Незавершена справа президента Кеннеді

Сенатор Стром Термонд поставив президентові Джону Кеннеді, мабуть, найприкріше запитання: «Якщо Карибську кризу кілька місяців тому врегулювали, чому ж радянські ракети й досі на Кубі?».

Про геополітичну кризу в Західній півкулі, яка сталася понад півстоліття тому, у США свідчать архіви, там видано мемуари, книжки та статті, з яких можна дізнатися практично про кожен крок, кожну хвилину того періоду; дослідники вчитуються в протоколи, документи й розпорядження, в кожне сказане слово. В Україні ж не так багато сказано про той період (хіба що недавні спогади колишнього начальника Генштабу Збройних Сил України генерала Анатолія Лопати, який у 70-х командував мотострілецькою бригадою, що за згодою зі США залишалася на Кубі). А дарма, адже тисячі українців брали участь у перекиданні на Кубу та встановленні там влітку-восени 1962 року радянських ядерних ракет та іншої зброї — розпочиналася операція «Анадир».

«Голуби» проти «яструбів»

Вранці 16 жовтня 1962 року радник президента Дж.Кеннеді з нацбезпеки Макджордж Банді приносить йому просто до спальні фотографії, надані ЦРУ: на Кубі встановлено радянські ракети.

Роберт Кеннеді, брат президента (був мало не його другим я), не міг стриматися: «Чорт! Чорт! Чорт! От сучі діти росіяни!»

— А якби ми встановили свої ракети десь у Туреччині? — лютував президент.

— Так вони там вже стоять, — відповів Банді.

Дж.Кеннеді негайно скликає на ранкову нараду Виконавчий комітет Ради з нацбезпеки — шефа Пентагона Роберта Макнамару, держсекретаря Діна Раска, керівників ЦРУ та всіх родів військ плюс, звісно, брата Роберта — Генерального прокурора, щоби з’ясувати єдине питання: що робити? Розпочавши нараду, президент натиснув кнопку диктофона (то були історичні моменти), щоб не пропустити жодного слова — у тій ситуації воно могло врятувати чи призвести до апокаліпсису. Всі генерали однозначно виступили за військове вторгнення на Кубу, схилявся до цього і Боббі — Америка має показати свою силу. Та президент пам’ятав невдалу минулорічну операцію ЦРУ в бухті Кочінос (затоці Свиней), коли хотіли скинути режим Кастро. Він чітко уявляв, яка неймовірна кількість американців, кубинців і радянських загине, тому й схилявся до дипломатичного вирішення конфлікту. Ось тоді досвідчений і мудрий неофіційний радник президента Роберт Ловетт (входив до його найближчого кола), шеф Пентагона при Г.Трумені, запропонував: «Запровадьте блокаду довкола Куби». Тобто американські кораблі мали оточити острів із моря, щоб не допустити сюди радянських кораблів зі зброєю. «А що, це гарна ідея», — вхопився за рятівну соломинку господар Білого дому. І за кілька днів він вже скаже журналістам, що «тепер найголовніша мета — виживання нашої країни, … не розпочинаючи Третьої і, мабуть, останньої війни». Та наразі на його боці були лише Макнамара та Боббі.

19 жовтня командувач ВПС генерал Кертіс Лемей та командувач ВМФ адмірал Джордж Андерсон на зустрічі з президентом не вгавали: атакувати Кубу, і то негайно! «Справи дуже кепські», — не приховував небезпеки розгніваний Лемей. Згодом він назве рішення президента «найбільшою поразкою в нашій історії». Президент вислухав поради генералів, але рішення мав прийняти сам.

Джону Кеннеді в ті напружені дні думки, що роїлися в голові, ніяк не давали заснути. «Як же їм це вдалося?!» Наразі варіанти виходу з кризи виглядали чи надто радикальними (а отже, небезпечними), чи надто поміркованими (а отже, слабкими). За слабкість щодо Куби він критикував і свого попередника Дуайта Ейзенхауера, а тут ось така халепа.

Та передусім із Білого дому надходить лист голові Ради міністрів СРСР Микиті Хрущову, мовляв, негайно заберіть свої ракети з Куби та зупиніть свої кораблі, які прямують до неї.

— Та то ми перевозимо сільгосптехніку для Куби, — вдає невинність Хрущов.

