Нельсон Мандела: людина, яка поєднала чорне з білим

У ніч проти п'ятниці, на 96-му році життя пішов із життя Нельсон Мандела - перший темношкірий президент ПАР (1994–1999). Безкомпромісний борець за справедливість, права людини за часів апартеїду, заслужив повагу та любов у всьому світі. Генсек ООН Пан Гі Мун назвав Нельсона Манделу "велетнем справедливості й простої людської наснаги". І це - не перебільшення…

Майже на кожній світлині Нельсон Мандела усміхається. Усміхається радісно й щиро, зовсім не "по-американському", коли в більшості випадків очі холодні, а усмішка має засвідчити - в мене все о'кей, я в житті переможець. Мандела теж, поза сумнівом, переможець. Адже йому вдалося здійснити, здавалося б, неможливе - звільнити свій народ від однієї з найжорстокіших в історії людства систем гноблення, перетворити свою країну, яка була ізольована у світі, на повноправного й шанованого члена міжнародної спільноти. Але ж через які випробування йому довелося пройти на шляху до цієї перемоги! Лише безмаль трьох десятків років, проведених ним в одиночній камері площею 4,5 кв. м, було б достатньо, щоб на все життя перетворити на похмурого мізантропа практично кожну людину, яка пережила таке.

2001 р. американський аналітик Джим О'Ніл запропонував абревіатуру BRIC для означення Бразилії, Росії, Індії та Китаю - групи країн, що швидко розвиваються і чий сумарний економічний потенціал, на думку аналітиків "Ґолден Сакс", до 2050 р. має перевершити аналогічний потенціал "Великої вісімки" - найрозвинутіших на сьогодні країн світу. 2011 р., на пропозицію індійського міністра фінансів, на зміну BRIC прийшов BRICS - до групи чотирьох найдинамічніших світових потуг "другого ешелону" було долучено Південно-Африканську Республіку, найуспішнішу в економічному плані й найвпливовішу країну Африки.

Створення цієї держави в її нинішньому вигляді, що докорінно відрізняється від того, чим була ПАР іще два десятки років тому, - заслуга передусім її першого темношкірого президента Нельсона Мандели, який очолював країну з часу ухвалення принципово нової конституції в 1994 р. і до 1999-го.

Саме йому вдалося закласти підвалини нової багаторасової і демократичної Південної Африки, уникнути кривавої громадянської війни, яка була дуже ймовірною, і сформувати основні напрями ефективної економічної політики. Політичні спадкоємці Мандели вже майже півтора десятиліття після відходу від влади "батька Південної Африки" загалом лише продовжують його "генеральну лінію".

Мандела - постать вкрай цікава і певною мірою парадоксальна. Він походить з "царської" родини племінної аристократії. В Південній Африці практично всі представники цієї соціальної верстви в обмін на особистий добробут і привілеї вірно служили представникам правлячої білої меншини і допомагали тримати в покорі широкі маси негритянського населення. Мандела ж з юних літ став на бік упослідженого й злиденного люду.

У далекі вже 60-ті рр. ХХ століття він створив організацію "Умконто ве Сізве" (Спис нації), яка здійснювала терористичні акти проти представників влади білих і готувалася до широкомасштабних воєнних дій з метою повалення системи апартеїду. 27 років поспіль Мандела провів в ув'язненні й рішуче відкидав усі пропозиції вийти на волю в обмін на відмову від політичної діяльності чи бодай насильницьких методів боротьби. І водночас після приходу до влади чорної більшості він не піддався спокусі помститися білим за страждання й приниження всього народу і свої особисто.

