Бути українцями і відверто про це заявляти...

У затишному лондонському Голланд-парку серед розкішних англійських квітників малює сива жінка. Під її пензлем оживають червоні й рожеві камелії, грона гліциній, махрові тюльпани. З даху ресторану "Бельведер" чути крики павичів, згодом вони злітають звідти й прогулюються вузькими алейками, підмітаючи їх своїми пишними хвостами, щоб за кілька хвилин винагородити відпочивальників величезним розкритим віялом.

Кольори на картинах художниці життєрадісні й соковиті. У них - світло, сонце, блакить; у них і невичерпна енергія, відновлена з животворного джерела любові, гідності й добра.

Одначе колись у її житті переважав сірий колір, який змінювався хіба що чорним... Сірими були стіни польського поліційного околодку, арештантська спідниця з куфайкою та безкраї колимські виднокраї. А чорною була осіння ніч на старому скрипучому кораблі в Охотському морі, чорною була мати, що пережила смерть і арешт своїх дітей, та не приходив чорний страх, бо того страху й не було...

Іванну Мащак, українку з Лондона, нині знають у Польщі, Канаді, Німеччині, США, Австралії, у Львові, Тернополі, Києві. На Різдвяні свята вона надсилає своїм приятелям по всьому світу 140 поздоровлень і стільки ж отримує від них. Правда, останнім часом листів дедалі меншає...

- Пані Іванно, як вам вдалося зігріти своїм теплом цілий світ?

- Та це ж усе мої друзі - хто з дитинства, а з кимось довелося колись ділити черствий окраєць на Колимі. Це нині я можу побігти за чимось смачненьким до Marks&Spencer або купити пишний пиріг зі шпинатом в арабській пекарні тут, за рогом, а років 70 тому навіть хліб був для нас великою розкішшю. Отоді ми й зріднилися з багатьма, досі переживаємо одне за одного, хоча всі за плечима вже маємо трохи років.

- У Лондоні всі вас звуть пані Ася. Але ж ви Іванна?

- Я найменша дитина в родині, та ще й єдина сестра моїх трьох братів, то мене й звали ніжно спочатку Івася, а потім - просто Ася.

- Пані Асю, а якою була ваша родина?

- Тато, Осип Пшепюрський з Яворова, був греко-католицьким священиком, а його брат Андрій - капеланом Січових стрільців. Мама, Ірина Маренін, - також з Яворова, вчителювала й очолювала в Хороброві на Сокальщині місцевий відділ Союзу українок. Вона дуже гарно грала на фортепіано. Брат Мирослав іще на порозі свого 25-ліття в 1943 році загинув від польської кулі біля Угринова. Всеволод 15-річним 1936 року вступив до ОУН, під час війни брав участь у бою під Бродами і випадково вижив, став підпільником в УПА, за що й отримав 25 років Колими. А Юрко 1943 року вступив до дивізії "Галичина", в лавах якої й загинув у 1944-му під Бродами.

- Ваше власне життя також сповнене драматизму...

- Так, бувало всяке... Перший раз мене заарештували більшовики 1945 року. Після короткого перебування в тюрмах Сокаля і Львова, на Лонцького, ховалися з друзями під час облав де тільки могли.

- Мабуть, ваша родина пережила й операцію "Вісла"?

- Одразу ж після війни польська влада настійно рекомендувала тамтешнім українцям "добровільно" переселитися на "креси всходнє" (східні території) - по суті, в Україну. Переселилося всього кілька родин, бо в кожного було господарство, хата, поле - куди ж це все забереш і куди їхати в Україні?! І чому? Але вже в 1947 році польська влада здійснила ганебну операцію "Вісла" - вирішила довести розпочату справу до кінця й таки виселити тисячі етнічних українців. Навіщо було переселяти людей з Польщі? Їм же в СРСР нічого не давали натомість. Навіщо руйнувати і так уже зруйнований війною побут, долі й життя українців?

