Хуан-Карлос І: король, який зруйнував "батьківську" диктатуру

15 серпня, 2014, 19:12 Роздрукувати Bипуск № 28, 15 серпня-22 серпня 2014р.
Відправити
Відправити

Молодий король, який успадкував від свого попередника на посаді глави держави величезні, небачені в сучасних демократичних країнах повноваження, з перших днів свого правління наполегливо, але дуже обережно почав той режим демонтувати.

Хуан-Карлос І: король, який  зруйнував "батьківську" диктатуру

Протягом двадцяти років (до смерті Франко. - О.П.) я змушений був удавати недоумка. Це було нелегко, але, безперечно, вдалося. Бо всі повірили.

Хуан-Карлос І

Коли в листопаді 1975 року принц Хуан-Карлос-Альфонсо-Віктор-Марія де Бурбон-і-Бурбон-дос-Сіціліас сходив на престол Іспанського королівства, згідно із прадавньою традицією він мав обрати собі як монарше лише одне ім'я. І стати, відповідно, королем Хуаном ІІІ. Або Карлосом V. Або Альфонсо ХІV. Принц порушив традицію і наказав коронувати себе під іменем Хуана-Карлоса І. Він хотів бути Першим. Нині, після того як 18 червня 2014 року король зрікся престолу і після 39-річного правління передав корону своєму 46-річному синові Феліпе VІ, можна сказати, що з поставленою амбітною метою Хуан-Карлос упорався. Цей король - без сумніву найвизначніша політична постать серед усіх європейських монархів ХХ - початку ХХІ століття. Іспанія, яку він "здав", разюче відрізняється від країни, яку він "прийняв".

До коронації Хуана-Карлоса в Іспанії 44 роки не було короля, хоча вже 1947 року "каудильйо іспанського народу" генерал Франсіско Франко формально проголосив реставрацію в країні монархії. Але ще довгі три десятиліття генерал-диктатор правив країною сам. І щиро сподівався, що після його смерті Хуан-Карлос, якого він виховував, плекав як свого наступника з дитинства, збереже напівтоталітарний франкістський режим. Проте молодий король, який успадкував від свого попередника на посаді глави держави величезні, небачені в сучасних демократичних країнах повноваження, з перших днів свого правління наполегливо, але дуже обережно почав той режим демонтувати. Процес демократизації Іспанії, здійсненої королем Хуаном-Карлосом, був порівняно тривалим, але мирним - обійшлося без крові, революцій, переворотів і потрясінь. Йому вдалося примирити між собою різні частини іспанської нації, що, як, мабуть, жоден інший народ у Європі, протягом довгих десятиліть була розділена на діаметрально протилежні політичні табори, які палали взаємною ненавистю. Більшість світових аналітиків розцінюють "іспанський шлях" демонтажу авторитарної диктатури та побудови демократичної держави й громадянського суспільства як взірцевий і найбільш ефективний у новітній історії.

Іспанці мають чи, точніше, мали ще недавно одну спільну рису з… росіянами. Як і наші північно-східні сусіди, значна частина політичних та інтелектуальних еліт (та й пересічних громадян) яких щиро переконана в "загадковості російської душі", якомусь "особливому російському шляху" історичного розвитку, іспанці так само масово вірили у свою таку собі "іспанськість", у те, що базові цінності й підходи західного демократичного світу непридатні або принаймні не повною мірою придатні для розв'язання проблем і для того, щоб дати відповіді на історичні виклики, що постають перед їхньою країною. Але саме за час правління Хуана-Карлоса стався, без перебільшення, історичний злам у суспільній свідомості його співгромадян - переважна більшість з них повірила і на практиці переконалася, що Іспанія може бути повноцінною складовою західноєвропейської цивілізації, забезпечувати своїм громадянам усі демократичні права й свободи і можливість жити й працювати в умовах сучасної ринкової економіки. Зберігаючи при тому свою національну ідентичність. І злам той стався не просто "за часів Хуана-Карлоса", а за активної особистої участі в цьому процесі короля.

