Люди, об яких розбилися міфи

Вони приходять на зустріч "озброєні": Іра - фотоапаратом, Карен - гітарою. Здається, я їх і не бачила без цих предметів. Як і без екстравагантних зачісок, зухвалих головних уборів, яскравого вбрання.

Ці двоє - рідкісні пташки для провінційного міста. Власне, вони й не місцеві.

До 2014 року Карен Гамбарян був актором Донецького театру юного глядача, а його дружина Ірина - редакторкою одразу кількох інтернет-ресурсів.

У центрі мирних Чернівців було страшніше, ніж серед барикад сепарів

- Іро, Карене, коли ви зрозуміли, що доведеться поїхати з дому? - запитую я.

- Напевно, коли побачив людей з бейсбольними битками і ланцюгами біля захопленої облдержадміністрації, - згадує Карен. - Хоча - ні... Не тоді. Десь за тиждень, коли зустрів на вулиці малоліток з автоматами Калашникова.

- Перша зброя з'явилась у травні чотирнадцятого, відразу після Одеси, - підхоплює Іра. - Але в мене особисто був інший момент. Ми дуже довго, ще з 2006 року, боролися за те, щоб бульвар Пушкіна став зоною, вільною від тютюнового диму. Хоча сама я курю, для мене то був принциповий момент, щоб у Донецьку були такі місця. Ми буквально вилизували бульвар. Стежили, щоб там не те що смітинки не було, - щоб навіть урни ніколи не були переповнені. Щодня по кілька разів телефонували до відділу благоустрою, коли бачили, що чистота не ідеальна. І тут я побачила тих брудних людей, які плюють, сякаються, кидають недопалки й сміття просто собі під ноги під своїми наметами на бульварі Пушкіна. Тоді й зрозуміла остаточно, що з цією "молодою країною" ми не спрацюємося.

- Чому обрали Чернівці?

Карен. - Нас кликали в різні місця, від Ізраїлю до Німеччини, майже вся Україна... Але ми обирали насамперед із тих міркувань, щоб можна було працювати в межах своїх професійних навичок. А ми ж "мовники", у нас усе зав'язано на мові. Ну, і шукали толерантне середовище.

Іра. - На жаль, міф про толерантність Чернівців невдовзі розсипався просто на наших очах. Чернівці - єдине місто, де зірвали показ фільму "This is gay propaganda" про участь ЛГБТ-спільноти в Революції Гідності. Це єдине місто, де зірвали заходи маршу рівності. Ми досить тісно спілкуємося з представництвом громадської організації "Інсайт" у Чернівцях. Це організація, яка опікується правами ЛГБТ. Я дуже поважаю цих активісток. Насамперед за те, що вони живуть у війні, як на мене, ще більшій, ніж та, що на Сході України. Ми відчули це на собі. Довідалися про захід "Я мовчу, щоб ти сказала", який вони організовували, і вирішили піти. Семеро дівчат із заклеєними ротами мали вийти на площу, щоби просто постояти з плакатами "Я людина, а не пропаганда". А поруч - взуття з написами: "Я не тут, бо мене виженуть з дому", "Я не тут, бо мене поб'ють", "Я не тут, бо ви вважаєте, що мене треба лікувати"... Було виготовлено шість плакатів і прапор, а коли ми прийшли, виявилося, що дівчат лише п'ятеро. Карен узяв один із плакатів, я взяла прапор, і ми простояли півгодини. Було страшніше, ніж у Донецьку серед барикад сепарів. Поліція, звичайно, спрацювала добре, і до нас ніхто з "молодих патріотів" не наважився наблизитися. Але нас усіх фотографували, ідентифікували...

- Так, було страшно, - підтверджує Карен.

І це каже чоловік, який півтора року відслужив на Сході країни…

Гітара для солдата

Ще один міф, який розбився об подружжя Гамбарянів, - те, що переселенців нібито не мобілізовують. У листопаді 2014 року вони зареєструвалися в Чернівцях, а в січні Карен уже отримав повістку. Це була четверта хвиля мобілізації, яку Чернівецька область фактично провалила. Місцеве населення виявилося масово не придатним до військової служби або просто відсутнім у зоні досяжності військкомату.

- Мій виявився найздоровішим, наймолодшим (на той час Карену майже виповнилося 50. - О.Д.), найбільш придатним, - з поблажливою іронією каже Іра. - Без театрального актора ніяк не можна було врятувати країну, відстояти її честь і гідність.

Сам Карен уникає воєнних спогадів. Хоча й каже, що там не було аж так страшно, як можна подумати після перегляду новин чи дописів у соцмережах. Інша річ - сам армійський уклад, до якого творчому і невгамовному Каренові було важко призвичаїтися. Він писав рапорти про те, що міг би застосувати в армії свій досвід роботи на радіо, на телебаченні, досвід концертної діяльності. Але все це було проігноровано.

- Коли запропонували контракт, - згадує Карен, - я так і сказав: від того, як мене тут "застосовують", користі нема нікому.

- Він ішов на війну і взяв із собою гітару. І фотоапарат. І привіз звідти виставку, яку ми вже кілька років експонуємо по Україні, - розповідає Ірина. - Для мене дуже цінно, що він як творча людина продовжував розвиватися і там.

