Трагедія в космосі

Минуло 42 роки від дня трагічної загибелі при спуску з космосу на Землю космонавтів Георгія Добровольського, уродженця Донбасу, Владислава Волкова і Віктора Пацаєва. Загибелі трагічної і геть несподіваної для всіх, яка сталася на початку магістрального використання довгострокових орбітальних станцій (ДОС) як космічних баз.

Станція "Заря"

Появи в космосі ДОС очікували вже давно і в СРСР, і в США, розглядаючи їх як космічні бази, що забезпечують постійне місце роботи людини в космосі. Не зумівши створити постійну базу "Горизонт" на Місяці з причин суто фінансового характеру передусім, США після місячних, інженерно-спортивних, польотів змушені були перейти до етапу створення національної ДОС за програмою "Скайлеб" - "Небесна лабораторія". Від програми польоту й висадки експедицій на Місяць у США залишилися невикористаними величезних розмірів корпуси ракетних блоків важкої ракети Вернера фон Брауна "Сатурн-1". Їх і вирішили прагматичні американці використати як орбітальні станції, переобладнавши на модулі й потім зібравши в єдине ціле, якщо говорити про це дуже коротко. В американців, до речі, була справжня драма при створенні орбітальної станції "Скайлеб", що заслуговує окремої розповіді.

Інформація про прагнення США створити ДОС дійшла й до відповідних служб СРСР. Слід сказати, що генеральний конструктор ЦКБМ (Центрального конструкторського бюро машинобудування) Володимир Челомей і до одержання інформації працював над створенням ДОС військового призначення "Алмаз". Створення станції затримувалося - у Челомея виникли великі труднощі з суміжниками зі створенням службових систем і цільової апаратури станції. А ЗМІ США вже повідомили дату запуску довгострокової станції "Скайлеб" - 1972 р. Колишнє ОКБ-1 С.Корольова, яке стало за нового головного конструктора Василя Мішина ЦКБЕМ (Центральним конструкторським бюро експериментального машинобудування), як монополіст у галузі пілотованих польотів вирішило не допустити В.Челомея (тепер свого головного конкурента в освоєнні космосу) до такого ласого шматка, як пілотовані польоти. Скориставшись відсутністю В.Мішина, який перебував тоді в черговій відпустці (до речі, Мішин був противником створення ДОС), і не сповістивши його про плани перехоплення ініціативи створення ДОС у Челомея, його заступники й начальник проектного відділу ЦКБЕМ Костянтин Феоктистов, котрий був одним із головних заводіїв цієї космічної авантюри, яка все ж таки закінчилися успіхом, звернулися до всесильного секретаря ЦК КПРС Дмитра Устинова, "відповідального за космос" у ЦК, із пропозицією створити ДОС силами ЦКБЕМ.

При цьому вони обрали таку тактику: ми ніяких грошей не просимо, використаємо на ДОС системи транспортного пілотованого корабля "Союз", що добре зарекомендував себе, які й установимо на вже зроблені Челомеєм корпуси ДОС. Урахували вони й ту обставину, що Устинов був запеклим противником Челомея - між ними давно виникли дуже непрості стосунки. Тож в Устинова з'явилася можливість постати зайвий раз перед Л.Брежнєвим мудрим державним діячем: вирішити найважливіше військово-політичне завдання створення ДОС, практично не витрачаючи грошей. Брежнєв, який, до речі, чудово розумівся на справах ракетно-космічної галузі, схвалив цю пропозицію. І вже 9 лютого 1970 р. виходить постанова ЦК КПРС і Радміну щодо розробки комплексу ДОС, де ЦКБЕМ виступало провідною організацією. Визначився й остаточний термін запуску ДОС - 15 березня 1971 р. Але тільки 3 березня величезна станція прибула для проведення так званих електричних випробувань на другу технічну позицію космодрому Байконур. На її білому корпусі яскраво-червоними великими літерами було нанесено назву "Заря" (і на обтічнику теж, але білою фарбою). Через 40 діб ми закінчили випробування "Зари" і відправили її для стикування з ракетою-носієм "Протон-К" на 92-й майданчик. Термін запуску в космос ДОС 17К, або "Зари", було призначено на 19 квітня 1971 р.

