Дніпрова Чайка. Вільна птиця

Поховали її 16 березня в Києві на Байковому цвинтарі (ділянка № 2). Справдилося начертання буремного життя Людмили Олексіївни Березіної-Василевської, символічно представлене нею самою у 1892 р. в легенді "Дівчина-чайка".

Могила письменниці_ Людмили Василевської на Байковому цвинтарі у Києві

Чайка на ім'я Людмила Василевська усе поклала на вівтар красного письменства: жіноче щастя, велику родину, власне здоров'я, особистий добробут, а собі залишила самі сподівання на краще. Бо творчість Дніпрова Чайка завжди уявляла яскравим сяючим святом, як визначила сама письменниця - "весіллям". "Моя горілка - чорне чорнило, весільна шишка - хороша книжка, весільне гільце - легеньке пірце", - занотувала вона у своїй незрадливій "Записній книжці".

Упродовж усього життя не етнографічним обрядом залишалася для неї творчість. Навіть народивши трьох дітей, Людмила Василевська не втримала чоловіка. Колись незламний революціонер, затятий українофіл Феофан Василевський через десять років подружнього життя взявся відкрито докоряти дружині, а незрідка - й сімейні сварки влаштовував, дошкульно ображаючи її, що вона, мовляв, як ото зозуля, "більше фольклором, як господарством, турбується". Пара розлучилася, він отримав спокій, а вона, таки потрапивши до списку неблагонадійних, опинилася в Херсонській каторжній в'язниці Головного тюремного управління.

Дніпрова Чайка

Українська дитяча письменниця, прозаїк і поетка Дніпрова Чайка народилася 20 жовтня (1 листопада) 1861 р. в селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (нині - с.Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області) в родині сільського священика як Людмила Олексіївна Березіна.

Батько майбутньої письменниці - отець Олексій Березін - мав парафію у церкві Різдва Пресвятої Богородиці, у храмі, збудованому місцевим поміщиком Павлом Чуйком ще 1829 р.

Батько, Олексій Березін, був сільським священником

Попри те, що з походження священик був великоросом із Владимирської губернії, він шанував книжки, взагалі освіту і змалку плекав духовний розвиток доньки. Безперечно, це сприяло формуванню культурних потреб попівських дітей, що зростали на художніх книжках Тараса Шевченка і Миколи Гоголя та історичних працях Аполлона Скальковського й Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича й Дмитра Яворницького.

Читати Людмила Березіна почала рано. У вісім років батько відвіз доньку до Херсонської жіночої гімназії, і розумницю одразу визначили у другий початковий клас. Невдовзі в Херсоні мала тяжко захворіла на кір, обтяжений бронхітом, від ускладнень дитина ледь не осліпла. Тато забрав гімназистку на село, де тільки через рік під недремним матусиним оком здоров'я відновилося. Утім, до кінця життя майбутня письменниця залишилася короткозорою. Ні потягу до навчання, ні жаги літературно осмислювати світ фізична вада не послабила.

Оскільки родина Березіних була вкрай набожною, старшеньку попівну віддали до спеціальної школи осиротілих дівчаток Свято-Архангело-Михайлівського жіночого чернечого монастиря, заснованого в Одесі 1835 р. генерал-губернатором графом Михайлом Воронцовим. Досить швидко в похмурій атмосфері закладу, що містився на вулиці Успенській, 4, Люся відчула себе сиріткою при живих батьках, злякалася і вблагала тата забрати її з холодного пекла, хоча навчали тут не так духовних наук, як світських навичок: як бути дружиною - господинею дому, матір'ю сімейства, як вести домашнє господарство, вишивати, готувати, консервувати. Тобто всього того, від чого в майбутньому Дніпрова Чайка летітиме світ за очі.

Люда Березіна

…До старшої доньки тато дослухався, тож освіту Людмила Березіна завершувала в Одеській жіночій гімназії (нині - вул. Грецька, 48) пані Ганни Григорівни Піллер, яка готувала педагогів початкових шкіл. Там російською мовою викладали Закон Божий, російську мову і словесність, історію, географію, математику, фізику, чистописання, французьку та німецьку мови, малювання і співи.

