"Чотири синочки і лапочка-дочка"

Коли на Сході України почалася війна, 28-річний львів'янин Микола Стецьків вирішив піти служити контрактником. Але його не взяли. Можливо через те, що на той час у нього було четверо дітей: найстаршому - 11 років, наймолодшому - три. Тоді він записався у добробат. Після трьох ротацій, 7 березня 2015 року, повернувся додому і вирішив більше нікуди не їхати. "Нам пощастило вижити з Божими молитвами. Але, будучи там, не розумів, що робиться. Ми звикли, що в кінофільмах війська завжди йдуть уперед, а ми стояли. Це мене постійно гризло", - каже Микола.

Далі був важкий період, коли довелося спостерігати за ситуацією на віддалі. Не знав, що робити, чим зайнятися. "У країні війна, а тут пиятики, гулянки, байдужість. У мене навіть була така думка, що Львову бракує кількох снарядів, які б упали у місті, - каже з гіркотою Микола. - Бо люди, які не чули вибухів і не бачили їхньої руйнівної сили, ніяк не можуть зрозуміти, що в державі війна". До тями привело народження доньки. Зараз їй чотири місяці. Як кажуть, "чотири синочки і лапочка-дочка". А наприкінці минулого року, несподівано для друзів, Микола взявся вирощувати полуниці.

- Коли після ротації сказали, що учасникам АТО дають земельні ділянки, мене це просто-таки надихнуло. Маючи велику сім'ю, вирішив спробувати. У Раковецькій сільській раді Пустомитівського району мені виділили 10 соток під садівництво, - розповідає Микола. - Отримані в центрі зайнятості кошти витратив на підготовку земельної ділянки. Ґрунт там бідний, але сприятливий для полуниці. Потім узяв в оренду у своїх товаришів іще дві ділянки. Разом 30 соток. На такій площі вже можна розвернутися. Але процес потребує часу. Якщо наступного року закладу плантацію, то перший урожай отримаю лише в 2018-му. Коли готував бізнес-план, думав, що вже все знаю. Але цієї весни зрозумів, що дуже помилявся. Проте світ не без добрих людей. Мене познайомили з головою департаменту агропромислового розвитку Львівської ОДА Наталією Хмиз. Завдяки їй я переконався у доцільності цього бізнесу.

Борюся за кожен кущик. Розумію, що потім він віддячить мені гарним урожаєм. Нещодавно взялася допомагати моя мама. Довго не хотіла, бо думала, що я займаюся дурницями. Та й люди з села не вірять, що на землі можна заробляти. Але я - фанат цієї справи і отримую від неї задоволення. Якщо на своїй безпосередній роботі в ЛКП "Спортресурс" Львівської міськради виснажуюся морально, то тут втомлююся фізично, а морально відпочиваю. Найбільша радість - коли бачиш, як зацвіте рослинка, а потім пробуєш ягоди. Вони особливо солодкі, коли вирощені власними руками...

- Нині мало хто з молодих людей погоджується працювати на землі - важко, до того ж довго чекати на віддачу.

- Без терпіння на землі не заробиш. Крім того, у головах людей панує хаос. Ми готові працювати на когось, тільки не розпочати власну справу. По приклади далеко їхати не треба - Польща. Напрям сільського господарства там найрозвинутіший. Наші люди їдуть туди збирати врожай, а вдома готові продати або віддати земельну ділянку якомусь орендатору, щоб той засіяв її ріпаком і дав туди стільки хімікатів, що потім ця земля вже ніколи не родитиме.

Сьогодні багато говорять, що Україна не може бути аграрною державою. Неправда. Ми впродовж усієї історії були аграрною країною. Проте це невигідно холдингам, які викачують з держави її ресурси і заробляють на цьому мільярди доларів. Ми можемо забезпечити продукцією як внутрішні потреби, так і експорт. І люди на селі могли б добре заробляти. Наприклад, один саджанець полуниці коштує гривню. Посадити його в гумус - іще чотири гривні. Плюс витрати на полив, догляд. Це можна зробити самому. Зате наступного року саджанець дасть кілограм полуниці. Це - 20 гривень! Порахуйте, скільки ви можете посадити саджанців! В кінцевому підсумку заробите 50–70 тисяч гривень.

