Гомер української пісні

Якби Григорій Нудьга видав лише одну монографію "Українська дума і пісня в світі", цього б уже було досить, аби його ім'я увійшло в історію. Але ж є ще близько 300 різних праць у галузі фольклору та літератури. Найкоротше про долю вченого сказав колись Ростислав Братунь: "Він працював за цілий інститут, а одержував менше за двірника". Можна лише гадати, якою могла б бути спадщина науковця, якби не багаторічне заслання за звинуваченням в антирадянській діяльності, заборона займатися улюбленою справою.

Після виходу 1951 р. на волю Нудьзі дозволили працювати за фахом, але на ім'я його аж до самої смерті наклали негласне табу. Воно продовжувало діяти навіть у незалежній Україні. Прізвище Григорія Нудьги викреслювали з підготовлених ним публікацій, а самі праці нерідко переробляли й підписували інші "науковці". За його життя в незалежній Україні не було видано жодної його праці! "Добила" ж звістка про те, що очікувану Шевченківську премію вкотре віддали "потрібнішій" людині. Г.Нудьга після цього перестав розмовляти, а за кілька днів (14 березня 1994 р.) помер. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.

Лише через чотири роки після смерті вченого фундація його імені за сприяння фонду Сороса видала двотомну монографію "Українська дума і пісня в світі" - працю всього його життя.

Жага знань

Ця книга стала призвідником великого скандалу з участю самого Хрущова

У щоденнику Г.Нудьга писав: "Наша місцевість була багата на кобзарів, сюди давно йшли вчитися кобзарського мистецтва, тут пройшов навчання Остап Вересай. З ним я зустрічався на ярмарках і повсякденному житті. Змалечку, зі шкільних років, приятелював з кобзарем І.Запорожченком, згодом з Є.Адамцевичем, з родиною кобзарів сусіднього села Сологубами".

З самого дитинства у Григорія було велике бажання вчитися. Спершу ходив до трирічної школи в рідному селі, згодом вступив до "городського училища" у Глинську.

"До Глинська від мого села три кілометри, як важко їх було мені щодня долати, вставав дуже рано, щоб не запізнитися (і все ж запізнювався), особливо взимку, коли були хуртовини й морози. Взимку, коли були великі хуртовини, мати вечором (вертався додому пізно) ставила на південному вікні (з боку Глинська) каганець, щоб я на нього орієнтувався, як на маяк. Восени й весною теж було важко - болото, часто приносив додому в руках відірвані багном підошви від чобіт з підборами. А вчитися хотілося, мучився, а все-таки ходив. Чотири роки боролася родина і я за те, щоб закінчити у 1928 році тоді дуже популярну школу, бо 7-річка тоді вважалася як тепер технікум - велика освіта", - згадує Григорій Нудьга у "Малій автобіографії".

1929 р. Г.Нудьга склав вступні іспити до педагогічного технікуму в місті Гадячі, про яке читав і знав, що воно має славну історію. Тут усе було по-іншому. А найважливіше - чудова бібліотека. До того ж у технікумі працював літгурток, чимало учасників якого вже публікували свої вірші в журналах. У гуртожитку точилися постійні суперечки про літературу. Тут він зустрівся з майбутнім відомим критиком Л.Новиченком, уперше побачив Остапа Вишню. Але найважливіше - у місцевому музеї зберігалися рукописи Лесі Українки, Олени Пчілки, Драгоманова, інших письменників. Тоді ж вийшли друком перші його статті про рукописи цього музею, а також вірші, оповідання та нариси.

Восени 1933 р. бажання вчитися приводить Нудьгу до Харківського університету, який тоді щойно поновив свою діяльність.

"Перші враження від Харкова й культурного середовища були багаті й глибокі, - згадує майбутній учений. - Увесь Харків (вулиця, установи, на заводах, на лекціях - де тільки я бував) говорив виключно українською добротною мовою, а розмов про те, що ця мова недосконала, ніде не було чути. Театр "Березіль" я відвідував часто, і завжди було людей повно, особливо на постановках типу "Гайдамаки" чи інші театральні постановки на українські теми. У Харкові тоді я зіткнувся з несподіваним: на літературних вечорах у клубі Блакитного ще велися суперечки, в яких можна було почути, що народна пісня - примітив, застаріла селянська культура, що й Шевченко не може задовольнити наш машиновий бурхливий вік, чув я тоді й перефразовані вислови італійських футуристів, що ніяке тепло жінки не може замінити тепло мотора в цеху заводу".