Як принц став названим сином генерала Франко

Хуан-Карлос де Бурбон народився 3 січня 1938 року в Римі. Саме тут у вигнанні жила тоді родина скинутого 1931 року з престолу після проголошення в Іспанії республіки короля Альфонсо ХІІІ. Хоча Альфонсо і змушений був тікати з батьківщини, престолу він ніколи не зрікався, і вся родина жила надіями на реставрацію монархії. Тим більше що на момент народження принца в Іспанії вже другий рік тривала кривава громадянська війна, і лідер націоналістів генерал Франко обіцяв своїм прибічникам-монархістам після перемоги відновити владу короля. Старший син Альфонсо ХІІІ дон Альфонсо того ж таки 1938 року загинув в автомобільній катастрофі, середній - глухонімий дон Хайме - через своє каліцтво добровільно зрікся права на трон, відтак батько нашого героя - молодший син останнього короля граф Хуан Барселонський став офіційним спадкоємцем ефемерного престолу. Мати Хуана-Карлоса графиня Марія Барселонська теж походила з королівського роду Бурбонів, але з іншої його гілки - сицилійської. Її предки правили Неаполітанським королівством, доки воно не ввійшло до складу єдиної Італії. Таким чином повне прізвище юного принца - Бурбон-і-Бурбон-дос-Сіціліас.

Сім'я графа Барселонського з чотирма дітьми жила зовсім не по-королівськи - винаймаючи невеличкий особняк на околиці Рима. Дон Хуан вирізнявся ліберальними поглядами, проте під час громадянської війни двічі просив у Франко дозволу приєднатися до війська націоналістів хоча б простим вояком. І двічі діставав відмову. "Іспанія була єдиною темою в розмовах, яка захоплювала мого батька, - згадував згодом Хуан-Карлос. - Якби в дитинстві батько з таким запалом не розмовляв зі мною про Іспанію, не було б моєї нинішньої закоханості у свою країну".

1941 року король Альфонсо ХІІІ помер, і 28-річний Хуан Барселонський став старійшиною іспанського королівського роду.

Стосунки з каудильйо Франко у претендента на престол не складалися. Він так і не отримав дозволу повернутися на батьківщину і наприкінці ІІ Світової війни остаточно розсварився з диктатором, проголосивши в березні 1945 року в так званому Лозанському маніфесті: "Режим, установлений генералом Франко, надихається тоталітарними принципами режимів держав Осі і є абсолютно протилежним традиціям нашого народу". Відповіддю стали арешти й висилка за кордон лідерів монархістів. За вигук "Хай живе король!" у франкістській Іспанії можна було на кілька років потрапити за ґрати.

А тим часом родина графа Барселонського переселилася з Італії до Швейцарії, і Хуана-Карлоса відправили до католицького коледжу у Фрібурі з французькою мовою викладання. Спершу восьмирічний хлопчик дуже сумував за родиною і просив маму телефонувати йому якомога частіше, та батько заборонив - принц мав звикати бути самостійним. "Це не було проявом жорстокості і ще меншою мірою нечулості з боку мого батька, - писав згодом король. - Батько знав, як потім дізнався і я, що принців треба виховувати витривалими, щоб у майбутньому вони були здатні витримати тягар державної відповідальності. Він бачив у мені не просто сина, а династичного спадкоємця, і в цій ролі я мав готуватися до виконання своїх обов'язків. Він не хотів поступатися проявам ніжності, бо боявся перетворити мене на розпещену дитину. Він був зі мною дуже суворий і вимогливий, але водночас дуже любив мене…"

У коледжі була напружена програма, сувора дисципліна і спартанські умови життя. Годували вихованців переважно вареною картоплею, м'ясо давали двічі на тиждень.

Лише за два роки хлопець на цілком достатньому рівні опанував французьку, англійську, італійську й португальську мови. Брав також додаткові індивідуальні уроки з іспанської мови та історії. А ще Хуаніто, як називали його однокласники, дуже активно займався спортом: грав у футбол, настільний теніс, катався на лижах і ковзанах, їздив верхи - у вісім років уже мав власного коня.

