Сісти на візок і відчути свободу

Адже досі слово "недоступність" твердо асоціювалося в мене з інвалідністю. І тут раптом жінка на візку із сяйвом в очах захоплено розповідає, як із дитинства мріяла займатися стрільбою з лука, а можливість така з'явилася лише коли перестала ходити. "І взагалі я була пташкою в клітці, а тепер літаю на волі" - додає співрозмовниця, остаточно "добивши" мене.

Я дивлюся на цих жінок і продовжую вчитися сприймати їх правильно: не бачити візка, а бачити людину. І це легше й легше з кожною хвилиною. Особливо після того, як вони побували в салоні краси і, з новими зачісками, професійним макіяжем, прибули до одного з найкращих ресторанів Чернівців. То був другий день семінару для жінок з інвалідністю, організованого громадською організацією "Лідер". Голова організації й ініціаторка семінару Валентина Добридіна завжди доповнює подібні форуми такими суто жіночими "штучками".

Відтак я бачу вже не жінок, що обмежені в пересуванні (надто в нашій українській дійсності, де до безбар'єрності ще рости й рости), а елегантних красунь. Помічаю, які прекрасні очі в Світлани, які довжелезні вії у Наді, яка стильна стрижка в Лізи. Ну а потім, коли починається розмова, все перевертається… Ні, не з ніг на голову, радше з голови на ноги. Стає очевидно і зрозуміло, що неспроможність ходити аж ніяк не обмежує людських можливостей.

Надя

- У мене був період, коли я не приймала себе, не приймала свого життя. Наприклад візка. Не хотіла в нього сідати. Його вже купили, він стояв у кімнаті, а я дивилась і думала: "Ні, ніколи, бо це ж страшне". Я сиділа на дивані, і коли мені треба було кудись переміститись або, наприклад, узяти пульт від телевізора - кликала маму. А мама не завжди могла зразу прибігти. Тому якось я спробувала сісти на візок і зразу відчула свободу! Я могла хоча б у кімнаті дістатися куди мені треба, взяти що мені треба.

Клас 10-й, 11-й - то було дуже важко. Криза особистих стосунків, депресія. Але згодом, десь у 20 років, я зрозуміла, яка я безсовісна, бо не ціную того, що маю. Що чую, бачу, що я жива, що маю родину й друзів, які мене підтримують. За рік мені буде 30, і я почуваюся значно краще, ніж у 18. Я працюю, подорожую, допомагаю іншим. Допомагаю таким людям, як я була раніше: котрі не приймають себе, сидять удома і вважають, що їхнє життя закінчилося або і далі минатиме в чотирьох стінах. Вони часто кажуть такі три слова: "Я не можу". А я їм: "Я також не можу. Не можу сама навіть з машини вийти. Але протягом року вже двічі за кордоном була".

Мені завжди допомагала молитва. Так мене навчила бабця, мамина мама. Молитва для мене і заспокійливе, і стимул. Буває, розізлюся через щось чи засмучуся - йду в іншу кімнату, помолюся, і все минає. А ще прошу Бога допомагати мені в якихось моїх кроках у житті. То були малі кроки, але немалі досягнення. Так, першою метою було схуднути на 20 кілограмів, і я це зробила, хоч і люблю кока-колу, чипси, солодощі. Потім була мрія про автомобіль, дуже хотілося самій їздити за кермом. І тепер я це роблю. І хоча не можу самостійно ні відчинити, ні зачинити двері машини - я водій у своєї мами. Вона допомагає мені з посадкою і висадкою, а я її везу щоранку на роботу. З цього, власне, починається майже кожен мій день. Машина в мене маленька, але гарна й економна - Смарт. Їжджу машиною до Франківська, Львова. Їду сама, просто треба, щоб хтось мене провів і зустрів, допоміг сісти й вийти.

Ще я молила Бога, щоб я була постійно зайнята, щоб у мене не було часу сидіти вдома і думати про погане. Тепер так і є. Зранку я везу маму, як уже казала, потім їду в справах у районний центр. Там працюю радником голови району з питань інклюзії. На громадських засадах, звичайно. Ще їжджу на тренування з бочі. Це такий вид спорту, доступний для людей на візках. Я почала ним займатись у 29 років. Ніби абсурд, але ніколи не пізно, як виявляється. Ще працюю в громадській організації.

Маю дуже багато друзів. Багатьом з них допомогла створити пари. Я така собі сваха. Сама не маю поки що стосунків, але якби зустріла близьку людину - було б чудово. За моїми спостереженнями, міцніші й гармонійніші ті пари, де і чоловік і жінка - обоє на візках. Хоча це фізично непросто, але це певна рівність, яка в шлюбі дуже важлива.

Зараз я задоволена тим, що в мене є, але ставлю собі й нову мету, знову про щось молюся, роблю наступні кроки. Маю душевний спокій, друзів, зайнятість, а тепер хотілося б іще гроші заробляти. Плекаю ідею проекту під умовною назвою "Волонтер на виклик". Не завжди рідні мають час і можливість допомагати мені чи таким, як я. То це міг би бути вихід.

