Невгамовна

1 листопада 2013 р. відсвяткувала свій 90-й рік народження Валентина Костянтинівна Крементуло, доцент кафедри російської та зарубіжної літератури Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, кандидат філологічних наук, ветеран праці, учасниця бойових дій Великої Вітчизняної війни. Проте ця суха довідкова інформація приховує біографію дивовижної людини. У свої 90 років - вона молода сучасна жінка, яку цікавлять події в Україні й світі, яка ревно обстоює свої політичні погляди, пише літературознавчі статті, і їх друкують в університетських збірниках. Разом з тим вона з цікавістю дивиться сучасні шоу-програми, висловлюючи і захоплення, і влучні саркастичні зауваження.

Доля подарувала їй зустрічі з видатними людьми. В.Крементуло товаришувала з відомим російським письменником Федором Абрамовим. Її науковим керівником був академік О.Білецький, а опонентом на захисті дисертації - М.Рильський. Володимир Сосюра присвятив їй невеличкий віршик. Їй симпатизували корифеї української культури, і чоловіком став видатний український композитор Микола Дремлюга.

Її обличчя майже не торкнулися зморшки. Жодних "бабусиних" хустинок - на ній завжди капелюшок, і на вигляд має "трохи за шістдесят". От якби ж то не інвалідність та дві палички, що гальмують її активне життя. А голос, голос! Як і раніше, дзвінкий. Та це вже завдяки генам.

Народилася Валентина Крементуло в селі Лосинівка Ніжинського району. Її дід по батьковій лінії, грек за походженням, був вправним ковалем, людиною сумлінною і відповідальною: якщо обіцяв виконати замовлення, то міг зробити на день раніше, але не пізніше. За свою роботу правив недешево. Та до нього йшли селяни, бо якщо "дід Студуло" зробить рало, то це - на віки. Добрий і набожний, дід ревно беріг еллінські традиції, молився виключно грецькою мовою. Після дідової смерті від голоду в 30-ті роки саме його хату, яку він укрив залізом, забрали під сільраду. Так "ушанували" його сумлінну працю.

Мати Валентини, Єфросинія Марківна, походила з селянської родини, яка володіла 20 гектарами землі і вважалася заможною. Насправді, заможність була примарною: в сім'ї підростало семеро дітей, і всі, від малого до старого, мали працювати на землі, бо інакше не вижити. За роботою ніхто й світу білого не бачив, тому було не до навчання. Лише Проня після закінчення школи сказала, що хоче вчитися далі. Її та старшу сестру батько відвіз опановувати ремесло до швачки. Але Єфросинія втекла й категорично заявила, що хоче вчитися "наукам". Батько змушений був віддати її до фельдшерсько-акушерської школи. Молода дівчина отримала професію "баба-повитуха, фельдшерка, акушерка" - саме так було записано у свідоцтві про здобуту освіту. Наступною сходинкою став Одеський фармакологічний інститут, який Єфросинія Марківна закінчила перед війною, маючи на руках двох дітей. Вона єдина з усіх братів і сестер здобула вищу освіту.

Натомість усі діти з батькової родини закінчили вищі навчальні заклади і досягли соціальних висот. Дядько Валентини працював директором школи, тітка - завучем, інший дядько обіймав високу посаду в Міністерстві сільського господарства, а двоюрідний брат був ученим секретарем Інституту кібернетики.

Батько Валентини, Костянтин Михайлович, мав професію картографа-геодезиста. Працював дуже ретельно й прискіпливо, при складанні карт похибку в півміліметра вважав великою помилкою і вимагав все переробляти. Красень-грек, він пишався своїм еллінським походженням і мав шляхетні звички: любив білі костюми, капелюхи, різьблені тростини, грав у преферанс, знав напам'ять багато віршів, поем, читав їх уголос.

Однак на заваді шлюбу Костянтина і Єфросинії стали обидві сім'ї. Материні батьки вважали родину батька бідною, безземельною. А батькова сім'я була проти шлюбу через невідповідність культурних традицій. Приміром, якщо в родині матері на стіл ставили один горщик для всіх, то в сім'ї батька кожен їв з окремої тарілки, і перед обідом обов'язково читали молитву.

Та вперті закохані все ж побралися. Вони доповнювали одне одного, поєднавши грецький раціоналізм, твердість, вимогливість, вишуканість і українську лагідність, душевність, емоційність, доброту. Згодом свекруха не могла собі уявити кращої невістки, ніж Єфросинія, і полюбила її більше за рідних дочок.

Війна розкидала батьків по фронтах. У липні 1941 р. сімнадцятирічна Валя разом із матір'ю, старшим лейтенантом медичної служби, у складі військової частини вирушила на фронт. Найважчий період припав на кінець 1941-го і 1942 р. у Поворіно - там була справжня "м'ясорубка". Валентина фасувала ліки, вантажила на машини важкі ящики з ліками у пляшках, часом супроводжувала вантаж на передову, потрапляла під обстріл, була поранена. Осколок снаряда в нозі й досі болем нагадує про війну - його неможливо було видалити, не зачепивши нервових тканин.

У 1943 р. В.Крементуло вступила на слов'янське відділення Ленінградського державного університету, який на той час перебував в евакуації у Саратові. Після зняття блокади навесні 1944-го весь персонал ЛДУ разом зі студентами вирушив до Ленінграда. Їхали п'ять днів, голодували, бо пайок видали лише на два дні.

У Ленінграді студентам доводилося не тільки навчатися, а й працювати, проте раділи, що вже не було голоду й холоду, які довелося терпіти в Саратові. На філологічному факультеті вчилися майже самі дівчата, але й їх деколи посилали на Карельський перешийок вантажити величезні балки соснового лісу у відкриті товарні вагони. Всі працювали з великим ентузіазмом, бо вважали це справою державного значення. А яким щастям стала Перемога у війні - обійми, поцілунки, радість! Кожен отримав по півкіло льодяників, які тут-таки з'їли під святковий салют - за голодною воєнною звичкою з'їдати весь пайок.

На другому курсі навчання з'явився новий студент - Федір Абрамов і став помітною особистістю на факультеті. Демобілізований після поранення, він увесь час носив гімнастерку й шинель - іншого одягу не було. Порівняно невисокого зросту, худорлявий, з уважним вдумливим поглядом, Федір Абрамов привертав увагу всіх, хто його бачив.

Вечорами іноді влаштовував цікаві обговорення нових творів російських письменників. На ті диспути нікого не треба було агітувати - на них завжди було цікаво. Не дивно, що в Абрамова закохалися майже всі студентки. Валентина Крементуло не стала винятком. Федір теж звернув увагу на вродливу мовчазну дівчину. Однієї новорічної ночі Федір розповідав Валі про рідний край - про північ і її природу. Він так виразно й емоційно описував краєвиди, що Валентині здавалося, ніби вона на власні очі бачила ті ліси, поля, відчувала пахощі трав і чула пташині голоси. Валентина розуміла, що Федір Абрамов уже тоді був талановитим письменником. Валентинині очі промовляли більше, ніж слова. Та Ф.Абрамов чесно признався, що його почуття до неї не настільки глибокі. Втім, це не завадило їм залишитися друзями. Цікаво, що критичні зауваження Ф.Абрамова стосовно стилю дипломної роботи Валентини виявилися не менш вагомими й слушними, ніж поради наукового керівника. В.Крементуло на "відмінно" захистила дипломну роботу на тему "Зображення Грюнвальдської битви у Яна Длугоша, Ігнатія Крашевського та Генріка Сенкевича".

Російський письменник Федір Абрамов усе життя листувався з Валентиною Крементуло, дуже цінував її враження від своїх творів. А в одному листі він, визнаний майстер слова, написав: "Хіба я можу так поетично висловлюватись, як ти". Листи Ф.Абрамова зберігаються в архіві В.Крементуло.

Після закінчення Ленінградського університету Валентина переїхала в Київ і вступила до аспірантури в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка. Її батьки тоді мешкали на вулиці Леніна, 70, поруч із письменницьким будинком. Будівлі мали спільну арку-вхід у двір, тож В.Крементуло часто бачила багатьох українських письменників і поетів, з кимось по-сусідськи віталася, а її рідний брат товаришував із Богданом Рильським. Згодом, після закінчення аспірантури, коли В.Крементуло працювала редактором у Київському Держлітвидаві, їй по роботі довелося спілкуватися з П.Тичиною, В.Сосюрою, О.Гончаром, Т.Масенком, О.Кундзічем та ін.

Керівником В.Крементуло в аспірантурі був видатний літературознавець О.Білецький - академік, директор Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. Його літературознавча спадщина дуже багата й яскрава. Та справжнім подарунком долі було слухати його лекції і просто спілкуватися з ним. В.Крементуло з великою вдячністю і теплотою згадує свого керівника: "У О.Білецького була якась особлива привабливість. Його душа була чуйна до всього прекрасного і дуже молода. Ті, хто знав Олександра Івановича і його сім'ю, казали, що він здається молодшим за свого сина - професора Київського університету, мовознавця, людини солідної, спокійної. Натомість Олександр Іванович був повний наснаги, захоплювався театром, написав кілька п'єс для дітей і став одним з організаторів першого в Україні дитячого театру. Завжди натхненний, особливо коли розповідав про те, від чого був у захваті: "Індійські легенди!.. Арабські сказання!". Все це не стосувалося теми моєї дисертації, але слухати і дивитися на Олександра Івановича в цей час було захоплююче. Особливо цікавою була його невеличка лекція про історію написання Пушкіним вірша "Я помню чудное мгновенье". Скільки б я не слухала цей виступ (а я слухала його разів зо три, в основному в бібліотеках), він звучав по-різному. І справа тут не в змісті, а в тих почуттях Олександра Івановича, які передавалися слухачам, у його особливому піднесенні, яке відчувалося, в його інтерпретації цієї, здавалося б зрозумілої, теми. О.Білецький ніби переносив слухача в ту атмосферу, якою жив Пушкін, закохавшись у А.Керн".

Треба віддати належне допитливості В.Крементуло - коло її зацікавлень не обмежувалося лише темою дисертації: "Шевченко і польська література". Валентина Костянтинівна відвідувала також лекції відомого мовознавця Л.Булаховського, була в захваті від них, особливо з історії чеської мови. І, звичайно ж, не пропустила жодного виступу М. Рильського про А.Міцкевича.

У 1955 р. В.Крементуло успішно захистила кандидатську дисертацію. Її опонент, Максим Тадейович Рильський, у своєму відгуку високо оцінив працю молодого науковця і рекомендував її до друку. Його рукописний відгук також зберігається в архіві В.Крементуло.

Під час навчання в аспірантурі в колі друзів Валентини Костянтинівни з'явилися молоді, але вже відомі українські композитори В.Кирейко, М.Дремлюга, П.Майборода. І в 1955 р. В.Крементуло стала дружиною Миколи Дремлюги. Їхній шлюб був і творчим союзом. В.Крементуло розширювала поетичні горизонти свого чоловіка. Можливо, завдяки саме її поетичним захопленням М.Дремлюга написав романси на вірші й сонети Мікеланджело, Петрарки, Шекспіра, Ронсара, Хіменеса, Елюара, Міцкевича. Варто зазначити, що у творчому доробку композитора понад сто романсів, шість симфоній, симфонічні концерти, поеми, увертюри і перший в історії української музики концерт для бандури і симфонічного оркестру. М.Дремлюга дуже цінував думку дружини про свої музичні твори. Стримана в емоціях, В.Крементуло не висловлювала бурхливо свого захвату, її тихе "добре!" було для чоловіка на вагу золота.

З 1956 р. і до виходу на пенсію В.Крементуло працювала в Київському державному педінституті (нині Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова). Але краще "почути голос" самої Валентини Костянтинівни: "Роботи було багато, адже нас було тільки двоє викладачів із зарубіжної літератури. Отже, доводилося розробляти і читати всі періоди. Від самого початку мені доручили викладати зарубіжну літературу кінця ХІХ-ХХ ст.ст. Цей курс неохоче брали викладачі - підручника з цього періоду ще не видали, а творчість поетів і письменників вимагали подавати, керуючись настановами Комуністичної партії. Численні комісії з кафедр марксизму-ленінізму, суспільних наук часто робили зауваження, що я на своїх лекціях із зарубіжної літератури не показую ролі радянської ідеології. Це приголомшувало і заважало працювати. Я намагалась донести суть творів, оминаючи ідеологічні штампи, заохочувала студентів до самостійних роздумів".

Вихід В.Крементуло на пенсію вивільнив час для написання статей. 13 років XXI ст. стали для неї особливо плідними. Її дослідження творчості А.Міцкевича, Ю.Словацького, зв'язків Т.Шевченка та української школи польських романтиків видано в наукових збірниках Київського національного університету ім. Т.Шевченка. За останні роки в журналах і збірниках було надруковано більш як десять наукових праць В.Крементуло. Вона й сьогодні працює над статтею "Шевченко і польські діячі національно-визвольного руху". Ось тільки комп'ютер освоїти не змогла. А напередодні свого 90-річчя замовила собі джинсову куртку! Це ще один секрет молодості.

Можна сказати, що Валентина Костянтинівна веде активне соціальне життя. З нею цікаво спілкуватися людям будь-якого віку. Всім охочим вона дарує свої знання, читає напам'ять уривки з "Іліади" Гомера, вірші Верлена, Аполлінера, Вітмена, розповідає про зарубіжних письменників...

В останні роки доля не була прихильна до В.Крементуло, однак вона не скорилася хворобам і стійко перенесла онкологічну операцію, два інсульти, переломи обох ніг, що змушує її тепер спиратися на дві палички. Та не кожна молода людина має таку наснагу жити.

У День Перемоги в Національному педагогічному університеті можна побачити жінку з орденом і медалями, яка гордо йде червоною доріжкою до перших рядів актового залу, спираючись на одну, - тільки одну! - паличку. Це вона - Валентина Крементуло.