Пригадую, польське військо обступило село і оголосило, що маємо дві години, аби спакуватися. Кожному виділили по дві підводи. Що там хати, худоба, городи чи могили рідних! Не маючи особливих статків, ми кинули двійко клунків на підводу й - "Гаття! Но-о!". За кілька годин валка возів уже рушила на Угнів, а далі - товарними вагонами на "креси". Військо поводилося з людьми дуже жорстоко. Ми з батьками опинилася тоді в Срокові Ольштинського воєводства. В той час із міста примусово виселяли німецькі родини і залишені ними помешкання пропонували нам. Заходимо до хати, а на столі - ще крихти хліба. Мама підійшла до плити, а вона ще тепла. "Ми не будемо тут ночувати", - мама намагалася промовляти виразно, хоч і стискалося в горлі. Тієї ночі ми постелили на землі біля будинку й спали просто неба - добре, що було літо. Перший тиждень спали на бруківці містечка Срокова перед ґміною (міською управою). І лише згодом нам дали якусь напівзруйновану хату.

Боротьба за українську справу не припинялася й на новому місці. І вже на Щедрий вечір 1947 року польська служба безпеки (УБ) знову заарештувала мене за зв'язки з підпіллям. По дорозі до Ольштина охоронець навіть пожалів мене: мовляв, така молода, а вже бандерівка.

Пригадую в'язницю на Кошиковій у Варшаві. З першого дня за відповідь "не знаю" били в обличчя, супроводжуючи ті удари ще й брудною лайкою. Згодом дійшло до всажування на гак з витягнутими ногами (той гак так в'їдався у сідницю!).

Зі мною тоді сиділо дві польки з Армії Крайової: одна з них, Данута, якось витримала 73 удари гумовою палицею. У камеру вона лізла рачки, сльози горохом котилися по обличчю. "Чому ж ти не кричала? - питали ми її. - Можна було б хоч трохи зменшити кількість ударів". "Хцялам вєдзєць, ілє я витшимам... (Хотіла знати, скільки витримаю)", - відповіла вона.

А згодом були камери Ліґниці на Вроцлавщині та поїзд у Совєтський Союз, а там - тюрми у Брест-Литовську, Орлі, Києві.

На Короленка, 33, в Києві мене замкнули на цілий день у боксі - темній тісній комірчині, ніби в домовині.

Особливо жорстокими були допити, коли намагалися випитати інформацію про наші акції чи підпільників. Пригадую один витончений вид тортур - "млинок" - для тих, хто був особливо стійким і не видавав своїх товаришів. Їм під час допиту викручували назад руки-ноги й зв'язували між собою. А потім крутили туди-сюди скручену людину, били по відкритих ребрах, по голові, животі - а людина ж ніяк не могла захиститися.

Коли саме квітував травень, мені зачитали рішення "особого совєщанія" - 10 років Берегового виправного табору (Берлаг). Потім були Куйбишев, Іркутськ, Чита, Хабаровськ, бухта Ваніно (Совєтська гавань) на Охотському морі, Магадан, жіночий табір Бутугичаг і Хеніканджа. Як пізніше дізналася, туди везли й мого брата Всеволода.

- Чи часто отримували листи з дому?

- До 1954 року батьки взагалі не знали, де я і чи жива. Але в 1954-му через людей з волі я подала першу вістку про нас з Колими і, врешті, отримала три листи від мами.

Я писала коротко - головне було дати знати рідним, що ми з братом живі. Тоді я ще не знала, що наступного року повернуся до Польщі.

- А що було найважче в таборах?

- Голод, холод, непосильні роботи й відсутність відомостей про долю батьків. До 1954 року я не знала, в якому таборі на Колимі сидів мій брат. Я зустріла його лише один раз у спеціальній зоні Магадана, куди нас привезли як іноземних громадян.