Аби не забути солов'їну, на всі вакації дівчина виїздила під Херсон. Переважно то були села, в яких службу Божу правив батько.

Закінчивши першу в Одесі приватну гімназію Г. Міллер у 1879 р., дівчина здобула право викладати російську мову та історію. Хоча батько тому опирався, вважаючи педагогіку недостойною для попівни справою. Виявивши характер, 18-річна Людмила таки почала вчителювати: спочатку як приватний педагог, потім - як викладачка сільських шкіл Херсонської губернії.

23 вересня 1883 р. на шпальтах "Одеського вісника" уперше було надруковано вірш Людмили Березіної, написаний російською мовою, - "На смерть Тургенева". Нікого з українських письменників національна література до Жовтневого перевороту не годувала; кожен мусив чимось заробляти на життя. У 1884 р. Дніпрова Чайка обійняла посаду вчительки в Одеській приватній гімназії Г.Піллер, де у вільні години переклала українською мовою поему "Мцирі" Михайла Лермонтова, якого все життя глибоко шанувала. Схоже, у 1883-1884 рр. на папір лягли перші авторські поезії - "Україно моя мила", "Думка", "Батьку щирий" та інші. У власне літературне майбутнє вона щиро вірила, занотувавши в щоденнику: "Виростуть і в Дніпрової Чайки колись крильця - та ще які: паперові! І тепер уже сверблять колодочки! Тепер тільки і робить, поки чайка ще вільна птиця…"

Попри життєві поневіряння, в українській літературі з'явилося нове ім'я - Дніпрова Чайка. Таким псевдонімом у 1885 р. авторка вперше підписала вірші "Вісточка" і "Пісня", а також оповідання "Знахарка", близькі до записів українського фольклору. Їх видрукував одеський літературний часопис "Нива".

Дослідники стверджують, начебто образ чайки, з яким у псевдонімі асоціювала себе авторка, з'явився ще в Людмилиному дитинстві, що промайнуло неподалік Дніпра, а ще - з чумацької народної пісні "Ой горе тій чайці…", яку так любив співати батько письменниці, великорос із Володимирської губернії.

Громадське життя несподівано влаштувало життя особисте.

У другій половині серпня 1884 р. на VI археологічно-етнографічному з'їзді, що проходив в Одесі з ініціативи професури Новоросійського університету, молода поетка познайомилася зі статистом Єлисаветградського земства Феофаном (Теофаном) Василевським, відомим у літературних колах під псевдонімом Софрон Круть.

Новий знайомий виявився старшим за Людмилу на шість років. Народився він також у родині священика в селі Селезнівка (нині - Сквирського району Київської області). Закінчивши чотири класи Київської духовної семінарії, юнак навчався в Санкт-Петербурзі й Одесі. У 20 років пішов добровольцем воювати з турками в Боснії і Герцеговині, фельдшерував, певний час мешкав у Загребі, Белграді, Празі. Його особисто знав і підтримував Іван Франко.

Але… По завершенні VI археологічно-етнографічного з'їзду голуб'ята залишили Одесу та роз'їхались у різні боки: Дніпрова Чайка полетіла в Бессарабію, де мала місце репетиторки, а Феофан Олександрович повернувся до Єлисаветграда (нині - Кропивницький), впорядковувати неорану цілину статистики в тамтешньому земстві.

У січні 1885 р. активного просвітника Феофана Василевського заарештували у справі членів Єлисаветградського українського гуртка, створеного 1879 р. з ініціативи столоначальника повітового поліцейського управління Івана Карповича Тобілевича, у майбутньому - Івана Карпенка-Карого. Те об'єднання спочатку підтримувало тісні зв'язки з місцевими народовольцями під егідою лікаря Опанаса Михалевича, а потім революційно злилося з ними.

Феофан Олександрович Василевський (Софрон Круть) - чоловiк Людмили

Ухвалою суду в так званій "Справі №40" Феофану Василевському призначили догляд поліції на два роки за місцем утримання й етапували на заслання до Херсона. Вже у травні 1885 р. пароплавом із Одеси Людмила Березіна прибула в столицю Таврії, аби возз'єднатися з коханим. Зустрічати Дніпрову Чайку на причал вийшов увесь неблагонадійний гурт Херсона - "ціла статистична родина". За кілька місяців Феофан і Людмила побралася.