Однак і тут без великої політики не обійшлося. Партійне керівництво СРСР зважаючи на те, що КНР запустила 1970 р. свій перший супутник із такою самою назвою, запропонувало замінити назву ДОС. Відносини між СРСР і КНР на той період мали, м'яко кажучи, доволі напружений характер, і, очевидно, спричиняти подальші ускладнення з КНР не хотілося. Так "Заря" породила "Салюти" (по сьомий включно) - саме під цим ім'ям ДОС вирушали в космос.

Підготовка екіпажів
для ДОС "Салют"

6 травня 1970 р. ВПС і ЦКБЕМ погодили поіменний склад чотирьох екіпажів для польотів на ДОС. Того ж місяця на засіданні військово-промислової комісії при Радміні СРСР їх затвердили. ВПС дало всіх командирів екіпажів - Георгія Шоніна, Олексія Леонова, Володимира Шаталова, Георгія Добровольського й інженера-випробувача Анатолія Воронова. Представники промисловості, або, як ми тоді казали, військові випробувачі, "цивільні" в особі ЦКБЕМ, - Олексія Єлисєєва, Миколу Рукавишникова, Валерія Кубасова, Владислава Волкова, Віктора Пацаєва, Віталія Севастьянова. Ракетні війська дали єдиного (на той час) свого кандидата - військового представника замовника інженер-капітана Петра Колодіна. Воронов і Колодін були космонавтами з другого набору, серед яких був і мій хороший товариш нашого першого періоду військової служби, починаючи з 1959 р. у м. Тюмені, Владислав Гуляєв (як і я, військовий моряк у минулому).

Підготовка екіпажів велася напружено й суворо контролювалася начальством ВПС. Тому пропуск важливого тренування Г.Шоніним, як кажуть у таких випадках, з неповажної причини, призвів до того, що помічник Головкома по ВПС генерал Микола Каманін взявся розслідувати інцидент особисто. Краще б він цього не робив: з'ясувалося, що такі випадки, коли Шонін проявляв недисциплінованість, були не поодинокі. Каманін назавжди втратив спокій і впевненість, що його вказівки всі космонавти бездоганно виконують, а вузду управління каманінська рука натягнула до межі "мамо дорогенька". Каманін відстороняє Шоніна від підготовки до польоту. В екіпажах у цьому зв'язку відбулися перестановки в складах, і сформувався новий екіпаж: замість В.Шаталова, В.Волкова й В.Пацаєва - Г.Добровольський, В.Волков, В.Пацаєв.

Першими зробили спробу зістикуватися зі станцією "Салют", запущеною ракетою "Протон"
19 квітня 1971 р., члени екіпажу Шаталова на транспортному кораблі "Союз-10". Але "Союз-10" зупинився в 90 мм при його стягуванні з "Салютом" через несправність стикувального пристрою. Спробували їх розстикувати. Але команда на розстикування корабля й станції не проходила. Слід сказати, що "Союз-10" був активним, тобто кораблем, що маневрує, під час стикування. Він мав штангу (це був так званий тато), яку вводили в приймальну воронку "Салюта" ("мама"). А потім відбувався процес їх жорсткого стягування для механічної міцності.

Попри команди розділення корабля й станції, "мама" не відпускала "тата". Так вони й літали деякий час. Звісно, вони могли аварійно розділитися: команда з Землі на підрив штанги "Союзу-10" звільнила б його із полону, але вивела б із ладу стикувальний пристрій станції: більше б ніхто з нею не зістикувався - нікуди було б. Але врятували станцію один із розробників стикувального вузла Всеволод Живоглотов і Микола Рукавишников, який поставив перемичку на потрібні штирі електрорознімач блока електроніки. Так звільнили "Союз-10" із полону. На станцію "Салют" тепер готувався летіти екіпаж Леонова.

Полин як засіб відсторонення екіпажу
від польоту в космос

На розборі польоту "Союзу-10" до "Салюта" рада головних конструкторів встановила, що під час стикування зламався стикувальний пристрій, і його слід доопрацювати. Доопрацювали.
20 травня 1971 р. екіпажі Леонова (з ним летіли Кубасов і Колодін), Добровольського (Волков і Пацаєв) і Губарєва (Севастьянов і Воронов) почали безпосередню підготовку. 28 травня екіпажі Леонова й Добровольського прилетіли на Байконур. Підготовка екіпажів і техніки йшла планово. Однак 3 червня на контрольному медобстеженні при перегляді рентгенівського знімка легенів В.Кубасова виявили затемнення в правій легені завбільшки з куряче яйце. Характер затемнення при повторному перегляді свідчив, що це і є початкова стадія туберкульозу.