У зв'язку із перенесенням столиці до Києва частину студентів (у тому числі й Г.Нудьгу) перевели до Київського університету, який він закінчив 1938 р.

Про ті роки Г.Нудьга пише: "Після переїзду до Києва - мав тут багато нового, раніше незнаного: літературні ідеї, люди, явища... Слухав лекції С.Савченка, С.Маслова, найбільше зблизився з П.Поповим (керував моїми першими спробами фундаментальніших досліджень), О.Білецького, А.Кримського, А.Хвилі, М.Грунського... Найбільше зацікавили роботи М.Зерова, А.Шамрая, П.Филиповича, а з давніших -
В.Перетца своїми багатствами фактів, знанням джерел. Тоді обираю за принцип: для дослідника знання джерел і фактів - основне. Наука починається з факту. В подальших часах велику увагу маю до факту, особливо до невідомого".

1935 р., ще будучи студентом, Г.Нудьга публікує свою першу статтю про кобзаря Івана Запорожченка. У 1936-1937 рр. працює на посаді молодшого наукового працівника Інституту фольклору Академії наук України, виїжджає у фольклорні експедиції на Чернігівщину та Сумщину. Результат - літературні й фольклорні статті в журналах. Однак після появи в одній з київських газет статті-доносу Д.Кушнаренка та І.Грицутенка (за рекомендацією Г.Нудьги вони потрапили на роботу до інституту і так "віддячили") Г.Нудьгу з інституту звільнили - "Дякувати Богу не розстріляли і дали закінчити університет".

Попри рекомендацію в аспірантуру, залишатися в Києві було небезпечно, тому перебрався до Полтави, де з грудня 1938 р. працював викладачем педагогічного інституту. Звідси в червні 1941-го пішов на фронт. Воював у складі 6-ї армії Південно-Західного фронту, був командиром взводу, спершу молодшим лейтенантом, а з березня 1942-го - лейтенантом. Однак під час харківського наступу 1942 р. разом з усією армією потрапив в оточення, потім у полон. З табору військовополонених у Харкові вдалося втекти, переховувався на окупованій Полтавщині. Перебування на окупованій території Г.Нудьзі згадуватимуть іще багато років.

Без вини винуватий

У 1944 р., коли війна вже наближалася до кінця, наукових працівників почали з армії демобілізувати. Серед звільнених був і Г.Нудьга. За нього замовили слово вчені Львівського відділення АН УРСР.

"І ось я в. о. старшого наукового співробітника Львівського відділення АН УРСР. Працюю разом з М.Возняком (заввідділом), Ф.Колессою, В.Щуратом, І.Свєнцицьким, І.Крип'якевичем, О.Степанів, Кордубою, Роздольським та багатьма старшими й молодшими спеціалістами різних галузей науки й культури", - пише Нудьга у "Малій автобіографії".

У цей час він поновлює роботу над дисертацією, яку розпочав у Полтаві ще до війни. Її навіть було обговорено у відділі, а Ф.Колесса написав першу рецензію. Але… Ось що із цього приводу згадує сам Г.Нудьга.

"Роботу "Пісні українських поетів першої половини ХІХ ст. в українському фольклорі" обговорили й рекомендували для друку. Призначили день захисту. Мав захищати з дружиною наркома освіти України. Тим часом у Львові дружина народила сина, вирішив поїхати на неділю, побачити, у понеділок повернутися на захист. Узяв квиток, поїхав на вокзал, і раптом перед входом у приміщення вокзалу мене зупиняють троє невідомих осіб. Один (з побитим віспою обличчям) заявив, що він прокурор, двоє явно виглядали молодчиками НКВД. Попросили (власне, наказали) сісти в машину і їхати з ними. Приїхали до прийомної НКВД на вулиці Володимирській".