На щастя, колишньому публіцистові вдалося знайти роботу, а поліцейське начальство дозволило Ф.Василевському обійняти посаду… губернського статистика. Більше не ризикуючи з революційними ідеями, молоде подружжя, попри те, брало активну участь у громадському та літературному житті Херсона, створивши активне культурне середовище, куди ввійшли родина Русових - Олександр і Софія, а також Борис Грінченко, Дмитро й Олена Марковичі, Андрій Грабенко-Конощенко та інші.

На новому місці в молодої пошлюбленої жінки наче крила виросли: їй легко писалися вірші, оповідання, лібрето дитячих опер. Зокрема, наприкінці 1885 р. Дніпрова Чайка створила романтичний твір "Вісточка", темою якого послужили оповіді односельців про трагічні долі збур'ївських рибалок і моряків; того року, за статистикою по Дніпровському повіту, в морі потонуло понад 50 човнів та кораблів. Крім того, 24-річна письменниця стала активісткою місцевого просвітницького гуртка, зорганізованого очільником земської оціночно-статистичної комісії Олександром Русовим, який на дозвіллі захоплювався етнографією та фольклористикою.

Разом із чоловіком Дніпрова Чайка поширювала гнівні вірші Тараса Шевченка, твори інших передових українських письменників. Як підсумок плідної селекційної роботи на теренах національної культури, українська громада в Херсоні підготувала перший у місті часопис "Степ. Херсонський белетристичний збірник" (1886), що, під редакцією Дмитра Марковича, вийшов у Санкт-Петербурзі накладом 1200 примірників і ціною 1 рубль 25 копійок.

Таким чином, за межами багатостраждальної України у друкарні В.Балешева під однією палітуркою згуртувалися повість "Невинна" Івана Нечуя-Левицького, драма "Бондарівна" Івана Карпенко-Карого, оповідання "Будяк" Данила Мордовця, статистична стаття "Обласний початок земської статистики" Олександра Русова, оповідання Софії Русової і вірші Дніпрової Чайки - "На лимані" та "Зірка".

Однак раз у раз хирляве здоров'я Людмили давалося взнаки. Певний час у 1887 р. письменниця перебувала в Криму. Хотілося провітрити голову і саму душу. Там, у глухомані татарської слободи Алма-Тамак Дуванкойської волості (нині - с.Піщане Бахчисарайського району), Дніпрова Чайка створила цикл поезій у прозі "Морські малюнки", якими свого часу захоплювалися Михайло Коцюбинський, Павло Житецький, Максим Горький, інші майстри красного письменства.

Вдихаючи волю на повні груди, не відчуваючи за спиною нишпорок, невдовзі Дніпрова Чайка скучила за пером і папером та й утнула перші дев'ять п'єсок із циклу "Морські малюнки" та деякі свіжі вірші. Більше вона не квилила, а тішилася словом: "Купаючись у морі біля Алми, я жадано приглядалась, прислухалась до нової для мене кримської природи та прийшовши додому розповідала діверові та ятрівці про те, що мені нашептало море. Скеля, Хвиля, Суперечка були моїми фантазіограмами. Одного дня після бурі багато на березі загинуло медуз. Медуза - морське серце - це мені дало ідею казки про "Морське серце".

З 1887 р. твори молодої літераторки друкувалися здебільшого в західноукраїнських виданнях, як-то жіночий альманах "Перший вінок", а також часописи "Дзвінок", "Правда", "Зоря".

Тим часом хмари над їхнім напівдомашнім українофільським товариством скупчувалися. Восени 1887 р. Херсонське губернське жандармське управління припинило діяльність місцевої "Громади". За особистим наказом Одеського генерал-губернатора Х.Ропа, Феофану Василевському разом із дружиною було велено впродовж 24 годин залишити межі Херсонської губернії. Саме за таких обставин подружжя Василевських оселилось у селі Королівка (нині Фастівський район Київської області). Був у цьому й позитив - недалеко Київ.

