Городецький. Дім, який збудував Влад

Миколаївський костел, Будинок з химерами, Міський музей старожитностей і мистецтв, Караїмська кенаса - усе це його рук і лету творчої фантазії матеріалізовані шедеври, застигла в камені музика, яка робить незабутнім наш Київ.

Невтомний винахідник, а часто й першовідкривач, Владислав Городецький завжди цікавився новітніми досягненнями науково-технічного прогресу, зокрема стежив за роботами відомого авіатора Ігоря Сікорського, в якого часто бував удома на Ярославовім валу, 15.

Та не перебільшуймо авторитету і творчих досягнень київського Гауді для його часу. Далеко не все вдавалося будівничому, і не завжди перемагали його архітектурні проекти. Довелося скуштувати й гіркоти творчих невдач. Наприклад, у конкурсах на проект контори Держбанку в Києві та на проект будівництва міської станції швидкої допомоги Владислав Городецький програв. Та це не означає, що архітектор не був оригінальним творцем. Безперечно, був.

У творчій біографії Владислава Городецького залишається ще багато білих плям. Але це не заперечує того, що він був не тільки самобутнім архітектором, а й оригінальним дизайнером, зокрема ювеліром, карбувальником, гравером, навіть художником-костюмером своєї коханої дружини Корнелії. А ще він створював декорації для трупи Драматичного театру "Соловцов", ескізи запони, портьєр, доріжок, плафонів, навіть шнурів до біноклів глядачів. Та, звісно, почнемо з підвалин, з того, що В.Городецький зробив для Києва. Опустимо шмат його біографії і в переддень Дня Києва просто позначимо деякі факти.

Лєшек Дезидерій Владислав Городецький народився 23 травня (4 червня) 1863 року в селі Шолудьки Брацлавського повіту Подільської губернії (нині - Немирівський район Вінницької області). Коли молоді батьки перебралася в Жабокричі - на татову малу батьківщину, вони аж ніяк не бідували: чотиримісне ландо на м'яких ресорах, з відкидним шкіряним верхом, власний фурман, четвірка баских коней сивкової масті, стайня, для прогулянок верхи - особистий кінь у сина, фортепіано віденської фабрики Зейтнера, дивний навіть для заможніших шляхтичів більярд...

Та 1873 року за якийсь місяць вони з розкошів скотилися в злидні: за шалені борги батькові довелося продати маєток, і це стало синові наукою на все життя…

Щойно сім'я, яка звикла до комфорту, повернулася в Шолудьки, у скромну садибу материних батьків, у нащадка зміцніла мотивація: за будь-яку ціну знайти своє місце в житті! До 16 років юнак здобував освіту приватно, а 1879-го став "реалістом" в Одесі - учнем реального училища (середнього навчального закладу технічного профілю) при Євангелічній кірсі Св.Павла. У п'ятому класі майбутній архітектор отримав із Санкт-Петербурга свідоцтво ради Імператорської академії мистецтв про те, що ухвалою Особливої конкурсної комісії учня визнано гідним похвали за класний "малюнок пензлем з гіпсу".

Окрилений сподіваннями, юнак подав документи до Академії мистецтв, і наступні п'ять років навчався в Санкт-Петербурзі, здобувши 1890 року звання класного художника III ступеня і право на чин XIV класу.

Ще 1889 року бідний польський шляхтич зустрів і пошлюбив Корнелію Марр, доньку відомого в Києві підприємця - купця 1-ї гільдії Йосифа Марра.

Партія виявилася вигідною для обох сторін. Тестеві належали два дріжджово-винокурні заводи - на вулиці Кирилівській, 53 і 65. За першою адресою Марри й мешкали (нині там знаходиться Київський дослідно-експериментальний завод молочної кислоти). Теща, Корнелія Францівна Марр, володіла Київським 1-м пивоварним заводом - теж на Куренівці, на вулиці Копилівській, 34. Тож посаг за дружиною Городецький отримав солідний. З іншого боку, віддаючи дочку за шляхтича, Йосиф Іванович здійснив мрію кожної розбагатілої купецької родини - Корнелія підвищила соціальний статус і стала дворянкою. Подружжя виховало двох дітей - доньку Гелену, яка згодом вийшла заміж за київського правника Володимира Яценка, і сина Олександра.