Після нетривалого перебування у лабетах НКВД "приписали" універсальну, легку для прокурора й слідчого статтю 54, пункт 10 - "антирадянська агітація". На допиті слідчий запропонував відпустити в обмін на допомогу у виявленні "ворогів". На що Нудьга майже скрикнув: "То ви хочете, щоб я продавав своїх колег? Цього ніколи не буде".

Наслідки не забарилися. Його відправляють до Полтави, тримають у підземеллі, де вода була по кісточки. Вирок: 10 років місцевих таборів загального режиму, пораження у правах на три роки з конфіскацією майна. Та це було ще не все.

На початку червня 1947 р., за клопотанням академіків М.Рильського, Ф.Колесси, В.Щурата і П.Попова, справу Г.Нудьги переглянули. Та коли оперуповноважений знову запропонував співробітництво, відповідь була, як і попередня. За кілька днів великий ешелон із в'язнями вирушив з Києва на Колиму...

Г.Нудьзі, можна сказати, пощастило: того дня, коли відбирали в'язнів для робіт з видобування золота (норма виробітку 14 г щоденно), начальник табору послав його з охоронцем машиною по дрова для табору. Коли вони повернулися, "золоті бригади" вже від'їхали. Тож працював не в підземеллях, а на свіжому повітрі.

"Восени, - згадує Г.Нудьга, - з 1000 посланих у підземелля живими повернулося до 300 чол.".

Наприкінці 1940-х рр. начальником "Дальстроя", до якого входили тамтешні табори, став генерал Петренко з Чернігівщини. Ознайомившись з умовами перебування ув'язнених, він вирішує: "Заключенные тоже люди. Нужно им создать элементарные условия, и будет план". Перевиконання плану давало право на дострокове звільнення. Г.Нудьга дуже старається і в жовтні 1951-го, раніше на 4 роки, виходить на волю.

Коли ж приїздить додому, виявляється, що його там ніхто не чекає... Навіть рідні не знали, як поводитися. Та невдовзі він влаштовується обліковцем на швейній фабриці у Винниках, що поблизу Львова. Прописку у Львові, як і роботу за фахом, йому заборонили.

Лише після смерті Сталіна справу переглянули. Під кінець 1954 р. Г.Нудьзі надійшов лист із Президії Верховної Ради України з повідомленням про зняття судимості і всіх обмежень. Три роки працювати завідувачем відділу в редакції журналу "Жовтень". Потім звільнилося місце молодшого наукового працівника в Інституті суспільних наук АН України. На той час зі старих кадрів тут залишився тільки І.Крип'якевич.

Здавалося б, справедливість відновлено. Можна працювати. Та у вересні 1955 р. помирає його десятирічний син, котрий народився в день арешту батька.

Поневіряння не припиняються і далі.

"Протягом тридцяти років, - згадує Г.Нудьга, - багато разів ставилося питання на наукових радах, щоб провести по конкурсу старшим, але все без успіху. Коли одного разу наукова рада все ж таки не послухалася "свышестоящих" і винесла рішення провести старшим - на другий день і рішення відмінили, і раду розформували. Разів п'ять подавав на конкурс - все відмовляли. Так я й вийшов на пенсію молодшим. Рідкісний факт: у 1936 р. мене кваліфікували молодшим науковим співробітником АН, проробив майже 40 років, і не дозволили надати старшого, хоч мав уже кілька друкованих монографій і до 300 публікацій, які були ученими сприйняті як досягнення. Більше того: у 1972 р. після усунення Шелеста, коли розгулявся Брежнєв, мене тричі звільняли з роботи навіть молодшого, але завжди невдало (то без згоди профспілки, то неправильно кваліфікували причину, то ще щось), і мене поновляли то облпрофрада, то президент Патон. Зрештою оголосили, що поставлять питання про моє звільнення на відділі, аби працівники мене "скоротили". Вони відмовилися голосувати за це. Їм пригрозили: будемо звільняти тих, хто не проголосує проти Нудьги. М.Родько тоді сказав мені: "Становище безвихідне, подавайте заяву на звільнення". І я подав. Дали мені пенсію 96 крб.!".