Кеннеді це ще більше роздратувало, бо дані розвідки та проведені за останні кілька днів шестихвилинні польоти над Кубою літака-розвідника У2 й зроблені з нього 928 знімків (ретельно проаналізовані шефом лабораторії фотозйомки ЦРУ Артуром Лендалом) відверто свідчили про ракети. Підтвердила це й інформація вишколеного ЦРУ молодого кубинця Естебана Маркеса Ново. Американці не раз фотографували ракети й на парадах у Москві. Крім того, всі їхні характеристики завчасно передав Штатам полковник Олег Пеньковський (якого невдовзі за це засудять і розстріляють). Тобто помилки тут бути не могло.

Операція «Анадир»

— Радянське керівництво в односторонньому порядку прийняло рішення щодо встановлення ядерних ракет на Кубі. Залишилось тільки погодити це з кубинським урядом, — розповідає безпосередній учасник тих подій генерал-лейтенант Ігор Васильович Пустовий. — Для цього 29 травня 1962 року до Гавани таємно прибула делегація «фахівців сільського господарства» на чолі з кандидатом у члени Президії ЦК КПРС Шарафом Рашидовим. До її складу входили Головнокомандувач ракетних військ стратегічного призначення маршал Сергій Бірюзов, посол на Кубі Олександр Алексєєв, генерали Сергій Ушаков і Петро Агеєв. Вже за три години по прибутті маршал С.Бірюзов вів переговори з Фіделем Кастро. Після детального аналізу міжнародної обстановки та становища Куби він запропонував кубинському лідерові для надійного захисту революційних завоювань утворити на її території ракетно-ядерне угруповання.

Для Фіделя Кастро це стало несподіванкою, і він попросив час на обдумування. Фіделю не подобалася ця ідея — він усвідомлював, що його розцінюватимуть як радянську маріонетку, а йому цього аж ніяк не хотілося: «Наша ідея — ні комунізм, ні марксизм. Наша політична філософія — це представницька демократія та соціальна справедливість з добре планованою економікою», — ствержував він тоді.

Та з іншого боку, Куба мала шанс першою в Латинській Америці стати незалежною від США державою. Тому наступного дня, зустрівшись знову з маршалом і Рашидовим, він заявив: «Якщо це в інтересах соціалістичного табору і цього потребує оборона Куби, ми готові розмістити у себе ракети».

Обмін урядовими делегаціями між СРСР і Кубою наприкінці травня — на початку червня 1962 року призвів до укладення міждержавної угоди, згідно з якою СРСР мав розмістити на Кубі 24 ядерні ракети середньої дальності Р-12 та 16 ракет Р-14.

Аби привернути країну на свій бік, радянське керівництво вирішило нібито її й підтримати, та заразом облаштувати там, за 120 км від узбережжя США, військову базу з ядерними ракетами, які б сягали Маямі, Нью-Орлеана, Нью-Йорка, Вашингтона, Сан-Франциско.

Операцію «Анадир» розробляли маршал Іван Баграмян, генерали Семен Іванов та Анатолій Грибков, а командував нею генерал армії Ісса Плієв (на Кубі був під псевдо Іван Павлов — фахівець із сільського господарства). Главком РВСП маршал С.Бірюзов (літав із урядовою делегацією як інженер Петров) створить для цього окрему 51-шу ракетну армію та керуватиме її передислокацією на Кубу. (Зміна прізвищ під час спецоперацій є цілком впізнаваною й нині в російсько-українській війні. — А.В.)

А на початку липня на Кубу в рамках відкриття авіарейсу Москва — Гавана літаком Ту-114 прибуде перший радянський десант із «трактористів» та «меліораторів» на чолі з «Павловим». За тиждень сюди доставлять електронне й радарне обладнання.

Операція була ризикованою, а Хрущов, кажуть, благословляючи на неї Плієва, дозволив йому за необхідності самому приймати рішення щодо застосування ядерної зброї (хоч і усвідомлював, що в ядерній війні переможців не буде). Під час Карибської кризи цей дозвіл буде скасовано.

— Як ви потрапили на Кубу?

