Лариса Крушельницька. Творець історії

5 квітня 2013 р. відомий вчений-археолог, доктор історичних наук, професор, активний громадський діяч Лариса Іванівна Крушельницька відзначає своє 85-ліття.

У давніх добропорядних українських родинах хлопчики змалку мріяли про військові однострої, дівчатка грали на фортепіано, вивчали мови, а обід завжди подавали у точно визначений час, і вся сім'я обов'язково мала бути присутньою.

У 1934 р. для Лариси Крушельницької все це майже одномоментно щезло. Родина діда разом із дітьми та внучкою вирішила оселитися у Великій Україні і виїхала до Харкова - "працювати для України". Хай радянської (під червоними прапорами), але ж України! Так думали тоді численні галицькі інтеліґенти, які масово рушили на схід. Крушельницькі зробили це останніми. Після них ніхто у сталінське пекло їхати не наважився. Мрії не здійснилися. Майже всі члени родини були розстріляні або заслані на Соловки, як і тисячі інших "ворогів народу". Ларисі пощастило вижити. Після розстрілу 29-річного батька за дитину клопотала не лише її мама, яка через хворобу залишилася у Львові, а й такі відомі постаті як Катерина Павлівна Пєшкова - перша дружина Максима Горького та дружина покійного вже тоді маршалка Юзефа Пілсудського.

Перед від’їздом. Прощання з мамою. Львів, 1934

"Перш за все, коли думаю про Ларису Іванівну Крушельницьку, спадає на думку вроджена інтелігентність і культура цієї людини. Її постійність у переконаннях, відданість роботі і відданість вітчизні. Ту вітчизну вона носить у собі, мабуть, від народження. Крушельницька належить до старого шляхетського українського роду, який упродовж усього часу не спольщився, не злитовщився, не зросійщився", - каже про неї академік НАН України, колишній народний депутат Ігор Юхновський.

Саме він у жовтні 1991 р. рекомендував її на посаду директора Львівської наукової бібліотеки НАН України ім. В.Стефаника. "Вона була абсолютно самодостатньою людиною, знала, чого хоче. І тому чудово впоралася з цією роботою. Фактично, вона довела її до такого впорядкованого стану, як стосовно книжок, так і стосовно зовнішнього вигляду", - вважає Ігор Рафаїлович.

Лариса Крушельницька

"У Лариси Крушельницької є порядок у тому, що вона думає, говорить, відчуває. Вона ніколи не фальшує. Може змовчати, перевести тему на щось інше, але не фальшує. Проте коли йдеться про принципові речі, не бачив страху ні перед ким", - каже про неї Микола Бандрівський, учень і багаторічний колега з археологічних досліджень.

Так розпорядилася доля, що Л.Крушельницька вибрала, з-поміж інших можливих дисциплін, археологію. І кожної теплої пори року поспішала на розкопки. Вона першою за кошти так званого госпдоговірного плану виїхала рятувати пам'ятки на землях майбутнього Яворівського сірчаного комбінату, першою провела розкопки в зоні затоплення Бурштинської ДРЕС, а згодом - на місці нинішнього величезного водосховища Дністровської ГЕС, що на межі Чернівецької і Хмельницької областей. Там, у селі Непоротове Сокирнянського району Чернівецької області, упродовж семи років досліджувала дуже цікаву багатошарову пам'ятку, що охоплювала сліди культур кількох тисячоліть (від трипільської - до періоду ранніх слов'ян), серед яких найбагатшою було велике поселення передскіфського і ранньоскіфського періоду. Місяцями разом із іншими археологами та студентами живе в наметах на березі Дністра. Тішиться надзвичайно мальовничою природою, багато малює і радіє кожній знайденій речі.

Експедиція під керівництвом Л.Крушельницької фактично була рятувальною. Людей, котрі жили вздовж Дністра з діда-прадіда, виселяли й примушували власноруч вирубувати сади, руйнувати хати, оскільки всю цю територію мало затопити водосховище Дністровської ГЕС. Тепер матеріали з археологічних експедицій Лариси Крушельницької опубліковані. Їх важко переоцінити. Адже вони стали незаперечним доказом того, що життя на цих землях наших давніх і вельми-таки заможних предків буяло набагато раніше, ніж вважала офіційна наука.

У 1981-1982 рр. Лариса Крушельницька ініціює ще одні надзвичайно важливі розкопки. Цього разу - в Українських Карпатах, на мальовничій Гуцульщині. Дослідниця першою у європейській археології порушує питання про солевиробництво в наших горах. У селах Текуча Косівського району та Лоєва - Надвірнянського району Івано-Франківської області експедиція Лариси Крушельницької виявляє прадавні соляні виробничі центри, яким було близько трьох тисяч років. Причому вони видобували сіль не для потреб місцевого населення, а для обміну на товари по той бік Карпат - у Трансільванію та Семиграддя. В обмін на сіль тогочасні мешканці отримували вироби з бронзи - наконечники списів, бронзові сокири, орнаментовані казани, прикраси тощо.

Відважність дослідниці полягала в тому, що вона почала працювати над досі мало вивченою темою, а саме - періодом пізньої бронзи - раннього заліза. Завдяки її розкопкам до наукового обігу ввійшли численні нові матеріали про етнокультурні групи, їх життя, ідеологію, зв'язки з іншими європейськими племенами, влилися численні вироби - знаряддя праці, зброя, побутовий інвентар тощо. Нині вони описані в десятках монографій і відкривають цю епоху на наших землях не лише для України а й для всього світу.

"Для археолога дуже важливо не нав'язувати речам свого суб'єктивного бачення, не спотворити істину. Відчувати, що говорить матеріал, що маєш право сказати, - продовжує розповідь М.Бандрівський. - Лариса Крушельницька неодноразово повторювала, що фанатизм ще ніколи не приводив людей до успіху". І далі: "...за всіма тими, здавалося б, мертвими речами археолог мусить відчувати людей. Тих давніх людей зі своїми життєвими проблемами, а якщо хочете - навіть мріями".

У 1991 р. Ларису Іванівну призначають директором Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України. Коли обійняла посаду, то, за її словами, застала там "землетрус".

"Грошей не було навіть на заробітну плату. Але Бог допоміг..." - розповідає пані Лариса. Першим приїхав представник фонду Аденауера. "Ми допомогли йому організувати виставки в різних містах України, а він допоміг нам відновити навколо бібліотеки огорожу. Знайшлися спонсори серед української діаспори, і ми почали ремонт, - згадує Лариса Іванівна. - Знаєте, бібліотека має такі багатства! Їх необхідно оберігати. Багато з того, що тоді вдалося зробити, тепер було б проблемою. Не згадуватиму всього, що ми пережили, бібліотека працює і шанована. Це найголовніше. В Україні війни немає, але є моральне запустіння. Тому я постійно кажу молодим: читайте про те, що було, і дивіться вперед. Вираховуйте перспективу, так, як це роблять інші народи. Мало зважати, що буде сьогодні, важливо думати, що буде завтра. На жаль, про це ми мало думаємо. Та читайте! Ви все це маєте у світовій літературі!"

По приході в бібліотеку вона звернула увагу на те, що у значній частині її приміщень мешкали сторонні люди, а то й цілі сім'ї. Завдяки розумінню і сприянню з боку міської влади вона вирішує цю проблему: місто виділяє п'ять квартир для відселення "чужинців". Оббивала пороги не для себе. Найскладніше, згадує Л.Крушельницька в одному з інтерв'ю, було з обласною друкарнею, яка повністю окупувала підвал головного приміщення бібліотеки на вул. Стефаника. Вібрація від роботи величезних друкарських машин буквально розвалювала будинок. "Коли друкарня нарешті вибралася, було свято. Допоміг директор друкарні "Атлас", який через це мав купу неприємностей, бо хтось написав, що ми дали йому хабара. А ми тоді - голі, босі, майже рік без зарплатні. Про який хабар могла йти мова?!"

Попри організаційні справи, полемізує із зарубіжними вченими, політиками і просто недоброзичливцями, які ставлять під сумнів право Львівської наукової бібліотеки на свою спадщину. Серед іншого йшлося про викрадені зі Львова рисунки Альбрехта Дюрера.

У статті "Ще раз про викрадені зі Львова рисунки Альбрехта Дюрера - і не тільки…" вона наводить історичні документи. "У 1823 році князь Генріх Любомирський підписав угоду з графом Оссолінським про те, що перший з них передає до бібліотеки графа (згодом - публічна бібліотека ім. Оссолінських у Львові) частину своєї мистецької колекції, у тому числі придбані його сім'єю (вважається, що від родини Габсбургів) рисунки Дюрера. У цій угоді є такі слова: "Предмети, які раз до цієї бібліотеки були внесені, не мають бути ніким зрушені з місця, ні відірвані від неї, але на вічні часи в ній залишатимуться". У свою чергу, граф Оссолінський склав заповіт, у якому записано: "Всі мої друковані книги, рукописи, збірки рисунків, карт, медалей, образів, скульптур, дослівно все, що до творчости і мистецтва відноситься, а після моєї смерти в моїй власності знаходиться, на створення Публічної бібліотеки в столичному місті Галичини Львові передаю і призначаю".

Лариса Крушельницька розповідає про численні факти пограбування львівської бібліотеки у різні часи. "Тривалий час домінувала думка, що літературу з бібліотек Львова в часи німецької окупації вивозили виключно фашисти. Про це писали радянські засоби масової інформації, і навіть ми - майже до минулого року. Сьогодні відомі достовірні факти, які засвідчують, що дві найбільші акції вивезення літератури і мистецьких творів здійснили польські працівники за підтримки німецьких окупаційних чиновників. (Див. Czasopismo Zakladu Narodowego imenia Ossolinskih, zeszyt 1, s 158-165).

Перша акція датується 18 березня 1944 р. Тоді вивезено до Кракова 35 скринь найціннішої літератури з бібліотеки Оссолінеуму (1225 рукописів, 2226 грамот, 1167 стародруків), а також колекції з інших бібліотек (Чарторийських, Павліковських та ін.). Туди ж були вкладені найбагатші нумізматичні колекції з музеїв Львова.

Другий транспорт до Кракова відправлено 1 квітня 1944р. В опломбованому вагоні було: 969 рукописів,
381 грамота, 849 стародруків, 2371 рисунок з бібліотеки Оссолінських, а також стародруки та художні твори з інших бібліотек Львова".

У наступні 1946 та 1947 рр., відповідно до угоди з Москвою, було відібрано найцінніші книжкові та рукописні матеріали (понад 220 тисяч із понад 300 тисяч каталогізованих примірників). Запаковано у сотні скринь, на виготовлення яких пішло сотні кубометрів лісу, понад тонну цвяхів та дроту, і двома величезними партіями відправлено до Польщі.

За час керівництва Л.Крушельницької підписано довготривалі угоди про співпрацю з провідними бібліотеками та культурними центрами Європи, Північної Америки і країн СНД. Вона активно працює у складі Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті міністрів України.

Біографи відзначають, що широкого міжнародного резонансу набули не тільки археологічні дослідження Л. Крушельницької, а й її публіцистична діяльність як директора Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. У цих статтях вона бореться за Україну. "Скільки героїзму виявили наші люди в неволі, в боротьбі з усіма навколишніми ворогами та окупантами… А коли треба було закотити рукави і взятися за працю, опустили руки й дозволили сісти собі на голову усіляким пройдисвітам і злодіям. А тепер що робимо? А воюємо між собою, за традицією, але вже без патріотизму".

Ще одна грань таланту Лариси Крушельницької - мемуаристика. Її добре знають як почесного директора Національної бібліотеки імені В.Стефаника, дійсного члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка, голову Археологічної комісії НТШ, члена наукового товариства "Український історик" (США), члена Львівської організації ЮНЕСКО. Але вона також лауреат премії імені Олени Теліги. Видатні письменники хвалять її мемуаристику, інші книжки. Вони написані гарною мовою. Серед її книжок є й книжка для дітей - "Звірятка у моєму житті", яка вже стала бібліографічною рідкістю. Тут спогади про археологічні експедиції та пов'язані з ними події.

Ще одна важлива для України книжка, написана у співавторстві з Миколою Бандрівським, "Золоті Михалківські скарби та їх доля", - розповідає про розкрадення українських цінностей. Доклалися до розграбування і приватні особи, і тодішні державні інституції, врешті-решт родина графа Дідушицького купила все, що залишилося. Частину розпродали невідомо кому, решту доконали радянські чинники. У книжці порушено питання не лише про трагічну ситуацію із золотими скарбами з Михалкова, а насамперед про духовне і культурне багатство, яке було у ті далекі часи на українських землях. Про те, що відбувалося вже у XX ст., зокрема під час і після Другої світової війни, потрібна окрема розмова.

У передмові до своєї книжки "Від сьогодні до завтра…" Лариса Крушельницька напише:

"Це неправда, що окупанти грабують лише добро. "…Щоб загарбать і з собою взять у домовину…". То примітивні окупанти. Справжні - грабують передусім пам'ять. І роблять це досконало від перших до останніх днів своєї влади і сили. Коли народ втратить пам'ять, розуміння своєї історії, своєї ваги і ролі, яку йому визначив Всевишній на землі, тоді він винищиться сам. Він віддасть свої дорогоцінності без боротьби. Втративши усвідомлення їх вартості, сам допоможе грабувати. Йому підкинуть кістку, а він повірить, що це "Божа Благодать", і не зоглянеться, коли його роздягнуть догола, ще й висміють".

***

Від багатьох людей можна почути, що такої гарної, ефектної і розумної жінки їм не доводилося зустрічати у своєму житті. І що ті ефектність, розум, цікавість до життя, до людей Лариса Крушельницька зберегла до нинішнього дня. Про все вона має свою думку, її життя дає право на це. Вона - раритет XXI ст., частинка старого доброго світу, якого в наш час майже не залишилося. Люди її ґатунку, котрі багато пережили, - вони зовсім інакші. Більш патріотичні, дисципліновані, обов'язкові, чисті. Тоді як сьогодні люди вивчають історію з підручників, Лариса Крушельницька - сама жива історія України. Вона сама творила цю історію.