"Пекучий моральний максималізм"

Поет, перекладач, літературний критик, громадський діяч, шістдесятник-дисидент, правозахисник, багаторічний політв'язень - він був душею українського шістдесятництва, його натхненником, совістю і надією.

Це його названо "архітектором шістдесятницького руху" (М.Горинь), "двигуном руху шістдесятників (Б.Горинь), "лицарем Духу" (Г.Севрук), "садівником" (Р.Корогодський), "доброоким" (В.Стус), "світлом у темряві" (В.Вовк), "Його Світлістю" (М.Косів), "трудівником" (Є.Сверстюк), "носієм любови" (І.Калинець), "володарем духу і королем спокою" (М.Горбаль), "поетом і лицарем" (Л.Копелєв). Уже ці метафоричні означення характеризують Івана Світличного як людину неабиякої сили духу, душевної чистоти й доброчесности, свідому високої місії й готову пройти свій земний шлях до кінця - хоч би яким тернистим він був - чесно і з почуттям гідности.

"…Коли на початку шістдесятих почало витворюватись силове поле притягання, притяганням того поля були такі постаті, як Алла Горська й Іван Світличний. У них майже не лишалося часу для творчости - вони творили щось більше за власний твір - вони творили клімат. І до них потягнулися художники, поети, музики", - писав у своїх спогадах Євген Сверстюк. Цей рідкісний талант організатора культурного середовища, вогнища, як зазначає Є.Сверстюк, та ще й в умовах зруйнованої традиції і формальної освіти, що "не дає спільних знакових систем і елементарної правдивої інформації", і відіграв особливу роль у русі шістдесятництва. З іменем І.Світличного пов'язується ідеологічне спрямування шістдесятницького руху, в якому, звичайно, переважав молодечий максималізм, часто - наївний романтизм, точніше, свідоме донкіхотство.

Сам Світличний самокритично зізнавався: "У багатьох із нас одразу після ХХ з'їзду було багато наївного, рожевощокого оптимізму, телячого ентузіязму, багато було ілюзій, побудованих на піску; багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним махом, і нам нічого не лишається, як з високо піднятими прапорами урочисто марширувати до комунізму" (з виступу І.Світличного на вечорі пам'яті В.Симоненка в Київському медінституті в грудні 1963 р.).

Уже в нинішньому часі досить вичерпно визначив його ідеологічні пріоритети І.Дзюба: "Ідеологічне кредо своє ідентифікував як демократичний соціялізм. І до українського патріотизму йшов не від національного сентименту та емоцій, а від загальнолюдських гуманістичних понять і цінностей, від почуття справедливости. Казав: буде демократія - буде й Україна, не буде демократії - не буде й України".

Іван Світличний

…Народився Іван Олексійович Світличний 20 вересня 1929 року на Луганщині, в селі Половинкине Старобільського району в родині колгоспників. Жилося Світличним сутужно, а в роки Голодомору (1932–1933) мати, аби врятувати дітей від голоду (а в сім'ї, крім Івана, були ще сестри Марія й Надія), тяжко наймитувала в Донбасі. До школи пішов у своєму селі 1937-го. Війна залишила в його серці не тільки гіркі спогади, а й значно важчий слід: намагаючись підірвати фашистські машини, хлопець позбувся пальців на обох руках - це було 1943 року. А проте навчився писати, виконувати будь-яку господарську роботу. 1947-го разом із атестатом про закінчення Старобільської середньої школи №1 отримав золоту медаль і того ж року вступив на факультет української філології Харківського державного університету, який закінчив з відзнакою 1952 року. І хоча в студентські роки зарекомендував себе як перспективний і сумлінний науковець, залишитися на університетській катедрі не мав жодних шансів через свій незалежний характер, самостійність поглядів і суджень. Отже, дорога стелилася тільки до середньої школи.

Однак через загострення туберкульозу змушений був невдовзі залишити викладацьку роботу. Того ж таки 1952 року Світличний вступив до аспірантури академічного Інституту літератури ім. Т.Шевченка, де, здавалося, на нього чекала успішна кар'єра вченого - тим більше що науковим керівником його дисертаційного дослідження "Теорія літературного образу" був академік О.Білецький, який шанував молодого аспіранта за гострий розум, доскіпливість, ерудицію. Однак їхні добрі стосунки не завадили видатному вченому дуже вимогливо оцінити перший варіянт дисертаційної роботи. А остаточний текст дістав заслужену похвалу: Білецький вважав, що після незначного доопрацювання її можна захищати як докторську. Однак Світличний був настільки вимогливим до себе, що вирішив не подавати до захисту майже завершеного наукового дослідження.

