Мандрівник Микола Подрезан: "Якщо мені вдалося щось зробити, то що ж ви, з руками і ногами?"

У 38 років киянин Микола Подрезан потрапив в автокатастрофу в Естонії, отримав травму хребта і опинився в інвалідному візку.

Тепер йому 65, він побував у 62 країнах світу (з них у 56 – на візку), проїхав шість континентів, подолавши в подорожах літаками, потягами, машинами понад 230 тисяч кілометрів і довівши, що люди з інвалідністю можуть жити повноцінним життям.

"Я переконаний - немає світу здорових і світу інвалідів. Людей можна поділити на дві групи: ті, що сидять удома, та мандрівники", - пише Микола Подрезан на своєму сайті. Він сподівається, що його історія комусь допоможе, додасть сил і оптимізму, адже "життя прекрасне тоді, коли ми його таким робимо. Самі для себе. І для інших". Саме про це ми й говорили з Миколою Подрезаном - невгамовним мандрівником, почесним працівником туризму України, генерал-осавулом Українського козацтва, режисером, постановником та ведучим конкурсів "Міс Україна на візку", "Лицар України на візку", який за свою діяльність був нагороджений орденами Святого Станіслава, "За заслуги" II і III ступенів та ін.

- Пане Миколо, чимало людей, отримавши схожу на вашу травму, почуваються безпорадними. Як вам вдалося зберегти свій оптимізм? З чого почалися мандрівки?

- Моя травма на два місяці молодша від української незалежності. Це був час, коли здавалося: все, капець, ні ліків, нічого. Але я мусив виплисти, бо мама з татом уже були літніми людьми, і, замість того, щоб я за ними доглядав, вони почали доглядати за мною.

І тепер, і тоді я розумів, що це – не трагедія, не біда, а частина біографії. Через півроку я на візочку сів на пароплав і поїхав до Румунії. Насправді в житті все просто. Ми самі собі все ускладнюємо.

Коли я розбився, то відчув, що життя має закінчення. Молоді люди цього не розуміють, А мені треба було щось робити й отримувати від цього задоволення. Я почав їздити за кордон.

Мій татусь пішов із життя два роки тому, на 101-му. Інженер, викладач у будівельному інституті, геодезист, він знав шість мов і впродовж багатьох років вивчав географію та історію різних країн світу. Він так і не побував у країнах Європи, Америки, але знав усе про їхні пам'ятки, культуру й міг провести екскурсію Лондоном – англійською, Мадридом – іспанською, Берліном – німецькою. Та ще й з історичними та філософськими подробицями. Тоді батько сказав мені: "Молодець, але давай щось сплануємо. Чоловік повинен планувати своє життя. Давайте, поки я живий, ви відвідаєте всі столиці Європи".

І ми з дружиною Наталочкою за якісь два-три роки побували в усіх великих столицях Європи. На сьогодні у Європі в мене залишилося чотири країни – Андорра, Ірландія, Ісландія і Мальта. І це – один із моїх проектів.

Поїздки для мене були, у певному сенсі, відкриттям, соціальним навчанням. У мене дві освіти – інженер-будівельник у багатьох поколіннях і потім - режисер. Я досить цілеспрямована людина. Моє життя – це інженерний підхід до справи і все-таки режисура – аналіз, різні погляди. Я - не турист, а мандрівник. Бо в мене є мета, навіщо я це роблю. І є можливості порівнювати. Мені цікаві не завжди стандартні речі, оскільки сили, кошти й час у нас обмежені. Крім того, є й розчарування.

Одного разу ми полетіли в Індію. Це була нелегка дорога. Прибули до Агри, зранку поїхали до Тадж-Махалу. Коли я побачив його білі бані, в мене аж серце зайшлося. Квитки для іноземців коштували недешево. Ми їх купили. Під'їжджаємо до мармурової перлини, а мене не пускають, – туди заходять босоніж, а я ж не можу. Вирішити це можна було дуже просто – з допомогою ще одного візка, який би їздив тільки всередині комплексу. Але в Тадж-Махал я так і не потрапив. І це було страшним розчаруванням.

Відтоді, коли ми кудись їдемо, я намагаюсь убезпечувати себе від таких негативних емоцій. Готуюся дуже ретельно і, приїжджаючи на нове місце, зазвичай чітко знаю, куди і як іти.