— Мені було 22 роки. Я закінчив Чорноморське вище військово-морське училище і був призначений на Потійську військово-морську базу начальником відділення радіолокаційних центральних постів ракетного дивізіону флоту. До частини своєї прибув у грудні 1961 року, а наприкінці травня за графіком мене відправили у відпустку. Я поїхав до будинку відпочинку флоту в Геленджику. Та за тиждень мене викликає начальник будинку відпочинку і вручає телеграму, якою мене відкликають до частини. Каже, телефонували щодо тебе й зі штабу флоту — відкликають лише тебе. А тоді й питає так по-людськи: чуєш, а де твої батьки? Відповідаю: батько загинув, а мама в селі на Черкащині. «Раджу тобі побачитися з мамою», — каже.

— Якщо так говорять, то справи кепські…

— Питаю: а що таке? «Такі телеграми — нічого хорошого», — безрадісно відповів той. З Поті я дав телеграму мамі: «Приїзди», а вона мені: ти ж у відпустці, то й сам скоро додому приїдеш. Згодом вона кожнісінького дня ходила по лист до поштового вагона поїзда…

Отже, повернувся я до частини — і не розумію, що відбувається: територією ходять люди в цивільному, щось модернізують на моїй радіолокаційній станції. А за місяць усіх перевели на казармений режим, мовляв, їдемо на навчання — така легенда. Але приходить поповнення, нові призовники, і ми укомплектовуємось як для воєнного часу, а точніше — як для війни. Особливо ми тоді нічого не обговорювали. А невдовзі нам повідомили, що відбуваємо до країни зі спекотним і вологим кліматом — от і вся інформація.

Прийшов теплохід «Металург Кураков», на який ми відразу почали завантаження: вночі в трюми завантажували станції, а протикорабельні крилаті ракети із самонаведенням склали просто на палубі в дерев’яні короби, на яких було написано «Агроекспорт» (сміється). Згодом ті дошки нам дуже знадобилися на Кубі.

Історія про три таємних конверти

— Із Поті ми вийшли о 4-й годині дня, щоб проходити Босфор уночі. Коли вийшли на зовнішній рейд, підійшов катер із офіцером із бази і вручив нашому командиру три пакети. На пакеті №3 було написано «Відкрити на рейді». Командир запросив офіцерів, відкрив пакет. Там було написано: пройти Босфор о такій-то годині. Хоч щось почало прояснюватися — ми бодай трохи зорієнтувалися, куди йдемо.

На наш борт піднявся турецький лоцман, який мав право перевірити документи і вантаж. У документах було зазначено, що веземо сільгосптехніку. На той час наш твіндек був повністю закупорений. Ми йшли через Босфор годин шість-сім. Лоцман спустився, нічим більше не цікавився, але у капітана про всяк випадок у сейфі лежало 20 тисяч доларів хабара за те, щоб корабель не перевіряли. Та обійшлося без жертв (сміється).

Ми пройшли Дарданелли, вийшли у Мармурове море, де було наказано відкрити пакет №2: «Пройти Гібралтар і вийти на таку-то точку». Ага, міркували ми, отже, йдемо до Конго чи якоїсь іншої африканської країни, а дехто припускав навіть, що до Сингапуру.

— Це ж також «країни з гарячим і вологим кліматом…»

Проходимо Гібралтар, повертаємо ліворуч. Думаємо: ну, все зрозуміло — йдемо до Африки. Доходимо до визначеної точки, командир зібрав усіх і відкриває пакет №1, а там написано: «Республіка Куба. Острів Куба, порт Матансас».

Отже, лише в Атлантиці ми дізналися, куди прямуємо.

Стара пісня «їх там нєт»

Виявлений 30 серпня над територією СРСР американський літак-розвідник У-2 та збитий 8 вересня тайванський У-2 над Китаєм змусили спецслужби США тимчасово припинити польоти й над комуністичною Кубою. А коли невдовзі польоти відновили, виявилося, що на острові вже стоять радянські ракети. То був шок.

Документи Архіву нацбезпеки США детально розповідають про загострення ситуації в районі Карибського моря. А помічник президента Артур Шлезінджер-мол. назве жовтень 1962 року «найнебезпечнішим моментом в історії людства».

І поки радянське керівництво категорично заперечувало доставку на Кубу ядерної зброї, насправді відбувалося ось що.

