Народжена шістдесятництвом

Українське шістдесятництво щедре на гучні імена, незвичайні долі, карколомні сюжети… І одним із найбільш яскравих та трагічних є ім'я й "сюжет" Алли Горської – людини талановитої, безкомпромісної, променистої…

У цілому гроні цьогорічних ювілеїв українських шістдесятників – Галини Севрук (у травні відсвяткувала 90), Володимира Дрозда (мав би святкувати в серпні своє 80-річчя), Валерія Шевчука (в серпні відсвяткував 80), Людмили Семикіної (у серпні виповнилося 85), Івана Світличного (у вересні виповнилося б 90) - ювілей Алли Горської особливо знаковий: інтерес до цієї легендарної особистості з роками лише зростає.

Спалах зірки на ім'я Алла Горська на небосхилі українського шістдесятництва був цілком закономірним – але закономірним від супротивного. Без перебільшення, можна сказати, що Аллу Горську – ту, яка залишилася в пам'яті поколінь легендою, – народило саме явище шістдесятництва. Адже вона прийшла з російськомовного середовища, і її "активна українськість" була не тільки маніфестацією вільного вибору, а й викликом тоталітарній системі, яка всіляко придушувала національні імпульси української інтелігенції.

…Народилася Алла Олександрівна Горська 18 вересня 1929 року в Ялті у родині Олександра Валентиновича Горського, одного з організаторів радянського кінематографу. Разом із матір'ю пережила дві блокадні зими в Ленінграді. Батьки ще в ранньому віці виявили в Алли хист до малювання й віддали її до Київської художньої школи ім. Шевченка, оскільки на той час уже мешкали в Києві. Згодом, коли Алла стала студенткою живописного факультету Київського художнього інституту, її творчим наставником був Сергій Григор'єв.

Влітку 1952 р. вона вийшла заміж за Віктора Зарецького, й до самої трагічної Аллиної смерті їхні імена завжди називалися в парі. Квартира подружжя на колишній вулиці Рєпіна, як і майстерня на вулиці Філатова, у шістдесятих роках були місцем, де збиралися, гуртувалися молоді неофіти – ті, чиї імена стануть згодом символом незалежної України.

Алла була яскравою в усьому: у творчості, у вчинках, у спілкуванні, в оцінках реальності, навіть у манері одягатися. Надзвичайно пасіонарна, вона розсіювала цю пасіонарність довкола себе, заряджала нею тих, хто був поряд. Її активна присутність, точніше - діяльна активність в опозиційному русі спротиву надала йому такого яскравого забарвлення, що годі собі уявити шістдесятництво без "його душі" (а на цьому неодноразово наголошували самі шістдесятники) в особі цієї вродливої і в усьому талановитої жінки. "Саме Алла і є найяскравішим прикладом неофіта на ниві національного усвідомлення. В ній, людині мистецьки вразливій, емоційно багатій, просто променіла пристрасть новопосвяченого. Щойно припала до національного джерела, відкрила для себе Україну, її мову і себе в Україні, звідси бажання напоїти з цього джерела інших, активне "вербування" соратників – як сенс життя, як мірило оцінок, як спонука до чину. "Все її життя, вся діяльність, лінія поведінки – свідчать про це", – так окреслила шлях Алли Горської ще одна відома шістдесятниця Михайлина Коцюбинська.

За мірками того часу, творчий шлях Алли Горської починався досить успішно. Її ім'я мало не зі студентських літ вписувалось у загальносоюзний контекст: вона була учасницею третьої Всесоюзної виставки дипломів художніх вузів (робота "Санкомісія"), виставки творів молодих художників СРСР до УІ Всесоюзного фестивалю молоді та студентів 1957 р., республіканської виставки 1960 р., де експонувався її груповий портрет бригади П.Польщикова шахти "Північна-2". Шукаючи себе, Алла на початку творчого шляху виявляла не так лояльність до тодішніх мистецьких тенденцій пафосного звеличення "досягнень соціалізму", "трудових подвигів правофлангових", як свою внутрішню повагу до людей звичайних професій, інтерес до їхнього повсякденного життя, яке було менш фальшивим, природнішим, більш органічним, аніж життя партійних бонз чи державних функціонерів. Здобуваючись на своє власне опертя в цьому житті, той внутрішній стержень, який робить людину людиною, вона мимоволі шукала цього в інших.

Діячка правозахисного руху Алла Горська – це ще й взірець діяльної мужності, усвідомленого вибору, рішучого вчинку. 1965 р. – початок її участі в русі опору української інтелігенції. Вона була не тільки серед тих, хто підписав т. зв. лист 139, а й серед ініціаторів написання листа до ЦК КПРС – Л.Брежнєву, а також О.Косигіну і М.Підгорному – на знак протесту проти арештів кращих представників української інтелігенції. Була присутньою на процесі В.Чорновола 15 вересня 1967 р. у Львові, де разом із іншими киянами заявила рішучий протест проти незаконного ведення суду.

