Кулеметниця Яна Червона: "Ми з чоловіком не обмінялися ролями, у нього просто не було вибору"

Так уже сталося, що сьогодні жінка у військовому однострої нікого не дивує. Громадський тиск у напрямі гендерної рівності робить свою справу. Отже, прочинаючи з червня 2016 р., коли було підписано наказ Міністерства оборони України за № 292, жінки в ЗСУ обіймають досить широкий спектр посад.

Представниці "слабкої" статі руйнують навіть найбільш усталені стереотипи і йдуть захищати країну на передову, залишаючи вдома дітей на чоловіків.

Кулеметниця Яна Червона, позивний "Відьма", воює з вересня 2016 р. Двоє дітей і чоловік чекають її з війни вдома. Ми з Яною абсолютно випадково списалися у Фейсбуці. Це було вночі. Я просто побачила зелений вогник біля аватарки, на якій було жіноче обличчя в балаклаві. Написала повідомлення, жінка відгукнулася. Коли я дізналася, що Яна зараз на передовій, була вражена, - такого інтерв'ю в мене ще не було. Наскільки я розумію, у неї - теж.

На годиннику майже північ. Я - в комфортному кріслі біля ноутбука, гаряча кава з цукром (коли надворі завиває осінній вітер, так затишніше), чорний шоколад і список запитань, накиданий нашвидкуруч, за кілька хвилин. Вона - у східноукраїнських степах, де повсякчас небезпека, щось може прилетіти, страшне й вороже, і заподіяти смерть. Тому що війна. Отож відчуття безпеки, про яке Яна розповідає, - абсолютно відносне, швидше за все, це просто ілюзія, яка в зоні бойових дій може зіграти дуже лихий жарт. Тож я нервую більше, ніж вона. І безперестанку питаю, чи все гаразд, чи можна ще користуватися інтернетом, чи не розкриємо ми нашим спілкуванням таємницю місцезнаходження бойової частини, і чи не накоїмо цим лиха. Яна запевняє, що все під контролем, і навколо абсолютно спокійно. На моніторі біжать рядки літер, із яких складаються слова й фрази. Про війну, про людей, про життя…

- Яно, в якому батальйоні служите?

- "Донбас-Україна". Зараз у зоні бойових дій.

- Я перепрошую, не знала. Якось потім спишемось, як буде можливість.

- Не переживайте, тут більш-менш спокійне місце... Трохи діє перемир'я…

- А можна там зараз інтернетом користуватися? Безпечно?

- Так, саме тут - безпечно. Раніше ми були в місцях більш гарячих.

Поки я аналізую отриману інформацію, приходить повідомлення зі смайликами:

- Ми тут як на курорті... Якщо й стріляють, то далеко… Насправді без соцмереж - ніяк. Із них ми дізнаємося новини, з їхньою допомогою спілкуємося з друзями. А ще - мій чоловік показує дітям маму, коли я викладаю в мережу нові фотки. Сьогодні інтернет - це наш зв'язок із мирним світом.

Щодо курорту - я, звісно, не вірю, але заспокоююся й вистукую на клавіатурі:

- То що, розпочинаємо?

На моніторі в повідомленні з'являється значок "+". Зрозуміла, починаємо.

Першим я ставлю Яні банальне запитання: з чого для неї почалася війна. Я знаю на нього відповідь, адже для більшості добровольців війна почалася однаково - з Майдану. Та щоразу я запитую про початок, адже в кожного на війну свій особливий шлях, і Майдан теж - свій, особливий.

- Це був харківський Майдан… Спочатку я, як і всі, ходила на мітинги до пам'ятника Шевченку... Потім ми марширували по місту, скандуючи "Харків - це Україна", "Україна - єдина"... Згодом, коли в місті з'явилися проплачені тітушки з Бєлгорода і почалися бійки та стрілянина, я пішла до лав харківської Самооборони, до якої належу й досі. А далі... війна. Ми з дівчатами почали збирати допомогу для фронту… Адже тоді не було абсолютно нічого. Хлопці раділи навіть таким речам, як мило, цигарки та запасна форма на змінку. Потім Стас, один із моїх друзів-волонтерів, пішов добровольцем у батальйон "Айдар"... Отож одного разу я поїхала до нього в гості на передову з волонтерською допомогою. Тоді й зрозуміла, що ця робота стала для мене виходом із безодні, в якій я не знала, що робити, аби приносити користь, тоді коли наші хлопці воюють… Ми були такі несамовиті, що нашу волонтерську організацію назвали "Дикі волонтери "Айдару"... Отже, я допомагала айдарівцям, поки й сама не підписала контракт.

- А хто ви за фахом?

- Солдат, кулеметник.