— На кораблі «Металург Кураков» ми підходимо до Матансасу, — продовжує І.Пустовий, — а звідти нас перенаправили в порт Гавана. Гаваною ми були вражені, нам усім дозволили вийти: там такий гарний вхід до бухти, маяк, ліворуч від нього — фортеця Кастильйо дель Морро, а праворуч — одразу президентський палац, вид на набережну Малекон.

Ми заходимо в порт, пришвартувалися, прибула наша рекогносцирувальна група, сказала, куди вирушає наш дивізіон, — а на кораблі йшло два дивізіони і штаб полку; один дивізіон для підсилення прийшов із Балтики, а другий уже був там, тобто вже передавали цю техніку кубинцям — їхнім командиром був Карапетян; вони були там як радники, а тепер їх знову повернули до війська.

Ще на кораблі відвідав нас міністр оборони Куби Рауль Кастро — спостерігав, як ми розвантажувалися. Пригадую, я доповідав йому й командувачу артилерії майору Педро Мірету — розповідав про вантаж, показував дивізіон, радіолокаційні станції, центральний пост, демонстрував, як управляється ракета в польоті — вона була із самонаведенням.

Ми розгорнули в Гавані центральний шпиталь — чудове приміщення в районі Нова Гавана; до речі, вінницький шпиталь.

Один дивізіон нашого полку пішов на Ісла Пінос (командир полку — майор Кузеванов), давніша його назва — Ісла де Тесороc (Острів скарбів) із гарними піщаними пляжами; це — південна частина Куби. Там є містечко Мінас, і на цьому острові у круглій тюрмі Модело колись був ув’язнений Фідель. Там є невелика сельва (джунглі) з папугами, мавпами, крокодилами, я там навіть трохи полював. Наш дивізіон і штаб полку поставили під Санта Круз дель Норте — 70 кілометрів на схід від Гавани. А далі — Матансас, звідки вже починається коса

Варадеро. Один дивізіон поставили в провінції Орієнте (аж біля Ґуантанамо), столиця якої — Сантьяго-де-Куба. А ми опинилися в провінції Гавана. Наступні провінції, де стояли наші війська, — Матансас, Санта Клара, Альґін.

Згодом, коли я вже став радником, мене почали посилати і як начальника радіотехнічної служби бригади до Банеса, де потрібно було складати розібрану техніку (приходить техніка, але вона не в строю), в Ісла Пінос їду, приводжу до ладу техніку; потім, коли зі Сьєнфуеґоса дивізіон перекинули під Маріель, — їду до Ґуанахая. Тобто я відвідав усі дивізіони, відремонтував усю необхідну там техніку. У двох дивізіонах були й мої однокурсники з училища, з одного навчального взводу, обидва Миколи — Швець і Гречко. І коли я вже ішов до академії, мене замінив також мій однокурсник — його взяли аж із Находки.

— Отже, на той час там уже було чотири дивізіони…

— Ми практично всі висадилися 2 серпня 1962 року, а за тиждень уже заступили на бойове чергування — тобто були в повній боєготовності. Всі підписали зобов’язання не вживати спиртного.

— А як же ром, південні коктейлі?

— Ніззя! Ніззя!!! — казали. Днів зо три (сміється).

Ми розмістилися на колишньому ранчо з корівником, сепараторним і ще якимись цехами. Корівник і сепараторний цех зайняв штаб, а нас поселили у напіввідкритій тваринницькій фермі: на півтора метра — шиферна огорожа та шиферний дах, а посередині — ясла для худоби. Її заганяли сюди щоранку. Ми бетонну підлогу вичистили й вийшла чудова казарма.

— Звісно, ви ж були «трактористами», та й на ваших ящиках зазначалося «Агроекспорт»…

— Зрозуміло, що полк узяв це приміщення собі: зробили яку-не-яку канцелярію, поселилися командир полку, начальник політвідділу, деякі офіцери. Була невелика конюшня — її вичистили і зробили там командний пункт. У конюшні! (Сміється.)

— Отже, все угруповання тепер знало, для чого ви туди прибули. Ви отримали накази щодо рівня боєготовності й орієнтувалися, чого чекати...