У 1970 р. Горську викликали на допити в Івано-Франківськ у справі заарештованого В.Мороза, однак вона відмовилася давати показання. Та чи не найбільшу лють представників влади викликало те, що Алла Горська разом із Василем Симоненком, Лесем Танюком та іншими активістами у 1962-1963 рр. оприлюднили факти масових розстрілів людей органами НКВС на Лук'янівському і Васильківському цвинтарях, а також у Биківні. З цієї нагоди вони надіслали т. зв. "Меморандум №2" до Київської міськради. Як наслідок – стеження КДБ, постійні виклики на "розмови". Однак це не зломило її волі. За кілька днів до своєї трагічної загибелі 28 листопада 1970 р. вона склала лист-протест до Верховного суду УРСР про незаконний і необґрунтований вирок В.Морозу.

"Алла і спокій – речі несумісні. Спокій для неї був тотожним смерті – як у житті, так і в творчості", – наголошував С.Білокінь. Вона переймалася як глобальними проблемами, скажімо залученням до Клубу творчої молоді української інтелігенції (аби розширювати оазу українськості в тодішній зросійщеній денаціоналізованій столиці), так і особистими долями своїх духовних соратників. За складеним нею графіком шістдесятники провідували хворого Василя Симоненка в черкаській лікарні. Вона ж постійно тримала під контролем, що потрібно "дістати" для нього в умовах суцільних дефіцитів. Коли ж час розділив шістдесятництво хвилею арештів на тих, хто "тут" (на волі), й тих, хто "там" (в ув'язненні), вона дбала про забезпечення в'язнів теплими светрами, шкарпетками тощо. Допомагала завжди і всім, хто того потребував. Звісно, йдеться насамперед про споріднені душі, серед яких вона почувалася у своїй стихії. Цінувала людей чесних, порядних, з чіткою громадянською позицією. Людяність і порядність були для Алли Горської понад усе: важили навіть більше, ніж професійна майстерність, хоча до її рівня вона була надзвичайно вимогливою. "З людьми, навіть талановитими художниками, що не відповідали її моральним критеріям, вона не приятелювала", – згадував художник Опанас Заливаха, з яким Алла Горська, попри серйозну небезпеку, листувалася, коли той відбував ув'язнення.

За принципову позицію, бунтівну вдачу і непокору Горську було виключено зі Спілки художників України. Однак найбільшим ударом стала для неї (як і для її колег-однодумців) безпрецедентна цинічна руйнація Шевченківського вітражу в Київському держуніверситеті, в який Алла разом з друзями вклали не тільки майстерність, напружену працю, а й душу та сподівання на світлу майбутність рідної України, – власне, це ще один сюжет творчої долі мисткині, який досі будоражить уяву наших сучасників. Аби відтворити атмосферу того часу, зрозуміти, що викликало такий спротив офіційної влади, варто звернутися до документів і зацитувати витяг із рішення бюро по Київській області при правлінні СХУ від 13.ІХ.1964 р.:

"…3. Вітраж дає грубо спотворений, архаїзований в дусі середньовічної ікони, образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа, якого гаряче любить український народ і народи всього світу. У такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, який є нічим іншим, як стилізованим зображенням богоматері. Риси іконописності в образі Шевченка співпадають з навмисним огрубленням його портретних рис і образу-жінки, який має символізувати Україну.

4. Шевченківські слова, висмикнуті з контексту ("Возвеличу отих малих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово…") і написані церковно-слов'янською в'яззю (кирилицею), в поєднанні з іконописно трактованими образами, звучать ідейно двозначно.

5. В образах вітража немає й найменшої спроби показати Шевченка радянського світогляду. Образи, що створені художниками, навмисно повертають у далеке минуле. В результаті всього цього художники створили твір, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму".

Нині ж цей мистецький високонатхненний витвір талановитих рук можна побачити хіба на сторінках книжок і фотоальбомів, – зацікавлених подіями тих років відсилаю до видань "Алла Горська. Червона тінь калини: листи, спогади, статті" (упор. О. Зарецький та М. Маричевський, "Спалах ЛТД", 1996), "Алла Горська. Душа українського шістдесятництва (упор. Л. Огнєва, Смолоскип, 2015), "Алла Горська. Спалах перед світанком" (упор. О. Лодзинська, "Кліо", 2019) та ін.