Тим часом у Іспанії відбулися важливі зміни. Генерал Франко потребував підтримки монархістів, відтак пішов на певні поступки для них - 31 березня 1947 року Іспанію було оголошено монархією, але "поки що", до смерті Франко, - без короля. Затверджений на загальнонаціональному референдумі закон "Про успадкування посади глави держави" передбачав, що сам каудильйо міг призначити собі наступника-короля у будь-який час, коли того захоче. Монарх мав "присягнути на вірність Основним законам держави і Принципам Національного руху" (так званої Фаланги, правлячої і єдиної дозволеної в державі Франко партії) і "мати чесноти, необхідні для його високої місії". А чи має претендент на престол ті чесноти, генерал Франко визначав на власний розсуд.

Граф Барселонський категорично відкинув закон Франко, стверджуючи, що він передбачає "зміну природи монархії", і людину, яка зійде на престол відповідно до цього закону, навряд чи можна буде назвати справжнім королем. Франко протест проігнорував.

А за рік, 25 серпня 1948 року, раптом запросив дона Хуана на таємну зустріч "у дуже важливій справі" на борт своєї яхти "Асор". Франко відверто сказав дону Хуану, що ніколи не допустить його сходження на престол Іспанії. І запропонував компроміс - віддати йому на виховання свого старшого сина. І якщо генералові вдасться виплекати з нього гідного продовжувача своєї справи, то саме Хуан-Карлос успадкує після смерті каудильйо посаду глави Іспанської держави і зможе відновити монархію. Граф навідріз відмовився. Але Франко на прощання сказав, що його пропозиція залишається в силі…

І граф Барселонський таки пристав на пропозицію диктатора. "Мій батько, всупереч порадам свого оточення, відправив мене до Іспанії, - згадував Хуан-Карлос. - Краще за будь-кого він розумів, якому ризику піддається, відправляючи сина в табір супротивника. Незабаром це зрозумів і я". Можна лише уявити, які шекспірівські муки переживав граф Хуан де Бурбон, відправляючи свою десятирічну дитину до чужої, несимпатичної, зрештою просто ворожої йому людини. Фізично син повернеться до тебе, але чи буде це все ще твій син, продовжувач справи твого життя? Чи це буде манкурт, чиї цінності докорінно відрізняються від твоїх? І така драма, в цілком середньовічному стилі, розігрувалася в середині ХХ століття!

Хуанові університети,
або Принц Бобон-і-Бобон

9 листопада 1948 року Хуан-Карлос уперше в житті ступив на рідну іспанську землю, зійшовши з лісабонського потяга "Лузітанія-експрес". Хлопця оселили на віллі "Лас-Харільяс". Незабаром у палаці Ель-Пардо відбулася перша зустріч з диктатором. Принцу запам'яталася довга анфілада напівтемних кімнат, багато генералів та цивільних урядовців у розшитих золотом парадних одностроях. Його завели до розкішної зали, залишили самого і наказали чекати. Несподівано з'явився Франко. "Він був менший на зріст, ніж можна було очікувати, судячи зі світлин, - згадував через багато років король. - У нього було черевце, і він посміхався мені, хоч посмішка була не дуже природною". Диктатор розпитував хлопця про успіхи в навчанні. "Відверто кажучи, я не надто уважно слухав Франко, позаяк від самого початку помітив маленьку мишку, що блукала між ніжками крісла, в якому сидів каудильйо. Для мене, дитини, це сміливе мишенятко було набагато цікавіше, ніж цей надто люб'язний пан".

Хуан-Карлос і далі жив у "Лас-Харільяс". Спеціально дібрані найкращі викладачі - довірені франкісти - вчили його вдома. Власне, на віллі було створено своєрідну міні-школу. Разом із принцом лекції з тих чи інших предметів слухали діти найвищих достойників франкістського режиму.

З усіх викладачів принц найбільше любив професора політичного права Торкуато Фернандеса-Міранду, який водночас посідав високі державні посади і був ліберальним франкістом, якщо таке словосполучення взагалі має право на існування. "Це була людина, яка серйозно вплинула на моє формування як майбутнього короля", - стверджує Хуан-Карлос.

Якось хлопець спитав наставника: "Хто найщиріше і найвідданіше допомагатиме мені, коли я стану на чолі держави?". "Ніхто, - відповів професор. - Ви діятимете як канатоходець, що працює без страхувальної сітки".

