Олекса Гірник. У полум'ї боротьби

Приблизно о третій ночі 21 січня 1978 року, в сумний день злуки України з Росією і сліпучий день 60-річчя проголошення Центральною Радою незалежності України, йдучи проти сильного морозного вітру, він рішуче підійшов до страшної прірви, до самого краю гори. Аж раптом зупинився: облився бензином, дістав ніж і запальничкою підпалився.

Було зимно: мінус 15 градусів. Тіло спалахнуло вогняним стовпом.

Живий смолоскип свободи зробив останні кроки від схилу, надлюдськими зусиллями ще рухався метрів 10–12, доки за межею можливостей не знайшов сили пасічним ножем розпанахати груди. Охорона Музею-заповідника Т. Шевченка ховалась у теплі; патріот вибрав час і все розрахував так, аби ніхто не заважав вчинити задумане.

…Тільки на світанку мертве тіло, в характерній для загиблих від вогню позі боксера, знайшов на Чернечій горі постовий міліціонер. Охоронець аж жахнувся: мрець лежав в обрамленні розкиданих політичних листівок… про вимогу незалежності України та протест проти русифікації українського народу. Терміновий лист-повідомлення в ЦК КПУ, що зберігається в галузевому архіві СБУ, сигналізував про НП: "Одяг на трупі згорів ущент. Стрілки оплавленого наручного годинника показують 8 годин 28 хвилин (уявіть, механізм працював п'ять годин. - А.Р.). Поруч знайдені: каністра з синтетичного матеріалу ємністю 2,5 літра, пластмасовий балон ємністю 1 літр з невеликою кількістю рідини, що має запах бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапка-вушанка".

Заступник начальника місцевого райвідділу міліції Олександр Гнучий викликав працівників міліції капітана Івана Терещенка та сержанта позавідомчої охорони Романа Крамаренка. Треба було негайно підчистити сліди накоєного радянщиною. Охоронці правопорядку кинулися… збирали 970 листівок, розкиданих на місці злочину. Декілька рукописних прокламацій вони заховали, декілька - зберегли місцеві жителі. Невдовзі як із-під землі виросли оперативники "санепідемстанції", в сірих пальтах і мишачих костюмах. У спецкімнаті Музею-заповідника Т. Шевченка працівники Черкаського облуправління КДБ УРСР саморобні листівки перерахували, розсортували, діловито склали протокол. Відтоді документи свободи наче у прірву канули.

Попри сувору заборону від представників держбезпеки мовчати про подію, через працівників міліції, залучених до розслідування, про безпрецедентний для радянської України випадок фізичної непокори, що трапився біля могили Шевченка, дізналися спочатку в Каневі, а потім і в інших містах України: 21 січня 1978 року 66-річний Олекса Гірник із бойківського містечка Калуша, що на Івано-Франківщині, вчинив національно свідоме самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації!

Світлина з місця пригоди

…Він лежав головою до Шевченка та обличчям до небес, і, скільки тривали слідчі дії, самозреченого патріота з острахом оминали правоохоронці. Стався розрив шаблону - на живе згарище перетворилася непорушна єдність партії і народу.

Коли почалися
політичні автодафе?

5 листопада 1968 року в Києві на Хрещатику, на знак протесту проти окупації радянськими військами Чехословаччини і проти ганебної русифікації України, спалив себе робітник з Дніпропетровська Василь Макух, уродженець с.Карів Сокальського району Львівської області. Військовий розвідник Української Повстанської Армії з 1944 року, поранений під час одного з боїв у лютому 1946-го, засуджений до десяти років концтаборів та п'яти років заслання, по звільненні оселився в Дніпропетровську і брав активну участь в українському правозахисному русі 1960-х. На знак протесту проти тоталітарної системи, колоніального становища України, комуністичної політики русифікації й агресії СРСР проти Чехословаччини 5 листопада 1968 року Василь Макух облив себе пальним і загукав до перехожих на Хрещатику, перетворюючись на живий смолоскип: "Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!"

16 січня 1969 року цей акт повторив на Вацлавській площі у Празі чех Ян Палах.

Трохи згодом, 10 лютого 1969 року, намагався вчинити публічний акт жертовності 45-річний учитель із Бердянська Микола Береславський. У вестибюлі Київського університету імені Т.Шевченка його, щоправда, повалили й скрутили. Оскільки громадянин хотів вдатися до публічного самоспалення, його покарали ув'язненням.

* * *

Майбутній Герой України
(2007 р.), незламний дисидент і нескорений політв'язень Олекса Миколайович Гірник народився 28 березня 1912 року у прикарпатському містечку Богородчанах, в убогій родині бойків-верховинців. Хоча злидні обсідали родину, дід і батько були знаними у краї просвітянами.

Батько, Микола Гірник, закінчив українську гімназію в м.Станіславі (нині - Івано-Франківськ), служив у війську Речі Посполитої, запізнав польських в'язниць і російських таборів. Мати, Катерина Білічак, була простою селянкою. Вона виховувала дітей у християнській любові та людяній справедливості.

Олекса навчався в польській школі, а потім - у Станіславській українській гімназії, яку закінчив 1933 року. Сміливець із активною вдачею, він завжди прагнув діла і правди. Тож у дитинстві і юності був членом "Пласту", "Просвіти", молодої організації ОУН. Такі народжуються з Україною в серці.

Коли настав час торувати власний шлях у житті, батьки сподівалися, що син звернеться до Бога й навчатиметься в духовній семінарії. "Ні, - відповів старший син. - Царства Небесного я не чекатиму склавши руки".

Олекса Гірник замолоду

Український гімназист отримав матуру (свідоцтво про освіту), але вдома не міг улаштуватися на роботу: поляки вимагали покатоличення. Юнак сказав: зась! У рідних Богородчанах він пішов працювати в Станіславську повітову філію молодіжного товариства "Сокіл", де очолив Улад пластових новаків. Знань бракувало, тож Гірник волів вступити на філософський факультет Львівського університету, але його забрали у жовніри.

Рекрутований до Війська Польського рядовий не зміг терпіти знущань на національному ґрунті й одного дня висловився вголос: "Остогидла мені польська армія. Оце б змінити конфедератку та на мазепинку!"

За ганьбу польської влади ("за зраду Ойчизни") і заклики до незалежності України 25 березня 1937 року військовий трибунал Речі Посполитої впаяв рядовому артилерії Гірнику п'ять років і три місяці ув'язнення. Бранець сумління скнів у Львівській в'язниці "Бригідки", а потім здійснив турне острогами Львова, Кракова, Тарнова, поки не опинився в концтаборі "Береза Картузька". Коли у вересні 1939 року гітлерівці окупували Польщу, пенітенціарна система Речі Посполитої на очах розвалилася, й Олекса Гірник просто вислизнув із-за ґрат.

17 вересня 1939-го Олекса Гірник приїхав на вокзал Станіслава, бо мав намір рушити у м.Стрий (нині - Львівська обл.). Кортіло відновити давні зв'язки з тамтешнім підпіллям. Аж раптом побачив, як енкаведисти із собаками женуть поляків у товарні вагони. В народі гуляла поголоска: ешелони смерті рушають із безневинними на висилку, в Сибір. Одна річ - чути, інша - бачити кривду на власні очі. На пероні плакали жінки, скиглили діти…

Навіть провівши чимало днів за ґратами, він не мав упередженості до польського народу. І цього разу Олекса Гірник не пройшов повз приниження людської гідності, а став на захист знедолених та зацькованих людей. Добровільного захисника відгамселили, заарештували й закинули у вагон, хоча поборник правди чинив опір.

Патріоти не бувають худобою в товарняку. Дорогою Олекса Гірник утік, але його наздогнали. Відчайдушно відбиваючись від переслідувачів, на весь голос він, вільна людина, проголошував… Декалог українського націоналіста: "Я - дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя".

На допитах Олекса Гірник свідчити відмовився: кому і про що? Його нелюдськи відлупцювали, - до тями бранець прийшов за добу. Оскільки буцегарні Галичини були набиті під зав'язку, ув'язненого етапували до слідчої частини управління НКВС по Житомирській області. Тамтешні енкаведешники свою справу знали хвацько.

Залучивши до особової справи матеріали… польських спецслужб, на затриманого вішали злочинні "зв'язки із закордоном". Він тільки заїкнувся: "Та я ж за "за зраду Ойчизни" майже три роки відсурмив!". У відповідь - регіт.

Це сьогодні бути українським націоналістом - тренд, раніше то була каста втаємничених у світле майбутнє. Кати зрозуміли: з цього заарештованого зізнань не вибити, й переключилися на більш слабодухих бранців. 11 листопада 1939 року найгуманніший суд на світі ухвалив: "За предательство Родины" засудити Гірника О.М. за статтею 54-10 ч.1 КК УРСР до позбавлення волі терміном на вісім років таборів та, згідно зі статтею 29 п. "А" і статтею 30 КК, позбавити виборчих прав після відбуття кари терміном на п'ять років".

У Норильську і Магадані бранець пиляв ліс, бив камінь у кар'єрах, працював на підземному заводі, неодноразово опинявся в карцерах, бо знав: він змагає до посилення, слави, багатства і простору Української Держави. Коли 1943 року трапилася нагода й ув'язненому запропонували йти офіцером до Війська Польського, він категорично відкинув пропозицію: "Товаришу начальнику, не заздрю я ані багатству, ані славі, а заздрю лише тим хлопцям, котрі помирають у боях за Україну".

Після того випадку тиск наглядачів посилився. І після цього Олекса Гірник не зачаївся, не заліз у шпаринку, не перечікував лиха. За будь-якої кривди він ставав за правду. Одного разу, намагаючись захистити безвольного в'язня від сваволі оскаженілого наглядача, він знову втрутився…

Пиката сволота прикладом автомата розтрощила Олексі передпліччя.

Звільнений глибокої осені 1948 року з ГУЛАГу О.Гірник повернувся до м.Станіслава. Колись квітучим краєм радянщина гуляла з косою… На той час його старенька мати і молодша сестра померли, брат Федір загинув на фронті. Нікого з ровесників серед живих Олекса не знайшов. Від червня 1941 року, безпосередньо перед німецькою окупацією, тільки в урочищі Дем'янів Лаз під Івано-Франківськом розстрільні команди НКВС знищили 25 відомих йому соратників із містечка Богородчани.

Увесь тягар розстріляних мрій своїх полеглих братів він прийняв на себе. Мав далі жити патріот і… з ненавистю та безоглядною боротьбою приймати ворогів своєї нації. Після ГУЛАГу праця копачем на цегельні у Станіславі здавалася відпочинком.

Олекса Гірник з родиною

Із непроглядної туги сонце визирнуло в подобі жінки. У 1949 році Олекса Миколайович пошлюбив Кароліну Петраш, яка… теж недавно повернулась із заслання. У 1950 році в подружжя народився син Маркіян, а в 1954-му - Євген. Несолодко велося родині, де і чоловікові, і дружині в таборах видали "вовчі квитки".

У пошуках кращої долі 1953 року подружжя перебралося до м.Калуша Івано-Франківської області, до брата Кароліни, опального греко-католицького панотця Михайла Петраша, який теж… повернувся із заслання. Спочатку Олекса Миколайович працював обліковцем на місцевому цегельному заводі, пізніше обіймав посаду інженера. Але ні на хвилину не забував про долю Батьківщини, її культури, української мови. Дедалі гучніше гнівно говорилося й писалося: "Панівна мова витискає п'ятно на поневоленій мові. Тільки незалежна держава є запорукою збереження нації та її мови. Ми навіч бачимо, як сильніша, пануюча нація, поглочує й нищить другі нації. І це, українці, чиниться під гаслом братства комунізму-русофільства".

Виявляється, його патріотичні ідеї нікуди не відлетіли, а навпаки - визріли. Слова шукали виходу, правда перетворилася на дороговказ. Таємно від усіх, у тому числі й рідні, протягом чотирьох років Олекса Гірник виготовляв рукописні листівки, що викривали національне гноблення та жахливу русифікацію. У побуті він не просто сипав цитатами з Шевченка, якого добре знав напам'ять, - його повсякчас навертало до Тараса. Небалакучий, на вигляд суворий, із загостреним відчуттям справедливості, Олекса не паплюжив якусь національність чи народ, але тиранію комуняк переносити не міг. Із дружиною він їздив на Чернечу гору в Канів, де мріяв про державність Батьківщини, розбудову вільної Вітчизни. Чим далі, тим дошкульніше гризла думка: "Чому я не звідав радощів вільної людини, що матиму власну державу, нашу правду?"

Друковані відповіді доводилося шукати вдень, із каганцем. Звичайно, то був Тарас Шевченко, полум'яними рядками якого Олекса Миколайович пересипав усяку бесіду. Його захопив роман "Собор" (1967) Олеся Гончара, вперше надрукований у січневому числі журналу "Вітчизна" 1968 р. Десь у Львові під великою таємницею Олекса Гірник роздобув наукову недруковану розвідку "Возз'єднання чи приєднання?" (1966) українського історика й археолога Михайла Брайчевського, де так елегантно і фактологічно піддавалася сумніву лицемірна партійна теза про "споконвічне прагнення українського народу до возз'єднання з Росією". Його надихали "Репортаж із заповідника імені Берії" (1967) історика і публіциста Валентина Мороза та монографія "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1968) Івана Дзюби, інша дисидентська література.

З такими речами пустувати було небезпечно, але у 1976 році у власній садибі Олекса Миколайович збудував кухню з комірчиною на другому поверсі, де облаштував схованку. Там він писав саморобні листівки (відомо, як мінімум, вісім варіантів), спрямовані проти російської окупації і русифікації України. За свідченням знайомих, 1977 року патріот змарнів і змінився. Власним розумом він прийшов до Слова і писав листівки, викриваючи злочини комуністів щодо України. У прокламаціях містилися розлогі міркування щодо історії українського народу...

На початку січня 1978 року він зважився на безпрецедентний крок, - люблячий батько і щедрий дід вирішив вчинити акт самоспалення. У прощальному листі дружині від 6 січня 1978 року, напередодні Різдва, патріот писав: "Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест - то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест - то пережиття, тортури української нації. Мій протест - то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест - то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець".

Свідки переказують, Олекса Миколайович Гірник справляв враження людини цільної і незламної. Міркуючи над тими подіями, я замислився: чи слід таких особистостей ідеалізувати? Ні. Шанувати і пам'ятати? Неодмінно. У нього все життя в серці жевріло те, за що і вмерти не страшно. Щасливець!

Як людина конкретна, одного зимного дня він зважився. Тож на столі запопадливо залишив рідним записку, якою заспокоїв, хоч і гірко нею ж усміхнувся: "Я поїхав у Львів. Не турбуйся, за день-два повернуся. До милого побачення! Олекса. 19.1.1978 р.".

У Києві 20 січня 1978 року патріот відвідав Софійський собор та Києво-Печерську лавру; у знайденій сумці збереглися тролейбусні квитки. О 19 годині Олекса Гірник виїхав останнім автобусом до Канева. Пішки, проти сильного вітру, у мороз, кучугурами, залишеними завірюхою, чоловік ішов три кілометри на Чернечу гору. Наче прощаючись, чотири рази сміливець обійшов Тарасову могилу.

Без поспіху Олекса спустився до схилу гори, звідки добре було видно Дніпро. Місце він вибрав на нижній перетиці, на північному схилі Чернечої гори, за метрів 10-12 ліворуч від оглядового майданчика. Обережно Гірник дістав стос заздалегідь власноруч написаних листівок і пустив тисячу прокламацій на вольний вітер із Дніпра, який Україною згодом порозносив оту пошту болю та мужності.

На гранітну брилу він поклав свою прощальну духівницю:

Протест проти російської окупації на Україні!

Протест проти русифікації українського народу!

Хай живе Самостійна Соборна Українська держава!

(Радянська, та не російська).

Україна для українців!

З нагоди 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в такий спосіб тоді й можна було протестувати в Радянському Союзі?!

Родичам полеглого патріота не хотіли віддавати тіло. Пізніше дозволили поховати на батьківщині, щоправда, труну відкривати категорично заборонили. Тіло оглядав і поклав у домовину, яку привезла до Канева вдова, лікар місцевої швидкої допомоги Михайло Іщенко. Той не втримався, про справжні обставини смерті потай уповів жінці. Згодом анатомопатолог видрукував низку статей і написав книжку "Спалився за Україну".

Тим часом Україною оперативна агентура поширювала брехливі чутки. Мовляв, у Каневі згорів якийсь п'яничка, релігійний фанатик. Попри заборону, син Євген Гірник відкрив віко батькової домовини, аби по-християнськи попрощатися з татком. Таємно, уночі в хаті Гірників, покійного відспівали, панахиду за греко-католицьким обрядом провів шурин, місцевий священик Михайло Петраш.

А за кілька днів у помешканні Гірників у Калуші кедебешники влаштували тотальний трус, допитавши всіх родичів. При цьому згорьованій удові оперативники ганебно брехали - мовляв, ваш чоловік згорів у автокатастрофі.

Минали роки. Ще тринадцять років радянської неволі…

Попри заборони, щороку 21 січня одні невідомі непомітно, але шанобливо клали червону калину на місце смерті Олекси Гірника, на північному схилі Чернечої гори. Інші щороку 21 січня показово й люто чавили гроно черевиками.

За декілька літ, через рідних та знайомих із руху польської "Солідарності", звістка про героїчний вчинок Олекси Гірника вилетіла на Захід. Правда про полум'яне життя і особисту боротьбу патріота спочатку поширилася хвилями радіо "Свобода", а після здобуття незалежності Україною вперше з'явилася на шпальтах газети "Літературна Україна".

…Коли 22 травня 1991 року на Чернечій горі побував Патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник), він мовив святі слова: "Хтось може подумати, що Олекса Гірник - самогубця. Але той, хто йде на війну за Батьківщину, свідомо на смерть іде заради життя, хіба самогубцею є? Думаю, що Бог йому подарує. Він усього себе віддав Україні, без останку. Могила Шевченка, Чернеча гора бачилися йому найпотужнішим вогнищем українського національного духу, і він приніс сюди полум'я великого серця. Олекса Гірник посяде гідне місце в пантеоні найвидатніших борців української нації".