Та висока мірка, якою Світличний міряв найперше самого себе, і взята ним висока "планка" визначили всю подальшу долю письменника - прохідних речей він собі не дозволяв. Ще один показовий факт: коли на повний голос зазвучали поезії Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Симоненка, Василя Стуса, Світличний відмовився від наміру надрукувати підготовлену збірку власних віршів "Рідний корінь", вважаючи ті поетичні спроби не настільки помітним явищем. Уже навіть цим він викликав повагу до себе. По закінченні аспірантури - від 1955 року - Світличний працював завідувачем відділу редакції журналу "Дніпро". Цього ж року з'явилася і його перша публікація у пресі.

Група шістдесятників біля музею М. Коцюбинського у Чернігові. Зліва направо: Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Леоніда Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний. 1962 р.

Задовго до першого арешту Світличного (30 серпня 1965 р.), а особливо після того, як розігнали Клуб творчої молоді (створений на початку 1960-х і очолюваний Лесем Танюком), оселі Алли Горської - Віктора Зарецького, Івана й Леоніди Світличних стали фактично його своєрідними філіями. Цей скромний чоловік із неповторною усмішкою, "вусате сонечко", як називав Світличного Василь Стус, магнетично притягував кожного, хто мав щастя з ним запізнатися. Він об'єднував довкола себе таких різних, часом доволі складних і нібито "недоступних" і занадто прискіпливих, а насправді товариських і щирих людей.

Тож перед кожним, хто переступав "поріг високий" (В.Стус) його невеличкої скромної київської квартири на Уманській, відкривалися не тільки духовні й душевні щедроти, а й інтелект, широкий кругозір, глибина наукових пошуків і літературно-критичних поглядів цієї непересічної людини. Власне, як і перед тим, хто знайомився з публікаціями письменника, торкався душею і розумом його роздумів, висновків, суджень…

Першою спонукою такого гуртування, звісно, була культурологічна, особливо з-поміж тих, хто шукав себе в поезії, прозі, малярстві: вони прагнули неофіційного спілкування, гарячих дискусій. Але не тільки: молодь шукала правди, істини, справедливости, оновлення. У Світличних численні гості знаходили не тільки розуміння й слово підтримки, а й шматок хліба і нерідко можливість переночувати, що для багатьох безквартирно-безпритульних поетів було справжнім порятунком. З-поміж завсідників - Є.Сверстюк і М.Коцюбинська, В.Симоненко і В.Стус, Л.Костенко і М.Вінграновський, І.Драч і А.Горська, В.Шевчук і В.Дрозд, І.Жиленко і Л.Семикіна, Г.Севрук і М.Плахотнюк, О.Заливаха й І.Калинець, Ю.Бадзьо, а ще Б.Мамайсур, М.Воробйов, В.Голобородько, В.Рубан, М.Холодний, на яких падав відсвіт Світличного. "Світличні - імення, багате алюзіями. Світлиця, гостинно відчинена для людей доброго серця і доброї волі. Завжди відчинена. Це важливо - знати, що десь є двері, завжди відчинені, особливо важливо людям обдарованим і безпритульним, відштовхнутим і зраненим", - напише згодом Є Сверстюк.

У Світличних, у тісному гурті однодумців, розмовляли не тільки про щойно написані твори, нові видання, самвидавні матеріяли, до розмноження й поширення яких Іван Олексійович мав щонайпряміший стосунок, публікації в журналах "Дукля" (Чехословаччина) чи "Наше слово" (Польща), бо вже в 1963–1965 рр. українські часописи перестали друкувати шістдесятників, і лише іноді вдавалося щось "проштовхнути" під псевдонімом або чужим прізвищем.