Потім трапилася ще одна нагода зустрітися. Нас зібрали біля пташиного базару, і ми мали голосно називати ім'я того, кого шукаємо, а та людина відгукувалася б у натовпі. Чайок було незліченно - вони несамовито кигикали. Ніхто нікого не чув, голова йшла обертом. Ми стояли затуливши пальцями вуха і розуміли, що ні до кого не докричимося. Єдине бажання було - якомога швидше звідти піти. Ми з братом так і не побачилися - не змогли перекричати чайок...

Невимовно сумно було й на наші свята, хоча іноді все-таки вдавалося їх відзначати.

- Як це відбувалося?

- Одного разу на Свят-вечір попросили наглядачку дозволити нам зустріти Різдво - більшість з нас були з Галичини. "Лише недовго там", - несподівано погодилася вона й зачинила за собою двері. Ми дістали кожна свій окраєць черствого хліба, схований за пазухою ще зі сніданку, і почали різдвяну вечерю: тихо проказали молитву, тихо затягнули колядку й посмакували кожна своїм сухарем. Всі наші думки в той час були за столом зі своєю родиною, а перед очима кожної стояла кутя з маком, вареники з вишнями, узвар. Як тоді стискалося серце!

Ми влаштовували там і шевченківські вечори, церковні й національні свята. Хоча за це карали й саджали в ізолятори.

- Пані Асю, а яку табірну науку ви виробили для себе?

-Я навчилася витривалості. Зрозуміла, що людей треба пізнавати, цінувати і любити, бо від кожного можна навчитися чогось доброго. Зрозуміла, що біда єднає і вчить прощати. Але часом треба твердо і не боячись сказати "ні". Коли боїшся начальства і воно це бачить, то від тебе не відступляться - щоразу вигадуватимуть якесь приниження.

Якось у 30-градусний мороз я довбала кайлом мерзлу землю - робила ямки для стовпчиків. Хоч і була у куфайці та кирзових чоботах з онучами - холод проймав до кісток. Кажу наглядачеві: "Досить, я йду грітися". Той аж сторопів і одразу мені: "Не смієш!" "Нічого ти мені не зробиш!" - сказала йому твердо і пішла до барака. А чого їх боятися? Він і справді не вистрелив мені у спину, не пожбурив каменюкою - лише махнув рукою.

- ГУЛаг - один з найжорстокіших витворів радянської системи. Як людина могла в ньому витерпіти ?

- Так, у таборах ми не раз довбали мерзлу землю або копали канави, коли це було на межі людських можливостей. До того ж терпіли постійні приниження від наглядачів. І коли біль чи приниження ставали вже нестерпними, я просто покладалася на свою витримку. Психологічно й фізично тяжку працю й зневагу пережити було не під силу. У таборах люди ставали мудрецями й філософами. Ми навчилися терпіти біль, знущання й приниження, але іноді терпіння вибухало бунтами. Для душевного спокою ми вишивали - рушники або серветки. Нитки торочили зі старого одягу й хусток, а полотном слугували мішки від посилок.

- Пані Асю, а як жилося вам та іншим дівчатам після таборів, уже на волі?

- Коли я повернулася додому в Польщу (а ми довго летіли поштовим літаком, сидячи на табуретках), батька вже не застала - він трохи-трохи мене не дочекався. Мама ходила чорна від горя.

Звичайно, після звільнення з таборів молоді дівчата і хлопці намагалися завести сім'ю і починати нормальне життя. Хоча й не всім щастило...

Я пішла працювати в міську бібліотеку. Там і жила - мала невеличкий закуток за книжковими полицями. До директорки (до речі, комуністки) раз на тиждень навідувалися представники з органів і розпитували про мене. Тоді ставлення поляків до українців було вороже, але серед кожного народу є добрі люди, і я мала щастя таких зустріти в Польщі.

Одного разу ночувала в мене колега-бібліотекарка, а ввечері, коли ми з нею розговорилися, вона почала оповідати, як українці знущалися з поляків та вбивали їх. Я слухала-слухала, а тоді запитую: "У вашій родині хтось постраждав від українців?" - "Ні, - каже та, - дякувати Богу, ніхто". - "А в мене поляки забили брата, - кажу. - То не будемо розповідати, хто кого вбивав". Жінка й замовкла...

