Перший, хто спізнився в космос

Науково-дослідна робота у США під назвою "Пілотована балістична ракета" розпочалася стараннями генерала Томаса Пауера в 1956 р., а образ першого пілотованого корабля США як космічної капсули набув остаточного вигляду вже восени 1958 р. США цілеспрямовано готувалися до запуску людини в космічний простір і були за крок від тріумфу свого астронавта 24 березня 1961 р., але не склалося... Перший політ у космосі здійснив радянський космонавт майор Юрій Гагарін 12 квітня 1961 р.

У ті далекі часи 32-га окрема інженерно-випробувальна частина (ОІВЧ) і офіцери першого випробувального управління науково-дослідного ракетного полігону МО СРСР №5 (у побуті - полігон Тюра-Там), розміщені на другому ("двійці") технічному майданчику, займалися випробуваннями бойової міжконтинентальної балістичної ракети 8К71 (Р-7) і космічної техніки за тематикою ОКБ-1 Сергія Корольова. Мати потужну ракету-носія Р-7 та ще потужніші її модифікації й не використати міць її ракетних двигунів для виведення космічного корабля з людиною на борту в космос було просто непростимо. СРСР шансу в боротьбі за пріоритет польоту свого громадянина в космос не змарнував... На "двійці", починаючи з квітня 1960 р., день і ніч тривали роботи з підготовки до пуску космічних кораблів 1КП
(КП - корабель простіший) як прообразу першого пілотованого космічного корабля "Восток".

Телебачення на полігоні Тюра-Там (з 1966 р. - космодром Байконур) тоді не було, центральні газети й журнали приходили більш ніж із дводобовим запізненням. Наскільки успішно йдуть справи в нас із підготовкою польоту людини в космос, ми, військові випробувачі, знали тільки в частині, що нас стосувалася. Якісь уривчасті відомості, що "американці не стоять на місці", доходили й до нас. Тоді в радянських газетах (на відміну від американських, як з'ясувалося набагато пізніше) не було й натяку про підготовку американців до польоту в космос. Ми знали тільки, що американці першими створили і зуміли спустити на Землю капсулу з розвідувального супутника "Дискавері" з роздобутою з космосу інформацією. США, попри бажання реваншу за перший супутник, усе-таки зосередили основні зусилля на створенні космічного корабля-розвідника. Втім, і радянський пілотований корабель "Восток", на якому Юрій Гагарін першим у світі злетів у космос, був майже близнюком супутника-розвідника "Зенит-2": різниця полягала в "начинці" - або це була розвідувальна апаратура, або людина всередині спускового апарата з усіма системами, що забезпечують її політ.

США на той період мали ракети-носії, чиї ракетні двигуни були недосить потужними для виведення людини в космос. Двигуни ракети "Редстоун" могли вивести в початок космосу (понад 100 км висоти) по балістичній кривій (влетів у космос і через 14-15 хвилин вилетів із нього) лише невелике навантаження - не набагато більше однієї тонни. Мови про орбітальний політ космічного корабля з людиною на борту в них на той час не було. Бойова міжконтинентальна ракета США "Атлас", модифікована для виведення космічного корабля з людиною на борту, залітала тільки з 11-ї спроби в серпні
1958 р. Вона вже могла виводити космічний корабель із людиною на навколоземну орбіту. Але ракета все-таки була ще "сирою", і її використання як носія космічних пілотованих кораблів розпочалося після польоту Гагаріна в космос, коли радянський космічний поїзд пішов. Приблизно такою була розстановка сил у двох космічних країн перед польотом людини в космос. Слід окремо підкреслити, що в американців був великий шанс першими здійснити політ, у якому космонавт вийшов би в космічний простір, хай навіть усього лише на кілька хвилин, але вони його змарнували, і про цю змарновану нагоду є сенс розповісти докладніше.

Космічний бог "Меркурій"

На закритій конференції, проведеній у відділі балістичних ракет ВПС США в Лос-Анджелесі 10-12 березня 1958 р., розглядалася як основний космічний корабель для польоту в космос балістична капсула конічної форми з масою не більше 1360 кг. Ця капсула могла бути запущена ракетою "Атлас" в автоматичному режимі тривалістю не більше двох діб. Конкурс на створення пілотованої капсули виграла авіаційна фірма MC Donell Aircraft Corp. Американські авіаційні конструктори та фахівці вміли досить швидко запрягати ракетно-космічних коней. Перший льотний корабель США у вигляді капсули "Меркурій" замовник отримав уже 25 січня 1959 р. Слід підкреслити, що США підійшли до організації льотно-конструкторських випробувань ракетно-космічної системи (ракета-носій плюс космічний корабель) для запуску в космос людини з істинно американським розмахом на двох національних ракетних полігонах - Воллопс-Айленд (штат Вірджинія) і мис Канаверал (штат Флорида). Для відпрацювання системи аварійного порятунку космонавтів (САП) використовувалася зв'язка порохових ракет "Літл Джо", а для відпрацювання виведення корабля в космос - рідинні ракети-носії "Редстоун" та "Атлас-Д". У березні 1959 р. космічний штаб США NASA склав план проведення льотно-конструкторських випробувань: 8 суборбітальних пусків космічного корабля "Меркурій", один суборбітальний пуск із допомогою ракети-носія "Атлас-Д". Причому кожен із першого загону астронавтів США, що складався з 6 осіб, мусив злітати в навчально-ознайомлювальний суборбітальний космічний політ. І тільки після цього 6 астронавтів мали здійснити по орбітальному космічному польоту. Як відомо, плани складаються й практично видозмінюються, та так ґрунтовно, що від попередніх інколи залишаються тільки їхні початкові назви й окремі задумки.

Дороблена для пуску пілотованої капсули "Меркурій" ракета-носій "Атлас-Д" вийшла на свій перший пуск тільки 14 квітня 1959 р., який до того ж закінчився аварією. Сподіватися, що решта 8 замовлених "Атласів-Д" зможуть вивести в космос пілотовані капсули "Меркурій" після квітневої невдачі 1959-го, зрозуміло, вже не доводилося.

Це був перший змарнований шанс США взяти реванш у СРСР за перший супутник: пілотований космічний корабель у США був, а ось ракети, що могла б вивести його в космос, не було (в СРСР була потужна ракета-носій, але не був готовий пілотований космічний корабель "Восток"). І надалі шанси вирватися вперед у запуску першої людини в космос наші американські друзі-суперники мали. Але вони ними не скористалися. Візьмемо до уваги також, що ніхто з громадян світової спільноти навіть не став би вдаватися в подробиці польоту в космос: був це орбітальний чи суборбітальний політ людини. Головною в ньому була першість у досягненні людиною космосу та польоту там тривалістю хоча б від
5 до 15 хвилин.

Довелося створеному в жовтні 1958 р. Національному агентству з аеронавтики і використання космічного простору США (NASA) іти на досить витратний крок у вигляді замовлення доопрацьованих тільки для суборбітального польоту в космос малопотужних ракет-носіїв "Редстоун". Ці ракети називалися ім'ям військового ракетного арсеналу США й були нічим іншим як глибоко модифікованими німецькими ракетами "ФАУ-2". У березні 1960 р. NASA, з подачі тодішнього президента США Дуайта Ейзенхауера, склало план льотно-конструкторських випробувань ракетно-космічної системи "Редстоун" - "Меркурій".

План підготовки американців до польоту в космос полягав у сімох суборбітальних польотах, один із яких здійснився б із допомогою ракети-носія "Атлас-Д". А вже потім належало виконати 8 орбітальних польотів у космос різної тривалості з наростаючою довжиною з допомогою ракети-носія "Атлас-Д". Кожен із семи відібраних астронавтів США мав злітати в навчально-тренувальний суборбітальний політ, а потім здійснити й орбітальний. Перший американський суборбітальний політ планувався на
26 квітня 1960 р., а перший орбітальний - на 1 вересня 1960 р.

А США ж справді могли бути першими в космосі, якби дослухалися думки Вернера фон Брауна, який не тільки висунув ідею суборбітальних польотів у квітні 1958 р. на ракеті-носії "Редстоун", а й взявся за її реалізацію. Проте його думку тоді проігнорували... Одного разу вже так було в історії космонавтики США, коли Браун витягнув американців із глибокої космічної ями в 1958-му, запустивши в космос перший американський супутник "Експлорер", хай і дуже малої маси - приблизно вдесятеро менший, ніж у СРСР.

Проте тоді Х'ю Драйден у Сенаті США, де він проходив затвердження на посаду першого заступника адміністратора (головного керівника) NASA, на запитання одного з сенаторів про цю ініціативу Брауна пихато відповів, що "...технічна цінність цього польоту приблизно така сама, як у циркового трюку з польотом дівчини з гармати". Дарма він так погарячкував: американці вимушено повернулися до ідеї (і здійснили її) суборбітального польоту з допомогою ракети-носія Брауна "Редстоун".

Головний - перший пуск

21 серпня 1959 р. було заплановано пуск "Атласу" з космічним кораблем "Меркурій" для відпрацювання перевірки величини швидкісного повітряного напору при спуску з космосу в безпілотному режимі. Але у випробуваннях ракетно-космічної техніки часто трапляються технічні несподіванки. Так було й цього разу, - САП "Меркурія" спрацювала на старті... за 31 хвилину до розрахункового часу пуску ракети-носія "Атлас-Д". Мало того. Як виявилося, акумуляторні батареї безпілотного "Меркурія" не мали повного заряду, і їхньої потужності не вистачило для виведення основного парашута корабля, який із висоти 600 м впав у море й розбився.

Убезпечував себе астронавт США до моменту старту ракети так: при виникненні небезпеки для життя він залишав капсулу "Меркурія" і переходив у спеціальну кабіну, яка висить на висувній стрілі перед люком капсули. Поняття безпеки астронавта, що вмістилося лише в одній пропозиції, насправді було багатоопераційною системою його порятунку при надітому скафандрі, який сковував кожен рух.

9 квітня 1959 р. NASA назвало перших астронавтів США - військових льотчиків Дональда Слейтона, Джона Гленна, Скотта Карпентера, Алана Шепарда, Гордона Купера, Вірджила Гріссома та Волтера Ширру.

Серія польотів безпілотних "Меркуріїв" ішла важко. Його запуск 9 вересня 1960 р. був затьмарений нескиненням хвостового відділення з двома стартовими двигунами. 4 жовтня 1960-го на полігоні Воллопс відбувся перший старт ракети "Літл-Джо" з макетом капсули "Меркурій". 4 грудня 1959-го в передсерійній капсулі на висоту 85 км піднявся перший живий мешканець космічної капсули "Меркурій" - самець макаки-резусу Сем. 21 січня 1961-го вдалося випробувати САП при швидкісному перевантаженні в 20 g. А потім виникла пауза у випробуваннях з банальної причини - ракети "Редстоун" й "Атлас-Д" не були ще виготовлені й випробувані, - у США такі казуси теж траплялися.

Тільки 31 січня 1961 р. астронавт-шимпанзе Хем побував у суборбітальному польоті. За результатами цього польоту керівник цільової групи Роберт Гілрут запропонував наступний пуск зробити пілотованим. Але Вернер фон Браун наполіг на ще одному безпілотному польоті. Політ успішно пройшов
24 березня 1961 р., і через ЗМІ було оголошено, що "Редстоун" готовий вивести "Меркурій" у суборбітальний політ. Це була ще одна змарнована можливість для США випередити СРСР.

19 січня 1961-го Роберт Гілрут узяв кермо керування пілотованими польотами США у свої руки. Того дня сімом астронавтам США оголосили, що першим американцем у космосі буде Алан Шепард, другим - Вірджіл Гріссом, а Джон Гленн виступить дублером цих двох космічних щасливчиків. Однак названі прізвища ЗМІ США отримали лише 19 лютого. А хто першим полетить у космос, медіа повідомили тільки 3 травня 1961 р.

Цікава деталь: американським астронавтам дали право називати космічний корабель, на якому вони здійснювали політ у космос. Шепард із технічної документації знав, що його ракета-носій "Редстоун" мала номер "7". Пілотований корабель "Меркурій" також мав номер "7", і тоді Шепард вирішив не спокушати долю й назвав свій пілотований корабель "Свобода-7" - вийшли три щасливі сімки.

Політ Алана Шепарда було призначено на 2 травня 1961 р. Програма його польоту значно відрізнялася від програми польоту Юрія Гагаріна. Вона містила ознайомлення пілота з умовами польоту в космос, включно зі стартом, виведенням у космос, невагомістю, гальмуванням та посадкою. Другий пункт польотного завдання включав у себе оцінку людини (пілота) як функціональної складової системи "корабель-пілот" у режимі ручної орієнтації при пасивному польоті, під час і після гальмування, оцінку радіозв'язку з пілотом. Також оцінювалася здатність людини виконувати функції кваліфікованого спостерігача. Третій пункт польотного завдання Шепарда - вивчення фізіологічних реакцій людини на умови польоту. І, нарешті, відпрацювання рятувальних операцій у системі "людина-космічний корабель".

Перша спроба запуску зірвалася через сильну грозу, шквальний вітер та зливу. На 5 травня 1961 р. було призначено другу спробу. Час старту кілька разів відкладали з різних причин, у тому числі через суцільну хмарність над районом старту, що загрожувало зривом кінофотозйомки. І ніхто не міг припустити, що Шепарду доведеться сидіти в кабіні "Меркурія" чекаючи старту довгих 4 години. На такі 10-15-хвилинні короткострокові польоти в космос не було сенсу проектувати і встановлювати систему відведення та прийому відходів життєдіяльності пілота корабля. Шепард доповів, що в нього вже вся "терплячка" скінчилася. Керівництво запуском (після швидкого аналізу електричної частини скафандра астронавта) дало "добро" лити сечу, що накопичилася, прямо в штани, тобто в скафандр, що Шепард із великим полегшенням і зробив. У космосі Шепард перебував 15 хв. 22 сек. (у невагомості - понад 5 хв.). І в першому ж космічному польоті астронавт став успішно керувати космічним кораблем.

Перший раз за всю історію США в момент пуску (9.34.13 EST) роботи в установах та заняття у школах були перервані, було зупинено вуличний рух. Прямий репортаж із космодрому на мисі Канаверал дивилися не менше ніж 70 млн людей. Ці 15 хв. 22 сек. польоту американського громадянина Алана Шепарда повернули США впевненість у своїх силах, зокрема і в космосі.