Поранені ландшафти

На тій берлінській виставці я наштовхнувся на інші добре мені відомі назви населених пунктів: Мінськ, Рига, Дніпропетровськ, Київ, Одеса, Кишинів, Дубоссари, Павлоград, Артемівськ. Усі ці населені пункти я об'їздив лише за один останній рік. Адже в цих ландшафтах сьогодні панують конфлікти і напруженість, які є доленосними для безпеки і майбутнього Європи; більше того, які повернули на наш континент питання війни і миру. Ми, представники німецької зовнішньої політики, і наші партнери виступаємо - в міру наших сил - за мир і взаєморозуміння на Сході нашого континенту, зокрема в конфлікті у Східній Україні.

Але - і це "але" важить дуже багато: під цими ландшафтами, під "тут" і "сьогодні" криються пласти, які пов'язують нас, німців, набагато глибше, набагато доленосніше із цим регіоном. 75 років тому, з нападом нацистської Німеччини на Радянський Союз, розпочалася винищувальна, загарбницька війна невимовної жорстокості. Понад 25 мільйонів людей у Радянському Союзі втратили свої життя - переважна частина їх цивільні особи. Серед них було більше двох мільйонів євреїв. Уже в перші дні після нападу нацистської Німеччини почалися бійні, які незабаром переросли в систематичні масові розстріли на всіх окупованих територіях колишнього Радянського Союзу. Це той жах, який криється під цими ландшафтами. Якими красивими вони не були б - це поранені ландшафти.

І під ландшафтами, які я описав на початку, також криється темрява. Наприкінці червня 1941 року Мізоч окупує німецький Вермахт. Між початком серпня і початком листопада 1941 року в цій місцевості розстрілюють 25000 євреїв. Навесні 1942 року всі євреї Волині мусять іти в гетто. Наприкінці серпня цивільна адміністрація погоджує з командиром поліції безпеки вбивство протягом п'яти тижнів усіх євреїв, за винятком 500 кваліфікованих фахівців. 11 жовтня гетто оточують, 13 жовтня блокують. Єврейські жителі Мізоча здійснюють підпал, аби уможливити деяким в'язням втечу і запобігти потраплянню їхнього майна в руки німців. Пожежу гасять і євреїв зганяють на міську площу. Звідти їх 14 жовтня відводять за місто. 1500 єврейок і євреїв групами відводять в одну з лощин, вони мусять роздягтися, потім їх убивають по одному пострілом у потилицю - саме на тому зеленому лузі з фотографії.

Хочу назвати ще раз і інші населені пункти: Мінськ - 55000, Рига - 45000, Дніпропетровськ - 16 000, Київ - 35000, Одеса - 20000, Кишинів - 1500, Дубоссари - 5000, Павлоград - 1500, Артемівськ - 1500. Це та кількість єврейських жінок, чоловіків і дітей, які в зазначених містах були розстріляні німцями. Вперше виставка у Берлінському фонді "Топографія терору" приділяє увагу жахіттю цих масових розстрілів. На вході до приміщення виставки висить карта. Вона показує територію від Балтійського до Чорного моря. На карті нанесено дуже багато чорних крапок. Кожна крапка на карті означає собою місце, де було розстріляно понад 500 людей. Місця, про які я казав, це лише 10 з них. Усього на карті 722 крапки. 722!

Для мене перший погляд на цю карту був шоком. І, я вважаю, для багатьох німців карта також є шоком! Але для більшості людей у відповідних регіонах вона не шок! Набагато гірше - це прояв дуже живих спогадів. Багато людей там, якраз старші люди, знають ці чорні крапки і їхню історію. Вони знають про мовчазні, жахливі місця біля їхніх сіл; братські могили, порослі зеленою травою. Єврейські громади і члени ромської меншини свого часу були частиною повсякденного життя в містах і селах. Сьогодні вони зникли з більшості населених пунктів, а люди там досі живуть з темними спогадами. Вони живуть з усвідомленням того, що їхні батьки, дідусі й бабусі під час розстрілів допомагали копати чи засипати могили, сортувати одяг жертв або мусили готувати їжу для вбивць. Ці ландшафти, якщо хочете, є топографією терору.

Берлінська виставка знімає пласти ландшафтів і проливає світло на деталі того минулого, яке є не тільки східноєвропейським, а й нашим минулим. Тому я вбачаю відповідальність Федерального міністерства закордонних справ у тому, щоб знімати ті пласти. Федеральне міністерство закордонних справ підтримує проект Protecting Memory ("Зберегти пам'ять"), у рамках якого консервуються місця масових розстрілів. П'ять таких місць в Україні були за останні роки облаштовані як меморіали. Навесні цього року до них мають додатися ще сім місць. Також і організація Yahad in Unum, яку підтримує Федеральне міністерство закордонних справ, піклується із самовідданістю, гідною подиву, про визначення місць масових розстрілів у Східній Європі.

Приклад цього мало висвітленого Holocaust by Bullets ("Голокост - убивство кулями") показує, що ми, німці, набагато гірше знаємо історії і шрами тих багатопластових територій Східної Європи, ніж нам хотілося б думати про себе. І ще: так, і в осмисленні нашої власної ролі там ми просунулися не так далеко, як нам подобається думати про себе. Саме тому я вважаю таким важливим, щоб ми в часи, коли знову панує нова напруженість на Сході нашого континенту, тим активніше займалися цим регіоном. Саме зараз ми повинні більше знати одне про одного - а не менше! Берлінська виставка зробить свій внесок у те, щоб назви таких міст як Рига, Київ, Одеса чи Кишинів не звучали у вухах німців як нагадування лише про нинішні події. Навпаки: вони нагадуватимуть нам про Голокост масових розстрілів і зніматимуть численні пласти й історії - про етнічні зміни й викривлення також, - що лежать між "тоді" і нинішньою поверхнею. Як міністр закордонних справ Німеччини я переконаний:без усвідомлення цих пластів під ландшафтами ми, німці, - за всіх чесних зусиль щодо порозуміння - ніколи не зможемо

повною мірою і справедливо оцінити цей регіон і ту роль, яку ми там відіграємо! Ми, нинішня Німеччина, не можемо змінити те, що сталося. Але ми повинні винести уроки з історії. Ми повинні взяти на себе відповідальність, яку покладає на нас наша історія. Пронизливіше, ніж це можна виразити мовою зовнішньої політики, виражено заклик до відповідальності в одному вірші - "Бабин Яр" Євгенія Євтушенка. На цьому тижні ми в 75-й раз ушановуємо пам'ять жертв тих жорстоких двох днів, коли було розстріляно 33771 єврея у Бабиному Яру під Києвом. І цей вірш також розповідає про пласти ландшафту, які нащадки - тобто й ми нині - мусять знімати.

"Над Бабьим Яром шелест диких трав.

Деревья смотрят грозно,

по-судейски.

Все молча здесь кричит,

и, шапку сняв,

я чувствую,

как медленно седею.

И сам я,

как сплошной беззвучный крик,

над тысячами тысяч погребенных.

…

Ничто во мне

про это не забудет!"