- Пані Асю, з ким із ваших табірних подруг ви спілкуєтеся?

- У 1948 р. я трохи сиділа в київській тюрмі на Короленка (тепер - Володимирська), 33. Там познайомилася з Ніною Вірченко, що була родом із Волині. Ніна вижила після всіх катувань, вступила до університету на математичний (на ідеологічні факультети не приймали) і стала професором математики. Вона й досі викладає у Київській політехніці. В часи незалежної України вона відкрила світові й підняла на належну висоту Михайла Кравчука - одного з геніальних і абсолютно забутих українських математиків, також жертву сталінських репресій, та написала про нього книжку й багато статей.

Крім того, спілкуюся з колишніми "колимчанками" Лідою Романчук, Катрусею Максимович. Із Надею Мудрою, свідком сталінського терору, яка повернулася до Львова в 1956 р., змогла отримати вищу освіту, була членом Ліґи українських жінок Львова, написала багато статей. Її стараннями вийшло три томи "Українські жінки у визвольній боротьбі 1940-50-х років". Із Сонею Малильо - поетесою, яка видала кілька збірок своїх поезій. Після звільнення працювала вчителькою в Запорізькій та Черкаській областях, а 1999 р. отримала дозвіл на повернення в рідне Закарпаття.

Приятелюю зі Степаном Семенюком, із яким разом поверталися в Польщу з радянських таборів. Нині живе між Україною і Польщею. Свого часу він також дуже постраждав за українську справу, а потім став організатором найбільшого в радянські часи Норильського повстання каторжан у 1953 р., головними учасниками якого виступили колишні упівці та каторжани із Західної України. Повстання було дуже потужним, тривало понад 2 місяці; на його придушення влада тоді кинула танки, - таким несамовитим було протистояння. То скажіть, як про це не розповісти? Я порадила Степанові написати про ту подію спогади, бо він, хоча й пережив такі тяжкі часи, чомусь не наважувався про них розповідати - мовляв, "я ж не письменник". Під час кожного приїзду до Лондона ми зі Степаном мали нагоду зустрітися і багато про що поговорити та що й згадати.

- А як вам вдалося облаштувати свою долю?

- Я ніколи не думала переїздити до Британії. Та одного разу моя приятелька зі Сканторпу запросила мене на кілька днів - подивитися Англію. Це було після моєї каторги, 60-ті роки. Я й поїхала. А в неї, виявляється, був план одружити мене зі своїм знайомим українцем. Я ж не планувала заводити якісь серйозні знайомства - за тиждень мала повернутися додому, бо ж була у звичайній відпустці. Погостювала кілька днів у приятельки, а потім вирішила провести ще трохи часу в Лондоні. Показати мені місто вона попросила свого приятеля Володимира Мащака з Союзу українців Британії, який працював у адміністрації газети "Українська думка". Він мені справді показав усе найкраще в місті - королівські палаци, пам'ятники, чудові парки. Ми допізна ходили лондонськими вулицями, говорили на різні теми, знайшли спільних знайомих. Влодка разом з іншими дев'ятьма тисячами дивізійників "Галичина" прийняв британський уряд у 1947 р., щоб їх не повернули назад до Союзу та не знищили в таборах. Влодко, гарний статний чоловік, не мав за душею ані гроша, жив лише українською справою й винаймав куточок у західній частині Лондона, в Актоні, - так жило тоді тут багато наших людей. Одне слово, за день до мого від'їзду Влодко запропонував мені вийти за нього заміж і залишитися в Англії. Такого повороту долі я й не чекала і не планувала, але відповіла згодою, - мені з ним було якось так легко й приємно. Через 5 днів ми розписалися; сама собі не вірила, коли поверталася додому, до Польщі, вже заміжньою. Та я жодного разу не пожалкувала за той свій вчинок: ми дружно, хоча й без особливих статків, прожили 47 років. Чоловік відійшов у вічність в останній день позаминулого року, маючи за плечима 94 роки.