Обговорювалися й суспільно значущі події, зокрема такі як сумнозвісні зустрічі М.Хрущова з інтелігенцією 17 грудня 1962 року та 8 березня 1963-го, що стали початком нагінок на "зухвалу" творчу молодь; нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України в Києві 8 квітня 1963-го, де з уст провідних ідеологів пролунала нищівна критика на адресу І.Драча, І.Дзюби, Л.Костенко, І.Світличного, М.Вінграновського, Є.Сверстюка… І, звісно ж, темою обговорення була й доповідна записка до ЦК КПУ стосовно роботи Спілки письменників України з молодими літераторами від 9 серпня 1965 року, в якій таврувалися й імена ідеологів шістдесятницького руху - І.Світличного та І.Дзюби, в чиїх творах нібито однобічно, а то й політично "неправильно" трактувалися літературні й історико-суспільні явища, виявлялася ідейна нечіткість, схиляння перед буржуазним мистецтвом, пошуки зв'язків "із закордоном"; лунали недвозначні звинувачення в написанні листів про русифікацію, розцінених партійними верхами як "демагогічні за формою і провокаційні за змістом".

Світличний надзвичайно цінував у людині талант, потяг до саморозвитку, що виявилося не тільки в його літературно-критичних статтях, а й в особистому спілкуванні. Він підтримував творчість І.Жиленко, талановитих В.Голобородька, М.Воробйова… Особливі стосунки склалися в нього з В.Симоненком: відчувши справжній поетичний темперамент юнака, суголосний часові, він усіляко заохочував його до літературної праці. Неабиякою заслугою Світличного стало й те, що він записав на плівку (магнітофон "Весна" придбав на останні гроші) поезії В.Симоненка в його власному виконанні, а також В.Стуса, Б.Мамайсура. Ці записи стали унікальним документом тієї доби.

Взаємна приязнь і зворушлива любов єднала Світличного і Стуса. Про це свідчить написаний В.Стусом у грудні 1965 року відомий вірш:

Не можу я без посмішки Івана

Оцю сльотаву зиму пережить

В проваллях ночі, коли Київ спить,

А друга десь оббріхують старанно,

Склепить очей не можу ні на мить,

Він як зоря проміниться з туману,

Але мовчить,
мовчить, мовчить, мовчить…

Зовні м'який, надзвичайно делікатний, усміхнений, Світличний був твердим і непоступливим у своїх судженнях і переконаннях. Пройшовши тюрми, табори, зазнавши душевних терзань, він не зламався під пресом тоталітарної системи. Дванадцять "ґратованих" років (саме стільки мав у своєму тюремному "стажі") - це ціла епоха в житті Світличного. Епоха, що стала справжньою пробою на мужність, послідовність, вірність самому собі. Розповідаючи про його безкомпромісність у стосунках з табірним начальством, Леоніда Світлична розмірковувала: "Звідки в Івана така поведінка? Риса характеру? Може, й так, але не тільки. Багатьох подібні риси привели до еґоцентризму, до генеральства чи апостольства. У Івана нічого такого не було. Лише відчуття людської гідности. Як на мене - найперше вплинув на нього, може, й неусвідомлено, голод 33-го року". Далі вона називає ще війну, зокрема читання "Щоденників" О.Довженка, знайомство з колишніми політв'язнями сталінських концтаборів, особливо Б.Антоненком-Давидовичем, Н.Суровцевою…

Леоніда та Іван Світличні. 1957 р.

У спогадах Леоніди Світличної виразно постає атмосфера 1965 року, на який припадає перший арешт і перебування Світличного у слідчому ізоляторі КДБ. У той час він був уже без роботи: спроби працевлаштуватися були безуспішними. Телефон прослуховувався, а самі вони постійно відчували стеження. 31 серпня, коли Леоніда Павлівна повернулася додому з відпустки (чоловіка не було в Києві), у їхньому помешканні провели цілодобовий обшук - з усього було видно, що кадебісти перед тим уже побували у квартирі. Вилучили самвидав, рукописи, окремі книжки, навіть Святе Письмо, нотатки письменника з розміченими наголошеними і ненаголошеними складами для перекладу якогось вірша, що сприйняли за шифр. За кілька днів обшук повторився, тимчасом як Світлична з тривогою очікувала повернення чоловіка, від якого не було жодних звісток. Тільки за тиждень, після офіційного звернення до КДБ, їй повідомили про арешт. Одночасно із Світличним тоді ув'язнили братів Горинів, М.Косіва, О.Заливаху та інших. Усіх звинуватили за ст. 62 ч. 1 КК УРСР: антирадянська агітація і пропаганда.