Згадаймо також її монументальний богонатхненний колаж "Земля-мати", в який вкладено таке ж потужне почуття любові й пошани до української землі. З-поміж відомих робіт Горської – і низка портретів, зокрема "Автопортрет з сином" (1960), "Портрет батька" (1960), а також "Абетка" (1960), "Біля річки" (1962-1963). Завдячуємо цій мисткині також низкою портретів: О.Довженка, Б.Антоненка-Давидовича та ін. Вона залишила в мистецькій скарбниці України й портрети своїх сучасників – українських шістдесятників – такими, якими їх знала, якими вони були тоді, в 1960-х: молодих, рвійних, нескорених, покликаних вітром волі: І.Світличного, В.Симоненка, Є.Сверстюка, а ще ескізи обкладинки до невиданої книжки Ліни Костенко "Зоряний інтеграл", яку, на вимогу цензури, було "розсипано" ще у верстці…

Відчуваючи брак знань про світові тенденції сучасного мистецтва, вона писала у листі до Віри Вовк у далеку Бразилію: "Світової інформації чортма. Ходимо з зав'язаними очима, навпомацки". І невимовно тішилася тим мистецьким виданням, які надсилала до Києва ця поетеса. Одним з-поміж мистецьких захоплень Алли Горської був мексиканський монументалізм, зокрема творчість Сікейроса, з приводу якої вона часто дискутувала. Категоричність у судженнях відбивала її власне бачення, її націоцентризм, до джерела якого вона припала зі спраглістю неофіта. Однак це захоплення не могло переважити її потягу до українського народного мистецтва з його архетипною символікою, первнями національної ментальності. Саме тому відбувалася її віртуальна суперечка з бойчукістами, які, на її думку, ігнорували народне мистецтво як першоджерело.

Вона не просто відчувала колір, уміла "розспівати" його у своїх творах, а й загрунтовувала свої відчуття у власні філософські узагальнення, де мірилом органічності завжди виступали категорії національного буття: "Колір, як соліст у живописі (звичайно, і в монументалізмі), виступає в народному мистецтві як національна категорія". Або ж: "Колір – зміст, душа, історія народу, його лице [...] Сюжет не є ознакою національного. Він окремо не існує. Зміст є форма. Форма є зміст. Історія мистецтва – історія форми – історія народу". Недаремно калина – символ незнищенної України – стала наскрізним мотивом-символом її творчості. "Ще навіть за життя Алли Горської я відчував, бачив духовний внутрішній зв'язок між барвами національної символіки, укоріненими в сивизні століть традиціями, фольклором, етнографією, що чистим тоном звучали в її напрочуд музикальних творах, і світовідчуванням сучасно мислячої художниці, що яскраво репрезентувала новітню генерацію української інтелігенції", – напише згодом сучасник шістдесятників і близький друг багатьох із них Роман Корогодський. "Зовнішньо динамічна, різка, вольова, Алла внутрішньо була делікатною, тонкою людиною, боялася ненароком поранити друга", – такою, за його свідченням, знали її шістдесятники. Такою постає вона з їхніх спогадів.

По-звірячому вбита Алла стала моральним вироком самій тоталітарній системі, яка таким чином продемонструвала страх перед людьми цілісними, послідовними, цілеспрямованими, національно свідомими, яких неможливо було залякати, – їх можна було тільки цинічно знищити. Символічним був і її похорон 7 грудня 1970 р., що перетворився на промовистий мітинг протесту. "Горську вбила с и с т е м а, – засвідчив своє переконання Лесь Танюк. – Як вбила вона Василя Стуса, Василя Симоненка, вбила Івасюка, як замордувала Валерія Марченка і багатьох інших в'язнів сумління".

Яскрава доля Алли Горської залишила по собі чимало нез'ясованих питань, на які, попри всі зусилля й звернення до правоохоронних органів, не зміг знайти відповіді син Алли Горської і Віктора Зарецького - відомий мовознавець, культуролог і громадський діяч Олексій Зарецький, який, на жаль, недавно відійшов у вічність. І якщо в трагічній історії Володимира Івасюка недавно було поставлено крапку (тобто доведено експертизою, що його смерть не була самогубством), то в трагічній історії Алли Горської ще належить отримати офіційну відповідь: такі резонансні смерті не повинні мати терміну давності.

Нащадкам залишилися її роботи, її листи, зрештою - пам'ять про неї у спогадах сучасників, у наших роздумах. Алла Горська, невмируща в часі та в історії української державності, стала енергетично потужним символом українського шістдесятництва, символом національного сумління й почуття людської гідності. Над усе вона мріяла: "Аби була Земля наша, її біль, її кров, її Сонце". Це їй, незвичайній жінці високої мужності, громадянської відданості й послідовності, котра могла би збагатити нашу національну мистецьку скарбницю незвичайними творами, якби невблаганна доля не розпорядилася інакше, присвятив відомі рядки Василь Стус:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай – червону тінь калини

на чорних водах – тінь її шукай,

де горстка нас. Малесенька шопта

лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров – така ж крута,

вона така ж терпка, як в наших жилах.