Патефонна музика, ночівлі на зсунутих стільцях та дитячі протигази Дмитра Малакова

Він - справжній український інтелігент. Ніби щойно величавим поступом Дмитро Малаков зійшов зі сторінки добротної книжки і розповідає вам про вічні істини незвично чистою літературною українською. З неодмінно гордою поставою, у випрасуваній сорочці, з окулярами на переніссі та книжкою в руці. Мій співрозмовник - один із найвідоміших сучасних києвознавців.

За руку з братом

Народився Дмитро у родині радянських службовців. Дитинство припало на воєнні роки: коли йому було два - розпочалася Друга світова, у три - батька забрали на фронт, у чотири - став свідком німецької окупації Києва, пережив голод. Усе це примусило хлопця передчасно подорослішати й подивитися на світ іншими очима. Сьогодні, коли пройдено вже чималий відтинок життєвого шляху, а на носі - дев'ятий десяток, Дмитро Васильович розповідає про все розмірено спокійно. Інколи здається, що говорить він не про своє життя, а чиєсь. Чуже. Тільки очі по-зрадницькому наливаються колишніми страхами й тягнуть за собою в минуле. Деякі з цих страхів не відпускають уже давно посивілого чоловіка й тепер. Утім, неймовірний життєвий досвід та всепоглинаюча любов до людей не дають впадати у відчай. Вони відчуваються в кожному слові.

Особливим трепетом вирізняються спогади-згадки про старшого брата Георгія, який справив ключовий вплив на світогляд малого Дмитра і досі залишається еталоном для наслідування. Між ними існував особливий зв'язок, якому навіть після смерті одного з братів було не під силу обірватися. Сьогодні весь робочий кабінет Дмитра Васильовича обвішаний роботами відомого графіка Георгія Малакова, а зі стін навпроти робочого столу за ним пильно спостерігають замріяні очі любимого наставника.

- З малолітства брат водив мене за ручку вулицями Києва і знайомив із його архітектурою. Тоді я вперше закохався в це місто й щоразу відкривав для себе його нові грані. Доки батько чотири роки воював, я повністю перебував під впливом старшого брата, на його вихованні: всі теревені, ситуації, які складалися у житті, в побуті, в поглядах на обстановку політичну, моральну, громадську, родинну, я сприймав через призму його пояснень.

Знаєте, колись братова подруга Катруся Кричевська, чий дід Василь Григорович Кричевський є автором нашого тризуба, сказала, що Гога (так брата називали по-домашньому) як узяв мене в дитинстві за ручку, так через усе життя й веде. Десь воно справді так і вийшло.

Забігаючи наперед, можна тільки додати, що без впливу брата інженер за освітою Дмитро Малаков навряд чи колись пов'язав би своє життя з вивченням історії рідного міста й нізащо не став би одним із найвідоміших києвознавців сучасності.

Дитячі протигази

Дитячі спогади Дмитро Малаков пов'язує з війною, згадка про яку червоною ниткою закарбується в його свідомості. Із суто дитячого в пам'яті залишилися фрагменти походів до бабусі, триколірна кішка (таких ще називають щасливими), співи під патефонну музику "Тірітомби", ночівлі на зсунутих стільцях і… дитячі протигази.

- Війна для киян не була несподіванкою. Всі відчували й знали, що вона неминуча. Навіть діти. Тоді в кожного вдома стояли протигази. Ми з братом ще були малими, але вже мали по одному дитячому. Оскільки жили в комуналці, до нас долинали й вечірні теревені дорослих, які час від часу торкалися цієї теми. Несподіваним був тільки початок війни. Його передбачити не міг ніхто.

Як зараз бачу цю сценку. Ранок 22 червня. Я безтурботно сплю. Враз батько, мати, брат швидко підхоплюються з ліжок. Вони чимдуж вибігають на вулицю. Я - за ними. Роззираюся - аж усі дивляться в небо. Я й собі підводжу очі вгору і бачу в небі літаки, чую вибухи зенітних снарядів, споглядаю перелякані обличчя своїх рідних та людей навколо. Пам'ятаю, тоді вперше відчув, що, певно, ось так і починаються війни.

