"Це приниження для людини — коли її заносять у приміщення"

Приватні комерційні заклади, які доступні для людей у візках, - все ще велика дивина для України.

Попри те що державні будівельні норми і закони формально зобов'язують власників приміщень дотримуватися стандартів доступності, контролю за цим з боку держави немає, і все залежить від доброї волі самих підприємців. У Чернівцях переважна більшість доступних закладів належить одному власнику - Романові Клічуку. Причому йдеться не про пандуси "для галочки", а про справді зручні конструкції та пристосованість самих приміщень, включно зі спеціальними туалетами. Компанія Клічука володіє кількома ресторанними закладами ("Гойра-груп")і двома мережами магазинів ("Тайстра" та "Норма"). Ми поцікавилися, що мотивує бізнесмена йти назустріч клієнтам з обмеженими фізичними можливостями.

- Пане Романе, найчастіше про людей з інвалідністю згадують здебільшого ті, хто сам має подібний досвід з рідними чи близькими. У вас він теж є?

- Ні. Слава Богу, в мене такого досвіду немає. Нікого з близьких, хто пересувався б на візку.

- То що вас мотивує?

- Просто є одні люди, а є інші. Хтось не відчинить дверей перед жінкою або пройде собі, коли когось б'ють. Це ж не пов'язано з тим, що їх десь не пропустили, чи їх хтось колись бив. Одних виховували привчаючи, що треба допомагати слабшим, а в інших батьки й школа на це не зважали.

- А може, це пов'язано з вашим фахом? Ви ж закінчили медінститут.

- Так, тоді ще медичний інститут, тепер - університет. І навіть два роки інтернатури в 3-й міській лікарні. Але там я практично не зустрічався з людьми на візках. Познайомився з однією такою людиною пізніше, коли вже покинув медицину і зайнявся бізнесом, - з Романом Залевським (лідер громадської організації людей з інвалідністю. - О.Д.). Пригадую, він був нашим клієнтом, коли ми ще були маленькою компанією, приїжджав на своєму автомобілі, і, пам'ятаю, мене вразила його активність. Ми потім допомагали йому з організацією перегонів на автомобілях з ручним керуванням. Мабуть, це він так на мене вплинув, що я почав пам'ятати про таких людей. Тепер він консультує нас у питаннях доступності закладів. Саме він мені пояснив, що кнопка виклику, наприклад, неприйнятна. Це приниження для людини, коли її хтось має заносити у приміщення. Треба, щоб людина на візку вільно й самостійно заходила, пересувалася, користувалася туалетом.

Ну й, звичайно, поїздки на Захід... Коли приїжджаєш, наприклад, у Німеччину, здається, що там дуже багато людей з інвалідністю. Всюди - в кафе, ресторанах, театрах, на концертах. Якось я сказав про це Романові Залевському. Питаю, чому там так багато візочників. А він каже: "В нас іще більше! Просто всі вони навіть з дому не виходять". Знаєте, мені прикро, але навіть у наших закладах, де є доступність, дуже рідко бувають люди на візках.

- Розкажіть вашу історію з рестораном "Панська гуральня". Вам не дозволили встановити там пандус, бо це історична будівля?

- Так. Але я особисто не мав якихось розмов із цього приводу з чиновниками. Цим займалась архітектор, яка вела проект і повідомила, що відділ охорони культурної спадщини нізащо не погодить пандуса на фасаді цього будинку.

- Але ви із цим не змирилися?

- Ні, звичайно. Ми вирішили схитрувати. Здали об'єкт, відкрилися, а тоді встановили пандус. Ніхто не прийшов нас штрафувати і, тим більше, вимагати його демонтажу. Може, хтось це питання вирішив би інакше, але я хабарів не даю нікому й ніколи.

- Чи було колись, щоб до вас на стадії підготовки закладу прийшов якийсь чиновник і запитав: "А буде у вас тут пандус?"

- Ні. Такого не було. Хоч я особисто й не контактую з чиновниками. Проектами займаються технічний директор, архітектори. Але якби таке було, мене, звісно, поінформували б. Ніхто й ніколи не те що не агітував за пандуси, навпаки, бувало, що радили відмовитися від них. Мовляв, навіщо ця морока? Однаково ніхто не перевіряє. І доводилося пояснювати, що це робиться не для того, щоб хтось перевіряв чи не перевіряв, а для того, щоб до нас могли зайти абсолютно всі люди, незалежно від того, можуть вони ходити чи ні.

- А чи радилися з вами інші підприємці, як і собі облаштувати доступний заклад?

- Не радилися. Ніхто ніколи із цим не звертався. Зі мною взагалі на ці теми ніхто, крім активістів, які самі переважно є людьми на візках, не говорить. Це нікого не цікавить. Можливо, річ у тому, що таких людей не видно в місті, бо вони рідко виходять з дому…

- Замкнене коло: вони сидять удома, бо немає доступності, їх не бачать і забувають про них, відтак про доступність ніхто не дбає…

- Так. Але я думаю, що це коло можна розірвати, якщо цим нарешті почне опікуватися влада. Забезпечувати права людей з інвалідністю - її прямий обов'язок. Причому на місцевому рівні можна все вирішувати. Якби особисто міський голова поставив собі за мету, щоб у нього в місті не було жодного закладу, куди не могли б зайти люди на візках, повірте, так воно і було б. А наразі вони не можуть зайти навіть до мера в кабінет, бо він на другому поверсі, а ліфта в ратуші немає.

- Але ви самі на початку нашої розмови казали, що ставлення до людей з інвалідністю залежить від виховання. То, може, просто треба більше над цим працювати в суспільстві?

- Це буде занадто довго, такий собі тривалий проект, розрахований більше на молоді покоління. Звичайно, це також треба робити: роз'яснювати, організовувати інформаційні кампанії… Але насамперед - контроль і покарання за порушення. Адже коли водії на дорогах перевищують швидкість, їх не виховують, а штрафують. Так і тут має бути. Порушив права людей з інвалідністю, порушив державні будівельні норми - плати штраф, приводь у відповідність свій об'єкт. Не повинен відкриватися заклад, до якого не може потрапити людина з інвалідністю. Все. Крапка. Про це повинні пам'ятати чиновники, які живуть за наші гроші. І робити свою роботу.