Була ще одна економічна вигода, дорожча для справжнього митця за будь-які матеріальні скарби. Поріднення з купцем 1-ї гільдії дозволило здобути прямі, а часто-густо неформальні контакти із вищою лігою київських підприємців: тесть мав право здійснювати навіть експортно-імпортні операції.

Збудована Городецьким лікарня у селі Мошни на Черкащині

Починав містобудівник з малого. Одним із перших проектів В.Городецького восени 1890 року стала фамільна усипальня Штейнґейлів на Аскольдовій могилі. З подачі тестя 26-річному архітекторові її замовив барон Рудольф Штейнґейль, "залізничний король", який щойно поховав кохану дружину Марію.

Рівно за два роки, 20 листопада 1892-го, зійшов у сиру землю й сам путієць-мільйонер Р.Штейнґейль. Шанованого в місті небіжчика відспівали в Катерининській кірсі на Лютеранській і поховали поруч із дружиною у фамільній усипальні. На жаль, мавзолей Штейнґейлів у 1930-х роках по-дикунському розібрали, коли старе кладовище на Аскольдовій могилі закрили. Вцілілі фрагменти каррарського мармуру й ажурну залізну огорожу "приватизував" один з високопоставлених партійців, прикрасивши ними… власну садибу.

Далеко не з чистого мистецтва довелося починати молодому будівничому. Й.Марр напоумлював зятя, часто примовляючи щось на кшталт "гроші не пахнуть". Тому годі дивуватися, що 1894 року Київське акціонерне товариство каналізації несподівано віддало одне з казенних замовлень 30-річному архітекторові.

Тим часом ішлося про вельми важливий для Києва комунікаційний проект - спорудження першої черги центральної системи міської… каналізації. Ось чому зять швиденько заснував Будівельну контору домової каналізації архітектора В.Городецького. Ясна річ, ресурсів бракувало, тому виконували здебільшого нескладні, але численні проекти облаштування дворових убиралень з неодмінною їх прив'язкою до міських каналізаційних мереж. У такий спосіб Владислав Городецький заявив про себе не тільки як про будівничого, а й як далекоглядного підприємця, діловитого власника фірми.

Так виглядала нинішня вул. Городецького на початку ХХ ст. Зодчий замешкав у будинку 3 - (другий від рогу по лівому боку вулиці) на другому поверсі.

Велич таланту часто визначають вуста партнерів. Почавши з малого, Городецький зажив слави безвідмовного професіонала, котрий будь-який проект реалізовує під замовника, робить якісно і здає вчасно. Тому за рік, 1895-го, архітекторові запропонували місце у складі Домобудівельного товариства. Воно володіло монополією на забудову найласішого в Києві об'єкта - колишнього маєтку професора медицини Київського університету Ф.Мерінга, що дістав назву Київський Париж і займав територію від Хрещатика до Банкової.

Для молодого випускника Санкт-Петербурзької академії мистецтв не мало значення, що будувати - величезну садибу професора Ф.Мерінга, розташовану між сучасними вулицями Хрещатик, Городецького, Лютеранською і Банковою; торговельний дім меблевої фірми Йосифа Кімаєра (нині - Городецького, 13); прибутковий будинок купця 1-ї гільдії Л.Бендерського на Караваєвській (нині - Л.Толстого) площі, 1; конторський будинок страхового товариства "Росія" на Хрещатику, 15/4, де на першому поверсі згодом відкрилася популярна серед киян кондитерська "Жорж"; павільйон для мисливського товариства, створений, до речі, безоплатно, для самореклами, чи звичайний дворовий нужник поліпшеного типу.

Наступною великою роботою архітектора стало проектування і будівництво у 1895-1896 роках шести корпусів Південноросійського машинобудівного заводу в Києві, на вулиці Жилянській, 107. Де це? "Портер-паб" знаєте? Ото там.

