Презумпція людяності

"Хоч би про що писав журналіст - він пише про себе". Ця істина нашого цеху діє за будь-яких часів і суспільних формацій. Адже, знайомлячись із журналістським доробком, читач дає оцінку компетентності чи поверховості автора, його вмінню аргументувати свою позицію, аналізувати факти і події. Водночас він не терпить менторства і категоричності. Натомість шанує щирість і об'єктивність, допитливість і небайдужість. Без таких професійних рис узяти читача "за живе" просто неможливо. Не розплескати цю живу воду журналістики в лихоманці буденності - чи не найскладніше для газетяра.

Отже, що в такому разі написав "про себе" майже за шістдесят років солодкої каторги (як іноді називають колеги нашу роботу) журналіст Володимир Стадниченко? Десятки книжок, понад тисячу статей. Якщо скласти ці пазли воєдино - вийде чітко пророблений до найдрібнішої рисочки портрет нашого ювіляра. І тоді "золоті еполети" - як-от Шевченківська премія, премії імені Григорія Сковороди, Івана Франка, численні відзнаки творчих спілок і громадських організацій - сприйматимуться як справедлива данина його внеску у вітчизняну журналістику.

Вражає обшир кола інтересів Стадниченка: екологія і філософія, історія і релігія, персоналістика й есеїстика. Однак осереддям його творчості завжди є Людина.

Скажімо, пише він про загрози щедрій природі гирла Дунаю чи про розкішний світ національних заповідників Кенії - він усе одно пише про людей і для людей. Застерігає: не пиляймо гілку, на якій сидимо - і природа нам віддячить. Не вважаймо, що все в цьому світі створено для задоволення наших потреб, намагаймося знайти своє місце в гармонії довкілля. Інакше світ, а отже й ми самі, можемо зазнати більшої біди, аніж від усіх смерчів, тайфунів, цунамі і торнадо разом узятих.

Усі змагання автора за охорону природи починаються і закінчуються утвердженням екології душі. Так, людина - вінець природи. Але є ще коріння, стовбур, гілля і листя. Вийміть із цього ланцюга будь-яку ланку - і виникне загроза існуванню всього Дерева Життя.

У намаганнях достукатися до сердець і умів своїх читачів В.Стадниченко не обмежується розсипами фактів, коментарів експертів, аналітиків. Він тяжко і наполегливо працює над словом, дошукуючись тих ключиків, що відкривають двері до сприйняття читачем його роздумів і прагнень. Як тут не згадати слова одного з його улюблених поетів XVII століття Івана Величковського:

Труду писання не зможе пізнати

Той, хто не знає, як треба писати.

Думає, легке і просте це діло:

Пишуть три пальці,

А все болить тіло.

Мало хто з нинішніх журналістів надає такого значення роботі зі словом, нехтуючи його роллю в нашому професійному інструментарії. А шкода…

І все ж у великому арсеналі тем і персоналій, описаних Стадниченком-публіцистом, є головна, вона ж і улюблена - Григорій Сковорода, наш перворозум. Саме йому Володимир Якович присвятив кілька книжок досліджень життя і творчості мандрівного філософа і поета. Зазначу, що свої розвідки Стадниченко здійснював не тільки в тиші бібліотек і архівів, а пройшовши тисячі верст сковородинівськими стежками в Україні та далеко за її межами. Одна з книжок цього циклу так і зветься - "Іду за Сковородою". Хоча, віддаючи належне скромності автора, гадаю, її слід було б назвати "Веду за Сковородою". Адже кільком поколінням українців Григорій Савич знайомий, на жаль, тільки з дещиці сторінок шкільного підручника з літератури та одним-двома віршами з "Саду божественних пісень". Цього явно не досить, щоб осягнути велич постаті Сковороди, зрозуміти, чому з таким душевним трепетом "списував Сковороду" юний Тарас Шевченко. Тож дуже важливо, що провідником у життєписі нашого перворозуму став саме такий мудрий і небайдужий літератор, як Володимир Стадниченко.

Автор цих рядків мав щасливу нагоду знайомитися не тільки зі сковородинівським доробком ювіляра, а й спостерігати його творчий процес під час спільного перебування на малій батьківщині Сковороди у Чорнухах, Ковраї, Переяславі, угорських Токаї та Мішкольці. Скажу відверто: мене дивувало, а іноді й дратувало, як наполегливо Володимир Якович ставив однакові запитання професору філології, музейнику, бібліотекарю, історику, шкільному вчителю. До того ж я був певний, що сам Стадниченко, як мовиться, "сидить у матеріалі" набагато глибше за своїх співрозмовників. І тільки прочитавши написане ним згодом, вгадував знайомі зернини з тих розмов, дбайливо зібрані автором у щедрий дослідницький ужинок.

Не зайве відзначити, що, не задовольняючись роллю тільки біографа і літописця Григорія Сковороди, Стадниченко ініціює проведення наукових конференцій, художніх виставок і пленерів, конкурсів і фестивалів, присвячених творчості нашого великого земляка, активно підтримує заходи, здійснювані його численними колегами-сковородинівцями, повертає живого, а не зарегламентованого дидактами Сковороду нашим сучасникам.

Свій славний ювілей Володимир Якович відзначив найкращим подарунком - новою книжкою "Учитель життя. Сковорода як гасло часу".

Що можна побажати носієві такого солідного віку? Пам'ятаю, під час чергового нападу недуги Володимир Якович показав друзям роздруківку вірша чеського поета Франтішека Грубина. Нам тоді лягли на душу рядки:

Я безліч планів переллю

На завтра - їм те не запізно.

Труна моя шумить в гаю

І вітами гойдає гнізда.

Хай же це ваше дерево, шановний ювіляре, вигойдає ще багато поколінь пташенят!