць оформив запит на поїздку сестри до нього в Америку, проте КДБ її не випустило.

Сумні звістки з СРСР, гірке почуття прикрості - мовляв, американська аудиторія не спроможна зрозуміти справжньої цінності музики, виконуваної віртуозом, - стали причиною затяжної депресії. Починаючи з 1940-х рр., Володимир Горовиць регулярно відвідував психоаналітика, а в 1970-х рр. навіть пройшов курс лікування депресії електрошоком.

Того разу до тями генія привів тесть і повернув його на сцену. "По-моєму, я саме тоді почав відпочивати... і займатися музикою. Як мені здається, я творчо виріс. Принаймні, у музиці я знаходив тепер те, чого не помічав раніше", - згадував Горовиць.

І знову закрутилось колесо артиста; до 1940 р. віртуоз об'їздив з концертами майже всі країни Старого світу, скрізь маючи шалений успіх.

У 1940 р. подружжя Горовиць остаточно перебралося до США. Поступово киянин натуралізувався. За роки Другої світової соліст відіграв немало бенефісів, заробивши мільйони доларів для воєнних потреб дядечка Сема. Не дивно, що у 1944 р. Володимир Горовиць здобув американське громадянство.

На зламі 1940-1950-х рр. творча активність Володимира Горовиця залишалася високою, а гастролі не обмежувались.

З 1953 р. Володимир Горовиць на наступні 12 років повністю припинив гастрольну діяльність. 16 січня 1957 р. уві сні у своєму будинку в м.Рівердейл, Нью-Йорк тихо згас Артуро Тосканіні, і більше не було кому повернути до життя Володимира Горовиця.

Замкнувшись у власному домі в Нью-Йорку на вулиці East 94th, 14, Володимир Самуїлович майже нікого не приймав і, лише поступившись перед умовляннями керівництва корпорації грамзапису "CBS", записав три платівки, включно з сонатами Доменіко Скарлатті. З цією метою в будинку музиканта розгорнули міні-студію: під будь-яким приводом віртуоз відмовлявся спілкуватися з людьми й виходити на вулицю. Кожна випущена ним платівка ставала подією в музичному житті.

Тріумфальне повернення Володимира Горовиця відбулося на сцені "Карнеґі-холу" 9 травня 1965 р. Натовп з півтори тисячі шанувальників вилаштувався в чергу за квитками, котрі розлетілися буквально за дві години. Про сам виступ написали всі провідні газети світу. Здавалося, складний період пошуку власного "Я" завершився. Але... На наступні п'ять років Володимир Горовиць знову сховався від шанувальників, виключно на самоті записуючи платівки.

Після тридцятирічної перерви, у 1982 р., артист уперше з'явився в Старому світі, відігравши у Лондоні сольний концерт. Коли віртуоз ступив у світло рампи знову, йому було під 70. Зачекавшись на свого кумира, аудиторія затихла, подивована: ніякої старечої слабкості, ні натяку на попуск у вимогливості до себе й колег, ясність думки й жар серця! От тільки піаніста переслідували невдачі - музикант почав вживати антидепресанти. Був час, маестро навіть зловживав алкоголем, що не могло не позначитися на виконавській техніці й поданні репертуару. Дійшло до того, що концерти в Японії та Сполучених Штатах у 1983 р. провалилися, деякі з виступів затьмарили провали пам'яті, плуталися ноти, руки розкоординувались. Було видно: артист втратив контроль над собою. Відтоді Володимир Самуїлович рідко концертував, і будь-який його виступ перетворювався на сенсацію, видавався на платівці й відеокасеті.

Але у 1985 р. вийшов документальний фільм "Останній романтик", де Володимир Самуїлович, усміхаючись, говорив: "Бачите, я пам'ятаю, як грати" - і легко, без затримок грав. Тільки після прем'єри тієї стрічки відновилися концерти, і почався останній період творчості В.Горовиця. Цей відрізок часу ознаменувався небувалим творчим піднесенням і припливом душевних сил, щоправда, за повної відсутності фізичних.

Після тривалої перерви 82-річний маестро приїхав до Москви, де 20 квітня 1986 р. відіграв концерт у Великій залі Московської консерваторії. Назавтра газета "Нью-Йорк Таймс" вийшла із заголовком "Горовиць у Москві: овації і сльози".

Гастролі в СРСР пройшли тріумфально. А от до столиці України колишній киянин не наважився їхати: стояла радіоактивна весна 1986 р., чорнобильський травень. Та й хто на нього там чекав?

З Радянського Союзу видатний музикант ніяких регалій та звань не привіз. Того ж 1986 р. президент США Рональд Рейган нагородив американського громадянина Володимира Горовиця президентською медаллю Свободи - однією з двох найвищих нагород США для цивільних.

Востаннє Володимир Самуїлович Горовиць гастролював Європою 1987 р. Попри всю геніальність і позаземні таланти, до останнього концерту він не подолав страху перед сценою. Хоча наприкінці життя його, принаймні, вже не виштовхував у спину спеціально підготований помічник. Зрідка артист продовжував працювати в студії. Останню платівку віртуоз записав на живому концерті 1 листопада 1989 р., за чотири дні до смерті.

Помер маестро у Нью-Йорку 5 листопада 1989 р. від серцевого нападу. Його поховали в родинному склепі Тосканіні на кладовищі "Cimitero Monumentale" в Мілані.