- І як воно - бути жінкою-кулеметницею?

- Нормально. Тепер добре те, що кожна жінка може вибирати, ким вона хоче бути у Збройних силах. Раніше такого не було. Тому до червня 2016-го жінок відправляли переважно на кухню або на склад... Тепер ми маємо вибір, і я взяла в руки кулемет.

- Важко?

- Тут усім важко, стать не важлива.

- Але зазвичай у кулеметники беруть досить міцних чоловіків, адже треба постійно тягати кулемети й важкезні бойові комплекти.

- А ви гадаєте, що жінки до цього не привчені? Та ми це вміємо ще з цивілки... Подумайте самі, які ми пакунки тягаємо додому з базарів і супермаркетів. Та після них кулемет і БК - тьфу... це ж просто смішно (і знову низка смайликів).

- Це - жарт. А якщо серйозно?

- Так я ж серйозно,

- і мені стає зрозуміло, що саме смайлики допомагають цій жінці у найскрутніших і найтяжчих ситуаціях. Почуття гумору на війні - велика сила.

- Яно, я переглянула вашу сторінку. Вас удома чекають чоловік і двоє діток. Зазвичай буває навпаки. Трохи незвично. Ви з чоловіком ніби обмінялися ролями...

- Не обмінялися... Я просто не дала йому вибору (і знову смайлики).

- Яким чином?

- мені таки було цікаво, як так сталося, що жінка пішла воювати, тоді як чоловік залишився вдома з двома малюками.

- Підписала контракт. А йому передала свою волонтерську діяльність. На додачу до дітей. А що йому було робити? Просто я спокійна, коли діти з ним. А він знав, що раз уже я вирішила - то моєї думки не змінити. До того ж він завжди підтримував мої карколомні ідеї.

- Хвилюється, напевно?

- Звісно…

- Не пропонував помінятися? Ну щоб він - на війну, а ви - вдома з дітьми?

- Ні.

- А якби запропонував, помінялись би?

- Ні.

- Чому?

- Б я маю бути тут. До дембеля далеко, а на півдорозі тікати - не в моїх правилах.

Далі за списком - запитання незручні. Коли немає контакту "очі-в-очі" - це ризиковано. Адже людина просто може сказати "до побачення" і більше не виходити на зв'язок. Ризикую.

- Чоловік до побратимів не ревнує?

- Не знаю... Але, сподіваюся, що ревнує, - знову почуття гумору.

- Дітям раду дає?

- Так. Няня дуже допомагає. Але більша частина роботи таки на ньому.

- А як ви до няні ставитеся? Підозрюю, що тримаєте все під контролем.

- Я знаю, що в неї є хлопець, тож, думаю, все нормально. Але про серіал "Моя прекрасна няня" пам'ятаю.

Незважаючи на те, що повідомлення пересипані дужками-усмішками, розумію: тема важка. І в душу лізти не хочеться. Питаю про війну. Цими питаннями все одно порпаюся у зболілому серці. Знаю, що зараз побачу просто кілька фраз, а людина, котра їх пише, витискає кожне слово з пошматованої війною душі. Інакше не виходить.

- Яно, ви на війні вже майже рік. Коли було найтяжче?

- Тоді, коли почула вперше у рації про своїх: "Шайтан - "200-й"....у нас ще "200-й"… і ще бачимо два тіла". То був найстрашніший день мого життя... Загинули одночасно п'ятеро побратимів... Це було 18 грудня 2016 р…. Світлодарська дуга… Важко втрачати... Дуже... Це тут - найважче…

Тепер Янине повідомлення густо рясніло трикрапками. Вони - ніби дрібні сльозинки на білому тлі. Багато-багато, мов невиплаканих сліз…

- А самій бувало страшно?

- Були моменти…

- Як опановуєте себе?

- Мабуть, просто занурююся у свою роботу. Коли щось робиш, то відволікаєшся від усього, і від поганих думок теж.

Тепер про позитив. На війні без цього ніяк: без друзів, усмішок, жартів і малих приємностей тут можна просто збожеволіти.

- А позитивні моменти бувають?

- І таких вистачає. Полюбляємо кепкувати одне з одного.

- Ви у військовій частині єдина жінка?

- Звісно, що ні. Є гранатометник, санітар... у стройовій частині - фінансисти.

- Гуртуєтеся?

- Ні. Навіщо?

- Ну… з жіночої солідарності. Чи вважаєте, що жіночої дружби не буває?

- Буває. І тут вона є. Але немає такого, щоб я з подругою проводила більше часу, ніж зі своїми побратимами. Немає такого, щоб дівчата собі окремо були. Якщо я скучила, просто йду в сусідній бліндаж, робимо каву, теревенимо. Все як у мирному житті.

