Король української усмішки

Зокрема, у слідчих НКВС він поцікавився, чому його не звинуватили у зґвалтуванні Клари Цеткін? Одначе після тортур і тривалих фізичних знущань, під шаленим психологічним тиском ватажок селянської України перетворився на кволого містянина П.Губенка, який зізнався в усьому, чого й домагалися співробітники ОДПУ. І 23 лютого

1934 року судова трійка оголосила вирок: розстріл. Гумориста відправили назад до в'язниці - думати про Леніна і готуватися до страти.

Однак Господь його не полишав, і в заґратоване віконечко протиснувся промінчик надії. У березні 1934-го несподіваним рішенням колегії ОДПУ розстріл П.Губенкові замінили десятирічним ув'язненням у північних таборах. Під слідством літератор перебував до 4 квітня
1934 року, знову зазнаючи численних тортур і допитів. Навіщо? А щоб не був таким розумником.

Цьому передували дивні події… 25 грудня 1933 року українського письменника Остапа Вишню звинуватили в контрреволюційній діяльності, тероризмі та спробі… під час Жовтневої демонстрації в Києві вбити секретаря ЦК КПУ П.Постишева. То було стандартне кліше, під яке оперативники гребли знаних діячів культури, науки, інших видатних і талановитих українців.

Надгробок на Байковому

До культурного відродження 1920-х років узагалі і до українізації зокрема Остап Вишня поставився з великою щирістю. Народ вдихнув надію на повні груди, а він як заступник простого люду, той порух відчув і 1926 року видав збірку "Українізуємось". У красного письменства роботи було море: зберегти рідну мову, розвивати культуру, новітніми виражальними засобами виявляти національну самоідентичність, сприяти чистоті побутової мови, торувати шляхи задля досягнення масової грамотності. Але щоб на трибуну з наганом чи гранатою кидатися до товариша Постишева? Та що він клепку згубив чи блекоти об'ївся? Якась нісенітниця.

Отже, Павла Губенка етапували на поселення в Чиб'ю - пункт Ухтинсько-Печорського виправно-трудового табору (нині - м. Ухта, Республіка Комі). Концтабір підпорядковувався Управлінню північних таборів ОДПУ особливого призначення (УСЕВЛОН). Ні, не в 1-й окремий табірний пункт запхали Остапа Вишню, а на копальню Еджит-Кирта, де селище виникло тільки через п'ять років. Потрапивши влітку 1934 року до табору Ухтпечлагу, П.Губенко по секрету зізнався товаришеві: "Як дасть Бог вижити каторгу, то нехай мені рука всохне, як ще раз візьму перо. Тільки - Сибір, глушина! Сільця розставлю і… рибу ловитиму".

Остап Вишня — в’язень Ухтпечлагу

…Навіть по вісімнадцяти роках у його голові не вкладатиметься оте трикляте "чому?", і 1 липня 1952 року Остап Вишня напише в щоденнику: "Мене вважали, а може, й досі хтось уважає за націоналіста. Не розумію! Ну чому я повинен не любити руський народ? Чому? Царя не любив, царату не любив, ненавидів - це правда! Але... народу?! Я мало в житті зробив для народу. Це правда! Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною. Коли ж було робити? Я не виправдуюсь, я говорю те, що було. Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу? Хіба не давав мені насолоди геній О.С.Пушкіна, М.В.Гоголя, Л.М.Толстого? Хіба я не розумію, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або німецького пана? А може б, де-небудь конав на турецькім (я забув, як вони звуться) човні? Каторжнім?"

* * *

Тим часом він опинився на галерах каторжних, комуністичних… Спочатку в'язня П.Губенка в концтаборі Ухтпечлагу посилали на різні роботи, але одного дня на руднику Еджит-Кирта, на щастя, знадобився фельдшер. Далі виникла рятівна посада плановика в 1-му ООП, аж поки літератора не взяли співробітником табірної багатотиражки "Северный горняк". Місцевому начальству подобалися його гіркі двозначні жарти: "У нас є чимало здобутків: за рахунок ув'язнених населення Півночі майже подвоїлося".

У тій багатотиражці вдаваної радості та щирої розпуки від Ухтпечлагу він опублікував 22 нариси, в яких оспівував сумирних трударів, які мріяли підкорити (читай: вижити) сувору Північ. Є відомості, що Остап Вишня брався навіть за роман! Утім, бракувало вільного часу, канцелярського приладдя і дошкуляла виразка, що загострилася в умовах крижаного пекла.

Як точно про нього написав теоретик українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов: "Коли ходить про сатиру, то замість Ґейне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п'ят, - знаходимо… Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок "літературного обивателя", як казав Щедрин, "непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія", протестанта проти "маленьких вад механізму".

Найбільшою душевною опорою в засланні стала для письменника його друга дружина Варвара Олексіївна Маслюченко. До арешту вона була затребуваною акторкою і в Харкові, і в Києві, а стала декабристкою ХХ століття. Негайно від сім'ї "ворога народу" відвернулися друзі, сахалися знайомі. Разом із сином Остапа Вишні від першого шлюбу В'ячеславом (перша дружина, як і мати гумориста, померли від тифу) і власною донькою Марією Варвару Маслюченко також вислали з України.

Оселилася колишня Жанна д'Арк (у цьому образі вперше побачив її на сцені Остап Вишня) із двома дітьми в Архангельську - на Кеґострові. Звідти регулярно надсилала чоловікові одяг, харчі й листи. Думалося, гірше вже не буде, і якщо вони подужають непереборні обставини, то колись просте родинне щастя відновиться - і подружжя буде разом. Куди там!

За спеціальним циркуляром П.Губенка як "небезпечного державного злочинця", засудженого за "терор проти вождів партії" за статтею №54-8 Кримінального кодексу СРСР, вислали під Воркуту, в ізолятор на Кожві (лівій притоці Печори), а це - за 300 км від поселення Чиб'ю. До місця призначення в'язень мав дістатися самостійно. То була вірна смерть. Уберегли друзі, серед яких актор театру "Березіль" Йосип Гірняк. Вони належним чином спорядили товариша в небезпечну дорогу...

Карний злочинець Федя Зубов та Король українського тиражу

У спогадах про Остапа Вишню в'язень Ухтпечлагу Йосип Гірняк пригадував, як хтось вирішив уголос читати перед арештантами оповідання російського гумориста Михайла Зощенка. Але хтось із юрби вигукнув: "По-українськи! Вишню давай!" І він знесиленим страдником підводився, а то й напівлежачи читав. Розповідали очевидці, що власні твори Остап Вишня завжди читав незворушним тоном, уникаючи акторського лицедійства, але аудиторія незмінно реготала до сліз.

Із забаганок - хіба що просив знайти йому цигарку улюбленого "Казбеку".

Мороз, завірюхи, голод, виснажлива праця без належного інструменту - цього людоморам виявилося замало. Поки Остап Вишня одужував, ущухли масові розстріли в'язнів ГУЛАГу, що їх проводили на виконання спецдирективи №59190 від 16 серпня 1937 року за підписом наркома внутрішніх справ СРСР Миколи Єжова. І тоді колегію ОДПУ накрило хвилею… перевиробництва судових справ, особливо розстрільних.

Як стверджували у спогадах рідні гумориста, на певному етапі в таборі Ухтпечлагу, де відбував покарання письменник, виникла нагальна потреба звільнити місця для… нових в'язнів. Аби розмістити нових засуджених, бранців зі стажем вирішили перевести до інших колоній. А там також мала відбутися планова "утилізація", тобто розстріл. До списку смертників потрапив і Остап Вишня.

Отож на відлунні масових розстрілів політв'язня П.Губенка відправили самого пішим етапом - 300 кілометрів! - назад до Чиб'ю. Начебто для додаткового "розслідування та встановлення нових обставин". Він чвалав німими снігами й не поспішав, бо знав: викликали на розстріл. Так воно, між іншим, і було.

Скажу так: про той період життя літератора документів обмаль - натомість купа різних версій. За однією з них, поки тривало етапування "короля українського тиражу", начальника Ухтпечлагу звільнили з посади і… розстріляли, а в бюрократичній метушні наказ про розстріл Остапа Вишні… загубився.

Хай там як, але в напівпритомному стані якимось дивом українець дочвалав до табірної цегельні за колючим дротом і, перетнувши межу неволі, знепритомнів. Знані українські літератори, поважні письменники мені особисто розповідали: про те, що почалася Велика Вітчизняна війна, Остап Вишня дізнався лише 1943 року! Тим часом на волі справжні побратими по красному письменству про бранця ніколи не забували. Не один рік у Москві клопоталися про звільнення Остапа Вишні Олександр Довженко, Микола Бажан, Юрій Яновський. Але вдалося це першому секретареві ЦК компартії України, члену Політбюро ЦК ВКП(б) генерал-лейтенанту Микиті Хрущову. Про це П.Губенко ніколи не забував.

7 жовтня 1943 року у вищих кабінетах влади таки підписали рішення про звільнення літератора із заслання. З воркутинських таборів П.Губенко повернувся тільки в грудні 1943-го - із підірваним здоров'ям, але з нерозтраченим хистом до красного слова. В Україну йому довелося діставатися через Москву. У столиці СРСР зацькований літератор зайшов до Максима Рильського, який мешкав у готелі. Гомоніли виключно про літературне: ой, скільки ж у нього за десять років назбиралося запитань! Про Воркуту - анічичирк. Сибір навчив: своєї біди нікому не кажи, бо добрий злякається, а злий знасміхається.

Із плином часу родинне тепло, увага друзів, читацький загал допомогли відтанути Вишневій Усмішці. З останніх сил літератор повертався від зневіри до життя і творчості.

"У Вишні був великий сміх, та його витравили", - гірко констатував у власному щоденнику Григір Тютюнник.

Що, окрім виразки шлунка й мішків під очима, літератор привіз із воркутинського концтабору? Шахи з хліба, зроблені письменником під час перебування в колонії, які й досі зберігає письменникова онука Мар'яна Леонідівна Євтушенко.

Не раз пропонувала вона (безоплатно) передати особисті речі письменника до літературного музею. Але їй відповіли: "Нема куди".

Так і зберігається той нехитрий скарб: масивний письменницький стіл, який єдиний знав, як не капали, а лилися його гіркі сльози; зжовклі книжки, рукописи, вишиванки, колекція тарілок Межигірської фаянсової фабрики, які збирав письменник, вудки, брилі - просто у квартирі…

* * *

26 лютого 1944 року газета "Радянська Україна" видрукувала його вимучену усмішку "Зенітка", яка облетіла фронти й залунала на радіо, ніби салютуючи тому факту, що в Україну з сибірської могили повернувся хрипкий до невпізнання голос.

"Зенітка" - то було півбіди. За власне звільнення колишньому петлюрівцю довелося заплатити… вульгарними соціалістичними фейлетонами, як от "Самостійна дірка" тощо - проти воїнів УПА взагалі і Степана Бандери, Симона Петлюри та інших зокрема. І нібито саме за це літераторові виділили квартиру у звільненому від фашистів Києві. Тим часом добре знайомі з Остапом Вишнею люди назвали "Зенітку"… "голосом гумориста з могили".

За веселу і чисту душу Остапа Вишні люто боролися два людожерні режими: нацисти і комуністи. Причому першими до ідеологічних маніпуляцій вдалися гітлерівці. Повоєнною Україною ширився міф: начебто в іще окупованому Києві на початку осені 1943 року німці влаштували Хрещатиком процесію-реквієм за закатованим у ГУЛАГу комуністами Остапом Вишнею.

Про це агенти НКВД терміново доповіли в Москву особисто Горцю. Здивувався батько народів: "Жуков - знаю, Кукринікси - знаю, Черчилль - знаю? Хто це Остап Вишня, і де він?"

Сталіну доповіли про "десятирічку", яку закінчує у Воркуті український гуморист. Пихнув люлькою вождь і наказав доставити веселуна до Першопрестольної. Бо відразу побачив друг радянських дітей політичний зиск.

* * *

Найбільше Остап Вишня прагнув повернутися до масового читача, однак тривалий час доводилося довіряти сокровенне виключно власному щоденникові. З одного боку, ятрило душу бажання жити буденними справами народу, а з другого - випалювало серце розуміння, як об той народ партійні боси ноги витирають. Мені здається, саме з цієї внутрішньої розпуки Павло Михайлович Губенко останнє десятиліття так затято боровся із зеленим змієм. І в тому двобої сумління й тодішніх реалій зупинити чоловіка могла лише самовіддана дружина: "Павлушо, тобі досить".

Здебільшого у відповідь на голос здорового глузду він доброзичливо буркотів, але слухняно ставив чарку: "Моя Варя складена із зміїних спинок". Аби врятувати рідну людину від неї самої, Варвара Олексіївна старалася зустрічати чоловіка з роботи, бо інакше опинявся в гамірних місцях, де залюбки наливали. Коли до Остапа Вишні навідувався в гості Максим Рильський, його в коридорі обшукували, навіть примушували вивертати кишені. Та хто вполює досвідчених мисливців?

Скуштувавши за 35 років літературного життя численних поневірянь, гуморист не став ані затятим національно свідомим письменником, ані несхитним борцем із тоталітарним режимом. "Король українського тиражу" залишився насамперед Літератором, джерельно чистим. Мене особисто вразила його проста, але потужна думка, занотована в щоденнику від 21 березня 1949 року: "Найвища насолода читати Пушкіна й Шевченка!.. Найвища! Робіть так: сьогодні Пушкіна, а взавтра - Шевченка. Або навпаки! Яка насолода!!!"

* * *

На початку 1950-х років українське село Кринки, що заховалось у подніпровських плавнях десь поміж Херсоном і Новою Каховкою, вважалося мисливською і рибальською Меккою. З усіх усюд колишнього Союзу вирушали сюди полювати й рибалити. Ясна річ, був поміж завзятих мисливців і Павло Губенко: такий собі простий усміхнений дядько в брилі, високий на зріст, худорлявий, лисий і помітно згорблений під тягарем пережитих літ. А біля ніг спанієль Гай - так і в'ється, так і рветься вполювати качку.

Коли Остап Вишня вирушав на полювання, не було й дня, щоб Варвара Олексіївна його не проводжала. А на Басанці любив він коропів і сомів ловити. Напередодні підгодовує і підгодовує, а щойно зловить великого коропа - таке часто траплялося, - усі курортники бігли дивитись і фотографуватися.

Навіть виготовили жартівливу медаль і урочисто нагороду найкращому рибалці вручали. Місцева молодь ходила тихо, аби не сполохати, а він сидить на пристані, ноги зануривши у воду, і щось записує.

Хтось зі сміливців наважився запитати:

- Павле Михайловичу, що ви там бачите у воді?

- Ти знаєш, слова у мене самі народжуються, я їх тільки встигаю записувати. Не маю я права щодня не писати, бо який тоді з мене письменник?

Один з останніх записів у щоденнику великого Остапа Виші - роздуми про природу щирого людського сміху. Того сміху, що жодного стосунку не має до фастфуду імені Comedy Club або, не приведи господи, "95-го кварталу".

Наступним поколінням українських гумористів нехай ці слова лунають заповітом:

"Моя задача - показати, підкреслити, пофарбувати (не у вульгарному смислі) те, що я бачив... Сміх? Сидить жінка... Годує немовля. Під цицькою... Серйозна... Глибока... Задумлива... І, може, навіть сумна. І от я, дивлячись на все це, сповнений ущерть повагою до матері, хочу її розвеселити. Я в цім процесі годування дитини можу підмітити якусь ризику: дитина плямкає губами. А ви візьміть і, наслідуючи дитину, плямкніть так само. Прихильно плямкніть... Що вийде? Сміх! Чому? Контраст: дитина плямкає і дорослий. Який сміх виникне? Прихильний! Чому? Мати усміхнеться, бо ви звернули увагу на її дитину. І так всюди і завжди... Злий сміх? Сатира? Ловіть, спостерігайте контрасти - і буде сміх!"

Остап Вишня і Платон Воронько на полюванні

* * *

Усі друзі, що заходили до квартири №21 того жовтневого дня 1955 року, ніяковіли. Господаря тихого помешкання в будинку письменників РоЛіт (Кооператив "Робітник літератури"), що на вулиці Богдана Хмельницького (тоді - Леніна) , 68, вони знаходили заплаканим і усміхненим. На всі запитання Остап Вишня відповідав: "У мене сьогодні найщасливіший день у житті, а вони (дружина і дочка. - О.Р.), бачите, плачуть".

Що сталося? Нарешті Павло Михайлович Губенко отримав на руки судове рішення. На протест прокурора Військовий трибунал Київського військового округу
25 жовтня 1955 року скасував постанову Колегії ОДПУ від 3 березня 1934 року і припинив справу за відсутністю складу злочину.

Телевізор Вишні

Виявилося, участі в підготовці терористичних актів, в убивстві секретаря ЦК КПУ П.Постишева він не брав, до контрреволюції на літературному фронті ніякого стосунку не мав. Тепер він не знав відповіді лише на одне запитання: за що йому до кінця життя судилося дивитися кошмарні сни, в яких лунав вирок судової трійки про розстріл, а потім він до самого ранку чвалав білою пустелею, аби потрапити до 1-го окремого пункту табору Ухтпечлагу, і щосили намагався вижити?