На сьогодні я проїхав 56 країн на візку. Ще один мій проект – слідами "Бітлз". Коли ми кудись їдемо, то я дізнаюся, чи була там четвірка. Якщо так, ми шукаємо ту концертну залу чи готель, їдемо туди й фотографуємось.

- Є улюблені місця, куди хочеться повертатися?

- Є, але я себе в цьому стримую, бо коштів, часу та здоров'я не так багато, щоб повертатися. Я – не мрійник, я ставлю мету. Бо чоловік, козак, відповідальна людина не може бути мрійником. Він повинен ставити мету і її досягати. Коли хтось мені каже, що в нього нічого не виходить, я даю папірець, ділю його на дві частини і прошу написати на одній, чого людина хоче, а на другій – що вона для цього зробила. Те саме стосується й розмов, що для інвалідів нічого не робиться. А що ти зробив для цього? Якщо мені вдалося щось зробити, то що ж ви, з руками й ногами?

- Набутому досвіду завжди хочеться знайти якесь практичне застосування. Вам вдається?

- Знаєте, мені пощастило. Все, що я по-людськи роблю на візку, - це приклад для когось. Я вчу своїх учнів: доки ви перші, то ніколи й нікому не кажіть, що ви щось погано зробили. Головне – ідея. А тем може бути багато.

Моя особиста "Говерла" – це схід сонця над Гімалаями в Нагаркоті, в дивовижному Непалі. Але в кожного вона своя. І якщо десь у глухому селі людина, попри супутні зітхання бабусь "Ой біда, біда", підводиться і їде у візку на сусідню вулицю, - то це її "Говерла", і вона зробила не менше, ніж я в Нагаркоті. Моє завдання - робити те, що я можу, і розповідати про це, щоб десь когось надихнути. Передусім - здорових, які не хочуть бачити можливостей, а тільки скиглять, що немає роботи, грошей не платять, влада погана і т.д.

Спілкуючись із вами, я не буду казати "людина з інвалідністю" чи "людина з обмеженими можливостями". Це все дурниці. Слово "інвалід" мене не принижує. У нас є державний заклад, у якому більшість з 450 людей мають інвалідність – по совісті, честі, гідності. В мене ж – проблема з ногами. Якби суспільство створювало можливості, то державі не довелося б платити мені пенсію.

- Тобто головна ідея – поділитися своїм практичним досвідом нормального життя?

- Для мене – так. Але я егоїстичний. Мені 65 років. 26 із них – я на візку. І абсолютно нормальні речі багатьма людьми з ногами й навіть серцями досі сприймаються наче якась дивовижа: "Йому це потрібно?" Ось у чому річ.

У 1993 році я вперше провів конкурс "Міс санаторій на візку", і дівчат доводилося вмовляти взяти в ньому участь. Одна, справжня українська красуня, відмовилася. А через кілька днів після конкурсу підходить до мене: "Я хочу попросити вибачення. Коли ви мені запропонували, я вирішила, що це знущання. Але коли побачила, як ви це зробили, пожалкувала".

Ми почали спілкуватися. Вона з Вінницької області. Питаю: "Працюєте?" - "Ні, - каже. - Після травми мрію хоча б якісь довідки виписувати або аналізи робити. Раніше була гінекологом". - "Не розумію, - відказую їй. - Може, пацієнткам ноги й потрібні, щоб їх на крісло класти. А вам навіщо?" Через три місяці отримав від неї лист: дякую за ваші слова, повернулася на роботу лікарем. І до неї пішли. Бо людина, котра пройшла через таке, заслуговує на довіру.

Тоді ж, у 1993-му, дізнавшись, що з'явився Міжнародний день інвалідів, я зібрав друзів і сказав: "Треба щось робити". І ми запланували на УТ-1 шестигодинний телемарафон до Дня інвалідів. Придумали емблему – візочник сидить на земній кулі. Першим гостем в ефірі був перший посол Великої Британії в Україні. Другим - шахтар з Антрацита, якого, на жаль, уже нема. А третім – патріарх Володимир.