- Ви тримаєте себе у формі, це, напевно, важко на війні?

- Коли є вода і є час, то чому ж себе занедбувати?

- Чоловіки до вас залицяються?

- Звісно. Але не більше, ніж у мирному житті...

- Про це можна писати? Чоловік не обуриться?

- Мабуть, він образився б, якби ніхто не залицявся, - і знову низка смайликів, думаю, щирих. - Міфи про "голодних" чоловіків - то вже історія, тому все цілком цивілізовано. Чоловік може більше допомагати жінці, яка подобається. Або зробити якусь приємність, типу кави перед зміною. Чи розтопить тобі буржуйку... Такі "побутові" залицяння.

- Чому "Відьма"?

- Не знаю. Може, характер. А ще... погане часто відчуваю.

- Сама позивний придумала?

- Ні. Подруга допомогла. Але коли стаю занадто "добра", хлопці жартують, що час міняти позивний на "Фея".

- А як погане відчуваєте?

- Складне питання. Взагалі, на передовій, я відчуваю більший спокій, ніж коли буваю вдома. Але іноді розумію, що щось має статися... Хоча тут, мабуть, небезпеку всі відчувають... Нутром... Для цього й відьмою бути не обов'язково.

- А що скажете про перемир'я, наразі "шкільне", його взагалі хтось дотримується?

- Що тут сказати? У нас воно є, але часткове. А десь його і взагалі немає. Наразі тут така тиша... Стрекочуть коники… Майже поруч кричать фазани... Дуже голосно... І мені навіть не віриться, що зовсім поруч недавно працювала ворожа артилерія…

Взагалі, іноді й мені не віриться, що в нашій країні йде війна. Чи думала ця жінка кілька років тому, що їй доведеться взяти до рук кулемет? Мабуть, навіть уявити не могла…

- Яно, ким ви працювали до війни?

- Останні роки була просто мамою.

- Як діти сприйняли, що їхня мама пішла на війну?

- Мені здається, вони до кінця не розуміють, де я... Але я заплакала, коли взимку мені зателефонувала шестирічна донька й запитала: "Мамо, ти ж там бандитів не пропустиш? Ми ж Україну нікому не віддамо?"

- А як син?

- Син у мене дорослий парубок, йому 7 років, тож він знає трохи більше. Йому відомо, що в мами є кулемет і що мама з ним нічого не боїться. Це з синових слів по телефону. Діти - вони ж трохи інакше це все сприймають... напевно, тому, що вони не бачили війни… на щастя. Бо ті, котрі її бачили... то вже зовсім інші діти,

Янині смайлики заплакали…

- А ваша мама, як вона сприйняла рішення йти на війну?

- Мама... Як і в усіх. Плаче. І хоче, аби я повернулася.

- Як ставитеся до чоловіків, котрі ухиляються від мобілізації?

- Думаю, що кожному своє. Я ж теж не хочу йти працювати електриком або програмістом. То й не йду туди. Мені подобається моя робота.

- А хто ви за освітою?

- Секретар - помічник керівника. Просто тут замінила друкарську машинку на кулемет. Почала "друкувати" в іншій спосіб. Мама бідкається: "Я ж мріяла, що ти будеш працювати десь на хорошій роботі, ходити у вишуканій блузі, красивій спідниці та на підборах, а ти бігаєш у берцях з кулеметом. У кого ти така вдалася?"

- І в кого ж?

- Не знаю, я не з усіма родичами знайома.

- А чим захоплювалися до війни?

- Полюбляла рибалити. Разом із чоловіком. Діти тоді ще булі маленькі. Це вже зараз вони їздять разом із татком. Але коли закінчиться війна, будемо їздити на риболовлю всі разом.

Останнє запитання. Я боялася його ставити, аби не зробити їй боляче. Ніби тонким льодом, дрібними кроками я підходила до того, що болить кожній жінці, яка перебуває на війні. Я була готова співчувати, втішати, надавати психологічну допомогу - що завгодно. Але вийшло зовсім інакше.

- Яно, так сталося, що ця війна триває понад три з половиною роки. Ви на передовій майже рік, і, згідно з контрактом, - стільки ж попереду. Ваші малюки ростуть і дорослішають без вас. Немає відчуття, що втрачається щось дуже важливе?

- Звісно, є... Тут у всіх є таке відчуття... Але ж... комусь треба тут бути…

І знову розсипалися по білому підступні дрібні крапки. Невиплакані, невтішні, заховані далеко-далеко… за обов'язком, за необхідністю, за потребою захищати країну… Все так складно і так просто. Може, колись… виплачеться і втішиться… Тільки ось коли?…