Дар'я Касьянова: "Дитині краще бути зі своїми батьками. Навіть у війні"

04 червня, 2016, 00:00 Роздрукувати
Bипуск № 20, 4 червня-11 червня 2016р.
Відправити
Відправити

Ім'я Даші Касьянової відоме кожному, хто так чи інакше причетний до теми захисту прав дітей. Останні 8 років воно було міцно пов'язане з проектом "Сирітству - ні!" Благодійного фонду Р.Ахметова, незмінним керівником якого Даша була всі ці роки.

Дар'я Касьянова:  "Дитині краще бути зі своїми батьками. Навіть у війні"

Ім'я Даші Касьянової відоме кожному, хто так чи інакше причетний до теми захисту прав дітей.

Останні 8 років воно було міцно пов'язане з проектом "Сирітству - ні!" Благодійного фонду Р.Ахметова, незмінним керівником якого Даша була всі ці роки. Тоді, 2008-го, говорити про системність у темі всиновлення та розвитку форм сімейного виховання було ще складно. Клаптикова ковдра збиралася шматочками. За ці роки проект і особисто Даша зробили дуже багато реальних справ. Так, завдяки анкетам, розміщеним на порталі "Сирітству - ні!", було всиновлено 8100 дітей, у прийомні сім'ї й ДБСТ влаштовано 490. Навчено понад 300 батьків прийомних сімей та ДБСТ.

І все-таки 1 червня, у Міжнародний день захисту дітей, Даша Касьянова завершила роботу в проекті й у фонді. Щоб почати щось нове. Тож це інтерв'ю - своєрідний підсумок. Перша і, можливо, не остання спроба проаналізувати набуті Дашею в результаті роботи проекту "Сирітству - ні!" неоціненні знання про дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки, зокрема за останні два воєнних роки, а також колосальний багаж особистих відчуттів та досвіду. Це величезний пласт, не поділитися яким, на наш погляд, - неповага до нинішнього часу.

- Дашо, ти пішла з проекту і з фонду. Чому? Чим плануєш займатися?

- Останні два роки були вкрай тяжкі як особисто для мене й моєї сім'ї, так і для фонду. Відбулося переосмислення всього. Раніше ми жили таким собі зрозумілим, звичним життям, у якому простежувалася чітка послідовність. У мене була квартира, донька ходила в школу, чоловік працював. Тепер змінилося все.

Ми наймаємо квартиру, чоловік два роки не може знайти тут роботу, але повертатися в Донецьк поки що точно не плануємо.

Не знаю, в якій сфері працюватиму. Але, думаю, це точно стосуватиметься дітей, бо я це люблю, і, мені здається, це цінне не тільки для мене особисто, а й для людей. А йду я з фонду тому, що настав час. Це непросте, болюче й, мабуть, нераціональне рішення. Я над ним довго й болісно думала. Я вдячна колегам і співпрацюватиму з ними, але, щоб почати щось нове, треба десь поставити крапку.

- Багато тих, хто працює в дитячій тематиці, намагаються дистанціюватися від політики, вважаючи, що головне - це захист прав дітей, а звідки надходять гроші чи допомога на вирішення проблем, не так важливо. Як ти до цього ставишся?

- Я вважаю, що дитяча тема найбільше політизована. З одного боку, діти - це те, що може об'єднати суспільство, бо все-таки до них немає тих агресії й ненависті, яку викликає дорослий зі своїми проблемами. Біда дитини сприймається інакше, хочеться допомогти, і тут уже не вникаєш у політичні, етнічні, релігійні та інші нюанси. Дитяча проблематика вища. З другого - про дітей, на жаль, згадують зазвичай у якісь кризові моменти. І останні два роки це підтверджують. Коли починалася війна, всі голосно кричали про дітей, яких треба евакуювати, рятувати. А потім про них раптом забули. Наприклад, я зіштовхнулася з тим, що в Донецькій області статус евакуйованих дітей, котрі перебувають у будинках дитини, зафіксований не в їхніх особових справах, а загальною довідкою. Чи дадуть дитині цю загальну довідку, коли вона вийде з установи (наприклад, її всиновлять)? Звісно, ні. Ось таке ставлення. Не знаю, як це назвати. Навіть не залишковим принципом.