- Не сумніваюся, що, як і ваш чоловік, ви також присвятили себе українській справі.

- Спочатку я приєдналася до нього і почала працювати в книгарні Союзу українців Британії, заснованому 1946 р. Була дуже велика скрута, бо українці тут із нуля починали своє життя. Трохи обжившись, ми вже їздили відпочивати до моря. Чоловік і далі працював у газеті "Українська думка", я ж 1973 р. перейшла на роботу до англійського банку, де працювала до пенсії.

Тепер знову повернулася до СУБу, вже як волонтер: допомагаю бібліотеці-архіву ім.Т.Шевченка та розсилаю передплатникам "Українську думку". Не можу просто так сидіти вдома.

- Пані Асю, вас нерідко можна зустріти у Голланд-парку з фарбами. Як давно ви малюєте?

- Як вийшла на пенсію, у мене з'явилося трохи вільного часу, і тоді я вперше взяла до рук пензля.

Починала малювати квіти, що буяли за вікном, а потім ті, що в лондонських парках. Зі старих фотографій перемальовувала лемківські церкви. Малювала просто для себе і зовсім не сподівалася, що хтось тим зацікавиться. Але виявилося, що багато знайомих, а часом і зовсім незнайомих людей захотіли їх мати у своїй вітальні. Досі в це важко повірити, але відбулося вже кілька успішних виставок моїх акварелей та вийшло друком два каталоги робіт.

- Ви видали ще й книжку власних спогадів - "Дорогами минулого". Як вам вдалося тримати в пам'яті стільки інформації?

- Знаєте, Богу дякувати, я пам'ятаю практично кожен день, проведений у таборах, пам'ятаю прізвища наших жорстоких наглядачів. Хіба ж таке забувається? А в книжці я лише розповіла про історію своєї родини, про своїх подруг, із якими у 1940-1950-ті роки ми пройшли через бурхливі періоди історії Польщі, Західної України, Радянського Союзу.

- З ваших спогадів дуже органічною постає картина виникнення УПА чи схожих українських угруповань: молоді люди та їхні провідники вважали це своїм священним обов'язком.

- Так і було: до Червоної армії призивали, а до УПА записувалися самі. Не забувайте, що всі ми були виховані на розповідях батьків і дідів про Січових стрільців, Українську Галицьку Армію. Тому УПА , та й дивізія"Галичина", - це були способи захисту своєї рідної землі, батьків, хати, церкви. Це було цілком природним кроком для молоді, і рідні завжди підтримували їх у цьому. Наша мама, наприклад, нас завжди повчала: "Бути українцями і відверто про це заявляти за різних життєвих обставин - також патріотизм, і про це, діти, пам'ятайте завжди".

- Чи вдалося вам побувати в Україні уже в роки незалежності?

- Так. У 1991 р. (ще за СРСР) вперше за тривалий час я потрапила до Києва - на Перший Всесвітній конгрес політв'язнів. А потім приїздила ще у 1993-му та 1995-му роках, відвідуючи родину і приятелів. У листопаді 1995 р. я несподівано отримала з Генеральної прокуратури України довідку про свою реабілітацію.

Звісно, Україна в усі її часи - кращі й гірші - завжди в моєму серці, як була вона і в серці мого чоловіка та всіх наших приятелів у Великій Британії й на еміграції.

- Пані Асю, що б ви побажали і порадили сьогодні людям із київського Майдану в ці історичні для України дні?

- Народ повинен розуміти, що треба вчитися на помилках минулого, а не повторювати їх. Я не хочу, щоб країна повернулася в радянські часи 1930-1950-х - часи репресій, нічних зникнень, вбивств і катувань...