Дуже важливою для професійного і ділового іміджу архітектора В.Городецького стала участь у Всеросійській сільськогосподарській та промисловій виставці, яка в липні-жовтні 1897 року відбулася в Києві, але стала грандіозною подією в житті
всієї імперії. Заздалегідь стало відомо: експозицію відвідають члени царської сім'ї. Тож майбутні експоненти спеціально замовляли павільйони, де хотіли якнайліпше представити рекламовану продукцію. Кілька замовлень дістав і Владислав Городецький - від графа Юзефа Миколая Потоцького, польського землевласника з роду Потоцьких гербу Пилява, цукрозаводчика, віце-президента Сільськогосподарського товариства в Києві; від графа Костянтина Юзефа Потоцького і від Гірничого відділу. Виставку на схилах Черепанової гори відвідало більше мільйона осіб. Павільйони, споруджені В.Городецьким, справили величезне враження. У газетних звітах про них писали окремо - було про що. Особливо захоплював публіку павільйон графа К.Потоцького - у вигляді палацу з пишним декором. Зовсім в іншому стилі був павільйон графа Ю.Потоцького - споруда нагадувала мініатюрний мисливський замок. А павільйон Гірничого відділу постав у подобі підземелля, що імітувало… справжню шахту.

Будівництво Державного музею українського образотворчого мистецтва, 1899 р., за проектом В. Городецького (нині - вул.Грушевського,6)

Є споруди, які вшановують славою, є будинки, які обростають плітками. Але є такі кам'яниці, що проливаються золотим дощем і дарують статки й статус. Саме таким проектом стала забудова величезної садиби професора Ф.Мерінга. Порталу ProZorro ще не існувало, тендери гравці вищої ліги "мали на увазі", бо бюджет пиляти дозволяли тільки своїм.

Домобудівне товариство чужинців до робіт навіть не допустило - знесення старих будівель, проектування нових вулиць і майбутніх споруд еліт-класу на території колишньої садиби Мерінга здійснювали чотири архітектори з німецьким корінням: Г.Шлейфер - голова Міського кредитного товариства, гласний Київської міської думи, а заразом директор-розпорядник Домобудівельного товариства; Е.Брадтман - київський міський архітектор, будівничий Київського кредитового товариства, технік Приказу суцільної опіки; М.Клуґ - технік-будівничий і… Владислав Городецький.

Про рентабельність проектів опосередковано свідчить такий факт. Спроектований Георгієм Шлейфером і Владиславом Городецьким у межах забудови садиби Мерінга чотириповерховий готель "Континенталь" (нині - Концертний зал Національної музичної академії України імені П. Чайковського; вул. Городецького, 1/3) став у Києві найдорожчим фешенебельним проектом.

Вчитайтесь у тодішній опис готелю, поданий на шпальтах київської газети: "За плануванням приміщень, зручностями і красою оздоблення наш "Континенталь" змагається з найкращими готелями Європи... Усередині будівлі сто номерів, великий ресторанний зал, зимовий сад, розкішні кабінети, більярдні, загальний салон на два поверхи із чотирма читальнями, два електричні ліфти - пасажирський і вантажний, комори для зберігання багажу, сейфи для коштовностей, ванні кімнати і літній сад зі світловим фонтаном. Готель обладнано автономним паровим опаленням, вентиляцією, електричним освітленням. По всій будівлі проведено гарячу воду".

Вартість доби проживання в "Континенталі" сягала 15 рублів, що дорівнювало місячній платні чорнороба. У готелі зупинялося чимало знаменитостей: співаки Федір Шаляпін і Леонід Собінов, артисти Віра Коміссаржевська і Всеволод Меєрхольд, поети Костянтин Бальмонт і Осип Мандельштам, кіноактор Макс Ліндер, шахіст Михайло Чигорін... На будівництві готелю "Континенталь" Владислав Городецький заробив стільки грошей, що це дозволило йому ввійти акціонером, а згодом стати співдиректором київського цементного заводу "Фор", який запрацював на Куренівці 1900 року.