Ми зробили велику справу. Потім ще раз, і ще. У 1995-му заснували організацію (вже не працює), а в 1996-му зробили конкурс "Міс Україна на візку", що було революцією в головах. Через два роки – "Лицар України на візку". А потім - три тури Україною "Ми такі ж, як і ви". Всі ці проекти були інноваційними. І всі відчули, що вони корисні.

- Ви згадали про учнів. Це теж проект?

- Ні, це життя. Почну з сумного. 19 вересня ми повернулися з Чорногорії – єдиного місця, де я можу лікувати свої ноги. І встигли до Вінниці, на похорон Раї Панасюк, що була урядовою уповноваженою з прав інвалідів. Фізично, порівняно з нею, я – атлет. Маленьке тільце, поламане хворобою. Але водночас – сонце, добро, величезне бажання робити добро...

Понад 20 років тому ми щомісяця робили маленькі безкоштовні збірнички для інвалідів. Випускали їх кілька років поспіль. І одного разу я отримав лист від дівчини Раї з маленького села на Вінниччині. В ньому було запитання: "Підкажіть, як мені жити далі. Я повернулася з інтернату в Цюрупинську, мені 23 роки, і, якщо я тут залишуся, почнеться моя старість". Ми стали листуватися. Потім я порадив Раї перебиратися до Вінниці. Ми приїжджали до неї на гастролі. Тоді я був досить знаною людиною. Зчинили галас у неї в інтернаті, познайомились особисто. Потім я запросив її поїхати з нами.

Мені пощастило подарувати знайомство з новими місцями в Україні та зарубіжжі молодим інвалідам, які до нашого знайомства були переконані, що повноцінне життя їм недоступне. Майже всіх їх перша поїздка зі мною маршрутом, відмінним від звичного "власна оселя – лікарня – соцзабез – санаторій – власна оселя", приголомшила. Іноді було важко, але я відкривав для них Україну.

Колись в одному з журналів вийшов спецпроект - 200 цікавих місць України. У 150 з них я бував до й після травми. І нікуди по-людськи потрапити не міг. Тільки як валіза. В Україні безліч пам'яток національного, європейського і світового рівнів. Незалежної країни без патріотизму не буває. Всі країни підживлюють патріотизм. Це роблять на державному рівні найкращі люди. А ми що, просто так, і все?

Зараз патріотизм написаний кров'ю на Донбасі. Патріотизму нас учили і снайпери на Майдані. А я давним-давно казав, що коли приїздив до Голландії чи Америки і бачив, як там піднімають прапор, - у мене серце щеміло, бо в нас же є свій, жовто-блакитний. Я не надто сентиментальна людина. Але це багато для мене значить.

Культурні та історичні пам'ятки – це допінг патріотизму, я завжди це казав. Тому я возив своїх, і вони дивилися. І Рая через 10 днів після поїздки сказала: "Дякую за науку. Яка країна! Ми жити повинні".

Таких людей, як Рая, що змінюють свої міста по всій Україні, багато. Якщо вони просять, я допомагаю, консультую, приїжджаю. Оце і є – мої учні. Так я називаю тих, хто називає мене вчителем. Я егоїстична людина. Років через п'ять-шість у мене вже вичерпаються сили, тож вони мусять працювати, щоб і мені легше було. Бо я не можу зробити всі бордюри.

- Чи стежите ви за тим, що зараз відбувається в царині інклюзивної освіти?

- У мене щодо всього є власний досвід. У 1996 році я потрапив до США. Програма була дуже насиченою, але в душ я там потрапити не міг. Для цього мене щоранку возили за 5-10 км у центр реабілітації. Там я побачив, як у шкільному автобусі до школи привозять хлопчика з ДЦП, причому в такому стані, у якому в нас від родичів ховають. І потім дізнався, що найкращий учень класу тиждень виборював собі право на те, щоб провести з тим хлопчиком свої два вихідні.

Коли зараз, із нашою ментальністю, до школи приводять дитину-інваліда, то батькам інших дітей це часто не подобається. Дурні, це ж виховує ваших дітей! Бо вони бачать, що життя не таке, як ви їм показуєте; бачать, що в житті бувають різні ситуації. Це і є виховання. Інклюзія потрібна не інвалідам, а здоровим.

- Як з'явився проект семирічних мандрівок "Планета Земля – погляд з інвалідного візка", який ви завершили влітку на Майдані?