Так в одну мить із ніг на голову перевернулося життя звичайного трирічного хлопчика.

- Була неділя, а вже в понеділок батько отримав повістку і пішов у збірний пункт на вулицю Дарвіна. Його призвали на війну.

Найтяжчим був голод.
19 вересня німці вступили в Київ. 24 вересня запалав Хрещатик. Там само, де загинула Небесна сотня. Бачте, як воно в Києві все сидить міцно.

У місті нас залишилося близько 400 тис. душ, але радянська влада не залишила нам абсолютно нічого - ні води, ні електрики, ні продовольства. Нас списали як баласт, непотріб, який нікому вже не згодиться.

Міська управа, організована похідними групами ОУН Мельника, дала нам помешкання, в якому ми й оселилася. В ньому не було ні води, ні нормального опалення, лише печі. Але де взяти дрова? Відтак, піч топили лише один раз на тиждень. Уже коли мама поновила листування з батьком, вона з гордістю писала листи, що в нас у кімнаті температура не падає нижче 12 градусів. Уявляєте - з гордістю! Це сьогодні на тему опалення. Так і виживали.

Далі було ще гірше. 10 січня 1942 р. пішла з життя моя бабуся. Вона померла з поневірянь, із голоду, від безсилля допомогти рідній доньці, внукам…

Незабаром мене віддали в дитячій будинок на Солом'янці. Його облаштувала та сама міська управа, сформована похідними групами ОУН із київської інтелігенції - професорів, лікарів, архітекторів, інженерів тощо, котрі залишилися в Києві через свій літній вік. На Майдані, до речі, було те ж саме. Сьогодні воно суголосне подіям на Донбасі, і питання - хто візьме там у свої руки владу. Отож, у Києві владу цивільну (справжня була в руках німців), громадську взяли на свої плечі представники свідомої міської інтелігенції. Вони зробили справді патріотичний вчинок і врятували життя тисячам містян.

Я досі дуже добре пам'ятаю той сонячний зимовий ранок, коли брат посадовив мене на санчата й відвіз у дитячий будинок. Час, проведений там, був неймовірно складний. Але найголовніше, що супроводжувало мене день у день, - це відчуття голоду.

Пізніше, коли підлітком чув стукіт ложки об каструлю чи тарілку, - мимоволі кидав усе й чимдуж біг на кухню: може, вдасться перехопити щось їстівне. Цього не передати. Підсвідомо я розумів, що боятися більше нічого, і голоду вже немає, але страх залишився.

Вже дорослим, коли інколи заходив у кав'ярню і бачив, як дівчата п'ють каву з тістечками й залишають частинку солодощів нез'їденою, - серце обливалося кров'ю. Для мене - людини, котра ще дитиною пережила голод, то було незбагненно.

Виховували нас і в політичному вимірі. У свої 5–7 років ми абсолютно точно розуміли, що можна говорити, а що - ні, і чудово знали, що й у стін є вуха.

А ще - ми не казали, що живемо "під німцями". Ті, хто пережив окупацію, казали, що були "при німцях": вони самі по собі, і ми - самі по собі. Вже дітьми ми чудово розуміли все, що відбувається

Інженер-києвознавець

- На завод, у робітниче середовище я пішов працювати свідомо. Спочатку вдалося отримати роботу в управлінні тепломережами в "Київенерго". Та "жива" інженерна робота мені страшенно подобалося, але я вважав, що цього замало, бо є місця, де цікавіше й важче. Так я потрапив на завод "Арсенал". Ах які там були люди, які розмови, яка атмосфера! Цими розмовами, стосунками, досвідом спілкування з людьми високопорядними, інтелігентними я невимовно пишаюся.

Водночас я намагався нікуди не лізти, нічого не розпитувати, і тому "спав спокійно". Я собі навіть уявляв, що якщо мене посадять на детектор брехні, сигнали з мого мозку на ту апаратуру не підуть, бо я нічого не знаю (сміється).

Потім була робота в Інституті містобудівництва, а пізніше - в Музеї історії Києва. Заступником директора останнього я став випадково. Просто особа, котра обіймала цю посаду до мене, звільнилася, а директор запропонувала місце мені.