1954 року 16-річний Хуан-Карлос закінчив курс середньої школи. Граф Барселонський хотів, щоб син далі вчився в найстарішому у світі Болонському університеті в Італії або в Католицькому університеті в бельгійському Лувені. Проте Франко мав інші плани щодо освіти свого вихованця. "Ніщо не є настільки патріотичним, педагогічним та наочним, як навчання солдатського ремесла у військовому училищі, - писав диктатор дону Хуану. - Тому видається надзвичайно доречною його дворічна участь в освітній програмі військової академії Сарагоси. Там він перетвориться на чоловіка, отримає виховання в дусі виконання наказів і підкорення, навчиться цінувати дисципліну й військові чесноти, відчує й пізнає узи товаришування та громадського колективізму і почне орієнтуватися в питаннях честі. Після завершення цієї дворічної освіти він - уже в званні лейтенанта - пройде вступний курс у військово-морському училищі й ще один - у військово-повітряній академії. Ця фаза, беручи загалом, триватиме рік. Після того як за три роки у військових центрах буде сформовано його характер, настане час ознайомити його з університетом. Тоді він закінчить дворічний освітній курс на правовому та економічному факультетах. Не заглиблюючись у подробиці предмета, він отримає загальні відомості про ті аспекти політики та економіки, які йому необхідно знати. Ці два університетські роки зведуть його - через університетських професорів - з іспанською інтелігенцією. Водночас вони дозволять, з допомогою спецкурсу, ознайомитися з доктриною Національного руху та його організаціями, а також із сучасними економічними і соціальними вченнями.

Після університету видається доцільним, щоб він здобув знання у трьох найбільших галузях національного виробництва: сільському господарстві, промисловості та гірничодобувному секторі. Під час цих загальних програм я вважаю істотним інтенсивні контакт із каудильйо з метою отримання від нього прямих вказівок. Все це пізніше можна доповнити практикою на посаді голови уряду, де він ознайомиться зі структурою адміністрації, матиме тісні контакти з каудильйо і національними проблемами. Я вважаю важливим, щоб народ звик бачити принца поряд з каудильйо; з натуральністю і без штучності має стати ясно, чим він є для нації".

План Франко щодо освіти і роботи Хуана-Карлоса на найближчі 20 років був реалізований практично повністю. Самого ж Хуана-Карлоса взагалі ніхто не питав, де він хоче вчитися і які науки опановувати.

Під час великодніх канікул 1956 року, коли 18-річний Хуан-Карлос відвідував батьків на їхній віллі в Португалії, в житті принца сталася трагедія. Разом зі своїм єдиним братом 14-річним Альфонсо він потайки пробрався до батькового кабінету, де, як знали хлопці, зберігався револьвер. Брати знайшли зброю і почали її розбирати. Раптом пролунав постріл. Куля влучила Альфонсо в середину лоба, і він миттєво помер. Згідно з офіційною версією, молодший брат сам натиснув на спусковий гачок, проте є свідчення, що револьвер тримав у руках саме Хуан-Карлос. Принаймні принц кілька місяців перебував у тяжкій депресії і навіть думав відмовитися від навчання у військовому училищі, від права на престол і стати ченцем, аби замолювати свій гріх.

Та, зрештою, Хуан-Карлос переборов докори сумління і повністю реалізував "освітній план" Франко, отримавши звання капітана армії, лейтенанта військово-морського флоту, капітана військово-повітряних сил, а також магістра права та економіки Мадридського університету. Він навчився керувати надзвуковим винищувачем і до останніх років свого життя здійснював тренувальні польоти. Взагалі з принца виріс такий собі мачо. Він, як справжній іспанець, палить чорний тютюн, з усіх видів транспорту надає перевагу мотоциклу "Гарлі-Девідсон", на якому дуже часто "тікав" від своєї охорони, захоплюється вітрильним спортом (був навіть учасником Олімпіади 1972 року в Мюнхені, де в складі іспанського екіпажу посів 15-те місце у змаганнях тримісних човнів)...

1962 року, завершивши освіту, Хуан-Карлос одружився з принцесою Софією, сестрою останнього короля Греції Константина.