Сім'я бідувала. Переслідування в 1970-х рр. торкнулося навіть сестри Г.Нудьги, яка жила на Сумщині, - місцеве начальство заборонило їй продавати хліб (?!) у сільській крамниці. Самому ж вченому не давали, здавалося, й дихнути. Ось запис у щоденнику від 16 березня 1977 року: "Все лишається, як і було, тільки павутина стала тоншою. Минулого року креслили мене у "Шевченкознавстві", нахвалялися і в "Шевченківській енциклопедії" скосити моє прізвище, та піднявся ґвалт громадськості - й іуди поховали голови в солому. В.Бєляєв на нараді оголосив, що прізвище моє у Львові належить до "табу", і машина спрацювала… І ось: 16 березня - було місяць після того, як мене оперували. Було важко, але вже ходжу. І тут новина: в другому томові "Шевченківського словника" статтю про мене, яку писала Роксолана, після ІІІ верстки знято, поскреслювано також моє прізвище під моїми більшими статтями у другому томі. Машина працює. Мені ніхто нічого ані слова, а тиснуть з усіх боків так, що сил не маю триматися на ногах. Ой машино ти залізна!".

Особливо тяжко Г.Нудьзі, котрий жив Шевченковими поезіями, особисто (в дитячому віці) був знайомий із приятелем поета Григорієм Вашкевичем і статтю про якого написав до "Шевченківського словника", було дізнатися, що його прізвище викреслили саме під нею. Низку статей до словників та енциклопедій через "особливе" ставлення до "націоналіста Нудьги" було опубліковано під псевдонімами. Ще більше випадків, коли його доробок, без жодних посилань, використовували у своїх статтях інші "науковці".

Наприкінці життя Г.Нудьгу прийняли у члени Міжнародного центру з вивчення народних і революційних пісень, назвавши професором. Проте незважаючи на величезну кількість опублікованих праць, оприлюднення невідомих або маловідомих фактів з історії української культури й освіти, партійні функціонери так і не дали вченому можливості піднятися вище посади молодшого наукового працівника. І треба віддати належне керівникам Львівської організації спілки письменників України Р.Братуню, Р.Лубківському, Л.Різнику та їхнім колегам по перу, які завжди підтримували Г.Нудьгу і фактично давали йому можливість вижити. Навіть у незалежній Україні умови праці для Г.Нудьги не змінилися - "машина працювала".

"Незрозуміло: якщо раніше мене всюди обходили, переслідували, ігнорували, не примічали і т.д., бо я був все життя під наглядом - то що сталося тепер? Знову я не маю рівних прав?" - журився Г.Нудьга.

Науковця "вилучали з обігу", насамперед не друкуючи його праць: з 1991 р. і до самої смерті у 1994-му, попри величезні зусилля, йому так і не вдалося видати жодної книжки. Власне цим і було зумовлено створення Фундації імені Григорія Нудьги. За словами її голови Анатолія Бурдейного, головне завдання - видати доробок ученого, опублікувати зібрані фольклорні матеріали, реставрувати записи кобзарів.

Особлива подяка за організацію цього благодійного фонду письменникам Л.Різнику, М.Ільницькому, М.Петренкові, Л.Сенику, Р.Качурівському, Б.Чепурку, М.Ярмолі, журналістам І.Бачуну, І.Сварнику, а також усій родині Григорія Нудьги, його відданим друзям - професорам С.Стойку, П.Скочію, О.Лісняку.

"Своїм дослідженням ви звершили творчий подвиг"

Олександрові Довженку належать слова: "Українська пісня - це бездонна душа українського народу, це його слава". Цю народну душу дуже добре розумів Григорій Нудьга.