Урахуємо психологію лікаря: "лучше перебдеть, чем недобдеть" - є такий жартівливий, але дуже точний за психологічним змістом вислів у військових. Висновок не забарився: Кубасову летіти в космос не можна в жодному разі. Існувало правило: якщо хтось із членів екіпажу занедужає в період підготовки в Зоряному містечку, його заміняють іншим космонавтом. Якщо ж це станеться на космодромі, заміняють увесь екіпаж - новий член екіпажу може бути психологічно несумісним з іншими. Каманін запропонував замінити Кубасова Волковим з екіпажу Добровольського. Мішин же наполягав на заміні екіпажу.

Можна уявити собі психологічний стан керівництва й космонавтів у той момент: суцільні нерви й амбіції. Науковий оглядач "Комсомольской правды" Ярослав Голованов так охарактеризував події тих днів: "Що діялося в готелі "Космонавт" (майданчик №17 Байконуру в межах м. Ленінська Кизилординської області. - Авт.) - важко описати. Леонов рвав і метав. Дай йому волю - він просто придушив би Кубасова. Бідний Валерій (Кубасов. - Авт.) взагалі нічого не розумів: він почувався абсолютно здоровим, гріха на ньому не було. Вночі в готель прийшов Колодін. Захмелілий і геть пониклий. Він сказав: "Славо, зрозумій, я вже ніколи не полечу в космос..." На жаль, він був правий. Леонов спробував домовитися з начальством - забрати в дублерів Волкова й замінити ним "недоброякісного" Кубасова. І наче вже він генералів умовив, але тут здибився Волков і сказав, що коли й міняти, то весь екіпаж..."

Так і зробили. 4 червня 1971 р., уже після того, як ракетно-космічну систему вивезли на стартову позицію №1 Байконуру, відбулося засідання ДК, більшість якої висловилася за заміну всього екіпажу. Доброзичлива доля Леонова зберегла йому життя вже вдруге після його виходу в космос 18 березня 1965 р, під час якого він мав загинути не менше ніж сім разів. Але ангел-охоронець і "чиста космічна" були на боці Леонова. І це чудово. У мене збереглися знімки мітингів, на яких видно різне положення основних і дублюючих екіпажів - вони двічі мінялися місцями залежно від того, хто з них був основним екіпажем, а хто - дублером у першому й другому випадках. Увечері 4 червня
1971 р. прилетіли лікарі-фахівці з ЦВНДАГ (Центрального військового науково-дослідного авіаційного госпіталю) і підтвердили раніше поставлений Кубасову діагноз захворювання.

6 червня 1971 р. у космос на "Союзі-11" полетіли космонавти екіпажу Добровольського. Вони раділи своєму польоту. Але водночас космонавти екіпажу Добровольського не встигли повною мірою психологічно налаштуватися на політ і почувалися ніби винуватими, що хоч і не зі своєї волі, але все-таки відібрали право на політ в екіпажу Леонова. Такий психологічний стан моряки називають "вроздрай" - гвинти корабля обертаються в різні боки, і він, образно кажучи, ніби крутиться на місці (моряки кажуть "на п'ятці"), не рухаючись уперед. І знімок, зроблений на передпольотній прес-конференції, точно відбиває психологічний стан екіпажу Г.Добровольського. (Кубасов на ній не був присутній).

Через кілька днів після старту лікарі встановили, що полин, який цвіте на Байконурі цієї пори року, спровокував алергійну реакцію організму Кубасова у вигляді затемнення правої легені. Життя - справді складна річ...

Загибель екіпажу

7 червня 1971 р. "Союз-11" зістикувався з "Салютом". Екіпаж перейшов на борт станції, відразу ж увімкнувши її освітлення й систему регенерації повітря. Запах згару від двох перегорілих електродвигунів у вентиляторах (їх зведено в групи) був стійким і неприємним. Тому екіпаж першу ніч провів у кораблі "Союз-11". Вентилятори на станції є обов'язковим засобом для перемішування повітря - це запобігає утворенню застійних зон, які, наприклад, складаються з відпрацьованого повітря - вуглекислого газу. Що буває з людиною, яка надихалася чадним газом, знає кожен.

Перший екіпаж на станції "Салют" поступово набрався досвіду роботи на ній і "притерся" до обстановки. Але 16 червня Волков, який постійно проявляв ініціативу, навіть в обхід командира, доповів схвильованим голосом у Центр управління польотами, що в них на борту пожежа. Космонавт Шаталов, котрий входив у групу підтримки й перебував на зв'язку, чув переговори Волкова (хоча мав це робити командир екіпажу Добровольський) із черговим оператором. Оператор перепитав у Волкова про обстановку. Тоді Волков, не стримавши емоцій, добротним російським матом пояснив йому обстановку. Той відразу ж усе зрозумів. Пожежа в космосі - що може бути гірше? Пожежну машину туди не викличеш. А знайти місце загоряння під панелями, що закривають апаратуру, вкрай важко.

У цьому випадку, відповідно до інструкції, екіпаж повинен негайно покинути станцію і, перейшовши в корабель "Союз-11", дістати грубезну інструкцію, знайти в ній розділ порядку дій у цих обставинах і суворо діяти за ним. Це товстелезний том, не те, що кілька аркушиків такої ж інструкції в Юрія Гагаріна, які можна було вивчити напам'ять. Тим часом у ЦУП зуміли розібратися, що ж зайнялося в результаті короткого замикання: це горів ПУНА - пульт управління науковою апаратурою. Його знеструмили, перейшовши за рекомендаціями Землі на другий енергоконтур. Пожежа припинилася. Потім екіпаж увімкнув фільтри очищення повітря. А Волков у кораблі продовжував квапити персонал ЦУП, щоб швидше повідомили їм номери потрібних сторінок. Нарешті не стерпів стриманий і спокійний командир екіпажу Добровольський і взяв на себе ведення переговорів із Землею. Що він сказав Волкову (а кожен може вибрати для себе підходящий варіант), можна здогадатися з першого разу. ЦУП повідомив Добровольському, що небезпека пожежі загалом минула, а ПУНА - вимкнено. Добровольський у відповідь доповів, що екіпаж готовий до продовження польоту, і його морально-психологічний стан хороший: це влаштовувало всіх.

Роботу на станції екіпаж продовжив. Велике емоційне навантаження й те, що в космонавтів бракувало часу на заняття фізкультурою, викликало в лікарів серйозні побоювання за стан їхнього здоров'я. Що й призвело до скорочення строку польоту на добу. Доба в космосі - це багато. 26 червня екіпаж перестав проводити експерименти й почав консервувати станцію. Увечері
29 червня космонавти зайняли свої крісла в "Союзі-11" і зачинили за собою люк. Але на транспаранті (мініатюрному табло) пульта космонавтів загорівся напис: "Люк відчинений". Це означало: попри те що, здавалося б, люк був зачинений, він насправді не зачинився герметично, нещільно прилягав до свого посадкового місця. А це - неминуча смерть, якщо настане розгерметизація спускного апарата: кров скипить, як при кесонній хворобі у водолаза.

Волков майже закричав (закричиш мимоволі в такій обстановці): "Люк негерметичний, що робити? Що робити"? Керівник ЦУП Олексій Єлисєєв спокійним голосом відповів: "Не хвилюйтеся. Спершу відчиніть люк, виберіть штурвал уліво до краю, зачиніть люк і поверніть штурвал праворуч на 6,5 обороту".

Та проведена операція результату не дала - транспарант "Люк відчинений" горів тривожним червоним світлом. А екіпаж Добровольського був без скафандрів - пішов у політ у комбінезонах і льотних пілотках. Тоді в керівництва польотами й ЦКБЕМ, та й у всіх інших, була впевненість, що негерметичності в пілотованому "Союзі" бути не може. На обрізі люка-лазу в спускному апараті стоїть контактний давач. Космонавт люк зачинив - і тим самим утопив штир давача, що замикає або розмикає контакти, які сигналізують про або зачинення люка, - і транспарант реагує на його положення написом (відчинений або зачинений) і кольорами. Його кольори змінюються від червоного (люк відчинений) до зеленого (люк зачинений). На Землі склалася думка: мовляв, давач "барахлить". Як телеметрист, можу сказати, що так бувало під час випробувань на технічній позиції, і неодноразово. Бували випадки, що давачі виходили з ладу й показували, як кажуть, "ціну на дрова в Одесі в серпні місяці". Оператор і передав на борт пропозицію підкласти шматочок пластиру під кінцевий контакт давача. Так робили й на Землі, коли давач "барахлив". Добровольський виконав цю вказівку. Люк зачинили знову, і нещасний транспарант "Люк відчинений" згас.