Повертаючись до питання політизованості. Мені здається, змінити систему захисту прав дітей в Україні можна, тільки якщо це питання поставити наріжним на найвищому політичному рівні. Має бути політична воля, яка дозволить вирішувати цілком конкретні питання і забезпечить результативність на всіх рівнях, попри супутні проблеми. Я скептично ставлюся до того, що в дитячій сфері можна працювати ефективно без політичної волі. І вважаю, що фонд Ахметова має такі результати саме завдяки імені свого засновника.

- Тобто тобі байдуже, наскільки одіозне ім'я того, хто пропонує допомогу?

- Ми часто обговорюємо це питання з колегами з інших громадських організацій. Моя порядність не дозволить взяти гроші в кого завгодно, але кожен випадок я розглядатиму окремо й потім прийматиму рішення.

Коли дитина помирає і їй терміново потрібна, наприклад, пересадка кісткового мозку, то, гадаю, батькам у той момент не важливо, хто дасть на це гроші. Інше питання - як це дається, і що треба буде зробити у відповідь? Над цим слід думати.

- Дашо, я тільки недавно усвідомила, що ти переселенка. Я знала, що ти з Донецька. Але, за відчуттями, ти завжди була в Києві й завжди займалася дитячою темою. Поділишся своєю історією?

- Ми жили в Донецьку, і я не планувала звідти виїжджати, хоча пропозиції були. Я - дончанка, патріотка й фанатка свого міста. Я бачила, як воно змінювалося - яким бідним було і яким забезпеченим та чистим стало. Завжди цим пишалася, показуючи своє місто закордонним партнерам.

Донька завжди навчалася в українському класі, хоча ні я, ні чоловік українською мовою не говоримо. Я пам'ятаю, як під час останнього дзвінка 2014 р. директор школи плакала й говорила: "Дорогі мої діти, тільки б не було війни! І щоб восени ми змогли повернутися в школу". Мені теж хотілося плакати, - співала моя донька, все було дуже зворушливо. Але насправді я не усвідомлювала всього масштабу жахіття, не могла повірити, що може бути так. Ми ж такі розсудливі, XXI ст, центр Європи… Яка війна?

23 травня 2014 р. ми розпочали масову евакуацію разом із Петром Дудником. Доти допомагали вивозити з Дружківки й Слов'янська наші ДБСТ.
26 травня ми були в офісі, і нам сказали: "Терміново розходитеся по домівках, збирайте речі. Поки що працюємо віддалено". Це "віддалено" триває досі.

30 травня ми виїхали в Саханку на дачу моїх батьків. Жили там до серпня 2014-го. Потім - у Маріуполі. Почався наступ, і ми поїхали в Дніпропетровськ. Пробули там 10 днів, однак так і не змогли найняти квартиру. Все це було з сім'єю - чоловіком, донькою, котом. Напружена робота з евакуації. Донька-підліток у жахливому стані: наближався навчальний рік, і вона розуміла, що у свою школу вже не повернеться. Батьки до останнього залишалися в Саханці - вірили, що все минеться й налагодиться… Це був кошмар.

1 вересня ми всі вже були в Києві. Благо, тут багато хороших людей, які нам дали притулок, доки чоловік шукав житло. Тепер наймаємо квартиру. Батьки рік тому повернулися в Донецьк, щоб доглядати 90-річну бабусю. Бабуся померла, проте батьки залишилися там. Бо будинок, собака… Це важко, але поки що це так. Чоловік не працює. Оскільки ми не дуже орієнтувалися в Києві, то він став для сім'ї менеджером, узявши частину моїх обов'язків на себе.