Доволі швидко Дніпрова Чайка роззнайомилася з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Агатангелом Кримським, Борисом Грінченком, Любов'ю Яновською та іншим провідними діячами доби національного відродження. Утім, знаковою стала зустріч із "батьком української музики" Миколою Лисенком. Довгі роки цей тандем єднали творчі зв'язки, хоча, зважаючи на репутацію ловеласа, літераторка відвідувала помешкання композитора… тільки зранку. Спочатку з голосу Дніпрової Чайки Микола Віталійович записав низку народних пісень, а саме "Хіба тільки рожам цвісти", "Я вірую красу", "Єрихонська рожа" та інші. Лише потім вони розпочали створення трьох дитячих опер.

Хай і під постійним поліцмейстерським наглядом, але життя набувало повноти. Ще восени 1886 р. у сім'ї Василевських з'явилося поповнення - донька Оксана. Невипадково молода матір відкрила для себе новий жанр - дитячу літературу. У 1888 р. Дніпрова Чайка створила лібрето першої дитячої української опери "Коза-дереза", музику до якого вперше аматорськи підібрали Олександр Русов, Олександр Ліндфорс та Андрій Конощенко. Цього ж року в будинку на вулиці Богородицькій оперу було виконано дитячими силами; за фортепіано того дня сиділа Софія Русова.

Це стало можливо, оскільки наприкінці 1880-х - на початку 1890-х рр. збіглися творчі й людські інтереси "гетьмана української музики" Миколи Лисенко, який створював новий жанр національного оперного мистецтва - дитячу оперу, та херсонської поетки Дніпрової Чайки. За чотири роки тандем написав лібрето трьох дитячих опер: "Коза-дереза", "Пан Коцький" та "Зима й Весна, або Снігова краля". Зокрема, працюючи над "оперками", як Микола Віталійович сам визначив, композитор орієнтувався на своїх дітей, а вони в нього були різного віку.

Саме силами дітей виконувалися ті опери не тільки в Херсоні, а й у приватних київських будинках самого М.Лисенка та українського історика-медієвіста, професора Імператорського Св.Володимира Київського університету Івана Лучицького. Цими творами Микола Лисенко і Дніпрова Чайка прагнули через просту музичну мову й цікаві сюжети прилучити українську малечу до високого оперного мистецтва.

Тим часом подружнє життя геть змінило колишніх закоханих, розвело по різних світоглядах. У 1890-1900-х рр. колись непохитний Феофан Василевський поступово відійшов від активного літературного і громадського життя, обмежившись своєю працею статистика та родинними турботами.

Багатодітного батька, що остерігався ризикувати родиною, можна було зрозуміти: за старшою донькою Оксаною в подружжя народилося ще двійко дітей - В'ячеслав і Наталя. Нерідко Феофан Олександрович сварив Людмилу Олексіївну, яка чимдалі "більше фольклором, як господарством, турбується". Та й родичі з боку чоловіка тепер уголос не схвалювали потяг Дніпрової Чайки до красного письменства, інших форм активного творчого самовираження.

Другий херсонський період Дніпрової Чайки випав на 1895–1908 р. Розпочався він із неприємної, але необхідної події. Повернувшись до столиці Таврії, подружжя вирішило жити окремо. Політичні арешти, гострий поствоєнний синдром після повернення з Балкан, втрата посади, постійний поліцейський тиск позначилися на психічному стані чоловіка, який рік у рік замикався в собі дедалі більше… Тим часом Дніпрова Чайка з дітьми мешкала в Херсоні: спочатку на Грецькій вулиці, №15, потім - на Гімназичній №2 й №12. Тож не дивно, що південноукраїнський колорит продовжував домінувати в її творчості, а також демократичні настрої в таких творах як "Плавні горять", "Вольтер'янець", "Чи сквитались", "Тень несозданных созданий" та ін.

Власний шлях "у небі" вона обрала і в 1903-1904 рр. активно співпрацювала з організацією допомоги політичним в'язням Херсонської каторжної в'язниці. Невдовзі її помешкання на Гімназичній вулиці, 12 перетворилося на місце зустрічі місцевих політичних діячів. Як наслідок, Л. Василевська потрапила до списку неблагонадійних, невдовзі підпала під гласний нагляд поліції. Далі - більше. У 1905 р. за виступи на зборах із закликом боротися проти експлуататорів, а також за допомогу політичним в'язням Дніпрову Чайку заарештували, а дома в присутності ошелешених дітей влаштували трус, за результатами якого всі рукописи вилучили.