— Звісно, ми почали налагоджувати взаємодію із сухопутними полками. Бо якщо почнуться бойові дії, хто нас прикриє? Щоправда, кубинці тут-таки виділили свій батальйон ППО з чеськими зенітками, нас повністю оточили в кільце — прикривали. Згодом кубинці сказали, що тут стоїть дивізія, а якщо почнеться висадка десанту, ще один полк прийде нас прикрити. Тобто все вже починалося…

Дехто, звичайно, стільки страху наганяє. Я вам чесно скажу, що у нас страху не було. Абсолютно. Це як у бою: перед боєм боїшся, а коли він починається, починаєш працювати й думаєш, що і як слід робити. Бо в кіно, звісно, гарно показують — патетика, героїзм, а в житті героями не раз стають випадково, іноді й із переляку.

— Але всі ви знали, що може розпочатися ядерний конфлікт і ви — в його епіцентрі?

— Ми працювали й пили горілку — то ніколи боятися. Бо тим, хто працював, але не пив горілки, було трохи гірше — за той час двоє чоловіків з’їхали з глузду. Їх одразу ж відправили до Союзу.

— Як називалося ваше відділення?

— Правильно було б його назвати відділенням управління ракетами, але назвали більш нейтрально — відділення радіолокаційних і центральних постів. Бо тоді слово «ракета» було заборонене. В період Карибської кризи моя техніка нормально працювала, ми були готові. Дозволили працювати і на випромінювання — бойовий розрахунок РЛС «Мис» виявив авіаносне з’єднання, що йшло з Норфолку та вже увійшло до нашої зони, — вони зосереджувалися для удару. Коли я доповів, то аж адмірал Кузнєцов прилітав подивитися. Потім ми виявили решту станцій. Насправді ми вже чекали, що вночі розпочнеться десантна операція. Це було помітно на морі. За величиною мітки на екрані радара ми бачили, де авіаносець. Що менший кораблик, то менша міточка; і якщо маленький катерок, то ця мітка лише мигає, а тут велика блямба — це ж авіаносець. Тим більше, ми ж знаємо, як ордер вибудовується, бачиш кораблі охорони — на екрані воно все разом висвічується, і ти бачиш бойовий порядок.

Градус напруження зростає

У другій половині дня того ж таки 16 жовтня вкрай стривожений президент Кеннеді проводить іще одну закриту нараду — тепер уже з впливовими сенаторами, керівниками комітетів із військових та міжнародних справ Ричардом Расселом та Вільямом Фулбрайтом. Ті, спочатку ледь стримуючись, а потім розлютившись, однозначно виступають за військове вирішення кризи, що загострювалася щогодини, — мовляв, Куба не входить до Варшавського договору, то й нема чого боятися СРСР. Та вони й не припускали іншого варіанту — США не можуть виглядати слабкою країною, яка домовляється з Кубою.

— Достобіса, Боббі, я не атакуватиму Кубу, — рішуче сказав Джек братові після тієї зустрічі, — інакше мені можуть оголосити імпічмент.

Дж.Кеннеді телефонує цими днями колишнім президентам Г.Трумену й Д.Ейзенхауеру і чує від них слова підтримки. На 22 жовтня США планують військові маневри в Атлантиці, в районі Пуерто-Ріко за участю 75 тисяч моряків — операцію «Ортсак» (Кастро навпаки), що мала б охолодити радянські гарячі голови. А на бойові позиції в океані виходять атомні субмарини з ракетами «Поларіс».

Куба починалася з Берліна

Безперечно, передусім у цій ситуації мали домовитися США та СРСР. Президента Кеннеді особливо непокоїло, як, напавши на Кубу, не втратити Берлін (значно важливіший для Штатів), де також уже вирувала криза. Всі ще добре пам’ятали річну радянську блокаду Західного Берліна 1948 року, а вже 10

листопада 1958 року у своєму виступі М.Хрущов висунув ультиматум президенту Д.Ейзенхауеру, урядам Британії та Франції — союзникам у Другій світовій війні — вивести свої війська із Західного Берліна впродовж шести місяців і переукласти міжнародну угоду щодо цього питання. Тоді й новостворена НДР (яку мало хто в світі визнавав) заявила: оскільки Західний Берлін знаходиться на її території, то й належати має їй. Експерти саме в цьому вбачають витоки Карибської кризи. Для Кеннеді неприпустимо було втратити Берлін, який, окрім вигідного стратегічного становища, своїм економічним розквітом свідчив про переваги капіталізму над соціалістичною НДР (тому звідти тисячами й переходили у ФРН). Не хотілося підводити й своїх союзників із НАТО, бо атака Штатами Куби дала б СРСР зелене світло для захоплення Західного Берліна.