Та ніколи Городецький не був просто "заробітчанином", котрий, окрім власного зиску, нічого в житті не бачить. Таланти марять проектами, а великі таланти при цьому ще й добре заробляють. Коли виникли проблеми зі спорудженням Київського міського музею Товариства старовини і мистецтв, саме В.Городецький виявився тим будівничим, який, не вагаючись, зумів на базі лише конкурсного ескізу архітектора-еклектика
П.Бойцова розробити мистецький проект музею, що датований лютим 1898 року. Будинок музею постав на схилі Олександрівської (нині - Михайла Грушевського) вулиці, 6.

Національний художній музей, який збудували за проектом Городецького

Минуло зовсім небагато часу, як син унтер-офіцера 7-го уланського Ольвіопольского полку приїхав з села Шолудьки Подільської губернії до Києва, а за популярністю він уже перевершував більшість місцевих архітекторів. Самобутній талант і потужні зв'язки тестя привернули до Владислава Городецького увагу купця 2-ї гільдії Соломона Коґена, "тютюнового короля" України, а заразом голови київських караїмів - представників юдейської релігійної громади.

Ще 1874 року С.Коґен придбав чималу садибу в середмісті Києва, яка займала половину кварталу між Хрещатиком і Новоєлизаветинською (нині - Пушкінською) вулицею. Коли тютюновий бізнес пішов, для двохтисячної караїмської громади міста Соломон Аронович придбав за 35 тис. рублів невелику земельну ділянку на вулиці Підвальній (нині - Ярославів Вал), 7, одну половину якої виділив під кенасу (караїмський молитовний дім), пожертвувавши на будівництво 80 тис. рублів, а другу половину відвів під прибутковий будинок, бо мав подбати про джерело надходження свіжої копійки для потреб караїмської громади.

До справи залучили 37-річного будівничого. Караїмська кенаса, споруджена в екзотичному мавританському стилі й урочисто освячена 1902 року, і досі залишається одним з найгарніших будинків міста. Ставити храми кому завгодно не доручають. А тут В.Городецькому перепало аж два масштабні проекти.

Владислав Владиславович у 1900 році звів на вулиці Ярославів Вал караїмську кенасу в мавританському стилі

Десять років тривало будівництво римо-католицького костьолу Святого Миколая (у народі - Миколаївський костел; Будинок органної та камерної музики; вул. Велика Васильківська, 75). Складними тут були ґрунти, сама конструкція споруди, шпилі, що мали здійнятися на 62 метри. У конкурсі з тридцяти робіт переміг ескізний проект студента п'ятого курсу Інституту цивільних інженерів С.Воловського. Його й переробив В.Городецький, залишивши принципову схему й план, але істотно збагативши зовнішній вигляд храму в неоготичному стилі.

Що цікаво - наприкінці ХІХ століття в Києві проживало понад 33 тисячі католиків латинського обряду. Тобто приблизно 13% тодішніх городян. Після православ'я римо-католицьке віровчення було в місті другим за кількістю прибічників. Проте отримати дозвіл в обер-прокурора К.Побєдоносцева на будівництво костелу допомогло диво: з монаршим візитом Київ 1895 року відвідав імператор Микола ІІ. Нагодою негайно скористалися - давши майбутньому костелу ім'я Святого… Миколая.

Будівництво Миколаївського костелу тривало від 8 серпня 1898 року до 6 грудня 1909-го і здійснювалося виключно коштом парафіян, які пожертвували на нього 247500 рублів. Цікаво, що саме на цьому об'єкті Будівельна фірма купця 1-ї гільдії Льва Гінзбурга вперше застосувала набивні бетонні палі системи гірничого інженера й винахідника Антона Страуса. Згодом обидва професіонали стали постійними співавторами чудернацьких проектів В.Городецького.

Кращий київський зразок неоготики - католицький костел Св. Миколая, прикрашений численними роботами Е. Сала.