Хвиля арештів, що прокотилася містами України 1965 року, не залишила байдужою громадськість Заходу. Так, наступного року на світовому Конгресі письменників у Нью-Йорку англійський літератор, голова комісії для оборони ув'язнених письменників при ПЕН-Інтернешнл Пол Таборі підтримав клопотання Об'єднання українських письменників "Слово" винести на загальну сесію питання про звільнення Світличного. Конгрес прийняв відповідну ухвалу, в якій засудив насильство над українськими письменниками в СРСР. 30 квітня 1966 року Світличного звільнили "як соціяльно безпечного".

Та на волі йому судилося бути тільки шість років. Увесь цей період був заповнений наполегливою працею: з огляду на неможливість друкуватися він багато перекладав, захопився мовознавством, зокрема взявся укладати словник синонімів, і продовжував цю роботу й під час другого строку - тисячі карток, заповнені рукою Світличного, зберігалися в його домашньому архіві, однак сестрі, Надійці Світличній, також не вдалося завершити цю працю (Надійка Світлична померла 2006 року; Леоніда Світлична - 2003-го).

Леоніда та Іван Світличні. 19561 р.

Як і раніше, до нього тягнулася молодь, хоча між шістдесятниками на той час уже відбувся помітний водорозділ: багато що й багато кого довелося переоцінити: був час розчарувань. Зокрема, не вдалося видати антологію новітньої французької поезії, над перекладами до якої він працював разом із Г.Кочуром і Е.Крюбе, кілька збірок перекладів поетів Паризької комуни, Беранже, Ронсара, не судилося здійснитися й мрії про самвидавний художній альманах… Зате були стеження й провокації КДБ, обшуки і зрештою - другий арешт 12 січня 1972 року. Серед вилученого під час обшуку - український і російський самвидав, зокрема твори І.Дзюби, Є.Сверстюка, В.Стуса, І.Калинця, М.Холодного, Словник рим української мови С.Караванського, а також друкарська машинка, магнітофонні стрічки з записами поезії, зібрані Світличним матеріяли до розвідки "Динаміка преси в УРСР", навіть документи…

27–29 квітня 1973 року відбувся судовий процес, на засідання якого ні Іванову матір, ні дружину не пустили. Леоніда Павлівна змогла його побачити тільки через шістнадцять місяців після оголошення вироку: 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Строк Світличний відбував у таборах ВС 389/35,36 Пермської области. Про той період життя розповідає переважно епістолярний спадок письменника. Перша книжка "Голос доби. Листи з гПарнасу"" (2001), впорядкована його дружиною, містить 115 листів (2008 року побачив світ і другий том, упорядкований дружиною і сестрою). Це своєрідна рентгенограма ув'язненої душі, яка продовжує трудитися і в тих нелюдських умовах.

Окрім табору, здоров'я Світличного підривала й несприятлива для нього мінлива погода. Незважаючи на поганий стан, він працював нарівні з усіма, хоча час від часу йому давали інвалідність другої, потім третьої групи, а згодом самовільно позбавляли й її - за винятком тих днів, коли лежав у лікарні, де його до всього ще й інфікували хворобою Боткіна. Невимовно важко було за колючим дротом усім, але Світличному - подвійно, адже він здавна страждав на хворобу нирок, облітеруючий ендартеріїт, потерпав від постійного головного болю, носових кровотеч, мав у своєму "активі" й туберкульоз легень.

Непосильна робота, виснажливі голодування, нечасті побачення з дружиною і рідними - все це сумні штрихи до біографії Світличного. Досить згадати 1974 рік, коли на 56-й день голодування його відправили етапом "на профілактику" до Києва, а звідти, так нічого й не домігшись від нього, - назад до табору. Усі подробиці табірного життя, коротких побачень, цинічних "лікувань", епістолярні перипетії читач знайде на сторінках книжки спогадів "Доброокий", де є розповідь його вірної дружини, а також співтабірників-політв'язнів, які визнали Світличного лідером табірного руху опору й незмінно вважали його "табірною совістю".

"Уроки Світличного" - так назвав свої нотатки С.Глузман, задекларувавши захоплення стійкістю й послідовністю "духовного наставника шістдесятників".