Не розглядаю такого варіанта, щоб сидіти й чекати, коли настануть кращі часи. Моя хвороба прогресує, тому треба жити сьогодні, зараз. І я живу.

Світлана

- За першою освітою я медсестра, а потім іще вчилася в інституті культури на відділенні естрадного співу. Співаю досі - у колі друзів, на фестивалях. Моя флешка з музикою завжди зі мною. Співаю й естраду, і фольк, і джаз, і оперу. Оперу, мабуть, найбільше люблю, бо жодна інші музика не дає такого очищення душі.

Та основне моє заняття нині - спорт, стрільба з лука. Я була досить неорганізована, а спорт мене дисциплінував. Мені з дитинства хотілося цим займатись, але вийшло лише після травми. Взагалі раніше я була пташкою в клітці, а тепер літаю на волі. Розлучена. Виховую сина. Йому 18 років, має легку форму аутизму. Дуже талановитий, але неслухняний. Я вчуся в нього не брехати, вчуся дивитися на людей під іншим кутом зору.

До подій 2014 року ми жили в Криму, в Саках. Буквально до останнього моменту не вірили, що таки доведеться виїхати. То був наш дім, нам там було добре. У нас було багатонаціональне толерантне оточення. Син, єдиний у школі, розмовляв українською, і вчителі заради нього переходили на українську. Коли почався Майдан, ніхто з наших друзів, знайомих не дозволяв собі якихось критичних випадів проти нас як "западенців". Хоча, звісно, самої революції ніхто з них не підтримував.

Уся наша львівська родина дуже за нас переживала. Хоча ми пояснювали, що до нас тут дуже добре й привітне ставлення, вони все ж таки вважали, що Крим стане гарячою точкою, і вмовляли нас приїхати. Повернутися до Львова мене переконала бабця. Вона просто дуже за нас хвилювалася. А я хвилювалася за неї. Коли приїхали, то побули з нею лише два тижні - вона померла.

Бачу зараз свою місію в розвитку стрільби з лука для дітей. Насамперед дітей з інвалідністю. Звичайно, в них найбільше труднощів з тим, щоб узагалі займатися будь-яким спортом. І не через фізичні обмеження, а через недоступність середовища. Хоча би просто доїхати дитині на візку до місця тренувань - уже велика проблема. Тому хочу домогтися, щоб у кожній школі була можливість займатися цим спортом.

Хочу організувати сімейні зустрічі для людей з інвалідністю у Львові на Різдво. Бо туристичних пропозицій у нас багато, а це було б щось некомерційне й тепле. До того ж - з урахуванням вимог доступності. У нас у місті є певний прогрес у цій сфері. Наприклад, в історичних будівлях, де немає ліфтів і неможливо їх установити, з'являються підйомники. Загалом непогані справи з дорогами. І дуже хороша опція для людей на візках - велодоріжки. Вони просто необхідні в усіх містах.

Ліза

- Людині з інвалідністю дуже важко влаштуватися на роботу, а людині на візку - тим паче. Роботодавці, дізнавшись про візок, вигадують якісь формальні причини відмовити: "Ми вас не можемо взяти, бо…" Звичайно, ніхто не скаже, що через інвалідність, скажуть, що вакансія закрита, що скоротили фінансування… Знайдуть що сказати.

Зовсім інша річ - робота в інтернеті. Там нікого не цікавить, на чому ви сидите за комп'ютером - на стільці чи на візку - і як ви пересуваєтеся по квартирі чи за її межами. І не має жодного значення, де ви живете. Я працюю в одній мережевій компанії, яка саме дуже заохочує людей з інвалідністю. Не лише онлайн, до речі. Коли в нас відбуваються зустрічі офлайн або очне навчання, керівництво завжди добирає доступні й зручні для нас локації. Компанія українська, працюю офіційно.

Дуже добре, що є соцмережі, де ми говоримо не лише про труднощі та проблеми, а й про досягнення. Там я і про цей семінар дізналася. Побачила торік, які дівчата гарні, які їм зачіски зробили, макіяж, які були фотосесії. Захотіла теж такого і приїхала на цьогорічний семінар.

Я на візку вже 25 років. Не після травми, як здебільшого буває, а після хвороби. За освітою я агроном-хімік. Але працювала в сільському господарстві за іншим фахом - оператором штучного запліднення.

Живу в селі, роботи щодня дуже багато. Встаю рано, починаю день з кави. У нас є кролики, індики, кури. Були навіть корови й коні, але коли не стало чоловіка, ми їх позбулися. Маємо город, вирощуємо овочі, харчуємося практично лише своїми власними продуктами. Я навчилася навіть полоти грядки на візку. Просто робимо рядки так, щоб колеса йшли по міжряддю.

Моє село за 65 кілометрів від Полтави. До найближчої залізничної станції п'ять кілометрів. Автомобіля не маю, тому подорожувати нелегко. Але я все одно подорожую. Вдома не сиджу. Цим, звичайно, дуже мотивую багатьох своїх односельців, які навіть за межі району не виїжджали, хоча й пересуваються на своїх двох. І багато з них не бачили того, що бачила я. Тож для мене життя прекрасне.