Під час напруженого саміту у Відні на початку червня 1961 року М.Хрущов нагадав президенту про ті шість місяців, та й протистояння зростало — ще 1960 року над Уралом збили літак-розвідник США. Одначе непохитна позиція президента США щодо цього питання дуже розгнівала Хрущова, і 13 серпня 1961 року на кордоні Західного та Східного Берліна виріс високий бетонний мур (його зруйнують лише 9 листопада 1989 року).

У червні 1963-го, коли Бранденбурзькі ворота запнуть червоною тканиною, щоб східні німці не побачили Дж.Кеннеді, тисячі західних німців вітатимуть його на Рудольф Вільде-плаці (що вже невдовзі стане Джон Кеннеді-плацом) під час його восьмигодинного візиту. Отоді з трибуни перед Шьонеберґ-ратхаусом усі відчують велику підтримку в його історичному зізнанні: «Ich bin ein Berliner».

П’ять листів, які врятували світ

А поки що лідери двох країн намагаються переконати один одного у правоті й логіці власних вчинків. Листування Кеннеді-Хрущов протягом 13 днів кризи відбувається щодня: спочатку з американського боку надходять здебільшого обережні попередження щодо неприпустимості розміщення радянських ракет — мовляв, ми не віримо вашим заспокійливим байкам; та день у день градус роздратування у листах зростає, бо Москва заперечує очевидне.

«Маю Вам повідомити, що Сполучені Штати налаштовані позбутися цієї загрози своїй безпеці», — пише Кеннеді 22 жовтня.

«Хотів би відверто сказати, — відповідає наступного дня Хрущов, — що запропоновані у Вашій заяві заходи становлять серйозну загрозу миру та безпеці у світі».

«Гадаю, ви погодитеся: кроки, що дали початок розвиткові всіх цих подій, спричинені таємними поставками вашим урядом наступальної зброї Кубі… Тому з 14:00 24 жовтня ми запроваджуємо там карантин», — пишуть із Вашингтона.

А їм із Москви: «Виставивши нам ці умови, Ви, пане Президенте, кинули нам виклик. Хто вас просив це робити? За яким правом Ви це зробили?»

І далі: «Яка мораль, який закон може виправдати такий підхід американського уряду до міжнародних справ? Не знайдете ви ні такої моралі, ні закону, адже дії Сполучених Штатів щодо Куби — це відвертий бандитизм, чи, якщо хочете, безумство загниваючого імперіалізму». Лексика не зовсім дипломатична…

Аж поки США не оголошують СРСР: якщо негайно не заберете свої ракети, ми розпочинаємо напад. Це прозвучало увечері 22 жовтня, коли президент Кеннеді виступив на телебаченні з тривожним зверненням до нації, сповістивши своїм громадянам про вкрай критичну ситуацію у відносинах з СРСР: «Це неприхована загроза миру та безпеці всього американського континенту». А будь-який запуск ракет із Куби в бік США буде розцінений як радянський напад, на який вони отримають «гідну відповідь».

Той 17-хвилинний виступ дивилися 100 мільйонів американців, переважна більшість яких лише тепер почула про кризу.

Оскільки ситуація ставала критичною, президент попросив свою дружину разом із дітьми переїхати до заміського бункера, та Жаклін відповіла: «Не відправляй нас до Кемп-Девіда. Якщо й справді дійде до найгіршого, то я й діти воліємо загинути тут разом із тобою, ніж жити без тебе».

Того ж дня Сполучені Штати оголошують карантин — морську блокаду Куби, що, власне, було актом війни. Американські літаки не припиняють контролювати прохід в Атлантиці радянських кораблів і субмарин. До них приєднуються Велика Британія, Канада, Норвегія, Нідерланди.