Із нашою квартирою в Донецьку, слава Богу, все гаразд. Наша улюблена дача в Саханці (тепер неконтрольована територія) зруйнована. У дачному селищі живуть військові деенерівці. Туди ми не їздимо. Наскільки мені відомо, кілька разів у будинок і поруч вціляли снаряди. З нього розтягли все, що тільки можна.

Недавно я була в Донецьку. Сиділа на своєму улюбленому дивані, милувалася улюбленими речами. Це як трагедія Чорнобиля, коли люди в один момент усе покинули, нічого не забираючи. Все залишилося на своїх місцях. І календар - на тій даті, коли ми виїхали…

Коли я їду в Донецьк, друзі просять привезти їм якусь їхню річ - дрібничку, що дає нам відчуття звичної стабільності, хоча й ілюзорної тепер…

- Різниця в тому, що покинуті будинки й вулиці в Чорнобилі і Прип'яті залишилися порожніми. Що ти відчуваєш, коли виходиш зі
своєї квартири в Донецьку? Як усе змінилося?

- Не знаю, з чим це пов'язано, але люди для мене не змінилися. Я не бачу зомбованих людей. Не хочу влізати в політику. Це для мене складно, і свій вибір я й моя родина зробили. Хоча й не вважаю, що він був, або, точніше, що хтось примушував його робити, - він був очевидний. Я відчуваю, що люди налякані. Намагаються контролювати свої слова, щоб їх правильно зрозуміли, у тому числі і я. Але, коли чесно, я не ставила й не ставитиму своїм друзям запитань, які торкаються політичних моментів. Я розумію, що більшість тих, хто залишився там, хотіли б виїхати й забезпечити безпеку своїм сім'ям. Але, практично, або їм нікуди виїжджати, або вони виїхали (у Крим, Росію, в Україну) і повернулися назад, бо їх ніде не чекали. Вони не розраховують на чиюсь допомогу. Тільки на себе. І коли розуміють, що самі не впораються, а просити допомоги - нижче їхньої гідності, то повертаються назад. Я знаю людей із міцною проукраїнською позицією, які, попри все, залишилися там і працюють. І я їх за це поважаю.

- Останніми днями різні люди згадували книжку С.Алексієвич "Останні свідки". У ній очевидці стверджували, що евакуація під час Другої світової розгорталася через кілька годин після початку війни. Як в Україні відбувалася евакуація дітей, дитячих установ? І як мала відбуватися, на твій погляд?

- Держава на той момент не робила нічого. Держслужбовці - живі люди, і, як усі інші, вони були паралізовані. Не розуміли, що відбувається. А команди згори ніхто не давав.

Ми вивозили точково. Спочатку прийомні сім'ї й ДБСТ, оскільки вони самі можуть приймати рішення. Їх було багато. Що стосується дитбудинків, у яких мешкали діти-сироти, - це було складно. Я зателефонувала начальнику обласної служби у справах дітей Вірі Сагайдак. Вона підтримала. Тоді були С.Тарута і його заступник І.Шевляк. З обласною владою ми перебували на зв'язку цілодобово. Моїм завданням було забезпечити транспорт, продумати з водіями безпечний маршрут, обдзвонити всіх співробітників і зібрати потрібні документи. А область курирувала в тому плані, який потрібен папірець, куди діти їдуть тощо. Виїзд ми позиціювали як оздоровлення. Вважали, що все робимо правильно. Було страшно, стріляли…

Перша установа, яку ми вивозили, - дитбудинок III-
IV рівня в Шахтарську, де тоді постійно точилися воєнні дії. Діти всі лежачі. Спеціально пристосованого транспорту не було. Ми гнали туди автобуси. Це був найжахливіший момент евакуації. Стояла страшенна спека. Місцеві волонтери-віруючі на простирадлах затягували дітей із крапельницями в автобус і укладали їх на матраци між кріслами. Не було бензину, - не працювала жодна заправка. І ми просили водіїв возити з собою повні каністри, а "швидку" - супроводжувати наш автобус, щоб діти доїхали живими. У Шахтарську тоді мешкало понад 250 дітей. Це багато. Більшість їх мали родичів. Цих дітей ми вивезли в Дружківку й частково у Слов'янськ, коли там заспокоїлося.