Замолоду Мандела був не лише африканським націоналістом, а й лівим соціалістом, близьким за світоглядом до комуністів. Під час процесу над ним на пряме запитання судді, чи комуніст він, Мандела відповів ухильно - мовляв, формально не є членом партії. Через три десятиліття, прийшовши до влади, він зберіг у країні ринкову економіку, значною мірою посприявши її подальшому розвитку, хоча, звичайно ж, запустив і масштабні, досить ефективні (як з'ясувалося згодом) програми соціального захисту найзлиденніших верств населення, спрямовані на швидке скорочення, а в перспективі й подолання катастрофічного розриву в рівні та умовах життя чорної і білої громад.

З глиняної халупи -
до адвокатської контори

Холілала Мандела народився 18 липня 1918 р. у селі Мвезо у Капській провінції Південної Африки. Холілала мовою коса означає "порушник спокою", "ворохобник". І Мандела повною мірою виправдав значення свого імені, принаймні щодо білої верхівки ПАР. Дід Холілали Нґубенґкука був верховним вождем, "царем" племені тембу, і британська колоніальна адміністрація визнавала його "суверенітет" над досить значними територіями області Транскей. Батько - Ґадла Мпаканьїсва - був лише сином від молодшої дружини "великого вождя", відтак ні він сам, ні його нащадки не мали шансів успадкувати "престол". Але Ґадла став членом "королівської" ради, управителем невеликого району з кількох сіл. Така сама позиція була за правом народження "зарезервована" й за Манделою, проте цією можливістю він так ніколи й не скористався.

Мандела побачив світ у хижі з саману, який його мати Носекені сама виготовила, висушила на сонці й вимурувала з нього стіни. Покрівлею слугували в'язанки трави. "Стільці" й "шафи" в помешканні дружини вождя теж були з глини. Ні столу, ні ліжок не було - спали на долівці, застеленій циновками. Носекені була третьою дружиною Ґадли і мала, крім Холілали, ще двох дочок.

Батько майбутнього президента був суворим, упертим і гордим чоловіком. Коли Холілалі виповнився рік, у батька виник конфлікт з місцевим білим магістратом через бика. В результаті Ґадла був позбавлений становища вождя і втратив більшу частину своєї худоби, землі й доходів. Щоб прогодувати чотирьох дружин і 13 дітей, він змушений був розділити родину, і Носекені з трьома дітьми довелося переселитися до сусіднього села Куну, яке Мандела вважав своєю малою батьківщиною. Він із ностальгією згадував купання в холодних гірських потічках, молоко, яке пив прямо з вимені…

Батьки Мандели були неписьменними, але його самого в сім років (до речі, першого з їхнього роду) віддали до протестантської місіонерської школи, де він був охрещений і отримав замість (чи, може, на додачу) "поганського" імені Холілала ще й англійське Нельсон. "Чому саме Нельсон, чим керувалася вчителька, обираючи мені ім'я, я не знаю й досі", - пише Мандела. Втім, на той час то була загальна практика в англійських колоніях - називати охрещених тубільців не звичайними християнськими іменами, а на честь британських імперських героїв. Так ім'ям майбутнього президента ПАР стало прізвище славетного адмірала, який переміг у битві під Трафальгаром.

Коли Нельсонові було дев'ять років, помер його батько, і сироту всиновив дядько Джонґінтаба Даліндіебо, який на той час став верховним вождем тембу. Відтак хлопчик переселився до Мкхекезвені - Великого палацу вождя. Там він дуже любив біля вечірнього багаття слухати оповіді старійшин про вождів і героїв тембу. Перші уроки демократії, як згадує сам Мандела, він отримав на вічах племені, що їх відвідував спершу потайки (через свій надто юний вік). Люди проходили пішки десятки кілометрів, щоб узяти участь у зборах, де кожному присутньому надавали можливість висловитися, а рішення ухвалювали тільки консенсусом. Хлопець ходив тепер уже до іншої місіонерської школи, поблизу "королівського" палацу. Найближчим другом Нельсона став старший син Джонґінтаби Джастіс, який із часом мав успадкувати владу верховного вождя й обіцяв, що тоді неодмінно призначить свого друга "першим міністром".