Взагалі принц хотів би служити офіцером, але сумнівався, що Франко дозволить. Тому пішов до каудильйо і сказав: "Мій генерале, я маю чимось зайнятися. Я надто молодий, щоб нічого не робити". "Франко довго дивився на мене, - згадує король. - Зрештою сказав: "Ваша високосте, займайтеся тим, що дозволить іспанцям краще пізнати Вас". Більше він не промовив ані слова. Я мусив сам зрозуміти і вирішити, як мої співвітчизники можуть краще пізнати мене".

Хуан-Карлос пройшов стажування в кількох міністерствах на досить відповідальних посадах - рівня заступника міністра. Проте жодних самостійних рішень ухвалювати йому не дозволяли. Одним з основних його занять стала участь у найрізноманітніших офіційних заходах разом із каудильйо. Тут він досить близько познайомився практично з усією франкістською елітою. Ці люди не подобалися Хуану-Карлосу, а він не подобався їм. Адже Франко було вже майже 80 років, здоров'я його підупало, і соратники почали замислюватися над тим, хто ж стане на чолі диктатури після смерті каудильйо. Практично кожен вважав себе більш гідним цього, ніж Хуан-Карлос, молодик, який, на їхню думку, нічим себе не проявив і в якому вони інстинктивно відчували чужака. І принц обрав для себе маску - безвільного, не надто розумного юнака, який не має жодних серйозних планів і амбіцій. Він намагався створити у франкістської еліти враження, що якщо навіть успадкує від Франко його величезні повноваження, ним можна буде легко маніпулювати, а за потреби - без проблем усунути від влади. На публіці Хуан-Карлос увесь час мовчав і усміхався. "Я мусив контролювати навіть вираз обличчя, - згадував він. - Усміхається - значить "за". Не усміхається - значить "проти"… Це дуже втомлювало мене, виснажувало нервову систему".

Відтак пересічні іспанці, які почали потроху "пізнавати" свого майбутнього лідера, дали йому дошкульне прізвисько - Принц Бобон-і-Бобон. Слово "бобон" іспанською означає "придурок".

А тим часом Франко не поспішав з офіційним призначенням Хуана-Карлоса своїм наступником. Можливо, він сподівався жити і правити вічно? А може, хотів таким чином змусити Хуана-Карлоса, не даючи йому певності, що гарантовано успадкує владу, не розслаблятися і далі працювати над собою? Тим більше що окрім Хуана-Карлоса було ще щонайменше три претенденти на престол. Ліберали вважали найбільш відповідною кандидатурою батька Хуана-Карлоса графа Барселонського, який так і не зрікся права на трон. Ультраправі підтримували кандидатуру карлістського претендента Карлоса-Уго де Бурбона-Парма. А Альфонсо де Бурбон-Дамп'єре, син глухонімого дядька Хуана-Карлоса Хайме, одружився зі старшою онукою Франко. І Франкова дружина Кармен усіляко інтригувала на його користь. Бабусі дуже хотілося, щоб її улюблена онука стала королевою… Натомість соціалісти, комуністи та інші республіканці, що перебували в підпіллі, категорично відкидали монархічний устрій як такий. З ними була згодна частина впливових франкістських генералів, які вважали спробу реставрації монархії після 40 років безкоролів'я дурною і небезпечною вигадкою, хоча, звичайно, не зважувалися публічно піддавати сумніву рішення каудильйо.

Проте в липні 1969 року 77-річний каудильйо офіційно оголосив Хуана-Карлоса своїм наступником на посаді глави держави. Хуан-Карлос змушений був урочисто виголосити: "Я присягаю в лояльності його екселенції Главі держави (тобто особисто Франко. - О.П.), Основоположним принципам Національного руху (Франкової Фаланги - О.П.), а також іншим Основним законам держави".

Свій серед чужих, чужий серед своїх

Франсіско Франко помер 20 листопада 1975 року, а 22 листопада Хуана-Карлоса було проголошено королем.

Франко помирав довго і дуже мучився перед смертю. Тяжко хворів і весь франкістський режим. Ще на початку 60-х років каудильйо відмовився від автаркії, "іспанськості" в економіці. До країни почали залучати іноземні інвестиції, іспанські гастарбайтери масово поїхали до найрозвиненіших країн Європи, натомість Іспанія почала приймати мільйони іноземних туристів.

В Іспанії відбулося економічне диво - у злиденній іще недавно країні сформувався численний середній клас. Якщо 1960 року телевізори були лише в одного відсотка іспанських сімей, то 1970-го - вже у 85 відсотків, холодильники, відповідно, в чотирьох та 82 відсотків, особисті автівки - в чотирьох та 38 відсотків сімей. Але сподівання, що "вдячні Фаланзі за своє процвітання" іспанці активніше інтегруватимуться до політичних структур режиму, виявилися марними. В країні набирала силу опозиція - соціалісти, комуністи, ліберали, басконські та каталонські націоналісти. Проте всі вони змушені були діяти у підпіллі. Режим зберігав повний контроль над армією, іншими силовими структурами, пресою, мав велику кількість прибічників. Більшість тогочасних аналітиків передрікали після смерті Франко жорстке силове протистояння між його послідовниками та супротивниками.

Прибічники опозиції не чекали нічого доброго від Принца Бобона-і-Бобона. Хоча ще перед смертю Франко він проводив у своєму палаці таємні консультації з лідерами найбільших опозиційних партій та неофіційних профспілок, що діяли у підпіллі. Проте ті лідери не були впевнені ані в щирості принца, який обіцяв демократизацію і повний демонтаж диктатури, ані, що ще важливіше, в його здатності очолити і провести масштабні перетворення. Рядові ж опозиціонери про ці зустрічі взагалі нічого не знали. Натомість Франко отримав повну інформацію і про сам факт консультацій, і про їхній зміст. Хуан-Карлос ішов по лезу бритви: "Рівною мірою було можливо, що мені на подушечці піднесуть корону, і що прийдуть жандарми мене заарештувати".

Після коронації король отримав усі величезні повноваження каудильйо. Він відразу, ще в тронній промові, проголосив курс на демократичні перетворення в країні, при цьому у приватних розмовах з ортодоксальними франкістами обіцяв, що перетворення матимуть лише косметичний характер і основні підвалини режиму залишаться незмінними. Адже франкісти продовжували контролювати абсолютно всі державні органи. Хуан-Карлос почав їх помалу витискати з влади. Це був дуже ризикований експеримент із цілком непередбачуваними наслідками. Але протягом усього періоду демонтажу диктатури, який тривав до 1982 року, король не порушив жодного франкістського закону. Спершу він використовував юридичні можливості, що містилися в наявних законах, потім почав їх "поліпшувати", помалу вихолощуючи їхній авторитарний зміст, і, зрештою, поступово взагалі скасував їх, замінивши цілком демократичним законодавством європейського зразка.

Першою його перемогою стала відставка ортодоксального франкіста Родрігеса де Валькарселя зі "здвоєної" посади голови Кортесів - франкістського квазіпарламенту, що обирався за корпоративним принципом, і голови Ради королівства. Король умовив Валькарселя "добровільно" написати заяву про відставку. Але ж треба було ще "протиснути" на це місце королівського вчителя й однодумця Фернандеса-Міранду. Кандидатуру подавав король. Але затвердити її мала Рада королівства. За часів Франко це було чистою формальністю - одного поруху брів усесильного каудильйо було достатньо, щоб забезпечити потрібний результат голосування. Не так було нині. Більшість членів ради були ультраправими і не сприймали кандидатури Фернандеса. Головував на засіданні їхній лідер Хосе Хірон. Розгляд питання тривав сім годин - ані король, ані реакціонери не хотіли поступатися. Врешті Хуан-Карлос попросив перерву і провів з Хіроном бесіду тет-а-тет. І Хірон діаметрально змінив свою позицію, забезпечивши проходження кандидатури ліберала.

Наступна битва розпочалася за посаду голови уряду. Ним тоді був призначений на п'ять років іще Франко Карлос Аріас-Наварро. Навчений гірким досвідом Валькарселя і Хірона, Аріас не сприймав "дружніх прохань", обіцянок і прихованих погроз короля. "Аріас не хоче і не вміє слухати, - скаржився своїм однодумцям Хуан-Карлос. - Він, мабуть, переконаний, що має бути головою уряду протягом п'яти років, а я маю лише його підтримувати. Переконаний, інколи він думає, що сильніший за мене і не сприймає мене як короля". В кабінеті Аріаса висів величезний портрет Франко і, як на глум, у куточку стояла маленька світлина короля.

Хуан-Карлос опинився між двох вогнів - ортодоксальні франкісти, "Бункер", як їх називали іспанці, виступали проти реформ у принципі. Опозиція ж, особливо радикальна в особі комуністів, була вкрай не задоволена їх повільністю і неповнотою. У січні 1976 року відбувся загальнонаціональний страйк, під час зіткнень з поліцією були поранені і вбиті. Привид другої громадянської війни вставав над країною.

Для того щоб установити контакт з лідером комуністів Сантьяго Каррільйо, який перебував у глибокому підпіллі, Хуану-Карлосу довелося вдатися до посередництва… румунського комуністичного лідера Ніколає Чаушеску. Довірена особа короля Мануель де Прадо здійснив "операцію в стилі Джеймса Бонда". Зрештою Каррільйо пообіцяв "тимчасово" зняти гасло скасування монархії і припинити насильницькі дії всередині країни.

У липні 1976 року Хуану-Карлосу вдалося домогтися відставки Аріаса.

Новий прем'єр мав наполегливо і послідовно демонтувати інституції диктатури, але водночас не створити у представників "Бункера" відчуття, що їх загнано у глухий кут і силовий спротив (а контроль над армією та спецслужбами вони все ще зберігали) реформам - єдиний вихід для них. І таку людину король знайшов. Це був Адольфо Суарес.

Дехто з аналітиків стверджує, що заслуги Суареса в демократичних перетвореннях в Іспанії навіть більші, ніж Хуана-Карлоса. Справді, більшість конкретних кроків, які привели до згаданого вже результату, здійснювали саме Суарес та його урядова команда. Король же якоюсь мірою відійшов у тінь, намагаючись грати роль "неупередженого арбітра" у постійних конфліктах Суареса з "Бункером". Проте насправді Хуан-Карлос усіляко "підсуджував" Суаресу. Як стверджує іспанський історик Паласіо Атарда, "король цілком чітко намітив лінію поведінки: він визначав напрямок, стерно ж влади тримав уряд".

Суарес сам був вихідцем з "Бункера" - до призначення прем'єром він був генеральним секретарем Національного руху, керівником апарату і "завідувачем відділу кадрів" франкістської партії. Його призначення більшість іспанців спершу сприйняла як перемогу "Бункера". В одній з підпільних опозиційних газет навіть з'явилася карикатура: привид Гітлера радісно каже: "Його теж звуть Адольф! Хіба ж це не чудово?".

Суарес виявився неабияким тактиком з феноменальним чуттям. За рік він ліквідував найодіозніші інституції франкізму і провів політичну амністію. У квітні 1977 року було розпущено Національний рух і "вертикальні" франкістські профспілки. При цьому прем'єр пообіцяв, що всі партійні та профспілкові апаратники - а це були десятки тисяч осіб - отримають аналогічні посади в урядових структурах. І дотримався обіцянки.

Ще перед цим було легалізовано всі опозиційні партії і "продавлено" через франкістський парламент (тут особлива заслуга Фернандеса-Міранди), а потім на референдумі затверджено закон про політичну реформу, який запроваджував прямі таємні вибори за партійними списками замість франкістських корпоративних, передавав право формувати уряд парламентській більшості і позбавляв короля більшої частини його повноважень. Як стверджує Суарес, "якби король зайняв двоїсту або хитку позицію, проект безумовно залишився б не затвердженим".

Не менш важливо те, що саме завдяки Хуану-Карлосу вдалося забезпечити нейтралітет армії. Сам король писав: "Я був призначений Франко. А в армії Франко накази Франко не обговорювалися навіть після його смерті. Якби армія не була на моєму боці, події розвивалися б зовсім інакше". Велике значення мало й те, що Хуану-Карлосу довелося послужити в усіх родах військ, і всюди він мав чимало друзів і знайомих.