Дуже важкою була евакуація Донецького обласного будинку дитини в Макіївці (понад 80 дітей). Навіть не через обстріли, а через моторошну інформаційну війну. Діти - від двох місяців до чотирьох років, у тому числі з інвалідністю й серйозними патологіями. Ми замовили комфортабельний автобус. Спершу нас не пустили, там стояв батальйон "Схід". Нашого водія забрали разом із автобусом. Довелося підключати всіх. Коли ми приїхали вдруге, і всі діти разом зі співробітниками вже сиділи в автобусі, знову прийшли військові зі зброєю й повернули всіх назад. У соцмережах масово з'являлися пости про те, що ми нібито вивозимо дітей на органи. Коли ми нарешті вивезли й розмістили дітей у Маріуполі, мені зателефонували й сказали: у соцмережах пишуть, що автобуси з дітьми з Донецька розстріляли на в'їзді в Маріуполь. Я ввімкнула Інтернет і побачила безліч таких повідомлень. Але я була спокійна, бо точно знала: це - неправда.

Був страшний випадок у Горлівці, яку дуже обстрілювали. Від церковного приходу постійно від'їжджали наші автобуси. Там у підвалах ховалися люди. Нам зателефонувала мама, яка хотіла евакуюватися з дитиною. Ми сказали: підходьте зараз, ви встигнете. Але вона хотіла зібрати речі. Побігла додому, потрапила під обстріл і загинула разом із дитиною. Нам потім телефонувала її мати, приїжджала, плакала, розбиралася, намагалася знайти правду. Тоді ми вперше замислилися над тим, що потрібні психологи - і нам, і всім, аби допомогти давати раду людському горю. Не знаю, хто як, а я намагалася відключатися, проте в певний момент зрозуміла, що ці два роки взагалі не можу плакати. Мені боляче й зле всередині, але плакати не можу...

Був іще випадок з автобусом із Горлівки. Зазвичай ми везли людей маршрутом Горлівка-Красноармійськ-Дніпропетровськ. Того дня шлях на Красноармійськ був перекритий, і людей повезли в Ізюм. Ми з колегами листувалися по скайпу, зі зв'язком були проблеми. І одна з них написала, що зателефонувала жінка, яка нібито їхала в нашому автобусі, й сказала, що всіх розстріляли. Пам'ятаю, як я закам'яніла біля комп'ютера. Посиділа хвилини три. Написала: "Царство небесне". А потім додала: "Терміново телефонуй перевізникові й уточняй". Почала сама дзвонити людям. Усі виявилися живими. Таких випадків було багато.

- Чи підключилася держава?

- Ми постійно намагалися її підключити. Надсилали співробітникам, які перебували в Києві, свої рекомендації: що треба скоординувати весь процес; правильно вести облік людей, котрі потребують допомоги. Що робити, до кінця не усвідомлював ніхто. Пам'ятаю, як уперше малювала схему, алгоритм, як це має бути: евакуація-розселення-психологічна допомога-повернення людей назад. Я була впевнена, що процес повернення теж треба продумати. Бо це буде скоро. Тоді ще не було ніякої держдопомоги, цей процес почався вже потім.

Із координацією весь час були величезні проблеми. Чиновники постійно збиралися на засідання, але алгоритму так і не розробили. У всій цій історії волонтери виявилися більш організованими й скоординованими. На той момент я знала їх усіх, а вони знали мене, хоча в мирному житті ми ніколи не зустрічалася, наприклад, із Лесею Литвиновою й Оксаною Сухоруковою. Разом із волонтерами з усіх областей ми напрацювали величезну базу й передали її всім.