Та й Джонґінтаба вважав, що Нельсон має стати радником верховного вождя. Він відправив племінника разом із Джастісом на навчання до Методистського інституту в Кларкбері, що вважався на той час однією з найкращих середніх шкіл для чорних у Південній Африці. Далі друзі перейшли до ще престижнішого Гілдтауна. Саме там, приблизно 1938 р., Мандела вперше почув про Африканський національний конгрес (АНК)…

Закінчивши середню школу, Нельсон вступив до університету Форт-Гейр, де студіював право. В роки навчання здійснив кілька подорожей Південною Африкою, став непоганим боксером-аматором, грав у студентському театрі. Тоді ж організував першу в своєму житті акцію протесту. Проте це не була політична акція - студенти виступали лише проти поганої їжі в університетській їдальні… Взагалі в той час Нельсон не надто цікавився політикою.

1940 р. дядько-опікун вирішив Джастіса і Нельсона одружити, причому сам обрав їм наречених. Мандела нічого не мав проти шлюбу (за своє довге життя він тричі був одружений), але обурився, що дядько-"цар" не зважив на його уподобання. Відтак друзі втекли за сотні миль від Форт-Гейра до "міста золота" Йоганнесбурґа, де Нельсон улаштувався охоронцем на шахті. Там він уперше на власні очі побачив усю глибину принижень і визискування, яким піддавали чорних південноафриканців їхні білі земляки. Втім, охоронцем Мандела працював недовго - дядько подбав, щоб непокірний утікач позбувся роботи…

Та завдяки зв'язкам тогочасного лідера АНК Волтера Сісулу, з яким Нельсон потоваришував, він зміг улаштуватися клерком до юридичної фірми "Віткін, Сідельскі та Ейдельман". Щоправда, за майже символічну платню. "Тримайся подалі від політики", - напучував Манделу Лазар Сідельскі, приймаючи його на роботу. Вдень хлопець працював на фірмі, а вночі сидів над книжками - йому вдалося вступити на навчання заочно. За спогадами Мандели, це був найтяжчий період його життя. Голодний, обшарпаний, він був змушений мешкати в нетрях чорного передмістя Йоганнесбурґа Александрії. Часом йому доводилося пішки йти 12 миль з дому на роботу і 12 миль назад, щоб заощадити на автобусному квитку. Та попри все він зміг 1944 р. здобути ступінь бакалавра права в Університеті Південної Африки.

Саме в 40-ві рр. минулого століття в ПАР почала формуватися система апартеїду - "роздільного проживання" чотирьох расових груп країни. Білі, кольорові, індійці й негри, згідно із цією концепцією, мусили мати все окреме - і території для проживання, і школи, і лікарні, і автобуси, і пляжі, і навіть черги в поштових відділеннях… Міжрасові шлюби або статеві контакти стали кримінальним злочином. На навчання одного чорного школяра витрачалося коштів в 11 разів менше, ніж на навчання білого. Рівень життя білого населення ПАР був чи не найвищим у світі, а переважна більшість чорних південноафриканців не мала у своїх помешканнях ані електрики, ані каналізації. "Тисячі принижень, тисячі образ і тисячі вже забутих моментів розбудили в мені гнів, бунтарський дух і прагнення боротися з системою, яка поневолила мій народ", - згадує Мандела. В цей час він познайомився з молодою медсестрою Евелін Мейс, кузиною Сісулу, 1944 р. одружився з нею і переїхав жити в її будинок у передмісті Йоганнесбурґа Орландо. Цього ж року було створено Молодіжну лігу АНК, а Манделу обрано до її виконавчого комітету.

1948 р. Мандела став головою Молодіжної ліги АНК. Наступного очолив виконавчий комітет Кампанії громадянської непокори, в ході якої десятки тисяч людей різних рас демонстративно порушували закони апартеїду. У результаті 8500 учасників кампанії опинилися за ґратами. Серед них, звичайно ж, був і Мандела. Тоді його ув'язнення тривало "лише" кілька місяців.