На жаль, учасники АТО, які отримали земельні ділянки, не поспішають використовувати землю за таким призначенням. Розумію, не з усіх, хто ризикне взятися за цей бізнес, вийдуть успішні фермери. Проте шкода, якщо вони цим ресурсом не спробують скористатися. Якщо мені вдасться втілити свої плани й отримати гарний результат, це і буде для них найкращим аргументом.

Моя мета - органічне ягідне господарство. Хотів би взяти в оренду ще кілька гектарів землі, щоб налагодити промислове виробництво ягід, але потрібні кошти. Нещодавно я виграв теплицю в одній грантовій програмі. За її умовами, якщо до січня цього року не почну там роботу, у мене її заберуть. Щоб поставити теплицю, потрібно 20 тисяч гривень. Ніби невеликі гроші, але це якраз та ситуація, коли їх немає. Бо все, що є, йде у справу.

В агропромисловому напрямі є державна програма кредитування під 5% річних з відтермінуванням сплати кредиту на рік. Це дуже вигідні умови, яких за роки незалежності ніколи не було. Проте щоб його отримати, мені потрібен поручитель. І я не можу переконати своїх ровесників, що моя справа прибуткова. Коли показую цифри, вони підтримують мене, але поручитися ніхто не береться. Друзі кажуть: "Миколо, ти хороший хлопець, але де гарантія, що завтра не станеш інакшим?"

Проблема українського суспільства в тому, що воно не готове брати відповідальність за себе, за свої вчинки. Навіщо напружуватися? Завжди хтось прийде і щось за тебе зробить.

Одна з моїх ініціатив - створення дитячого майданчика у дворі. На це пішло багато часу, довелося подолати величезний спротив автовласників, які тримали там свої авто. І тепер маємо найгарніший дитячий майданчик у мікрорайоні.

Дуже вдячний моїй дружині, що повірила в мене. Був час, коли кашу для дітей ми варили на воді, бо не мали грошей на молоко. Проте навіть тоді я не переходив межу від людини до бидла. І коли прошу мешканців не палити на сходовій клітці, то це не просто моє бажання. Якщо хочемо виростити хороше покоління, маємо ростити його в хороших умовах.

- Хто ваша дружина. Як ви познайомилися?

- Вона була моєю сусідкою - з сусіднього під'їзду. Одного разу я повертався з роботи. Був дуже стомлений. День похмурий, настрій поганий. Побачив, як молода жінка викидає на смітник старий диван. Запропонував допомогу. Вона подякувала, сказала, що сама впорається. На той час я вже хотів одружитися, шукав дівчину. Після того, як таки допоміг їй, зупинилися побалакати. Іванка мені сподобалася. Зрадів, що нарешті знайшов дівчину, з якою було про що поговорити. Вона тоді вчилася у Львівському університеті на біологічному факультеті. Згодом зрозумів: вона - моя доля. Тепер у нас п'ятеро дітей. Іванка багато часу приділяє їхній освіті. Розуміємо, що в майбутньому вони повинні будуть розраховувати лише на власні сили і допомогу родини. Українська культура побудована на родинності. Шкода, що нині люди починають забувати давні традиції.

- Знаю, що ви збираєтеся будувати в селі будинок …

- Я виріс у багатоповерхівці і завжди хотів виїхати з міста. На дев'ятому поверсі мені некомфортно. Своїм ровесникам завжди казав: "Якщо хочете чогось у житті досягнути - їдьте з цього будинку!" Маю ще одну ділянку - у селі Підгірному, вона й призначена під будівництво. Розумію, що для сімох членів сім'ї двокімнатної квартири на дев'ятому поверсі у панельному будинку замало. Діти не мають можливості розвиватися. Я вже зробив проект і навіть знайшов фірму, яка будуватиме. Це буде півтораповерховий дерев'яний будинок з мансардним поверхом площею 109 квадратних метрів. Обійдеться досить дешево. У нас люди звикли, що будинок повинен мати п'ятиметровий фундамент, і стіни мають бути з цегли. Я прихильник нових технологій. Думаю про сонячні панелі.