Цікавитися ж історією Києва я почав ще в ті дні, коли ми з братом ходили на погулянки містом. Тоді він завжди звертав мою увагу на будинки, їх архітектуру. Потім уже на дівчат, але спочатку - на будинки (сміється). Він привчав мене розуміти, скільки в Києві є всього надзвичайного цікавого, і я з раннього дитинства всотував цю любов до рідного міста.

Узагалі, задирати ніс, нервово будувати кар'єру і заробляти багато грошей - це не про мене. Крім родини, батьків, старшого брата, мене виховували і тяжкі обставини війни в дитячому будинку, в колективі, де всі голодні й рівні. Там я ніколи не був лідером. Мені не хотілося вирізнятися. Бачте, ви навіть зараз примушуєте мене "якати", а я цього ой як не люблю. Ніколи не був кар'єристом і не прагнув високих посад, а тому завжди дивився під ноги, куди ступати, - як у прямому, так і в переносному сенсі.

Саме тому членом партії я ніколи не був. Правда, коли працював у системі "Київенерго", прийшов одного разу до нас новий начальник першого відділу (простіше кажучи, КГБ) і почав по черзі запрошувати до себе в кабінет усіх співробітників. Настала й моя черга заходити до нього на "співбесіду". Він почав так лагідно розпитувати про брата, сім'ю, а потім - ніколи не забуду - поклав свою руку на мою й запитує: "Ти чому в партію не вступаєш?". А тоді "відмазкою" була така фраза: "Не доріс. Працюю над собою". Ось я йому це й сказав і додав: "Бачите, поки що відчуваю, що не гідний цього звання". Він так подивився на мене і по-батьківськи якось відповів: "А ти й не спіши".

Хто такі інтелігенти?

- Інтелігенти - це, перш за все, люди, які працюють не руками, а головою. Тобто ті, хто належить до кола людей із вищою освітою. Але не тільки. Життєвий досвід і дванадцятилітній стаж роботи на заводі "Арсенал" дозволяє мені сказати, що я знав робітників, які часто-густо були інтелігентнішими за багатьох знайомих учителів чи науковців. Тому інтелігентність - це не лише рівень освіти, а й манера поведінка, і спосіб мислення, і стиль життя. Інтелігенція стоїть над натовпом. Не досить мати багато книжок чи ходити в театр - треба поводитися так як належить Людині. Це основне.

* * *

- Дмитре Васильовичу, ти хочеш у 2 години вкласти 77 років життя? - з усмішкою зауважує дружина Малакова Ірина Магомедівна.

Дмитро Васильович поглядає на годинник і весело парирує: "Я можу й до ранку говорити". Ми завершуємо свою розмову, і насамкінець я намагаюся закарбувати в пам'яті інтер'єр робочого кабінету Дмитра Васильовича. Навколо - гори книжок. Стелажі заповнені томами різних фоліантів. "Це не всі. В інших кімнатах ще є багато... А скільки я в бібліотеки вже повіддавав! Чим найбільше дорожу - то це Енциклопедія 1930 року і Енциклопедія українознавства (паризьке видання). Решта - тут", - Малаков показує на голову і всміхається.

"А ще в мене є каска з Майдану і часів Другої світової війни, - вони однакові, - продовжує пан Дмитро. - Навіть штамп один і той самий - зразка 1940 року. Ось як буває в житті. А хто б міг подумати, що в мирний час у ХХІ ст. можлива така війна, смерті людей і повторення минулих жахів…"

Усе йому цікаво, як дитині. Ріс у сім'ї київських інтелігентів, спілкувався з десятками літераторів, науковців і просто розумних людей. Польську мову вивчив самотужки, з інженера перекваліфікувався у знавця рідного краю. Побував у сотнях неймовірних місць і досі радо подорожує Україною.

Взагалі, Малакову щастить по житті з людьми, бо він і сам - людина надзвичайно життєрадісна. Війна й режим відбили в нього бажання вирізнятися, але життя та характер внесли свої корективи і закладали фундамент, на якому виросла справжня особистість.