Як правило, вночі підводні човни спливали на поверхню, а протягом дня йшли на глибині. Проте радянську субмарину В-59 літаки контролювали вже 27 годин поспіль. Її капітану Віталію Савицькому ніяк не вдавалося зв’язатися з Москвою, плюс нібито чулися вибухи ручних гранат, і в нього почали здавати нерви: 27 жовтня він за підтримки політрука Івана Масленнікова дає наказ підготувати ядерну торпеду для удару по авіаносцю «Рендольф». Старпом Василь Архипов почав умовляти командира не робити цього, адже потрібно мати дозвіл центру. «Атакуймо їх! Хоч і самі загинемо, але й їх потопимо!» — несамовито кричав той. Його заспокоювали як могли. Згодом він скаже, що розіграв таку істерику, але то був реально момент на межі війни.

Ситуація ставала дедалі гарячішою, а держсекретар Д.Раск і його заступники вже й не йшли додому — ночували у своїх офісах у Держдепі.

27 жовтня заступник командувача Групи радянських військ на Кубі (ГРВК) генерал Леонід Гарбуз і заступник командувача з ППО генерал Степан Гречко, не знайшовши командувача Плієва та не дочекавшись наказів із Москви, беруть на себе відповідальність і дають наказ збити над Кубою літак-розвідник У-2, пілотований майором Рудольфом Андерсоном, — генерали побоялися, що він зафіксує позиції крилатих ракет, установлених за 15 миль від бази Ґуантанамо.

Усвідомлюючи можливу американську акцію (рік тому вони вдалися до військового нападу в затоці Кочінос), страшенно стурбований Фідель 27 жовтня пише майже істеричного листа до Москви (відомого в історії дипломатії як лист

про Армагеддон) — мовляв, рятуйте нас від Штатів, запускайте вже ті ракети; «знищимо назавжди ту загрозу, хоч би якими жахливими були наслідки».

У зв’язку із загостренням ситуації 27 жовтня Джек просить Боббі зустрітися з послом Добриніним, і той таємно зустрічається з ним у посольстві на 16-й стріт, неподалік Білого дому, та передає послу чергового листа Хрущову від президента:

«Пане Голово, ви зі свого боку під контролем ООН виводите з Куби свої ракети… А ми зі свого боку беремо на себе зобов’язання скасувати карантин та надати Кубі запевнення щодо невторгнення».

А тим часом американські ракети вже в готовності №1, Пентагон підтягнув війська до Флориди та південно-східної частини США, у повній готовності вийти в Карибське море стояло 180 військових кораблів, а на старті — завантажені атомними бомбами бомбардувальники В-52.

27 жовтня увечері Кеннеді мав виступити зі зверненням до народу та можливо оголосити про початок воєнних дій. У Москві мали інформацію, що авіаційна атака може розпочатися не сьогодні-завтра. Тому лист Хрущова негайно передали до посольства США, але про всяк випадок продублювали о 17-й годині по радіо й дали в пресу. Бо через бюрократичну тяганину відповідь могла вчасно й не потрапити до Білого дому, а отже, президент міг би не дізнатися, що СРСР погоджується на виведення ракет із Куби в обмін на гарантії невторгнення на острів та виведення американських ракет із Туреччини. У Вашингтоні вчасно почули цей сигнал, але не надто повірили в добрі наміри Кремля — радше розцінили це як хитре затягування часу.

Час «Ч»

— А як військові відчували хід переговорів, і яким був той найбільш кризовий момент?

— Розкажу про свої враження — я ж бачив це все на екрані. У мене станція «Мис» працює, і я даю обстановку. Перешкод ніхто не створював — було чисто. Годині об 11-й вечора пройшло оповіщення; командир нас викликав, каже: хлопці, тут десь за 4-5 годин очікується висадка десанту. А потім виступив Хрущов і пообіцяв, що ми ракети виведемо. Це сталося за 3-4 години до нападу.

— Бо інакше було б пекло.

— Так, дві тисячі літаків американці виділили для операції, майже 30 тисяч морської піхоти. Але після роботи авіації я не знаю, що б там було робити піхоті. Звісно, вони сфотографували всі наші позиції, хоч наші і збили в районі Банеса їхній У-2, але до того часу вони вже все вивчили й після того все одно літали.

2 листопада на Кубу прибуває перший заступник голови Ради міністрів Анастас Мікоян. Перші його зустрічі з Ф.Кастро відбуваються в напруженій обстановці — кубинські лідери вважають, що СРСР їх принизив і зрадив, оскільки домовився з імперіалістами за їхніми спинами. Мікоян запевняв Кастро: «Ми залишаємо вам зброю, але оборонну, а не наступальну, як залишаємо і обслуговуючий персонал для неї — Хрущов пообіцяв це в листі про виведення». 