Під тиском Херсонського губернського жандармського управління у вересні 1908 р. письменниця назавжди залишила Таврію й виїхала з дітьми до Києва. І громадська та просвітницька робота Дніпрову Чайку знову… накрила з головою. Вона енергійно долучилася до українського клубу "Родина", брала участь у більшості заходів київських організацій "Громада" і "Просвіта". Тут, у місті на Дніпрі, ширшало коло знайомих представників національно свідомої інтелігенції.

Проте у 1909 р. ревматизм примусив літераторку знову виїхати на лікування до Одеси. Потім Дніпрова Чайка опинилася на Кавказі, далі був Крим, де Людмила Олексіївна мешкала до 1911 р. Згодом Дніпрова Чайка захворіла ще тяжче, а повернутися до літератури змогла тільки через сім років. У період 1911- 1915 рр. доля закинула письменницю в запорізьке село Туркенівка (тепер Малиновка Гуляйпільського району Запорізької області).

На схилі віку вона знову відвідала Крим, зокрема Ялту, але цього разу до творчості серце не кликало. 31 березня (13 квітня) 1915 р. "у нападі душевного розладу" 60-річний чоловік, Феофан Олександрович Василевський, наклав на себе руки, кинувшись під потяг. Душа Дніпровій Чайці здавалася згорьованою, виплаканою… Один по одному її залишили сердечні друзі, побратими й посестри по творчості: Борис Грінченко, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Олександр Русов...

Біди кружляли зграями, на очах посивіла мати переймалася недугою доньки: "Завезла Оксану в Крим у санаторій, а сама з онуками зосталась поблизу. І от знову довелося мені бачити красу нашої Ніцци, що така сприятлива для здорових і згубна для хворих. Цілу весну і літо провели ми в Криму, але мені і в голову якось не клалося щось написати".

З травня по жовтень 1915 р. Дніпрова Чайка безсило спостерігала за яскравими й вічно мінливими морськими малюнками на ялтинському узбережжі. Втім, фантазії та думки, викликані ними, цього разу залишилися незаписаними.

Повернувшись до Олександрівська (нині Запоріжжя), восени 1915 р. Дніпрова Чайка пробувала писати, але тяжка хвороба не давала працювати. У серпні 1916 р. разом із молодшою донькою, лікаркою Оленою Феофанівною, та внуками письменниця опинилась у Бахмуті на Донбасі. Тут Дніпрову Чайку й застав Жовтневий заколот. Востаннє її навідало велике натхнення, і впродовж 1918-1920 рр. Людмила Олексіївна створила лібрето дитячої опери "Весна-красна", мініатюри "Самоцвіти", "Дві крапельки" та інші.

Надовго звити гніздо в буремні роки Української Революції 1917- 1920 рр. не випадало ніде. У 1918 р. Дніпрова Чайка разом із донькою Оксаною та її сім'єю замешкала в Києві. Наступного року тут вийшли друком два томи її авторських творів. Але 1920 р. Людмила Олексіївна вже опинилась у селі Хоцьки на Переяславщині, де, сумно всміхаючись безтурботній малечі, допомагала місцевим школярикам ставити дитячі опери "Коза-дереза", "Зима, Весна й Літо" та інші.

Наприкінці 1922-го - на початку 1923 р. прикута до ліжка Дніпрова Чайка знову жила в Києві у сім'ї старшої доньки Оксани, яка на Київщині працювала лікарем. Літераторка тяжко хворіла, але при цьому входила до спілки пролетарсько-колгоспних письменників "Плуг". До останнього подиху мужню жінку не полишали творчі плани. Мала вона намір упорядкувати літературний доробок, навіть виникла домовленість із київськими видавництвами про друге повне зібрання творів. Аби виконати задумане, у 1925-1926 рр. Людмила Олексіївна навчилася писати лежачи. Зберігся уривок із останнього (незавершеного) твору Дніпрової Чайки. У ньому йшлося про період першої російської революції. Така собі омріяна діяльність підпільників на селі, самовіддане розповсюдження антиурядової літератури.

Їй так хотілося - хоча б на папері! - повернути сили та молодість.