Тоді мені неодноразово розповідали, що, коли люди телефонували в МНС, їм давали номер телефону мій або моїх співробітників. Одного разу я вирішила перевірити. Зателефонувала й сказала, що хочу евакуюватися, попросила допомоги. І мені продиктували мій номер телефону. Ми тоді сміялися, але, з іншого боку, це не смішно, а жахливо. Бо якщо тепер, не дай Боже, доведеться робити те ж саме, державна машина буде такою ж безпомічною.

- Чи залишилися на окупованих територіях дитячі установи з дітьми-сиротами?

- З Луганської області ми дітей не вивозили. Тільки сім'ї та ДБСТ. Там ситуація була інша. З Донецької всіх дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки, котрі були там на той момент, евакуйовано. Певний час інтернати стояли порожніми, і ці діти в них не поверталися. Але сирітство - об'єктивний процес, соціальне явище. Установи залишилися, і, щоб вижити, вони пішли по сім'ях, забираючи звідти дітей. Волонтери надсилали сфотографовані оголошення, що ось є такий-то інтернат із п'ятиразовим харчуванням... А треба розуміти, що взимку 2014 р. була страшна бідність, ніяких виплат, гуманітарну допомогу тільки починали ввозити. Інтернати намагалися вижити своїм звичним чином, як робили це до війни і продовжують робити тепер по всій Україні.

На 1 березня нинішнього року ми моніторили, скільки дітей перебуває в інтернатних установах на неконтрольованій території в Донецькій області. Налічили близько 3,5 тис., тобто більше, ніж було до війни на території всієї Донецької області.

Часто запитують: "Це діти, в котрих загинули батьки?" Ні, в цих дітей є батьки. Дехто з них воює. І частково - це діти-відмовники, яких мами залишили відразу після народження. Тепер таких випадків побільшало. Знову ж, дуже складно порівнювати з довоєнним часом, оскільки інформація про відмови завжди була закритою. Спеціалісти знали, що загалом по Україні на рік відбувається до двох тисяч відмов.

- Які наслідки непродуманої евакуації, яка планувалася на певний час, на оздоровлення? Бували потім проблеми з документами?

- Ці проблеми є й тепер. Тоді ми не мали часу перейматися цим питанням, але зараз воно точно доречне. Це була евакуація дітей чи установ? Для мене як громадського працівника важила евакуація дітей, їхні безпека та нормальне розміщення. Проконтролювати, щоб увімкнулася держава, - і ми свою функцію виконали.

Найчастіше дітей вивозили без документів. Ми зіштовхнулися з тим, що багато інтернатів намагалися зберегти себе як установи. Наприклад, вивезли дітей із Макіївського будинку дитини й привезли їх у Краматорський. Там теж є співробітники. Умовно, 200 на 100 дітей. А тут ще стільки ж чужих співробітників. Звісно, вони непотрібні. А діти тепер потрібні всім - для звіту і щоб забезпечити собі зарплату. Оскільки процес евакуації хоча б інтернатних установ так ніхто й не описав, то, якщо ми знову зіштовхнемося з такими самими проблемами, все повториться. Зелених коридорів не було, як і багато іншого. Ми дуже несерйозно до всього цього поставилися, і ці уроки досі не враховані.

Особисто для мене важливо, що ніхто з прийомних сімей та ДБСТ, евакуйованих із нашою допомогою або допомогою інших організацій, своїх дітей державі не здав. Усі вони більш-менш успішно продовжують працювати. Дехто повернувся назад, бо не змогли тут влаштуватися. Я не засуджую цих людей. Вони виконують свою батьківську функцію. А ось держава, яка до того завжди кричала, що в прийомних сім'ях і ДБСТ - державні діти, про них не подбала й не думала про те, як вони виживали, поки їм не відновили виплат.

- Не секрет, що в обстрілюваній зусібіч Авдіївці й тепер живуть діти. Невдовзі після свого призначення Уповноважений з прав дитини М.Кулеба заявляв, що з таких місць їх треба вивозити, навіть примусово, якщо батьки не погоджуються. З одного боку, розривати сім'ю - зле. З другого - небезпечно залишати дітей під обстрілами. Що ти про це думаєш?