Та на прохання Мікояна дозволити військову інспекцію ООН Кастро вигукнув, що жодної інспекції не дозволить: «Хто хоче проінспектувати Кубу, хай краще запасеться повним бойовим спорядженням». А якщо СРСР не подобається позиція Куби, то він може зняти з себе всі попередні зобов’язання, а вони за потреби захищатимуться самі. «Ми маємо право й самі захистити свою гідність!»

«Анадир» і українці

— А коли родини радянських військових дізналися, де вони?

— Моя мама отримала від мене першого листа лише у грудні — то був єдиний день, коли вона не пішла до поїзда. Приходить поштарка й починає з нею розмову: «Людмило Андріївно, в тюрмі теж живуть… Не хвилюйтеся». А мама питає: «В чому справа, чому ви зі мною про це говорите? Що, є лист?» Так, каже вона, але зворотна адреса: Москва-400, управління тюрем і таборів. Жах! Поштарка знала цю адресу — звідти родинам писали в’язні. Того листа я таємно передав через знайомого кухаря на кораблі. Мати схопила конверт, відкрила його, зраділа — посадила поштарку за стіл, налила чарочку...

— Звісно, така радісна новина…

— Я писав їй українською мовою і, щоб обійти цензуру, написав кожне речення з нового рядка так: «Коли я тебе запросив, ти чи не змогла, чи захворіла і не приїхала, але У мене те-то і те-то. Наступне слово починалося з букви Б, а ще наступне — з А». І якщо правильно прочитати, то вийде КУБА. І мама зрозуміла…

— Куба залишила неабиякий слід у вашому житті — ви й досі розмовляєте гарною іспанською мовою.

— На Кубі я пробув три роки. Лише восени 1963 року отримав відпустку; перед тим ми перейшли до учбового центру. Невдовзі мене перевели в радники. А згодом написав рапорт на вступ до військової академії, і мені прийшов виклик на навчання. Тоді мене й відпустили — з Куби я їхав просто до Москви. Але моряцьку форму носив іще до третього курсу. А потім міністр оборони А.Гречко підписав наказ, і всіх хлопців із флоту передали ракетним військам. Так я 1968 року став ракетником. Після Куби я закінчив три військові академії, і 1988-го став командувачем 31-ї ракетної армії в Оренбурзі.

— А невдовзі стався розвал Союзу…

— Так, і я повернувся додому в Україну.

— Ви — член Об’єднання ветеранів-інтернаціоналістів кубинців України. То їх у нас чимало?

— Із України дуже багатьох туди відправили — коли ми відзначали 50-річчя Карибської кризи, то нарахували десь сім тисяч ветеранів. Це лише ті, що були в нас на обліку, а багато було й таких, що на облік не ставали — відслужив на Кубі, як у звичайній армії, і все. Але завдяки обліку ми знаходили одне одного, забезпечили отримання посвідчень учасника бойових дій.

— Воно й не дивно, ви ж тривалий час були у повній бойовій готовності.

До речі, не всі хотіли давати статус УБД, особливо якщо військкомат очолював «афганець»: мовляв, ви там сиділи на пляжі… Тож доводилося дещо тим хлопцям пояснювати...

* * *

Відразу після розв’язання Карибської кризи між Білим домом і Кремлем налагодили пряму лінію телетайпу, а 5 серпня 1963 року між США, Великою Британією та СРСР було укладено Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. США погодилися вивести з Туреччини ракети «Юпітер», які за 10 хвилин сягали Москви та Ленінграда, та радянські ракети малої дальності «Луна» ще залишалися на Кубі…

На фото:

Карта, що показує, куди у США могли поцілити з Куби радянські ракети. Фото з Президентської бібліотеки Дж.Кеннеді

Нарада в Білому домі вранці 16 жовтня 1962 року. Фото з Президентської бібліотеки Дж. Кеннеді

Встановлені на Кубі радянські ракети. Фото з архіву нацбезпеки США

Оригінал оголошення про запровадження морського карантину, підписаний президентом Кеннеді 23 жовтня 1962 року. Фото з Президентської бібліотеки Дж.Кеннеді