- У 2004 році в Києві я був одним зі 120 українців, кому пощастило нести олімпійський смолоскип під час київського етапу естафети олімпійського вогню. Це була перша в історії всесвітня естафета, яка пройшла шляхами 35 міст 26 країн. Вона ж стала передостанньою, бо після наступної Олімпіади в Пекіні Міжнародний олімпійський комітет з різних причин скасував проведення надалі всесвітніх естафет.

Плани мандрівок я зробив проектом - вирішив відвідати всі міста, в яких побував олімпійський вогонь. В Інтернеті знайшов схему руху олімпійського вогню в містах. У кожному місті треба було проїхати 1206 метрів. Якщо помножити їх на 35 етапів, вийде 42 км 195 м. Тобто я ставив мету проїхати марафон "Планета Земля" через шість континентів.

Уранці 20 вересня 2011 року ми стартували на нульовому кілометрі на Майдані Незалежності. Були ЗМІ, друзі. Мені подарували глобус. І ми поїхали до Торонто, а звідти - до Монреалю. Потім був Нью-Йорк. А потім ще 32 етапи. Зі мною їздили олімпійський смолоскип, український прапор, маленький глобус і моя дружина Наталя. Матеріально - ні, але організаційно нам дуже допомагало Міністерство закордонних справ.

У Лозанні, завдяки Сергію Бубці, в мене була персональна зустріч із президентом міжнародного Олімпійського комітету Томасом Бахом. Ніхто з олімпійських смолоскипоносців у світі, а тим більше на візку, не повторював глобальний шлях олімпійського вогню. Український прапор був першим національним прапором, який побував у нього в кабінеті і який він підписав.

А ось до Москви ми не поїхали. Місія мого проекту і політика Росії - несумісні.

Завершилася мандрівка 5 липня 2018 року там само, на Майдані. Завданням проекту було зібрати архів, як різні країни з різною ментальністю адаптують пам'ятки архітектури та історії для туристів, котрі мають проблеми зі здоров'ям. Мета – адаптація пам'яток культури України для можливості відвідин їх людьми з інвалідністю на основі сучасного досвіду, зібраного за маршрутом мандрівок Миколи Подрезана. Тобто я цілеспрямовано їжджу, фотографую, сам випробовую, коли є можливість. Бо, на жаль, знижки для інвалідів діють не всюди, й інколи нам просто не все буває по кишені. Але коли є мета, акумулюєш зусилля.

- До речі, звідки берете кошти на мандрівки?

- Чимало людей, котрі мандрують, із цього заробляють. Я, на жаль, не навчився. На навчання я часто їздив не за власний кошт. Були якісь проекти. До США, наприклад, вперше потрапив за гроші мормонів.

А тепер ми здаємо квартиру. Крім того, я – підприємець. Дружина – реабілітолог. Ми важко й багато працюємо. Щоб закінчити проект "Планета Земля", продали комуналку. Думали, знайдемо меценатів, але не сталося.

- Що буде далі з цим проектом?

- У його назві немає слова "олімпійський". Тому продовжуватиму їздити і збирати архіви, намагатимуся вчити людей, як упроваджувати ідеї і змінювати життя.

- Є зараз до цього цікавість?

- Є.

- В Україні чи за кордоном?

- Наші дипломати в Китаї влаштували мені в Пекіні зустріч на дуже високому рівні. І керівники Всекитайської асоціації людей з інвалідністю дістали щоденники і стали записувати. Вони були дуже вдячні за зауваження. Бо китайці – це нація, що вчиться до смерті.

Україна змінюється. І в цьому напрямі -також. Змінюються люди і їхнє розуміння життя.

Я можу більше допомогти – людям, країні й собі. Можу бути прикладом для того 22-річного хлопця, який повернувся з війни без ноги й жаліє себе. Я дістаю свій глобус і показую йому. Кажу: оце я зміг зробити без двох ніг. Я вже не в молодих роках і слабкий, а ти – молодий і сильний. Ти дозволяєш собі зараз бути слабким, а я собі цього дозволити не міг. Бо різниця між нами в тому, що, коли я розбився й залишився без ніг, у мене Подрезана не було, а в тебе він є.

Ось навіщо мені все це потрібно.