Пройшовши з Кареном чотири полігони, його "бойова подруга" гітара зламалася в зоні АТО. Тоді Іра написала про це у Фейсбуці і закликала друзів передавати воїнам не лише продукти та амуніцію: "Якщо ви міркуєте над тим, як допомогти бійцям на передку, у мене є відповідь: гітара шестиструнна акустична - ось що реально зробить життя наших воїнів легшим і кращим". Заклик спрацював, і Каренові передали відразу кілька гітар, а він потім - іншим бійцям.

- Мій чоловік, повернувшись з війни, не сів бухати й жаліти себе, - з гордістю каже Іра. - Він вступив до Рівненського гуманітарного університету і тепер здобуває там режисерську освіту.

Великий білий господар і двоє донецьких рабів

Це був новий несподіваний поворот переселенського життя Гамбарянів. З'ясувалося, що в невеликому західноукраїнському місті просто-таки сакральну цінність має диплом про вищу освіту. Насамперед у сфері культури. Втім, у цій сфері ще багато чого виявилося чужорідним для двох людей, котрі, як самі вони кажуть, хочуть чогось дивовижного.

Іра. - Для мене найстрашніші слова, які часто чую в Чернівцях, це "У нас усе добре". Отак прийдеш кудись, запропонуєш якісь ідеї, допомогу, а тобі: "У нас усе добре". І відразу ясно, що тут застій, болото.

Карен. - Ми виграли конкурс із самозайнятості переселенців, отримали термопрес. І коли нарешті його запустимо, обов'язково випустимо футболки з фразами, що зупиняють розвиток: "У нас усе добре", "То не ми такі, то життя таке", "То країна в нас така", "Споконвіку повелося"...

А торік Гамбаряни перемогли ще й у конкурсі бюджету ініціатив чернівчан із проектом коворкінгу для переселенців та учасників АТО. Ідея була насамперед у комунікації: щоби просто було де збиратись і спілкуватися, відпочивати і працювати. Отримали техніку, а також приміщення в одному з будинків культури в центрі міста. Але радість і піднесення дуже швидко змінилися смутком і розчаруванням. З'ясувалося, що в тутешньої адміністрації також "усе добре", і всілякі сторонні їй не потрібні. Тим паче що вони галасливі, вмикають музику, забувають витирати ноги, зрештою, використовують електрику, а вона ж так дорого коштує!

- Кожна подія, кожен захід викликав спротив, - розповідає Іра. - Та були й гірші ситуації. Ми придбали в рамках проекту принтер формату А3, щоб друкувати афіші. Одного дня приходимо, а його немає. Перша думка: телефонуємо в поліцію, нас пограбували. І тут до нас приходять і кажуть: не переживайте, він у кабінеті директора. Дійшло до того, що мусили кликати начальницю управління культури, щоб у її присутності нам віддали техніку, закуплену під наш проект!

І попри все, Гамбаряни не кажуть, що розчаровані в чернівчанах. Це просто дивовижно, що в цьому місті якось співіснують, за визначенням Іри, люди світового масштабу і цілковите болото.

До речі, саме людський чинник був одним з вирішальних при виборі міста для переїзду. Іра і Карен зізнаються, що потребували людини для первинного супроводу - надійної і впевненої, яка повела б їх за руку всіма бюрократичними кабінетами легко відчиняючи двері. І таку людину вони знайшли саме в Чернівцях. То був давній приятель Гамбарянів Володя Антонюк, з яким познайомилися через спільну роботу в громадському секторі. Він допоміг не лише потрібними в таких ситуаціях упевненістю та наполегливістю, а й почуттям гумору - власне, не менш необхідним. Саме тоді в Інтернеті популярним був мем про двох російськомовних рабів, яких надають у користування западенцям. І Володя розпочинав знайомство із кожною бюрократичною одиницею, яку треба було пройти, саме з такої "презентації": "Оце двоє моїх рабів з Донбасу... Якщо вам пропонуватимуть - не беріть, бо вони і їсти хочуть, і ще й п'ють та курять". "Раби" ж покірно схиляли голови перед "великим білим господарем". Мало хто міг встояти проти такого жарту, від щирого сміху танули серця навіть найзапекліших бюрократів.

Якби мені довелося одним словом охарактеризувати подружжя Гамбарянів, я б сказала, що вони невгамовні. Буквально вчора Іра запрошувала мене на зустріч у рамках проекту "Голос жінки має силу", а вже сьогодні проводить мистецько-адвокаційну майстерню "Одна з нас" для жінок-переселенок і тих, кого торкнувся конфлікт на Сході України. Її профіль у Фейсбуці - незліченні фото з різними людьми на різних тренінгах і зустрічах. Ну а Карен завжди десь співає. Тому його майже ніколи не побачиш без гітари. Співає здебільшого на благодійних заходах, бо не може відмовити. Тож, каже, популярність зростає, а доходи падають. Свою найбільшу любов, театр, не забуває: організовує читання цікавих п'єс і вчиться на режисера. І обоє продовжують шукати й знаходити собі подібних - людей, які хочуть чогось дивовижного.