Мав багато творчих задумів, однак на заваді ставали як брак необхідної літератури, так і слабке здоров'я. Майже увесь останній табірний рік Світличний перебував у лікарні. А 27 червня 1978-го, по закінченні строку ув'язнення, він прибув на місце заслання - у село Усть-Кан Горно-Алтайської области - місце покарання алкоголіків і злісних аліментників.

За спогадами С.Глузмана, уперше в історії табору речі політв'язня довелося вивозити конем, оскільки, працюючи над словником синонімів, письменник назбирав силу-силенну різних матеріялів, вирізок, не кажучи вже про книжки, частину яких - понад 200 кілограмів - йому перед тим вдалося відправити до Києва. Працюючи сторожем пересувної механізованої колони у високогірному районі з низьким атмосферним тиском і кисневою недостатністю, Світличний втрачав рештки свого здоров'я: скаржився на головні болі, втрату пам'яті, геть погане самопочуття. Як згадує Леоніда Світлична, саме тоді з'явилися в його листах незвичні доти песимістичні нотки. Від червня 1979 року й до останніх днів заслання вона була разом із чоловіком на Алтаї - спочатку в Усть-Кані, а потім у Маймі, куди їм дозволили перебратися в лютому 1980-го з огляду на погіршення здоров'я.

І тільки єдиний раз за час відбування строку Світличному вдалося відвідати Київ. У табірних умовах хвороби прогресували, що й призвело зрештою 20 серпня 1981 р., під час заслання на Алтаї, до інсульту: пережив клінічну смерть, нейрохірургічну операцію в жахливих, зовсім не пристосованих умовах, багаторазову пункцію, післяопераційні ускладнення, підозри на рак мозку, а потім хребта, гіпсове ліжко, а відтак - частковий параліч…

З матеріалів слідчої справи Івана Світличного

Недаремно Леоніда Світлична датою його загибелі як творчої людини вважала саме цю дату. На клопотання про виїзд на лікування до Києва Світлична отримала відповідь з Президії Верховної Ради УРСР: "Помилованию не подлежит" (як тут не згадати цинізм влади і щодо так само хворого політв'язня В.Марченка, якому також не дозволили лікуватися вдома; смерть цього молодого патріота тяжкою провиною лежить на спецслужбах). Після втручання Центрального секретаріяту Міжнародної амністії з'явилася домовленість куратора з Москвою про комісування Світличного, однак її було анульовано рішенням голови Комітету держбезпеки СРСР Федорчука. Тільки через дев'ять місяців тривожних очікувань призначили комісію, та рішення головного московського "режисера" подібних акцій залишилося в силі - напівпаралізований Світличний, майже нерухомий інвалід І групи, відбував строк іще сім довгих і виснажливих місяців.

Останній період свого життя - від зими 1983 року до 25 жовтня 1992-го - Іван Світличний повністю був на руках своєї героїчної дружини. Надії на поліпшення здоров'я дуже швидко розтанули, як "розтанули" й колишні друзі - за винятком М.Коцюбинської, Г.Севрук,
Є.Сверстюка, С.Глузмана і небагатьох інших. Три останні "нерухомі" роки Світличного - це роки самопожертви Леоніди Павлівни, якій іще 1966 року, з нагоди десятиріччя їхнього шлюбу, Іван Олексійович написав із табору проникливі рядки: "…Тільки все думаю, що за десять років радости було більше в мене, а в тебе - більше клопоту. Ну, та будемо сподіватися, що в наступну десятирічку все буде навпаки - я готовий зробити перерозподіл радощів і клопотів".

Уявлення про поетичну й літературно-критичну діяльність Світличного дає випущена 1990 року книжка "Серце для куль і для рим" (із передмовою І.Дзюби "Душа, розпластана на пласі..."), що вперше репрезентувала й певною мірою підсумувала творчий доробок письменника: це оригінальні поезії, поетичні переклади (переважно з французької), що з'явилися з-під його пера до арешту і в неволі, а також літературно-критичні статті, окремі з яких публікувалися в українських часописах іще на початку 1960 років.

"Першопочаток чину - слово", - вважав Світличний і ставився до того слова з особливою відповідальністю. І не тільки тому, що взірцем для нього завжди слугували поети світової слави, а й тому, що в країні, де було підрубано родове коріння, відібрано право бути самим собою, слово залишалося носієм пам'яті, генетичним кодом, який крізь віки ніс українськість. Вагомий і цікавий літературно-критичний спадок Світличного можна назвати знаковим для тієї епохи оновлення.