Як король підполковника Техеро-Моліну переміг

Увечері 23 лютого 1981 року 200 цивільних гвардійців (жандармів) на чолі з підполковником Антоніо Техеро-Моліною захопили будинок парламенту Іспанії, де саме затверджували склад нового уряду країни. Після попереджувальних пострілів у повітря Техеро-Моліна наказав усім депутатам і міністрам лягти на підлогу і заявив, що цивільну владу в країні скинуто і відтепер Іспанією керуватимуть військові. Всі 350 депутатів (у цей день не виявилося жодного хворого чи прогульника), лідери всіх основних політичних партій, увесь склад нового і весь склад старого уряду опинилися в руках путчистів.

Техеро-Моліна сподівався, що до його путчу негайно приєднаються військові, незадоволені демонтажем диктатури, а Хуан-Карлос І поведеться в цій ситуації приблизно так само, як його дід Альфонсо ХІІІ під час військового путчу 1923 року, мовчки погодившись передати всю повноту влади армії. Але як же Моліна помилився!

На його підтримку виступив лише командувач ІІІ військового округу у Валенсії генерал Міланс дель Боск, який оголосив у місті воєнний стан і вивів на вулиці війська. Заступник начальника генерального штабу генерал Альфонсо Армада спробував проникнути в королівський палац і від імені короля по лінії спецзв'язку наказати військовим приєднатися до заколоту. Проте Хуан-Карлос наказав заарештувати генерала. В королівському палаці було створено із заступників міністрів, що лишилися на волі, тимчасовий уряд, а король цілу ніч переконував телефоном усіх очільників армії та силових структур залишатися вірними законному уряду. Він розбудив свого 13-річного сина Феліпе і змусив його цілу ніч сидіти разом із собою в кабінеті: "Дивися, що мусиш робити, коли ти король". Крім парламенту, заколотники захопили також будинок національного радіо і телебачення, і король кілька годин не міг звернутися до нації. Натомість в ефірі весь час лунали франкістські марші часів громадянської війни.

Хуан-Карлос зібрав у палаці Раду начальників штабів, яка підтвердила вірність збройних сил конституції, а також представників усіх політичних партій, які у спільній заяві засудили спробу путчу. Нарешті о другій годині ночі королю вдалося звернутися до нації по радіо. На його заклик підтримати конституційний лад у країні на вулиці Мадрида та інших міст країни вийшли сотні тисяч іспанців. О сьомій ранку вірні королю війська оточили будинок парламенту, о дванадцятій деморалізований Техеро-Моліна відпустив усіх заручників, а трохи згодом здався зі своїми гвардійцями під королівську обіцянку повного прощення. Щоправда, обіцянки своєї Хуан-Карлос не виконав - Техеро-Моліну було засуджено до 15 років позбавлення волі, і він відсидів увесь строк до останнього дня.

При цьому переважна більшість військових і силовиків співчувала путчистам і в принципі готова була до них приєднатися. Лише рішучі дії короля не дозволили противникам реформ консолідуватися і захопити владу.

Лідер комуністів Каррільйо заявив журналістам після свого звільнення: "Можете від сьогодні вважати мене монархістом". Загалом же, за даними соціологів, 86 відсотків іспанців підтримали дії короля. "В іспанському політичному дискурсі дилема монархія-республіка поступилася дихотомії диктатура-демократія. Монархія потроху перетворилася на арбітра системи, потім на її стрижень, згодом на символ єдності і рівноваги і, зрештою, на захисника свобод", - стверджують політологи.

Після 1982 року, коли демократична система правління в Іспанії остаточно утвердилася, Хуан-Карлос І помалу відійшов від активної участі в політичному житті, тим більше що Конституція 1978 року, ухвалення якої він сам ініціював, залишала йому вельми обмежені, переважно представницькі, функції. "Якщо я скажу міністрові, що необхідно робити, - стверджував король, - то це буде вторгненням на чужу територію… Я не можу дозволити собі керувати навіть з-за лаштунків. Мої функції полягають не в цьому. Якщо я можу бути корисним урядові, то я в його розпорядженні. Але це уряд має звернутися до мене, а не я до нього".

У червні нинішнього року 76-річний Хуан-Карлос І заявив: "Я вирішив завершити своє царювання і зректися іспанської корони. Це необхідно для переборення і виправлення помилок минулого, це диктує воля до оновлення і прагнення кращого майбутнього".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК