Маруся Чурай: скласти хоч пізній вінець

21 червня 1653 р., ще зовсім молодою, Господь покликав до себе вродливу та співучу українську піснярку Марусю Чурай.

З огляду на вроду і талант, навіть літні баби біля труни не могли сказати, скільки рочків минуло небіжчиці - 28, 25, 24?

Аби подовжити скороминуче життя полтавці, люди переказами та молитвами додавали Марусі віку - в легендах. З погляду сучасності, навіть здається, що реальність у її житті свідомо замінена на фантазію, бо в уяві легше домалювати, що мало статися. Зізнаюся, я не належу до тих двох величезних армій шановних оглядачів, які мали чіткий погляд на життя Марусі Чурай: одним кортіло, аби вона жила, іншим - аби легенду не залишала. Спробую викласти, що мені відомо про стихійну українську мисткиню XVII ст., котра жила як дихала, а співала про те, чим жила.

Марина Гордіївна Чурай народилася 1625 р. (за іншими версіями - 1628 р. чи навіть 1629 р.) у Полтавському посаді, бо вперше містом Полтаву назвали тільки 1641 р. На світ Маруся з'явилась у родині урядника (за іншими джерелами - сотника реєстру, а інколи - полкового осавула) Полтавського охочекомонного (добровільний кінний) і козацького полку Гордія Чурая та його дружини Горпини.

Як розповідають легенди, батьківська хата стояла на березі Ворскли, неподалік місця, де 1650 р., з дозволу київського митрополита Сильвестра (Косіва), в Полтаві заснували Свято-Хрестовоздвиженський жіночий монастир; він зберігся до наших днів. Полтавці знають ту місцину під Монастирською горою, де розкинулися Кривохатки (тепер - селище Вороніне).

Батько Марусі, Гордій Чурай, був людиною чесною і хороброю, палко любив батьківщину й ненавидів її ворогів. Одного разу, під час сварки з одним шляхтичем, не витримавши знущань пихатого чванька над простим людом, Гордій видобув із піхов шаблю й зарубав панка. Сміливцю довелося накивати з Полтави п'ятами. Поборник правди подався на Січ, пристав до гетьмана нереєстрового козацтва Павла Павлюка (Павло Михнович Бут) і з липня 1637 р. брав участь у походах проти польської шляхти.

Під час Кумейківської битви козаки зазнали поразки. Гордій Чурай разом із гетьманом Павлом Павлюком, іншою козацькою старшиною легковажно склали у грудні 1637 р. капітуляцію й потрапили до рук польського коронного гетьмана Миколая Потоцького, що особисто керував придушенням козацьких повстань в Україні. Полонених привезли до Варшави, і після катувань, за рішенням зимового Сейму, в лютому 1638 р. українцям відрубали голови та наштрикнули на палі.

Після смерті Гордія Чурая його дружина Горпина залишилася удвох із донькою-підлітком. Не забуваючи про героїчну загибель сотника Полтавського полку, народ оточив удову та її доньку піклуванням. Цьому значною мірою сприяла і обдарованість Марусі, дівчини вродливої, розумної, чуйної. Вона мала гарний голос, майстерно співала пісні, які невимушено складала з різних приводів, і часто навіть у побутовій розмові могла заримувати думки.

У першій романтизованій біографії "Маруся, Малороссийская Сафо" (1839) російський драматург і фольклорист, князь Олександр Олександрович Шаховський написав: "Чорні очі її горіли як вогонь в кришталевій лампаді; обличчя було біле, як віск, стан високий і прямий, як свічка, а голос… Що то за голос був! Такого дзвінкого і солодкого співу не чувано навіть від київських бурсаків".

Далі російський белетрист, який у дитинстві відвідував Григорія Квітку-Основ'яненка і бачив там мальований портрет Марусі Чурай, так описав співучу легенду: "Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненькая (себто невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою, білою, вишитою сорочкою бюстиком, із крихітними ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглим личком, на якому виступав рум'янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями… Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками… Але при цьому в Марусі Чурай було круте, трохи випукле, гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, із горбиком ніс".