Водночас він усвідомлював, що місія, покладена на митця, надзвичайно важка, вона визначає весь його життєвий шлях:

Найдеспотичніший володар -

Поезія, твоя свобода.
Де ж визволення? Спокій де?

Нема й не буде. Дурень-розум

Ще гне в спасенно-тиху прозу

А ти ідеш, ідеш, ідеш...

("Поезія")

Цілий "поетичний іконостас" чільних шістдесятників - то не просто вражаюча сила любови, зафіксована в портретах відомих людей
("Л.Світличній", "Н.Світличній", "В.Симоненкові", "В.Стусові",
"Є.Сверстюкові", "Пам'яті С.Мамчура", "Г.Севрук", "М.Коцюбинській", "Панасові Заливасі" та ін.), а й посвіт провидницьких візій, як-от щодо В.Стуса:

Крізь всі мордовії й сибіри

Нестимеш гордо світло віри

В свою незраджену любов.

У цій поетичній портретній галереї є ще один особливо дорогий йому образ - дружини Леоніди.

Однак його елегійні рядки часто контрастують із саркастичними інвективами: у змалюванні табірного життя - як зменшеної, загострено-гротескової моделі життя реального, де "підла наволоч [...] богує". Автор не добирає "шляхетних" слів - його звинувачення лунають на повну силу людського болю й обурення. Гостро звучить цикл Світличного "Посполиті" - як виступ проти яничарства, моральної корозії, "диктатури страху", "рабства монументальности", купленої за Юдині срібляки ситости, проти тих, що "серцем голі, кричать, а мова в них німа" (вірші "Душа розпластана на пласі", "Хіба не можна без Вандеї?", "Душевний сонет", "Вселенська робінзонада" та ін.).

Видані спершу в Мюнхені стараннями й з передмовою незабутнього І.Кошелівця, на батьківщині вони поширювалися в самвидаві. Здебільшого це уявні діялоги з ідеологічними супротивниками, доста емоційно-звинувачувальне слово, або ж тихі розмови з тими, з ким на початку 1960-х ділив сподівання на оновлення й відродження українського світу. Гнітючі тюремні будні принесли Іванові Олексійовичу не тільки гостре переживання самотности ("Ти - сам. Ти -сам, ти сам з собою!"), а й поступове входження в ту чорну самоту з християнським смиренням, яке звучить щонайперше в "Сонеті вдячности":

Я не клену своєї долі,

Хоч кожен день мені взнаки...

І слава Богу, що сподобив

Мене для гарту і для проби

На згин, на спротив і на злам.

Або більш камерно, приглушено - у вірші "Парнас":

Парнас! І що ті шмони й допит?

Не вірю в будень, побут, клопіт -

В мізерію, дрібнішу тлі.

Вщухає суєтна тривога.

І в небесах я бачу Бога,

І Боже слово на землі.

Та найперше те Боже слово мало зазвучати в ньому самому - "на рівні Божих партитур" (І.Драч) - як спроба осягнути вічність і своє коротке життя в ній: він відчував, що вона "...зоряна, незрима - // Пливе, і мить її - твоя" (вірш "Відбій").

"Пекучий моральний максималізм" (І.Дзюба) Світличного вивищував душі тих, хто мав щастя знати його особисто, а для тих, кого таке щастя обійшло, - залишається високою максимою у повсякчассі морального вибору.

Член Міжнародного ПЕН-клубу (з 1978 р.), Спілки письменників України (з 1990 р.), лауреат премії ім. В.Стуса (1989), премії українського ПЕН-клубу (1990), лауреат Шевченківської премії (1994, посмертно, за збірку "Серце для куль і для рим"), Іван Світличний має найвище визнання, яке тільки може заслужити людина земним своїм шляхом: спогади тих, хто близько його знав, хто ділив разом із ним його тюремні будні, кожен з яких - хай що там було і хоч де він його зустрічав! - Іван Олексійович називав Великоднем (і в цьому сприйнятті життя як найвищого дару - його найвища світлість). Свідченням цього є й зізнання ще одного правозахисника, побратима по табору Семена Глузмана: "Жити поряд із ним було великою радістю. Щемкою радістю знати Мудрого Учителя..."

Схилімо ж голови перед цим подвижницьким життям-миттю, освітленим великою любов'ю до України.