Я пишаюся народом, який повстав за свої права, і хочу побажати йому Віри у справедливу справу, Єдності та Витримки! Якщо весь народ підніметься, то жоден режим не втримається.

Не давати негідникам нищити, викрадати, катувати і знущатися над українським народом, - це неприпустимо у ХХІ ст. в центрі Європи!

Правда за вами! Хоча українці Британії далеко від рідної батьківщини, але ми робимо все можливе, аби ви відчули нашу підтримку. Ми з вами!

Слава вам і всім тим, хто загинув на Майдані мученицькою смертю за свободу України. Героям слава!

Щедра винагорода долі

Стільки пережити й не тримати в собі зла?! Але воно справді зникло, натомість перевтілившись у кольори, за якими пані Ася сумувала в сірій гулагівській буденності. Нинішні її соковиті акварелі - троянди, гліцинії, орхідеї, маки - найвище свідчення того, що не можна вбити душу людини, як не намагайся; не можна знищити її віру й дух - вони відновлюються, оживають і починають грати багатшими кольорами.

Британія гідно вшанувала свою громадянку, яка постраждала за українську справу: вона забезпечила жінку безкоштовним житлом та достойною пенсією. Тут, у звичайному міському госпіталі західного Лондона (де часом лікуються за великі гроші сучасні багатії з пострадянського простору), їй безкоштовно провели операції на серці. А недавно вона закінчила (також безкоштовно) комп'ютерні курси для пенсіонерів і тепер активно освоює інтернет.

У 2005 р. Іванну Мащак запросили до посольства Польщі в Лондоні й попросили викласти всю її польську історію з тюрмами. Слухали й записували довго - 4 години. На початку минулого року їй надійшов лист від польської влади, що, мовляв, перепрошують за всі ті прикрощі, яких завдали їй у житті, але не зможуть покарати причетних до того зла, бо їх уже немає серед живих.

...Останні 5 років пані Ася щодня їздила до старечого будинку, де після інсульту поселили її хворого чоловіка. Вона була разом із ним навіть тоді, коли всі дороги Лондона замітало снігами (міська влада в таких випадках надає пенсіонерам безкоштовний автобус, яким забирає людину з дому, а потім привозить її назад).

Чи дожив хоча б один гулагівський наглядач, щоб побачити, як у солідній європейській столиці поважатимуть колишню колимську зечку?

У старечому будинку Ася допомагала доглядати як за своїм чоловіком, так і за іншими його мешканцями. Одного разу зламалося спеціальне ліжко її чоловіка, і його кілька днів не заміняли: мовляв, це все триває довго, ми вже рік не можемо замінити ще 7 таких ліжок. Наступного дня пані Ася дізналася, до яких служб звернутися, а під кінець дня ті повідомили адміністрацію, що завтра завезуть усі 8 нових ліжок. Адміністрація й увесь будинок влаштували пані Асі справжню овацію, - за годину вона зробила те, що їм не вдалося зробити за рік.

* * *

Її рідні завжди з нею й досі - у думках, спогадах і молитвах. На столику - їхні фотографії, хоча більшість їх уже в кращому зі світів. На одному фото 20-х років мати Асі стоїть у товаристві своїх приятельок: усі жінки акуратно зачесані, в елегантних чорних пальтах і капелюшках. Згадуємо, як один із сучасних українських "політиків" аж надто гучно ошелешив, що до "возз'єднання" з СРСР на Західній Україні й рук не мили, - це з його боку була така навмисна грубість чи, може, звичайне невігластво?

Помешкання пані Асі оздоблене українськими рушниками й серветками, на полицях - полив'яні глечики та численні українські книжки (а скільки їх передала Україні у перші роки її незалежності!). Доля й справді винагороджує стійких і сильних духом. Та вона щедро винагороджує й тих, хто не йшов проти своєї совісті, хто не дозволив затоптати свою гідність, для кого Божі заповіді стали не лише незмінним життєвим кредо, а й незламним життєвим стрижнем.