…Оскільки історичних документів в Україні завжди менше, ніж творчих ідей, невдовзі у новознайдених свідченнях сучасників Маруся Чураївна постала… високою на зріст і мала обличчя біле-біле. У чому тут річ?

Олександр Шаховський у дитинстві бачив не героїню - портрет, щоправда, невідомо, написаний із натури чи з уяви. Олександр Андрійович Шкляревський (1837–1883) спирався на твердження людини, котра свого часу особисто бачила Марусю Чурай, що померла 1653 р. Цікаво, скільки ж років було тому свідкові?

Одне слово, скільки марусь, стільки й вражень; зіставляючи описи, помічаючи спільні риси, кожен домальовував власну Марусю Чурай. Подивімося правді в очі: незаперечних історичних документів, які б підтверджували саме існування Марусі Чурай, сьогодні немає. Натомість оповідок про те, скільки за останні чотири століття зненацька зринало паперів, тим чи іншим боком дотичних до Марусиної історії, - аж ряхтить.

Насамперед, зібраний по свіжих слідах архів щодо славетної землячки згорів під час пожежі 1 червня 1658 р., - Полтаву, за наказом гетьмана Івана Виговського, переможці пограбували й спалили.

Чимало матеріалів свого часу зібрав Григорій Квітка-Основ'яненко, готуючись писати повість "Маруся", але й вони гулькнули в Лету.

У середині ХХ ст. в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР (нині - Національна бібліотека України імені В.Вернадського) буцімто знайшовся документ, що вписувався в історію Марусі, але й той десь загубився у фондах.

У середині 1960-х років дивовижною історією національної піснярки зацікавився український літературознавець і фольклорист Григорій Нудьга. Взявши за джерело легенди про Марусю пісню "Ой не ходи, Грицю" у власній розвідці "Балада про отруєння Гриця і легенда про Марусю Чурай" (1967), він встановив: уперше пісню було опубліковано на початку ХІХ ст. в Москві. Про автора тоді ніхто нічого не знав, тож тривалий час твір вважали народним.

Тим часом Марусин сюжет для театру обробив український письменник Кирило Тополя (Тополинський) із Черкащини у п'єсі "Чари, або Кілька сцен з народних бувальщин і оповідань українських" (1837). Доволі точно автор написав про власну театральну транскрипцію відомої пісні: "Скажуть інші, що п'єса моя є ніби щось змішане і не таїть у собі певної форми, яка властива якій-небудь існуючій п'єсі театральній… Це так."

Видатний український історик, етнограф, прозаїк Михайло Костомаров слушно зауважував, що у п'єсі "Чари…" подано набір окремих викінчених сцен з народного побуту: "В "Чарах" нема єдності і викінченості в цілому, але все вивершено в сценах: кожна із них подає цілу, правдиву картину… Автор нічого не перебільшує, не ідеалізує…"

Відтоді все й пішло. Перечитавши попередників, кожен у власній уяві ліпив свій образ співочої полтавки. Через два роки у збірці "Сто російських літераторів" князь Олександр Шаховський видрукував історичну повість "Маруся, малороссийская Сафо", сентиментальний сюжет якої одночасно нагадував "Чари" і… пісню "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". Саме в тому прозаїчному творі вперше з'явилася героїня на ім'я Маруся Чурай.

Легенду час розкривав поволі. Оскільки в бувальщині про Марусю Чурай лунало чимало авторських пісень, створених полтавкою, у 1876 р відбулася прем'єра оперети "Ой не ходи, Грицю..." (1873) харківського міського лікаря, фольклориста і драматурга Володимира Александрова, в якій центральним персонажем стала, певна річ, Маруся.

Продовжив підживлювати легенду російський письменник і журналіст Олександр Шкляревський, опублікувавши в 1877–1878 рр. у часописі "Бджола" біографічний нарис "Маруся Чурай, малоросійська співачка". Перегравши по-новому повість Олександра Шаховського, підкресливши, що всі пісні засновані на особистих переживаннях Марусі, він оформив цілісний образ героїні.