Навчившись збирати мед, бджола вирішила збудувати фортецю. За однією з міських легенд, Будинок з химерами, що на вулиці Банковій, 10 (навпроти АП), де до революції мешкав архітектор Владислав Городецький, уречевлює собою бездонне горе. Споруда нагадує дивне "підводне царство": рептилії, риби, русалки, проте розбавлені мешканцями суші: орлами, слонами, носорогами. Те страхіття було створене згорьованим батьком на спомин про доньку-красуню, яка втопилась у Дніпрі. Допоміг зодчому увічнити пам'ять про дитину начебто німецький фабрикант Ріхтер, співвласник цементного заводу "Фор". Чи правда це?

Насправді донька Гелена пережила батька, трагедія сталася в іншій родині: море, а не річка, забрало життя доньки професора медицини Ф.Мерінга, в садибі якого біля сучасного скверу Івана Франка якраз починалася забудова.

А тим часом тато Гелени Городецької до нестями любив… Африку, сафарі і спроектував цей будинок чи то як подарунок собі до 40-річчя, чи то уклавши парі.

Ліпні прикраси Будинку з химерами

А було це так. Навесні 1901 року в популярному колись ресторані при Драматичному театрі "Соловцов" на традиційні посиденьки зібралася трійця знаменитих київських архітекторів - В.Городецький, О.Кобелєв - цивільний інженер, член-кореспондент Санкт-Петербурзького товариства архітекторів, очільник архітектурного відділу Російського технічного товариства, і В.Леонтович - реставратор, геодезист та інженер-будівельник.

Невимушено, наче між іншим, пан Городецький поділився новиною: днями недорого придбав ділянку землі на крутосхилі на вулиці Банковій, 10.

- Навіщо? - щиро здивувався Олександр Васильович. - Будувати там неможливо.

- Як це? - спалахнув жадібний до творчих суперечок Владислав Владиславович і виклав сміливий план спорудження дохідного будинку. Слово за слово, і хвилин за десять Городецький і Кобелєв побилися об заклад, а в свідки взяли спантеличеного Леонтовича.

Як особа запальна, яскрава, різнобічна, В.Городецький азартом вирізнявся не тільки в царині архітектури та будівництва, а й у стрілецькому спорті, особливо мисливстві. Відомо, що одними з перших його авторських робіт у Києві стали сажковий павільйон і… тир Київського відділу Імператорського товариства правильного (тобто за правилами) полювання, безоплатно спроектовані ним і збудовані під авторським наглядом на пустирищі біля Лук'янівського цвинтаря.

Усе це завдяки його хобі. Адже будівничий регулярно брав участь у міжнародних стрілецьких змаганнях, мав репутацію активіста Київського відділу Імператорського товариства розмноження мисливських і промислових тварин та правильного полювання. Значну частину мисливських трофеїв - опудала 179 екзотичних птахів і 25 тварин - мисливець за свого життя подарував музею цього товариства, що діяв тоді на Хрещатику.

Владислав Городецький під час полювання в Африці

Аби краще уявити масштаби доволі недешевого хобі, наведу кілька фактів. Залишивши в Києві весь бізнес і архітектурне планування на управителів, у 1911-1912 роках Владислав Городецький полював собі в Африці. Ту захопливу подорож у передгір'ях Кіліманджаро український мандрівник описав у книжці "У джунглях Африки. Щоденник мисливця", яку оздобив власними малюнками й опублікував 1914 року в Польській друкарні в Києві накладом 50 примірників. Подорож виявилася обтяжливою. З гігантським вантажем киянин потягом прибув до Неаполя, а звідти разом із двома друзями рушив до Кенії. Навіть важко уявити собі, якою була вага спорядження тієї експедиції: величезні армійські намети, зброя, запас куль, пороху, продовольства, коньяки, вина, шоколад, столове срібло, навіть гумові ванни... В Африці трійці довелося найняти собі аж 200 супровідників-вантажників.

Та повернімося до Будинку з химерами. Навесні 1901 року його автор, замовник і власник В.Городецький розпочав будівництво на дешевій через стрімкий крутосхил землі. Проте немає лихого, щоб на добре не вийшло: 341 кв. сажень (1535 кв. м, або 15 соток) під будинок у середмісті йому вдалося придбати за 15,5 тис. руб.
1 лютого 1901 року. Для порівняння: 1 кг картоплі коштував 3 коп., солі - 2, відро помідорів - 8. Демонструючи винахідливість, будували стрімко, застосовуючи передові технології та новітні матеріали - бетон, який у той час мало хто використовував. Як кажуть, не треба плахти, коли й у запасці добре: нечувано, але сама будівля обійшлася замовникові в якихось
65 тис. рублів.