1952 р. Мандела разом зі своїм другом Олівером Тамбо заснував першу в країні адвокатську контору для чорних, в якій інтереси корінних жителів країни захищали люди однієї з ними крові. І майже відразу знову був заарештований на підставі Акта про придушення комуністичної діяльності, хоча ніколи не був членом комуністичної партії і розглядав представників цієї політичної сили лише як ситуативних союзників у своїй боротьбі, а часом навіть вступав з ними в досить жорстке протистояння - аж до участі в розгоні комуністичних мітингів.

Незламний

Мандела дедалі більше занурювався в політичну боротьбу і, за словами своєї матері, частіше й частіше "нехтував благополуччям своєї родини заради боротьби за благополуччя інших". Поступово він став одним з лідерів Африканського національного конгресу, що організовував спротив чорної більшості нелюдській системі апартеїду. 1952 р. Манделу обирають віце-президентом АНК. Суд білої меншості кілька разів виносив постанови, які забороняли Манделі виголошувати публічні промови та брати участь у будь-яких масових акціях. Проте Нельсон заборони ігнорував. І одного дня його заарештували на очах дружини й дітей. Коли ж він вийшов із в'язниці, то побачив, що його будинок порожній - ні дружини, ні дітей. Евелін уже давно була незадоволена його "надмірною" політичною активністю і чимдалі більше заглиблювалася в релігію. До того ж її заробітки кваліфікованої медсестри були вищі, ніж доходи адвоката, який займався більше політикою, ніж власне правничою діяльністю.

Невдовзі після розлучення з Евелін 39-річний Нельсон на автобусній зупинці випадково познайомився з 21-річною дівчиною на ім'я Номзамо Вінніфрід Мадікізела, або просто Вінні. "Вже тоді, на автобусній зупинці, я знав, що хочу, щоб вона стала моєю дружиною і що вона стане нею", - згадував через багато років Мандела. І справді, невдовзі, 19 червня 1958 р., Вінні і Нельсон побралися. Подружжя мало двох доньок, Зіндзі й Зенані. Разом з двома синами і донькою (ще одна померла немовлям) від першого шлюбу в Нельсона було вже п'ятеро дітей… Вінні, на відміну від Евелін, в усьому підтримувала Нельсона, сама стала активісткою АНК, брала участь у протестних акціях.

Протягом 50-х рр. південноафриканський режим білої меншості дедалі міцніше "закручував гайки". Поліція при розгоні акцій громадянської непокори жорстоко била протестувальників і навіть застосовувала вогнепальну зброю. Сам Мандела отримав під час різних мітингів і демонстрацій кілька серйозних поранень, подовгу лежав у лікарнях…

Серед керівництва Конгресу почалася дискусія про відмову від виключно ненасильницьких методів боротьби, переконаним прибічником яких під впливом вчення Махатми Ґанді (який, нагадаємо, довго жив у Південній Африці і саме на її землі створив свою теорію ахімси, ненасильницького опору "злій силі") Нельсон став іще на початку своєї політичної кар'єри. Врешті Мандела дійшов висновку, що "ненасильство не є беззастережним моральним принципом, а лише стратегією боротьби". І якщо ця стратегія не приносить перемоги, то треба застосовувати й інші методи. Переламною для Мандели стала Шарпевільська бійня 21 березня 1960 р., коли поліція відкрила вогонь по натовпу чорношкірих демонстрантів. Загинуло 69 осіб. Відтак 1961р. Мандела створив воєнізоване крило АНК "Умконто ве Сізве", ставши його головнокомандувачем. Тоді ж його звинуватили в державній зраді. І хоча суд виправдав Манделу за браком доказів, відразу після звільнення він перейшов на нелегальне становище. "У мене просто не було вибору, - писав згодом. - Адже коли людину позбавляють права жити життям, у яке вона вірить, нічого іншого не залишається". Мандела нелегально виїхав з батьківщини, пройшов кількамісячний військовий вишкіл в Ефіопії, здійснив велике турне Європою та кількома країнами Африканського континенту, шукаючи союзників для боротьби, і, знову ж таки нелегально, повернувся до Південної Африки. Майже два роки загримований Мандела роз'їжджав країною, організовуючи структури "Умконто ве Сізве". Оголошення про його розшук з обіцянками великої винагороди тому, хто його видасть, публікували в усіх газетах і транслювали по всіх телеканалах. "Про Манделу тепер знав кожний чорний південноафриканець, - уїдливо писав один з його соратників. - Він став набагато відомішим, перебуваючи в мороку (підпіллі. - Авт.), ніж будь-коли при найяскравішому світлі".