Левко Боровиковський (балада "Чарівниця", 1834), Кирило Тополя (п'єса "Чари", 1837), Олександр Шаховський (повість "Маруся, малороссийская Сафо", 1839), Пантелеймон Куліш (оповідання "Орися", 1844), Степан Руданський (балада "Розмай", 1854), Володимир Александров (оперета "Ой не ходи, Грицю…", 1876), Марко Кропивницький (п'єса "Дай серцю волю, заведе в неволю", 1882), Михайло Старицький (драма "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", 1887), Григорій Бораковський (драма "Маруся Чурай, українська піснетворка", 1887), Володимир Самійленко (драма "Маруся Чураївна", 1896), Ольга Кобилянська (повість "В неділю рано зілля копала"; 1909), Іван Микитенко (п'єса "Маруся Шурай", 1924; переробка драми Михайла Старицького), Іван Хоменко (драматична поема "Марина Чурай", 1967), Любов Забашта (драматична поема "Дівчина з легенди", 1968), Борис Олійник (поема "До тієї Чураївни. Парубоцька балада", 1975), Ростислав Синько (художній фільм "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", 1978; за мотивами твору Михайла Старицького), Ліна Костенко (історичний роман у віршах "Маруся Чурай", 1979), Валентин Чемерис (історична повість "За світ встали козаченьки…", 1990) - ось далеко не повний перелік авторів і творів, у яких легенда про Марусю Чурай щоразу набувала нових, осучаснених критичних рефлексій.

* * *

Спробую викласти власний погляд на історичну особистість. Маруся Чурай не була ні борцем, ні істориком, ні мислителем, не спостерігачем. Схоже, напівлегендарна українка прожила життя звичайної жінки-страдниці, котра щосили намагалася стати щасливою, помилялася, йшла за серцем, і… ми знаємо, що з того вийшло.

Доволі точно окреслював ситуацію із самовизначенням кожного індивідуума австрійський психолог Зиґмунд Фройд: "Масштаб вашої особистості визначається величиною проблеми, яка здатна вас роздратувати, вивести з рівноваги".

З огляду на куці факти та буйні легенди, Марусі Чурай стосувалися тільки речі найважливіші: вірність і підступність, кохання і зрада, життя і смерть. Але дратували вони її бурхливо. Кожна пара з тих антонімів ставала дилемою. Це лише попервах здається, що в Марусиній історії йдеться про зраджене кохання. Насправді то легенда про злочин перед чистими чуттями і кару за сплюндровану лагідність.

Кажуть, у юності в Марини було чимало залицяльників. Серед них - і молодий значковий товариш (найменш вагомий титул Значного військового товариства, запроваджений у Гетьманщині), реєстровий козак Полтавського полку Іван Іскра (варіанти імені, за різними джерелами, - Петро, Кіндрат, а прізвище - Іскренко). Не один рік він щиро кохав Чураївну, але почуття у відповідь не дочекався.

Дівоче серце поривне, ніжну ласку Маруся віддала синові хорунжого Полтавського полку, своєму молочному брату, вродливому, але слабодухому козакові Зіньківської сотні Полтавського полку Грицькові Бобренку (за іншими версіями - Грицю Остапенку). І перший рік знали закохані любов та злагоду у стосунках, навіть таємно заручилася.

* * *

Сучасні дослідники стверджують: є всі підстави вважати, що Бобренко, або Бобровник, - не прізвище, а належність до професії. Справді, Грицьків фах рідкісний, але про такий у своїй чотиритомній "Історії Малої Росії" (1822) згадує управитель канцелярії Київського військового губернатора князя Миколи Рєпніна, російський історик і археограф Дмитро Бантиш-Каменський: "Був ще особливий рід служивих козаків, на вимогу гетьмана, який визначався полковниками та сотниками, а саме: бобровники, стрільці та пташники. Перші ловили для гетьмана бобрів, другі - стріляли звірів, останні - птахів..."

* * *

Попервах бідова дівчина відверто глузувала над вадами лінькуватого парубка, такого собі балакучого прапорщика. Аби змінити натуру нероби, звиклого полежати в затінку, вона складала здебільшого жартівливі пісеньки про коханого телепня, як-то в комічній "Грицю, Грицю, до роботи..."

За однією з версій легенди, Грицева мати була категорично проти одруження сина з Марусею - дівчиною, легкою на кпини. Адже задумала вона облаштувати Гриців шлюб із небогою полковника Полтавського полку, знаного полководця й одного з меценатів, котрі заснували в Полтаві Свято-Хрестовоздвиженський жіночий монастир, осавула Федора Вешняка-Якубовича. Майбутній свекрусі подобалася миловида і слухняна Ганна (в інших джерелах - Галя Вишнеківська).

Чому такою болісною стала для Марусі Чурай зрада коханого Гриця, що легко скорився материній волі та покликав заміж Ганну Вешняк, за якою у посаг батько міг дати наплавного млина-вешняка?

То був другий ніж у спину родини Чурай. Маруся ніколи не забувала, що в грудні 1637-го саме сотник Чигиринського полку Богдан Хмельницький власноруч підписав акт про видачу провідників повстання і козацьку капітуляцію, коли батько та його бойові побратими потрапили в лабети польського коронного гетьмана Миколая Потоцького.

Події 1638 р. були жахливими. Одним славетним козакам, таким як Павло Павлюк і Гордій Чурай, у столиці Речі Посполитої показово відрубали голови, тоді як іншим - Богданові Хмельницькому та його вірному поплічникові Федору Вешняку, - за розпорядженням польської влади, дали чини сотників Чигиринського полку. Визвольна війна, що починалася зі зради товаришів, була приречена на поразку.

Для Марусі Чурай і Богдан Хмельницький, і Федір Вешняк були зрадниками її батька. Тому удвічі болісним відступництвом здавався їй вчинок коханого Гриця.

* * *

Навесні 1648 р. блискавично спалахнула Хмельниччина проти панської Польщі, змусивши козаків забути про кохання їхнього життя та згадати про любов до рідної України. Клятвено пообіцявши повернутись, на війну вирушили й Іван Іскра та Гриць Бобренко. Тотальну мобілізацію українства на початку Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, у тому числі й вихід із міста Полтавського полку, оспівано в Марусиному знаменитому творі "Засвіт встали козаченьки".

Нелегко далися Марусі довгі роки розлуки. Рідна мати, Горпина Чураївна, робила все, аби хтось посватав дочку, давно дівку на видані. Можлива свекруха навіть не покликала її у свою родину. Та й тужила дівчина за милим, хай і зрадливим, хлопцем, переливаючи смуток у мінорну пісню "Шумить, гуде дібровонька".

У сердечному томлінні спливли довгих чотири роки.

Щохвилі Маруся чекала коханого. До того журного періоду чотирирічної розлуки з Грицем належить пісня "В огороді хмелинонька грядки устилає".

У той психологічно виснажливий період Маруся всіляко шукала душевної підтримки та, ймовірно, ходила на прощу до Києво-Печерської лаври, аби в молитві знайти заспокоєння в непоборній тривозі за коханим, хоч від нього й не надходило жодної звістки. Швидше за все, саме там виникла одна з найвідоміших пісень "Віють вітри, віють буйні".

Минулася кара часом, і Гриць Бобренко повернувся до Полтави. Та невдовзі з'ясувалося, що хлопець не шукатиме зустрічі з Марусею, бо покохав іншу - Ганнусю Вишнеківську.

Тяжко переживала Маруся зраду коханого, з дівочих страждань народжувалися рядки пісень. Коли ж Гриць одружився з Галею, не витримала такої наруги Марина Чурай і тяжко захворіла. Ледь сили з'явилися, підвелася вона з лави і… спробувала накласти на себе руки. Одного дня кинулася з греблі у Ворсклу, але її вчасно врятував Іван Іскра, якому свого часу вона відмовила. Саме ті події викладені в Марусиній пісні "В кінці греблі шумлять верби".

У ті часи Полтава була містечком невеличким. Одного разу на вечорницях, влаштованих Марусиною приятелькою Маланкою Барабашихою, дівчина побачилася з Грицем та його молодою дружиною Галею. Зустріч сколихнула палку натуру, - з'явився зловісний план, за яким зі століття в століття молоді українки повертали собі вкрадених коханих. Наче синопсис сценарію сприймається пісня "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці".

Спочатку Маруся сама надумала отруїтися. Потай від інших у місцевої знахарки напитала дівчина зілля з кореня цикути, заварила та й поставила. З пісні "Сидить голуб на березі" видно, як визріває лиха думка.

Залишався єдиний спосіб зупинити зло, і дівочими чарами Маруся Чурай знову принадила Гриця, навіть заманила до своєї хати. На горе, ненавмисно отруту випила не дівчина, а сам Гриць Бобренко. За скоєний злочин на час слідства вбивцю запроторили в острог.

Дівчина ніколи не втрачала віри в можливість стати коханою та щасливою… Не знаю, чи за ґратами, чи ще на волі склала вона рядки "Котилися вози з гори".

18 червня 1652 р. високоповажний суд Полтавського полку у присутності полковника Полтавського Павла Герцака, керуючись у правочинності зведенням Маґдебурського права, всебічно розглянув справу та засудив Марусю Чураївну до страти через відсічення голови. Що у неволі могла вона вдіяти? Хіба що заспівати тужливу "На городі верба рясна".

Але в долю української Сафо вчасно втрутилося Божественне Провидіння. Його у вигляді особистого універсалу (актовий документ) гетьмана Війська його царської величності Запорозького Богдана Хмельницького до Полтави вчасно привіз реєстровий козак Полтавського полку Іван Іскра. Не залишаючи сідла, простягнув полковнику Полтавського полку Павлу Семеновичу високу грамоту, якою смертний вирок Марусі Чурай скасовувався.

У документі, зокрема, йшлося: "У розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради солодких пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити".

Правотворець уважно дослухався до того, про що в поході співають прості козаки. У світлі теми мене дуже цікавило запитання: яким чином пісні Марусі Чурай блискавично ставали популярними по всій Україні? Справді: ні мережевих радіостанцій, ні рекординґових компаній, ні бувалих промоутерів, ні всеукраїнських турів… Які були канали комунікацій?

Відповідь підказала ґрунтовна розвідка "Коло Марусі Чурай" професора Національної музичної академії України імені П.Чайковського Михайла Степаненка (1942): "У козацькому Реєстрі (1649) Полтавського полку трапляються прізвища, пов'язані або з музичною професією, або з нахилом козака до гри на музичному інструменті чи до співу. Це - Яцко Дудка, Кондрат Дудка, Федорець Дудка, Протік Дудка; Фесько Скрипка, Іван Скрипка, Лукаш Скрипка, Ян Сурмач, Лесик Сурмаченко, Іван Бубонистий, Гаврило Співаченко, Кирик Соловей". Отже, у Полтавському полку було кому і грати, і співати. А якщо до цього переліку додати таку постать, як професійний музика цимбаліст Грицько Ілляшенко (як варіант - Макущенко; згідно з Універсалом гетьмана, той цехмістер уперше очолив музичний цех усієї України), то Полтавський полк можна вважати наймузикальнішим у козацькій армії. І пісні, які створювала Маруся Чурай, підхоплювали насамперед козаки Полтавського полку, а під час військових походів - поширювали по всій Україні. Тому вже за життя піснярки її доробок став загальновідомим (тим паче люди не забували про трагічну долю її героїчного батька), і подальша історія її життя в народній пам'яті поступово набувала легендарних рис.

У мене виникло ще одне запитання: що, власне, трапилося? Чому несхитний Богдан Хмельницький дав слабину? Навряд чи його замордували докори сумління, що заради чину залишив напівсиротою Марусю Чурай, виштовхнувши на свідому загибель її батька. Ситуативне партнерство в політиці - давня ознака української коаліції.

Минав п'ятнадцятий рік відтоді, і ситуація в Україні геть змінилася. На початку 1652 р. політичне становище Богдана Хмельницького так похитнулося, що 30 червня (10 липня) 1651 р. (після поразки під волинським селом Берестечком, укладення 18 (28) вересня 1651 р. ганебної Білоцерківської угоди з поляками, після страти у травні 1652 р., за особистим наказом гетьмана, видатних козацьких полководців, очільників антипольського повстання на Лівобережжі Лук'яна Мозирі, Матвія Гладкого, Адама (Івана) Хмелецького) проти властолюбця Богдана разом виступили козацтво і селяни. З огляду на це, булава з рук колишнього героя могла вислизнути в будь-який день.

Отже, розуміючи знакову роль піснярки у добу Хмельниччини, любі козацькому серцю пісні якої водили полки на битви, Богдан Хмельницький не душевну щедрість виявив, а, схоже, вирішив триматися від гріха подалі, помилувавши Марусю Чурай. Навіть зі збуреного вбивством міста Полтавський полк, уже без отруєного Гриця Бобренка, у похід послав - до Південного Бугу.

Україна - то країна-ртуть, не дай Господи вам не догледіти. За тиждень ситуація різко змінилася. Після блискучої перемоги 22–23 травня (1–2 червня) 1652 г. союзної армії Війська Запорозького і Кримського Ханства під Батогом, після вигнання польської шляхти з Лівобережжя України влада Богдана Хмельницького, його авторитет знову стали непохитними. Тим часом у суспільстві ще лише належало відновити репутацію освіченого і розважливого правителя.

Як? Звісно, через розуміння та сприяння мистецтву. Першою ластівкою 18 червня 1652 р. стало шляхетне помилування особистим універсалом гетьмана народної улюблениці-піснярки Марусі Чураївни, а через той актовий документ - спроба залагодити ситуацію з недоцільною капітуляцією після битви під Кумейками (1637) гетьмана нереєстрового козацтва Павла Павлюка, колишнього реєстрового гетьмана Василя Томиленка, сотника Гордія Чурая, старшини Івана Злого та інших.

Що то була нова політика відбілювання репутації, доводить і факт: за кілька місяців, а саме 27 вересня 1652 р., з'явився наступний унікальний документ, підписаний гетьманом, - "Універсал до всіх музик Задніпров'я", у якому вперше засвідчувалося ставлення Богдана Хмельницького до музики як невід'ємної частини державної політики.

І, нарешті, у тіні й досі залишається одна вкрай важлива для Марусиної історії постать. Ким був реєстровий козак Іван Іскра, той добрий геній, ще з ранньої юності закоханий у Марусю Чурай, котрий раз у раз рятував природжену піснярку з цупких обіймів щербатої?

Аби збагнути ранг лицаря, досить сказати: у реєстрі Полтавського полку від 1649 р. його записано як Іван Іскренко. І значиться він другим у списку після полковника Мартина Пушкаря. Батьком Івана називають одного з керівників антипольського повстання 1637–1638 рр., гетьмана Якова Іскру-Остряницю (варіант - Яків Острянин). Після поразки під Жовнином він із невеличкою групою козаків відступив на Слобідську Україну, заснував там козацьке місто Чугуїв і загинув у 1641 р. під час протистояння чугуївських козаків та запорізької старшини.

Після трагічної загибелі батька, з дозволу польських властей, Іван Іскра повернувся до Полтави й оселився у слободі, яку з часом назвали Іскрівкою. Певний час він не козакував, а займався торгівлею. Часи змінилися, і довелося знову видобути з піхов шаблюку.

Козаком Іван Іскра виявився не лише вправним, а й авторитетним. Зокрема, у липні 1649 р. після голосування його, замість Мартина Пушкаря, обрали наказним полковником. Згодом, збагатившись досвідом, Іван Якович виконував особисті дипломатичні доручення Богдана Хмельницького, бо, попри вік, перетворився на одну з найвизначніших постатей козацької держави. Виходить, можливостей отримати в гетьмана Війська його царської величності Запорозького універсал про помилування коханої дівчини в Івана Іскри було задосить.

Однак подальша доля Івана Яковича склалася трагічно. У боротьбі з гетьманом Війська Запорозького, головою козацької держави у Наддніпрянській Україні Іваном Виговським він підтримав Мартина Пушкаря, а після загибелі останнього очолив антигетьманську опозицію. Оголосивши себе наказним гетьманом Війська Запорозького, Іван Іскра рушив до московського воєводи, князя Григорія Ромодановського в Лохвицю, але дорогою його з охороною перестрів великий загін… підступних виговців, і 12 січня 1659 р. Іван Іскра склав голову в бою.