- Я категорично проти. І говорила про це, у тому числі, й Миколі Кулебі. Я просто приміряю на себе: якби мою дитину відірвали від мене, то ні мені, ні їй такі дії добра б не принесли. Наведу приклад. Це було ще до котла, але вже було дуже сумно й страшно, і ми вивозили дітей з Дебальцевого на оздоровлення в табір. Одна дівчинка-підліток їхати категорично відмовлялася. Вважала, що мама без неї не впорається. Її довго вмовляли, нарешті вона погодилася. Поки автобус із дітьми доїхав до Дніпропетровської області, мама дитини загинула. Дівчинка постійно набирала номер і турбувалася, що мама не відповідає. Тим часом мені телефонували волонтери, які не знали, як розповісти дівчинці, що мами вже немає…

Тут вибір між поганим і дуже поганим. Але дитині краще бути зі своїми батьками. Навіть у війні.

- Навіть загинути разом із ними?

- Навіть загинути. Я так думаю. Пригадую, коли ми вивозили родину з Краматорська, де були нетривалі, але досить сильні обстріли, жінка розповідала, як під час одного з них люди забігли в під'їзд. Там була сім'я - мама, тато й чотирирічна дитина, яка почала запитувати, що це за шум. І тато дуже спокійно відповідав: це грім, треба почекати, поки стане тихіше, і тоді всі зможуть вийти. Бо грім - це, можливо, гроза, дощ. Він так спокійно це говорив, що заспокоївся весь під'їзд. Люди дочекалися, коли обстріл закінчиться, і розійшлися по домівках. Ця близькість дитини і батька колосально важлива.

У мене був схожий випадок. Ми їхали з Маріуполя, донька-підліток слухала в навушниках плеєр. На одному з блокпостів почався обстріл. Ми з чоловіком замовкли й постаралися вдати, що все гаразд, - ми просто розвернулися й поїхали іншою дорогою. Згодом донька запитала: "А чому ми так їдемо?" Щоб її не лякати, я сказала: "Там було багато людей". Про те, що було насправді, розповіла їй через два роки. Чудово розумію, що якби я послала її кудись саму, то ми обидві просто збожеволіли б. Працюючи з дітьми в проекті, я знаю, що найбільший страх дитини, починаючи з чотирьох років, - втратити свою маму. І з роками він тільки посилюється. Навіть для підлітків, з якими, здавалося б, зв'язок слабшає.

- Дашо, що нині відбувається з процесом деінституалізації, про який багато говорили в довоєнний час?

- Два роки про нього не згадували. Знову почали говорити торік у грудні - стартував проект Світового банку.

Як завжди, в Україні відбуваються два паралельних процеси. Мінсоцполітики по-своєму починає реалізовувати цей проект. На рівні Уповноваженого з прав дитини створено робочу групу й продумано план дій (гадаю, найближчим часом його представлять), який має привести до початку реформи. Треба сідати за один круглий стіл і все обговорювати.

У представників британської організації "Лумас" я запитувала, чи треба займатися деінституалізацією під час війни. Вони відповідали: обов'язково. Історія свідчить, що під час війни цінність сім'ї виходить на перший план, сім'ї зміцнюються, і можливість повернути дитину з інтернатної установи в біологічну сім'ю зростає.

Інша річ, що Україна не може робити якісну реформу установ. Деінституалізація - процес їх закриття. Але з паралельним розвитком соціальних послуг, які б допомагали запобігти потраплянню дитини в інтернатну установу; створенням сімейних форм виховання, щоб дитина, котра несподівано опинилася поза сім'єю, все одно потрапляла б, хай у прийомну, замісну, але сім'ю. Все це можливо. В Україні достатньо внутрішньої експертизи й апробованих технологій. Це питання мусується з 2007 р., але ми все ще працюємо з наслідком - з влаштуванням дітей у прийомні сім'ї.