"Найважливішою проблемою, якій Г.Нудьга присвятив свій науковий талант, було питання вияснення місця і ролі української пісні у світовій культурі, - розповідає Анатолій Бурдейний. - На основі величезного фактичного матеріалу, зібраного з усього світу, Г.Нудьга переконливо довів, - що пісня і дума - найзначніший і найоригінальніший вклад українського народу в скарбницю культури народів світу. Тут одразу слід із глибокою вдячністю згадати людей, які допомагали вченому у цій справі, - співака з Канади Йосипа Гошуляка та німецького математика козацького роду Ростислава Долинського (Rostislav Dolinsky). Це наукове ствердження слів Т.Шевченка "От де, люде, наша слава, слава України" проходить червоною ниткою через десятки журнальних статей Г.Нудьги. Саме цей висновок не подобався комуністичній владі і, не маючи інших аргументів, вона зробила все можливе, щоб монографія про українську пісню у світі не побачила світ. Здана до видавництва ще у 1972 році, книга пройшла 31(!)
рецензію і була видана невеликим накладом 1989 року в скороченому вигляді (із 1250 сторінок викреслили 700), правда, з прекрасною передмовою Д.Павличка. Однак навіть у такому скаліченому вигляді книга справляла враження".

Олесь Гончар з нагоди її виходу сказав: "Своїм дослідженням ви звершили творчий подвиг. Гадаю, що так це буде сприйнято всіма, кому дорога українська культура. Хай усвідомлення унікальної цінності звершеного додає вам наснаги. Дякую від душі!".

Після здобуття Україною незалежності логічно було б сподіватися на вихід книжки у повному обсязі. Але автор так і не дочекався цього. Через три роки по смерті Григорія Нудьги фундація його імені за сприяння фонду Сороса (особлива подяка О.Калагурській) видала нарешті двотомну монографію "Українська дума і пісня в світі" з передмовою Р.Кирчіва. На жаль, через брак коштів до неї не включили найбільш критикованого розділу рукопису 1972 р. "У колі світової культури". Така можливість виникла лише в 2006 р., коли у Львівському національному університеті імені Івана Франка було започатковано вивчення спадщини Григорія Нудьги.

У своїх роботах Г.Нудьга розглядав і аналізував літературний, культурний та освітній процеси минулого України як неперервний розвиток та вдосконалення духовного світу народу, що ніколи не переривався. Силою фактів Г.Нудьга переконував читачів, що література, фольклор, культура Київської Русі є витвором українського народу.

Олесь Гончар у листі від 18 серпня 1990 р. пише: "Вельмишановний Григорію Антоновичу! Дякую вам за книжку ("На літературних шляхах", 1990), за таке змістовне дослідження. Згоден з вами: творцем культури Київської Русі був, ясна ж річ, передовсім український народ, адже його творчість виявляла себе ще задовго до княжих часів, про що свідчать українські веснянки, землеробський, весільний, купальський та інший обрядовий фольклор. Яка ж там була мова - хіба не українська? Історична наука, безперечно, грішить проти істини, визначаючи ледве не рік і день, коли виникла українська нація та її мова (боронь боже, щоб не виявилася вона старшою за "старшого брата"). Звичайна й досить примітивна - на догоду шовіністам - вульгаризація. Народ такої осідлості, такої щедрої поетичної вдачі формував свою культуру, треба думати, упродовж не одного тисячоліття. Я, скажемо, вважаю природним уявити, що співи, звичаї, зачатки мови нашого народу могли вже сусідити з піснями еллінськими, античними, - а чому б ні?".

Неодноразово його праці цитували і досі цитують у вітчизняних та закордонних виданнях, багато з них уже стали класичними. Для Г.Нудьги наука починалася з факту. Спираючись на науково обґрунтовані, беззаперечні факти й матеріали, він послідовно доводив велич української культури.

* * *

1911 р. в Парижі, у день п'ятдесятиріччя смерті Т.Шевченка А.Луначарський виголосив перед еміграцією промову, в якій є чудові слова про українську пісню:

"Українська музика та поезія є найрозкішніша, найзапашніша з усіх гілок світової народної творчості. Мінорна за змістом, смутна навіть у своєму веселому пориві, українська пісня ставиться усіма знавцями на перше місце в музиці всіх народів. Українські думи, що через століття передавалися Гомерами України - кобзарями, світять своїми барвами, почуваннями, лицарством у любові й ворожнечі, розмахом козацької одваги та філософською вдумливістю".

Таким українським Гомером був Григорій Нудьга.