* * *

Після того, як доля взяла її за руку та відвела подалі від плахи ката, під кінець 1652 р. (за однією версією) Маруся все-таки лягла в сиру землю, - сухоти, на які дівчина захворіла у вогкій в'язниці, виявилися невиліковними.

За іншими даними, задля щирої спокути дівчина пішки ходила на прощу до Києва. Та, повернувшись у 1653 р. до Полтави, померла у віці 28 років, не витримавши зради коханого.

Ще за іншими джерелами, оскільки ославленою далі жити в Полтаві Маруся Чурай просто психологічно не змогла, подалася вона в черниці якогось із далеких монастирів, де слід її розтанув назавжди.

Так збулася її остання пісня "Ішов милий горонькою", коли в Полтаві, під горою, на спадистому схилі, хтось із м'якосердих людей посадив неподалік ружу й калину.

Заспівавши не одну тужливу пісню, розумієш: жінкою Маруся Чурай була унікальною - сильною, творчо потужною, навіть для Руїни - самостійною. Із нездоланними обставинами вона не змирилася, а спробувала їх змінити, бодай у співаних сповідях. І те потужне прагнення, ніби одвічне українське сподівання на краще, й досі променіє в її піснях.

Із десятиліття в десятиліття співвідношення легенди і реальності змінюється на користь останньої. Мігруючи з твору в твір, образ Марусі Чурай стає рельєфнішим, виписаним у деталях, поки колективною уявою групи літераторів не перетвориться на історичний персонаж, який отримає ретельно виписану біографію.

Досить влучно зауважив київський історик Яків Гордієнко у книжці "Errarehumanumest: 50 нарисів з українського примарознавства" ("Людині властиво помилятися:
50 нарисів з українського примарознавства", 2014): "Тепер очевидно, що така людина просто не могла не існувати в реалі. Коли це буде доведено, я радітиму одним з перших, але поки що українці показують, що для створення потужних міфів зовсім не потрібно жити за "міфологічних часів".

* * *

Більшість людей забувають: усе, чим ми володіємо на цім світі, в день нашої смерті, зрештою, стане власністю іншої людини. Але те, чим ми за життя були і є, назавжди залишиться нашим. Що залишилось у сухому підсумку? Легенда і два десятки воістину народних пісень, найвідоміші з-поміж яких: "Грицю, Грицю, до роботи", "Засвіт встали козаченьки" (інша назва пісні - "Засвистали козаченьки"), "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Віють вітри, віють буйні…", "В кінці греблі шумлять верби", "Сидить голуб на березі", "Котилися вози з гори", "Ішов милий горонькою", "Зелененький барвіночку", "В огороді хмелинонька грядки устилає", "Шумить-гуде дібровонька", "На городі верба рясна".

"Є прадавні скарби, що намертво лежать в землі, - метафорично сказав український прозаїк, драматург, фольклорист, академік Михайло Стельмах, - є й живі скарби, що йдуть по землі, йдуть від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу. До таких скарбів належить народна пісня. Три віки ходять пісні, приписувані Марусі Чурай, по нашій землі, три віки любові вже подаровано людям. А попереду вічність, бо велика любов і велика творчість - невмируща.

Дівчина померла, співуча Україна залишатиметься завжди. Безперечно, співтворцями та виконавцями отих шалено популярних в Україні пісень були і залишаються прості люди: хлібороби, ремісники, козаки, лірники, кобзарі, літератори, композитори. Кожен у співану історію народної душі додає особисте бачення, власні настрої. Але народна пам'ять шанобливо, у вигляді легенд та міфів, зберігає імена лише окремих, найбільш самобутніх піснетворців".

* * *

В імлі давнини - так уже склалося в Україні - роби що душі заманеться, бо напівісторичний серпанок геть усе стерпить і огорне. У тому-то й річ, що справжню легенду не ошукати. Вона пульсує в серці народному, де будь-якій брехні чи гидоті - амінь. Як це не крає душу хвалькуватого салолюба та сирного націоналіста, але мав рацію прусський генерал і військовий теоретик Карл фон Клаузевіц, коли сформулював позицію реального патріота: "Справжній патріотизм полягає не в тому, щоб тішитися красивими казками про тіні забутих предків, а в тому, щоб дошукуватися правди, якою б вона не була".