Оскільки за тогочасними уявленнями місце для будівництва вважалося непридатним, з інноваційними рішеннями допоміг гірничий інженер та винахідник Антон Страус. Партнер спроектував замовникові складний фундамент: 50 його бетонних паль вбили в землю на глибину п'ять метрів і задля додаткової безпеки споруди поставили ще й на бетонні "подушки".

Своєю творчістю архітектор доводить: немає безвихідних ситуацій, є архітектурні шедеври. У цьому випадку об'єктивна безвихідь змусила споруджувати будинок оригінального планування: на вулицю він виходить фасадом на три поверхи, а з подвір'я височіє шістьма. Згадувані форс-мажори дали змогу зробити будинок всефасадним, з вікнами на всі чотири боки, з вільним плануванням помешкань - по одному на поверх.

Коробку поставили швидко - 1901 року, внутрішні роботи закінчили 1903-го, а квартирантів у шість електрифікованих квартир пустили 1904-го. Житло було ексклюзивним. Кожна квартира мала вісім кімнат. У просторому помешканні №3 оселився сам власник дохідного будинку В.Городецький. Загальна площа його приватного помешкання становила 380 кв. м.

Деякі мистецтвознавці пишуть, що, мовляв, найбільшої оригінальності Будинку з химерами надало оздоблення фасадів та інтер'єрів скульптурами за кресленнями й шаблонами В.Городецького, виконаними італійським скульптором Еліо Салою, а також мальовничі панно вздовж сходів і в житлових кімнатах, створені його молодшим братом - міланським художником-пейзажистом Еудженіо Салою.

У мешканців лише попервах у парадному вестибюлі виникало враження, що вони спустилися на морське дно. За кілька тижнів народ до небаченої чудасії звик… Із року в рік тішило інше: пожильці прибуткового будинку на сніданок отримували молоко прямо з-під корови, яку утримували в корівнику, збудованому тут-таки, на подвір'ї… А ще мешканцям надавали - так би мовити, бонусом - персональний винний підвал, комору для дров, стайню, гараж для екіпажу і навіть… кімнатку для кучера.

Але… Завжди є оте трикляте "але". Величезні витрати на африканське сафарі загнали сім'ю архітектора-мисливця у скруту. У липні 1912 року Владислав Городецький вимушено заклав садибу Київському товариству взаємних кредитів. Вчасно зібрати й повернули належну суму не вдалося. І 1913 року через неспроможність виплатити відсотки за кредитом товариство продало Будинок з химерами на аукціоні, де його придбав французький консульський агент Данило Балаховський, а вже за три роки власником нерухомості став купець 1-ї гільдії Самуїл Німець.

Після Жовтневого перевороту 1917 року будинок націоналізували, всі квартири в ньому, і десятикімнатну на четвертому поверсі, і дев'ятикімнатну на п'ятому, перетворили на комуналки. У 1920-х роках тут був штаб військово-трудової лісозаготівельної дружини, пізніше - ветеринарне управління Київського військового округу.

Коли спалахнула Перша світова війна, масштабне будівництво в Києві, як, зрештою, у всій Російській імперії, згорнулося. Громадське життя і нормальний побут перекреслили одна за одною дві революції і громадянська війна. Влада в Києві мінялася 16 разів. За більшовиків у місті на семи пагорбах нічого нового не споруджувалося, за винятком недолугих пам'ятників революційним вождям. Про спорудження будинків не йшлося взагалі.

Останнє фото

Тож бджола втратила не лише фортецю, а й сам мед - можливість працювати. Це змусило 57-річного В.Городецького разом із дружиною Корнелією Марр 1920 року емігрувати до ще незалежної Польщі, щоб усе почати з нуля...