Кругообіг добра. Згадуючи Богдана Рильського

…І хай у час останній свій
про сина

Спокійно я подумаю: людина!

М.Рильський

12 листопада Богданові Максимовичу Рильському, засновникові і першому директору літературно-меморіального музею свого видатного батька, виповнилося б 85 років. Згадати свого товариша (керівника, родича, однокашника, колегу, однодумця, співробітника, приятеля, сусіда, просто доброго знайомого тощо) прийшли до Голосіївського мануару ті, хто знав і любив цю великої душі людину.

Ювілей, як репетиція похорону

- Рівно чверть століття тому, - пригадує кандидат філологічних наук Юлія Солод, представниця того першого покоління науковців щойно створеного (а було це далекого 1966 року) музею М.Рильського, - ми зібралися в ресторані готелю "Україна" (так тоді називався нинішній "Прем'єр Палац") на святкування шістдесятиліття Богдана Максимовича. На честь ювіляра лунали привітання від його колег і друзів, виголошувалися пишномовні тости, було гамірно й весело… Тим разючішим дисонансом видалися незбагненно-дивні слова ювіляра, сказані найближчим друзям у самий розпал свята: "Запам'ятайте - це репетиція мого похорону". Довго пам'ятати не довелося - за два з половиною місяці його не стало: по дорозі на роботу, щойно почав підніматися східцями до музею, раптово зупинилося серце…

Богдан був моїм другом, починаючи від 1960 року і до останніх днів свого життя. Я пам'ятаю його різного. З одного боку, душею веселої компанії своїх іще молодих друзів-ровесників (безтурботних картярів, гульвіс і випивох Борі Фрідмана, Сашка Бикова, мого чоловіка Василя Маруні, Мишка Кагановича (колеги-журналіста з "Вечірки" і племінника того самого "залізного Лазаря", від якого свого часу потерпав Максим Тадейович), з іншого - переконаним українським державником.

Богдан Рильський — журналіст газети «Вечірній Київ», 1961 р.

Був такий художник Іван Врона - в'язень сталінських таборів. Я ж, молода й наївна, написала про нього статтю. І Богдан опублікував її у "Вечірньому Києві", де тоді працював. Що тут почалося! Спілка художників зчинила ґвалт: "Та як вони посміли в рік XXII з'їзду КПРС прославляти цього туберкульозного табірника?!" Пізніше, в часи маланчуківщини, наш музей був єдиним у Києві, який відмовився вести документообіг російською мовою. І це була принципова позиція Богдана Максимовича. А в часи перебудови він зробив усе від нього залежне, аби повернути до офіційного літературного життя виключеного зі Спілки письменників ще в 1973-му Григорія Кочура. А також домігся, аби
1989 року Григорій Порфирович став лауреатом перекладацької премії імені М.Рильського. (У найближчих числах журналу "Кур'єр Кривбасу" має вийти - з ґрунтовними коментарями й примітками -підготовлене Максимом Стріхою листування Богдана Рильського з Григорієм Кочуром. - В.Ц.). Тоді ж активно підтримав створення Руху, а восени
1990-го, під час студентської Революції на граніті, вийшов з лав Компартії…

- Саша Биков, - підтверджує сказане дружиною 89-річний Василь Маруня, - навіть жартівливого вірша цій події присвятив. Там є такі слова: "…Не схотів лишатися ти в КПРС, ( Щоб не гальмувати путь наш у Прогрес…"

"Богдан допоміг мені з квартирою…"

- Найголовніше, - продовжує Василь Петрович, - що успадкував Богдан від батька, - це доброту… Ваган Маміконян, секретар Максима Тадейовича, розповідав мені, що у Рильського був список з 18 осіб, яким він щомісяця допомагав фінансово. Під першим номером - племінниця Люба (донька Івана Тадейовича Рильського . - В.Ц.), під вісімнадцятим - засуджений чоловік, старенькій матері якого регулярно посилав гроші. Так само багатьом допомагав і Богдан. Ми з ним познайомилися ще 1948 року, відколи вступили на юрфак Київського університету ім. Т.Шевченка. З тих пір і дружили. В голосіївській садибі Рильських відгуляли моє весілля. Пам'ятаю спантеличену реакцію сусідів, коли на хрестини моєї доньки в аспірантський гуртожиток на Ломоносова завітали Богдан з дружиною Галею, Віталій Врублевський, інші друзі, та найсенсаційніше - сам Максим Тадейович власною персоною…

Разом вибиралися на рибалку: ми з Богданом на моєму "Москвичі", Максим Тадейович з супутниками - на чорному представницькому "ЗИМ". Ваган Олександрович завжди клав у багажник "Польську виборову" - улюблений напій Максима Тадейовича. Якось поїхали рибалити в угіддя ЦК КПУ. Це по Житомирській трасі… Один ставок минаємо (він був закріплений за першим секретарем), на іншому, де рибалив 2-й секретар, зупиняємося. Водойма буквально кишіла рибою. Закидаєш вудочку - відразу клює. Не встиг одного вгодованого коропа витягти - як з іншої вудочки треба тягнути ще більшого!.. Максим Тадейович невдоволено скривився: "Це не рибалка. Поїхали в інше місце…". Зриваємося, їдемо. Зупинилися на березі якогось лісового озера. Цілий день просиділи - жодної рибини. Зате в Максима Тадейовича чудовий настрій, багато цікавого розповів. Він якраз напередодні з Москви повернувся. "Вечеряли ми, - каже, - з Олександром Твардовським, нормально розмовляли… А коли прощалися, він таке ляпнув, що я довго до тями не міг прийти: "Ты хороший парень, Максим, но какого х...ра ты пишешь на этой дурацкой мове?.."

А то якось довелося відвозити своїм "Москвичем" у готель "Театральний" видатного тенора Івана Козловського з Голосієва, де він гостював у Рильських. Богдан тоді пожартував, що, мовляв, треба вже відкладати гроші на "Волгу". А через деякий час допоміг її придбати. І це при тому, що сам автомобілістом не був, обходився без власного транспорту. Він же допоміг пізніше і з квартирою…

Максим Тадейович називав сина Бузком

А далі Вікторія Колесник, нинішня очільниця музею в Голосієві, зачитувала листи зовсім юного Богдана, адресовані батькам. Пожовклі від часу аркуші випадково знайшли, коли зносили старий гараж на території саду. В одному з них хлопчик просить, щоб його скоріше забрали з піонертабору, де йому нудно й нецікаво. В іншому пише вже з дому (тато і мама в цей час відпочивали в санаторії): "…Максюша (Максим Георгійович Рильський, племінник Богдана. - В.Ц.) чувствует себя хорошо. Чуть было не выпил бутылочку чернил…"

Ці слова всі присутні зустрічають веселим сміхом, бо Максюша (солідний 68-річний голова Благодійного фонду "Троянди й виноград" Максим Рильський-молодший) сидить у цей час зовсім поруч, у вітальні, і ніяково червоніє. Раптом почувся рингтон його айфона, Максим Георгійович прикладає ґаджет до вуха, вітається з абонентом, а потім, звертаючись до присутніх, радісно промовляє:

- Це Андрій (Андрій Богданович Рильський. - В.Ц.) з Москви телефонує! Передає всім вітання і каже, що душею він з нами!..

Ніла Підпала, яка впродовж багатьох років працювала пліч-о-пліч з Богданом Максимовичем, а після його смерті очолила музей, розчулено продовжує:

- Максим Тадейович називав Богдана по-різному: і Богдасиком, і Бузком, і Бузинятком, і Бузіпулькою… 1945 року, під час перебування в Югославії, присвятив синові вірша, в якому називає Богдана Котигорошком.

Синові

Ти був іще малий котигорошок,

Така собі одна із людських мошок,

Що виповзли на сонце, бо весна

Тепло лила із келиха без дна,

І щось собі блаженно лепетали, -

І от тебе розумники спитали

(Можливо, й сам слова сказав я ті):

Чим хочеш бути, хлопчику,
в житті?

Серйозний, як усі котигорошки,

Ти на питання це подумав трошки

І відповів: людиною. Дитя!

Благословляючи твоє життя,

У трудну виряджаючи дорогу,

Яку пораду чи пересторогу

Я кращу дам, ніж дав собі ти сам?

Будь вірним слову, що усім словам

Із ним одним ніколи не зрівняться!

Хай веселять тебе любов і праця,

Хай дружби непогасної крило

Гірке від тебе відганяє зло,

І хай у час останній свій про сина

Спокійно я подумаю: людина!

"Дід Богдан примушував мене вчити вірші прадіда…"

- Відчуваю, що сьогодні душа Богдана Максимовича біля нас, - схвильовано промовляє Надія Пазяк, кандидат філологічних наук, у минулому науковець Голосіївського музею. - 1968 року Богдан Максимович переймався виданням книжки "Незабутній Максим Рильський". А саме в ті часи мій батько завідував відділом літературної критики в видавництві "Дніпро". Розповідав, як Богдан Максимович упродовж чотирьох годин чекав під дверима приймальні директора видавництва Олександра Бандуру (зустріч у призначений час не відбулася, бо директора терміново викликали на якусь нараду). Таки дочекався. І книжка вийшла…

Богдан Максимович був упорядником кількох книжок творів свого батька і спогадів про нього. Якнайактивніше сприяв виходу в світ академічного видання "Максим Рильський. Зібрання творів у двадцяти томах" ("Наукова думка", 1983–1990 рр.). Був членом редколегії цього видання і співредактором двох останніх томів. А "Мандрівка в молодість батька" Богдана Рильського вважається однією з найкращих у жанрі вітчизняної біографічної прози.

- Дідові Богданові, - розповідає Назар Рильський, - я завдячую вибором професії, бо саме він наполіг, аби я навчався в Київській гімназії східних мов і опановував китайську. А коли я був іще зовсім малий, він примушував мене вчити напам'ять вірші прадіда і винагороджував за це жувальною гумкою.

В поетовій вітальні Голосіївського музею. На передньому плані, зліва направо: Василь Маруня і Максим Рильський-молодший

- Ось що писала про тебе, - звертається до пана Назара 90-річна співробітниця (нинішня!) музею Галина Рубай, - вдова прадідового гімназійного товариша Євгенія Кузьмівна Дейч, російський літературознавець: "…В этом младенце - атомный мотор. Бедная бабушка Галя (дружина Богдана Максимовича. - В.Ц.) не знает покоя. А вообще он милейший - особенно, когда спит. Сегодня Галя купила ему ботиночки, он очень доволен…"

Кредо Рильських: "Роби добро не думаючи"

Далі слово взяв Юрій Микитенко, шеф-редактор журналу "Всесвіт":

- Сьогодні я тут замість свого батька - 86-річного перекладача Олега Івановича Микитенка. Батько знав Богдана Рильського змалку і називав його Бузіком. Власне, у дворі РОЛІТу (письменницького кооперативу "робітників літератури". - В.Ц.) так його називали всі товариші-ровесники. А ще Богдан Максимович став хрещеним батьком нашої родини: ніби вчора благословляв нас із дружиною на довгі літа, а сьогодні нашому подружньому життю вже 30 років…

Підсумувати все сказане того вечора можна словами кандидата педагогічних наук Діани Сливінської:

- Життєвим кредо як Богдана, так і його брата Георгія були слова їхньої бабусі Меланії Федорівни (мами Максима Тадейовича Рильського. - В.Ц.): "Якщо хочеш зробити людині зло, то подумай - і не зроби. Якщо ж хочеш зробити добро - роби його не думаючи!"

Протягом усього свого життя Богдан Рильський творив добро. А це така дивна субстанція, що, одного разу народившись, вже не зникає. Напевно існує якийсь таємний метафізичний Закон кругообігу добра у природі… І життя Богдана Максимовича - тому доказ. Уже чверть століття його немає з нами, але пам'ять про нього і його добрі справи жива.

Вже чверть століття на східцях, що ведуть до Голосіївського музею і де зупинилося серце Богдана Рильського, якась невідома, але доброї душі людина, прив'язує букетик квітів. Коли будете підніматися східцями до музею і побачите цей скромний букет - згадайте про Максима, про Богдана і про всіх Рильських.

А також про Добро, що не зникає…