Та 1962 р. Манделу заарештували. І влада припустилася ще однієї, фатальної для себе, помилки, організувавши над негритянським лідером публічний процес, сподіваючись дискредитувати його під час суду в очах чорних земляків. Мандела прийшов до суду в національному вбранні, загорнутий у шкуру леопарда, що мало символізувати "повернення до історії, культури й традицій" його народу. Проте знання законів, загальна ерудиція й ораторське мистецтво Мандели були цілком на рівні ХХ ст. І процес, на якому він з обвинуваченого перетворився фактично на обвинувача, багато хто порівнював зі славнозвісним Лейпцизьким процесом 1933 р., коли нацисти судили Георгія Димитрова. Виступи Мандели в суді викликали величезний резонанс у світі. Проте "біла Феміда" засудила його до довічного ув'язнення.

Після шести місяців, проведених у камері в Преторії, Манделу перевезли до жахливої в'язниці на острові Роббен. Він чув про цей острів-тюрму ще змалку і знав, що, намагаючись втекти з нього, втонув у морі командувач армії племені коса Макана, що тут в ув'язненні помер вождь племені хойхой Отшумао. Пізніше на острові був лепрозорій для прокажених, а незадовго до арешту Мандели острів знову став в'язницею для особливо небезпечних злочинців. Довгі роки він провів в одиночній камері площею 4,5 кв. м, маючи право лише на два короткі побачення і два листи на рік.

"Тюремне життя страшенно одноманітне: кожний день схожий на день попередній; кожний тиждень такий самісінький, як тиждень перед ним, відтак місяці й роки непомітно перетікають один в одного", - писав Мандела вже на волі. Психіка переважної більшості людей не витримує багаторічного одиночного ув'язнення - нещасні божеволіють. Мандела витримав. Він не просто зберіг ясність розуму, а й оптимізм - після пережитих жахливих випробувань не перестав любити людей, бо, як сам писав, "завжди знав, що одного дня знову відчую траву під своїми ногами і гулятиму під променями сонця як вільна людина". Мандела продовжував боротися і у в'язниці, хоча це була боротьба лише з тюремною адміністрацією - за поліпшення умов утримання, краще харчування й ширші права для в'язнів. Світлим променем для нього були короткі побачення з Вінні, які їм дозволяли лише раз на півроку. В'язниця, переконаний Мандела, - найжахливіше випробування, що, як жодне інше, показує межі того, на що здатна людина.

Зрештою у квітні 1982 р., після майже 20 років на Роббені, до камери Мандели зайшов тюремник і наказав збирати речі. Манделу перевели на материк, до тюрми у Поллсморі, де умови утримання були вже не такими жахливими.

Не тільки зруйнувати,
а й побудувати

За ці два десятиліття антилюдська практика апартеїду викликала осуд в усьому світі, білий режим ПАР було піддано бойкоту, зокрема призупинено членство цієї країни в ООН і практично всіх міжнародних організаціях. Проте економічні контакти західних демократій з Південною Африкою ніколи не припинялися. І лише президент США Джиммі Картер, котрий, як відомо, не відділяв політики від моралі, істотно обмежив торгівлю Америки з ПАР. Переважна більшість африканських колоній здобула незалежність, світ стрімко змінювався. "Умконто ве Сізве" в 80-ті рр. розгорнуло масштабну партизанську боротьбу проти влади (в якій постраждало й чимало цивільних осіб), і расистське керівництво Південної Африки (та й широкі маси білих південноафриканців) дедалі ясніше усвідомлювало, що вічно зберігати статус-кво не вдасться.

Біла влада ПАР гарячково шукала вихід і, як здалося тодішнім керівникам, знайшла його в так званій лесотизації. Річ у тім, що дві невеликі негритянські держави - Свазіленд і Лесото - з усіх боків оточені територією ПАР. Чи не основним джерелом заробітків для нужденного населення цих країн була "тимчасова" (інколи по кілька десятків років) робота в ПАР. При цьому старі, діти й більшість жінок залишалися вдома, а безправних робітників-іноземців завжди можна було вислати з ПАР при найменшому прояві невдоволення. Відтак біла меншина вирішила перетворити чорну більшість Південної Африки на… іноземців у власній країні. Для трьох чвертей чорношкірого населення країни виділили 13% території, до того ж найгірших земель, де було створено так звані гоумленди, або бантустани (для кожного племені свій), яким надавалося "самоврядування", а з часом і "повна незалежність". Більшість гоумлендів навіть не були цілісними, а складалися з окремих шматків, зусібіч оточених "білими" землями. Прожити в цих "державах" не було жодної можливості, тож працездатне населення мусило б "тимчасово" працювати в ПАР, але вже як "іноземці". Успіх цього плану найбільше залежав від… в'язня, котрий відбував довічний строк. Расисти були переконані: якщо Мандела - на той час абсолютний авторитет для переважної більшості чорних південноафриканців - хоча б із застереженнями, хоча б умовно схвалить їхній план, їм удасться його реалізувати. Мандела, якому тюремники повідомили цю "радісну звістку" й запропонували волю в обмін на визнання гоумлендизації, категорично відкинув пропозицію. Не сприйняла цього плану й світова спільнота.

Врешті черговий лідер білої громади Південної Африки - останній білий президент ПАР Фредерік-Віллем де Клерк зрозумів, що план гоумлендизації провалився і в південноафриканських білих лишилося дві перспективи - або кривава громадянська війна з винищенням й вигнанням після поразки з земель, на яких їхні предки оселилися ще 300 років тому, що означає втрату батьківщини, або досягнення компромісу з чорною більшістю.

1988 р. режим утримання Мандели у в'язниці максимально пом'якшили, йому надали можливість контактувати із зовнішнім світом, а в лютому
1990-го звільнили. Було нарешті скасовано найбільш одіозні расові обмеження, АНК легалізовано, його президентом став Мандела. Роки за ґратами не зламали в'язня і, здавалося, не зробили поступливішим. "Наше рішення вдатися до збройної боротьби в 1960 р., коли ми створили військове крило АНК "Умконто ве сізве", було суто захисним кроком проти насильства з боку режиму апартеїду, - заявив він у перший день на волі. - Чинники, які зробили необхідною збройну боротьбу, досі існують. У нас немає іншого вибору, крім як продовжити розпочате. Ми сподіваємося, що незабаром буде створено клімат, сприятливий для врегулювання проблем у рамках переговорів, щоб більше не було потреби у збройній боротьбі". Ці слова спричинили паніку серед білого населення ПАР, бо все явно йшло до передачі влади чорній більшості, і багато хто з білих дуже боявся, що, ставши господарем становища, Мандела жорстоко помститься білим співгромадянам за всі образи й приниження - свої власні й усього народу.

Вкрай важкий процес переговорів для досягнення історичного компромісу, коли влада в країні перейшла б до чорної більшості і водночас було б гарантовано права білої меншини, тривав майже чотири роки. А тим часом насильство наростало. З'ясувалося, що президент де Клерк не здатен повністю контролювати дії білих екстремістів, які створювали таємні організації, зокрема в силових структурах, і, не вірячи в добру волю своїх чорних земляків, намагалися розв'язати проблему силою.

З іншого боку, деякі гарячі голови з числа прибічників АНК вважали, що владу білих ось-ось також можна буде скинути силою і домовлятися з ними не треба. Ну хіба що про умови капітуляції. А ще племінна верхівка найвойовничішого племені Південної Африки - зулусів - створила так звану партію свободи "Інката". Очолив її вождь зулусів, прем'єр-міністр бантустану КваЗулу Мангосуту Бутелезі. Зулуська верхівка мала надію перетворити своє "благородне" плем'я на нову правлячу верству Південної Африки після відсторонення від влади нащадків білих колонізаторів, яким вони чинили запеклий збройний опір протягом майже всього ХІХ ст. Такі прецеденти були: у багатьох африканських країнах, що здобули незалежність в 60-ті рр., практично всю владу захопили представники якогось одного племені.

Вже на початку 80-х почалися криваві сутички між прибічниками "Інкати" й симпатиками АНК. Протистояння всіляко підігрівали й провокували урядові спецслужби. В результаті тільки в провінції Наталь, де традиційно проживали зулуси, загинуло близько 4 тис. осіб і ще 700 жертв було зафіксовано в околицях Йоганнесбурґа, де на шахтах працювало чимало вихідців з Наталю. І хоча Мандела відразу після виходу з в'язниці закликав своїх послідовників і прибічників "Інкати" "зібрати всі свої рушниці, свої кинджали і свої ножі й викинути їх у море", переговори з Бутулезі були не менш складними, ніж намагання знайти спільну мову з де Клерком.

Проте врешті все ж таки було вироблено перехідну конституцію, яка згодом стала основою постійної конституції країни. На перших в історії Південної Африки загальних виборах
27 квітня 1994 р. Африканський національний конгрес здобув 63% голосів виборців. 10 травня Мандела став президентом ПАР, де Клерк одним з двох віце-президентів, а Бутулезі отримав посаду міністра внутрішніх справ країни, на якій перебував 10 років, зокрема вже й після того, як Мандела відійшов від влади.

Протягом свого президентства Манделі вдалося реалізувати амбітні програми підвищення життєвого рівня й поліпшення умов життя чорної більшості країни. Понад 2 млн чорних жителів отримали в своїх помешканнях електрику, більш як 3 млн осіб було встановлено телефони, стільки ж отримали доступ до чистої питної води. Було зведено понад 750 тис. будинків, реконструйовано й побудовано 500 лікарень, запроваджено обов'язкову безплатну освіту для всіх чорних дітей віком 6-14 років і надано безплатне харчування 5 млн школярів. Чорним повернули частину земельних угідь, незаконно відібраних у них білою меншиною, було скасовано всі расові обмеження. І разом з тим не зазнали руйнації чи дезорганізації велика промисловість і сільське господарство, які й надалі залишалися в руках їхніх колишніх власників - переважно білих.

Південна Африка стала єдиною країною Чорного континенту, яку після здобуття незалежності й переходу влади до рук корінного населення не була змушена покинути переважна більшість європейців, котрі там жили. Адже сотням тисяч і навіть мільйонам французів з Алжиру й Тунісу, португальців з Анголи, англійців з Південної Родезії після здобуття незалежності довелося залишити країни, де вони народилися або прожили багато років, не отримавши практично ніякої компенсації за покинуте майно. Тільки Манделі й його спадкоємцям удалося використати інтелектуальний і діловий потенціал своїх білих земляків на користь і їх самих, і всієї країни.

Особливо показове порівняння ПАР із Зімбабве. У цій країні, так само як і в ПАР, існував режим всевладдя білої меншості, так само як і в ПАР, було досягнуто угоди про мирну передачу влади чорним при гарантуванні прав білих. Проте 1999 р. президент Роберт Мугабе порушив гарантії і відібрав у білих фермерів практично всі землі. В результаті біле населення покинуло Зімбабве, в економіці запанував хаос, а життєвий рівень чорного населення став нижчим, ніж за часів панування "білих расистів". За підсумками 2012 р. валовий внутрішній продукт у Зімбабве становив за паритетною купівельною спроможністю 500 дол. на одного жителя. У ПАР, з якою ще два десятиліття тому Зімбабве (тоді - Південна Родезія) була зіставна за рівнем економічного розвитку, - 11300 дол., майже в 23 рази вищий! До речі, в Україні цей показник за минулий рік становить 7600 дол.

Звичайно, постманделівська ПАР не є ідеальним суспільством. Взаємні образи й упередження між білою та чорною громадами, що існували впродовж десятиліть і навіть століть, до кінця ще не переборено, а розрив у рівні життя різних громад іще дуже великий, хоча й постійно скорочується. Майже чверть працездатного населення - безробітні. В країні понад 5 млн хворих на СНІД (від цієї хвороби помер і один з синів Мандели) та ВІЛ-інфікованих - найвищий показник у світі. І попри все Південна Африка динамічно розвивається, з кожним роком здобуває нові економічні й політичні позиції в світі. Чого, на жаль, не можна сказати про Україну.

Під час свого президентства Нельсон розлучився з Вінні. Цей крок був дуже нелегким для нього, бо Вінні підтримувала його всі роки тюремного ув'язнення, стала одним з лідерів АНК. І якщо самого Манделу переважна більшість чорних південноафриканців беззастережно вважала "батьком нації", то Вінні претендувала на роль "матері нації". У 80-ті рр. вона створила в Йоганесбурзі футбольний клуб для чорних підлітків-безхатченків. "Футболісти" клубу фактично стали охоронцями Вінні, їхня діяльність згодом набула рис мафіозної структури. 1989 р. охоронці Вінні в її будинку вбили "за зраду" 14-річного Стомпі Моєкетсі. Вінні тоді вдалося уникнути кримінальної відповідальності за сфабрикованим алібі: її нібито не було того дня в місті. Проте вже після переходу влади до чорної більшості з'явилися свідчення, що Вінні не лише була свідком убивства, а й сама завдала жертві два удари ножем. З'ясувалося також, що вона використовувала кошти АНК і в особистих цілях. Цього Нельсон дружині пробачити не міг. 1996 р. вони розлучилися, а наступного Вінні засудили, щоправда, лише на три роки, та й то умовно. В липні 1998 р. 80-річний Нельсон одружився знову - з 52 річною Грасою Машел, вдовою президента Мозамбіку Самори Машела, котрий загинув 1986 р. в автомобільній катастрофі, за деякими даними інспірованою південноафриканським режимом апартеїду. Таким чином Граса Машел-Мандела стала єдиною в світі жінкою, якій вдалося побувати першою леді аж двох країн.

Мандела не став триматися за владу до останнього. В 1999 р. він відмовився балотуватися на посаду президента країни вдруге, а перед тим передав пост президента АНК своєму учневі й послідовникові Табо Мбекі. Згодом узяв найактивнішу участь у передвиборній кампанії Мбекі і щиро радів його перемозі на других демократичних президентських виборах. Відставка Мандели з державних і партійних посад аж ніяк не означала повного відсторонення від влади. Протягом останніх років він залишається найбільшим моральним авторитетом для своєї нації і має величезний авторитет у світі.

Далекого вже 1962 р. на судовому процесі над ним Нельсон Мандела сказав: "Я не расист, я зневажаю расизм, позаяк вважаю його варварством незалежно від того, хто його призвідці - чорні чи білі". І всім своїм життям він довів, що це не просто слова.