Деінституалізація - це така страшилка для інтернатів, які в цій ситуації виявляються набагато мобільнішими. Доки чиновники думають, інтернат мімікрує, змінює вивіску. Знову ж, усі інтернати України - містоутворюючі підприємства. Якщо інтернат розташований у маленькому містечку, то в ньому працюють чи не всі його жителі. Звісно, вони триматимуться за місце. Працівникам інтернатних установ треба показувати альтернативу, пояснювати, чому установа - це зле. Ми будуємо прожекти, але в реальну діяльність це поки що не виливається. Реформа може рухатися швидше. Але, знову ж, ми повертаємося до політичної волі.

- Сьогодні багато говорять про патронат. Які його плюси й мінуси?

- Український патронат ще дуже заплутаний, і ми наразі не розуміємо, що, власне, буде. Спочатку закон подавався як форма допомоги дітям із зони АТО, батьки яких залишилися там, а діти - тут. Щоб не розміщувати їх у притулку. І це чудово. Інша річ, що фактично прийнятий закон і до кінця не узгоджена постанова Кабміну такої можливості не передбачають. І патронат, знову ж, є перехідним полем, аби зрештою дитина потрапила в інтернатну установу або у свою неблагополучну біологічну сім'ю.

Я вивчала міжнародний досвід. Наприклад, маму не позбавляють батьківських прав, а просто поклали на тривале лікування в лікарню. Що робити з її дитиною, коли немає родичів? Скажімо, в Англії є форма тимчасової сім'ї з професійними батьками, в якій дитина може перебувати до трьох місяців. І весь цей час патронатна сім'я допомагає їй спілкуватися з мамою, щоб вона не втратила з нею зв'язку. Тобто певною мірою допомагає супроводжувати біологічну сім'ю, куди дитина потім і повертається.

Є й інші випадки. Приміром, тато побив маму. Викликали міліцію, дитину забрали з сім'ї. В українських реаліях її зазвичай розміщують у притулку. Це болісно. Знову ж, патронат - хороша форма, коли дитину можна привести в сім'ю, куди мама потім зможе до неї прийти.

А ось у Мілані, де багато біженців із дітьми, - інша історія. Патронат там апробували впродовж кількох років. Сім'я брала під патронат дитину-біженця, супроводжувала її й допомагала біологічній сім'ї. Врешті-решт експеримент визнали невдалим, оскільки кожна друга патронатна сім'я всиновляла дитину в 16 років, а біологічні батьки поверталися на батьківщину. Таким чином, кількість тих, хто отримував громадянство в Італії, невиправдано зростала.

Як буде в Україні, побачимо. Форма затребувана. Але я вважаю, що наші прийомні сім'ї й ДБСТ цілком могли б виконувати цю функцію, і тепер часто так і відбувається.

Суть патронату - допомогти повернути дитину в біологічну сім'ю, реінтеграція. Так це має працювати. І не треба прив'язувати це до війни чи миру. Кількість дітей, яких вилучають із сім'ї, в нас щорічно зростає. Якщо біологічна сім'я перебуває на соціальному дні, то кожен спеціаліст знає, що робота з нею марна. Інша річ, що цих батьків часто не позбавляють батьківських прав.

- Офіційні цифри сирітства в Україні зменшуються, хоча експерти говорять про протилежне. Чому так відбувається?

- Остання заява представника Мінсоцполітики була вже коректною. На початок війни в базі перебувало 96 тис. дітей-сиріт, нині - 76 тис., без урахування дітей з АР Крим і неконтрольованих територій Луганської та Донецької областей.

- Причина тільки в цьому?

- Не тільки. Нині ми зіштовхуємося з тим, що судам "не рекомендують" позбавляти сім'ї батьківських прав. Соціальна робота з профілактики сирітства сьогодні, по суті, не ведеться. Допомагати родинам нікому.