За вказівкою ЦУП екіпаж скиданням тиску в побутовому відсіку перевірив герметичність спускного корабля. Усе виявилося в нормі. 29 червня о 21 год. 25 хв. корабель відійшов від станції. За вказівкою ЦУП Добровольський підвів корабель "Союз-11" до станції "Салют", і Пацаєв її сфотографував - випробувачі й космонавти кажуть, що провели документування положення й стану об'єкта (станції в цьому випадку). О 1 год. 35 хв. було ввімкнено гальмівний двигун, і "Союз-11" почав сходити з орбіти в напрямку до Землі. ЦУП чекає доповіді з борту "Союзу-11", що розділення відсіків від спускного апарата відбулося.

А доповіді про розділення відсіків не було й не було, що відразу ж внесло нервозність в атмосферу ЦУП. Підключеними до пошуку "Союзу-11" засобами ППО його виявили й надалі його приземлення відслідковували всіма способами. Але екіпаж "Союзу-11" навіть після проходження щільних шарів атмосфери, коли зв'язок знову став можливим, продовжував мовчати.

Незадовго до цього польоту "Союзу-11", щоб приховати від радіоаматорів суть радіопереговорів космонавтів із Землею (а їх слухали навіть у далекій Австралії), запровадили нехитрий код, у якому слово "одиниця" означала загибель космонавта. Краще б його не запроваджували взагалі. О 2 год. 16 хв. 52 сек. спрацювали двигуни м'якої посадки, і майже одночасно зі спускним апаратом приземлився вертоліт пошукової служби з пошуковцями й лікарями. Через хвилину люк корабля відчинили спеціальним ключем (його, до речі, могли відчиняти й космонавти зсередини), і всі побачили, що космонавти були нерухомі й не подавали ознак життя. Спроби лікарів реанімувати їх виявилися марними. У ЦУП пошуковики доповіли: "У нас три "одиниці". Центр не повірив. Доповідь повторили.

Космонавти "Союзу-11" загинули від розгерметизації спускного апарата. Плечові ремені, що фіксують їх до крісла, були розстебнуті у всіх трьох. Як виявилося, один із двох клапанів дихання спускного апарата, призначених для вирівнювання забортного тиску з тиском усередині спускного апарата, був відкритий. Його можна було закрити примусово з допомогою спеціального ключа-важеля, наприклад, у тому разі, якщо корабель сів на воду - інакше вода почне надходити всередину спускного апарата, і він може потонути. Але це ще слід було б зробити.

Екіпаж Добровольського зрозумів причину розгерметизації корабля й намагався її усунути. Місце, звідки виходило повітря з клапана, що самовільно відкрився на висоті 150 км (глибокий вакуум), космонавт міг побачити по димку, схожому на димок з горлечка пляшки шампанського, щойно її відкоркуєш. Діаметр отвору, що був не більшим від розміру п'ятака, дозволяв заткнути його пальцем, наприклад. Але як показав розшифрований запис телеметричних параметрів системи багатоімпульсного реєстратора "МИР", поміщеного в спеціальну броньову капсулу (як це роблять з літаковими "чорними ящиками"; його призначення таке саме), з моменту розділення відсіків на висоті 150 км тиск усередині корабля за 115 сек. упав до 50 мм рт. ст., тобто майже до нуля. Через 22 сек. (від початку падіння тиску) космонавти почали непритомніти, а через 110 сек. у всіх трьох "МИР" зафіксував відсутність дихання й пульсу. У результаті розгерметизації пухирці повітря потрапили в кров, в усіх виявлено крововилив у середнє вухо й розрив барабанної перетинки. Азот, кисень, вуглекислий газ, розчинені в крові, при різкому зниженні тиску закипіли й закупорили судини, викликавши явище клінічної смерті космонавтів.

Проведені експерименти на контрольно-вимірювальній станції в ЦКБЕМ з примусового відкриття клапанів дихання, коли поруч із ним підривали піропатрон або робили сильні й різкі удари по розташованій поряд із ним конструкції, успіху не мали...

Ні до, ні після цього (плюнемо тричі через ліве плече) клапани на кораблях "Союз" мимовільно не відкривалися. Причина його відкриття так і залишилася нез'ясованою досі. Ракетники в таких випадках кажуть, що це дія нечистої космічної сили: цей вислів офіційної сили не має, але використовується на практиці при випробуванні ракетно-космічної техніки як один з неофіційних аргументів випробувачів...