Неблагополучні сім'ї в нас були завжди. В 2013 р. сімей у складних життєвих обставинах (СЖО), що стояли на обліку, в Україні було 300 тисяч. Серед них - ті, хто веде асоціальний спосіб життя і є потенційним претендентом на позбавлення батьківських прав. У цих сім'ях мешкало близько 500 тис. дітей, які потенційно могли поповнити армію дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки.

Зараз війна, економічна криза. Усі соціально-економічні чинники тільки погіршують цю ситуацію. Я можу лише припускати, що кількість родин, які опинилися в СЖО, набагато більше. Можна впевнено говорити, що таких родин близько 500-600 тис., і в них мешкає близько мільйона дітей.

Як сім'я сьогодні може вирішити таку проблему? У нас, як завжди, два шляхи. Перший - заплющити очі, вдавати, що все гаразд, і з ранку до ночі пити. Другий - віддати свою дитину в інтернат.

Понад 100 тис. дітей нині перебувають в інтернатних установах. Переважно це діти, в яких є батьки. Тобто ми постійно ходимо по колу й знову повертаємося до проблеми соціального сирітства. Всі експерти це знають, організації працюють, міжнародники фінансують, усі технології в Україну завезено, але нічого не відбувається.

Тим часом цифри міжнародного всиновлення, як і національного, стабільно зменшуються. Торік українці всиновили до двох тисяч дітей. Іноземці - близько 400. Із сімейними формами виховання ситуація така ж. Про це багато говорять. ДБСТ і прийомні сім'ї, вивезені з зони АТО, зареєстровані як новостворені, хоча вони існують уже по 5-6 років. Це нечесна статистика. Мабуть, вона комусь вигідна. Але коли це на благо дітям, і сім'ям, у результаті, дають будинки, то ради Бога.

Сьогодні набагато складніше взяти дитину в прийомну сім'ю або ДБСТ. Хоча охочих не менше. Я постійно отримую повідомлення про те, що є безліч запитань, які або досі не відображені в законодавчій базі, або державі зараз просто не до цього.

- Та й грошей на це, мабуть, немає?

- Ну на патронат же є. А це досить дороге задоволення. Прийомні батьки отримують у кілька разів менше. Не сталося б так, що ми і патронату не створимо, і прийомні сім'ї з ДБСТ знищимо.

- Говорячи про захист дітей, ми найчастіше маємо на увазі їхнє фізичне й матеріальне благополуччя. Набагато рідше - те, що формує їхній світогляд.
Іде війна. Діти виростають в агресивному суспільстві, в якому основною рушійною силою стає ненависть. При цьому дорослі, котрі їх оточують, як ніколи раніше, безсилі керувати власним життям. Що з цим робити?

- Я не провидиця, але, вивчаючи міжнародний досвід і спілкуючись із міжнародними експертами (наприклад, із Боснії і Герцеговини, Грузії, Ізраїлю тощо), розумію: чим раніше держава усвідомить цінність психологічної, і не тільки, допомоги, чим раніше ми почнемо реалізовувати такі проекти, тим краще. Кожна четверта дитина, що проживає нині в Донбасі, постраждала від війни, а отже, має посттравматичну симптоматику. Фахівці запевняють: це може проявитися в тому, що коли ці діти виростуть, їм важко буде завести сім'ю, вони можуть бути схильними до суїцидів, мати труднощі з соціалізацією й переходом до дорослого життя. Знову ж, досвід інших країн свідчить: якщо на ранній стадії надати їм психологічну допомогу, імовірність негативних наслідків знижується.

Усі програми, націлені на медіацію й формування толерантного ставлення одне до одного, принесуть користь потім. І все-таки я бачу, що діти з різних територій швидше домовляються, знаходять спільну мову й досить мирно співіснують. Але, знову ж, за умови якісного супроводу підготовлених психологів, які допомагають їм знайти спільні, об'єднавчі інтереси. Я вірю в те, що ми ще можемо вирішити цю проблему.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК