Андрей Хаданович: "Ми навчилися пристосовуватися, мімікрувати, іноді іронічно прикидатися дурнями…"

Сучасні білоруські літератори вміють жити паралельно режиму. Звільнитися з його лабетів, відкрити для себе світ і відкритися світові їм допомагає бажання вичавити зі свідомості нав'язані штампи й зробити те, чого не встигли їхні попередники. Через брак сміливості.

Поет і перекладач Андрей Хаданович підозрює, що це - найцікавіше покоління в білоруській літературі.

- У радянські часи чимало угодних режиму діячів за першої ж ліпшої нагоди називали білорусів, українців і росіян братніми народами. Як гадаєте, які родинні чи, можливо, матримоніальні стосунки між ними є нині?

- Знаєте, різні негідники й мерзотники завжди паразитували на важливих для людини речах. Скільки графоманів писало безнадійну гидоту про "любов" або "про матусині руки". Ну і що? Ми ж, як і раніше, любимо своїх мам, а дехто навіть вірить у кохання. Так і з радянськими ідеологами. Як би вони не експлуатували ідею білорусько-українського братерства, гадаю, самому братерству було б тільки ліпше. Білоруська й українська мови надзвичайно близькі і, загалом, не потребують для розуміння перекладача. Самі світогляди, картини світу, загальний досвід білоруса й українця схожі. Можна одне одному довго не тлумачити, все зрозуміло з півслова. Тому, думаю, брати залишилися братами. Іноді - правда, дедалі рідше - спостерігаю з українського боку комплекс такого собі "середнього брата" щодо "молодшого" - білоруса. Так би мовити, у нас в Україні все далеко не мед, але у вас - іще гірше, тому чому б нам, українцям, не настановити вас, білорусів, на добрий розум: як-от скинути диктатора тощо. Втім, іноді розмовляю з яким-небудь українським неінтелектуалом (таксистом, скажімо), то він починає енергійно заздрити Білорусі, де бацька і порядок. Узагалі, в різних сусідніх країнах Лукашенка чомусь люблять таксисти - в Україні, Литві, Латвії. Хочеться порадити їм приїхати і "покрутити баранку" в нас, скуштувати солодкого життя… Може, тоді в Білорусі з таксистами буде ліпше.

- Кого сьогодні білоруська інтелігенція вважає своїм головним ворогом? Проти кого дружите?

- Не думаю, що готовий говорити від імені такої абстракції, як "білоруська інтелігенція". Можу лише від власного імені і, за певного ризику, - від імені моїх друзів, знайомих і найближчих колег - того кола молодих і вже не дуже молодих культурних діячів, до якого входжу і я. Так ось, у моєму колі не прийнято ворогувати або дружити проти когось. Навпаки, гарним тоном є долати якісь штучні розмежування, що були раніше. Це, правда, не заважає декому іноді вважати "ворогами" нас. За останні кілька років колеги, більш традиційні літератори, встигли обізвати мене і моїх друзів "літературними хунвейбінами", котрі "б'ють шибки в батьківському домі". Ми сміємося з таких кліше. Але стараємося не ображатися на тих, хто законсервувався у своїй молодості й не реагує на зміни довкола й нові виклики часу. Їм і так тяжко.

- І не лише їм. Українській перекладацькій школі, за словами її представників, катастрофічно бракує фінансування. Вигідніше перекладати російською - більше платять. У вас аналогічна ситуація?

- Не зовсім вірю в щирість перекладачів, які нарікають на труднощі своєї роботи. Якби все було так скрутно, як вони кажуть, уже сто разів змінили б професію. А якщо залишаються в ній, значить знаходять якісь переваги, якийсь творчий кайф, що компенсує всі труднощі… Білоруський переклад, попри складність умов для його розвитку, сьогодні переживає розквіт. У білоруську літературу саме прийшла нова молода школа перекладачів, дуже цікавих, енергійний і креативних, зі знанням багатьох іноземних мов, світового й білоруського літературного канонів. Усі вони так чи інакше пов'язані з інтернет-журналом іноземної літератури "ПрайдзіСвет". Інша річ, що майже всі займаються перекладом на рівні хобі, бо це справді, за поодинокими винятками, не приносить їм грошей. Держава не дає перекладачам нічого. Дають ті країни, з мов яких вони перекладають, - спасибі польським, німецьким, чеським, шведським та іншим культурним інститутам. А тих, хто перекладає, наприклад, з англійської, ніхто не підтримує, і це таки проблема. Щоб хоч щось змінити в ситуації, ми з колегами заснували літературну премію "Дебют" імені Максима Богдановича, де є й номінація "художній переклад": щороку вручається одна головна і дві заохочувальні грошові премії перекладачам до 35 років, що видали свою першу книжку.

- Знайшла у вашому блозі переклади творів епатажного шансоньє Сержа Генсбура. Чому він?

- Я взагалі люблю добру співану поезію. Зовсім маленьким хлопчиком ріс на піснях Окуджави і Висоцького. І досі люблю бардів, шансоньє і рок-співаків, які вміють написати добротний поетичний текст та ще й покласти його на музику і смачно подати. В умовах нинішньої маргіналізації літератури загалом і поезії зокрема це неабияк розширює аудиторію, яка сприймає поезію, іноді навіть не здогадуючись, що слухає саме її. Тому намагаюся перекладати такі пісні білоруською. Серед моїх "жертв" останніх років - Леонард Коен, Яцек Качмарскі й ось віднедавна Серж Генсбур. Останнього люблю за віртуозну гру словами, класний хуліганський драйв, добре врівноважений щирістю й ліризмом, за поєднання запаморочливого новаторства зі своєрідною старомодною традиційністю. Скажімо, ніхто інший так не цитував у своїх піснях французької класики. Та й я, мабуть, мазохіст, бо мені до смаку ці ігри, експерименти й цитати перекладати.

- А які критерії успішності сучасного білоруського поета. Що для вас є успіхом?

- Приємне здивування від тексту, який несподівано написався - так, ніби "на халяву". Ти, звісно ж, доклав певних зусиль, але результат перевершив їх. Як і твої очікування. Плюс - радість, якщо те, що потішило тебе, тішить іще когось. Це головне. Є, звичайно, такий бонус, як відносна відомість. Наприклад, тебе (знову-таки "на халяву") запрошують відвідати різні країни і континенти, на виступи й літературні зустрічі. За останній рік я побував у Парижі, Південній Кореї, Північній і Південній Америці. Після всіх цих вражень несподівано пишуться вірші - і з'являється приємне здивування від тексту, який... дивись вище.

- Не почуваєтеся Дон Кіхотом? Чи Сізіфом?.. Ким узагалі почуваєтеся?

- Частіше почуваюся самим собою. Бути Хадановичем, якщо вже іронізувати, - не менш безглузде заняття, ніж заняття названих вами персонажів.

- Ви щороку проводите конкурси для молодих літераторів. Молодь вас тішить?

- Мені здається, що покоління тих, кому сьогодні 25–35, - одне з найцікавіших, а може, й найцікавіше покоління в білоруській літературі. Ніколи в нас не було такої свободи, такої відкритості до світу і його впливу, такої освіченості. Я був якось признався, що якщо в когось і вчуся, то в молодших колег, чиї тексти намагаюся регулярно читати.

- Дехто з ваших друзів пояснив політичну ситуацію в Білорусі так: "У нашій країні насправді існує дві країни - державна і національна". Ті, що вважають себе громадянами останньої, наразі переважно розпорошені й залякані. Або ж в екзилі. Як Вам в умовах такої дихотомії?

- Як на мене, таких країн у країні в нас не дві, а набагато більше. Якщо говорити про щось "державне", то існує режим, в ідеологію якого, мабуть, ніхто по-справжньому не вірить, але є кар'єристи, що за будь-яку ціну пнуться нагору, принижуючись перед хамством тих, хто вище за них. Є такі (і таких більшість), що просто сподіваються "пересидіти" тяжкі часи, обійняти бодай якісь державні посади (краще невисокі), але залишатися, наскільки це можливо, людьми, не чинити підлоти, а якщо вдасться - то й добрі справи робити. Також, як ви кажете, - "національні". Хоча з ними теж не все так просто. Бо є чимало консерваторів, серед яких трапляється публіка, геть нетерпима до інших: до іншої національності, іншого кольору шкіри, іншої сексуальної орієнтації, іншого віросповідання, іншої мови, інших естетичних пріоритетів тощо. І вся ця холера маскується під білоруський патріотизм. Вони називають себе опозицією, але їхня опозиційність не робить їх симпатичнішими, принаймні в моїх очах. Але є безліч людей із цінностями, умовно кажучи, ліберальними. І є ще різні соціалісти, комуністи, анархісти - їх чимдалі більшає, як здається, серед молоді. Ці ліваки зовсім не поділяють пострадянської ностальгії Лукашенка. Тож я не говорив би про якусь "дихотомію". Є чіткий розкол на тих, хто ще згоден терпіти цю владу, і тих, кому терпець уже урвався. І навіть серед останніх - одне діло, якщо ти таємно голосуєш проти, і зовсім інше - якщо згоден вийти на вулицю протестувати проти фальсифікації виборів, коли твого голосу просто не порахували.

- У Полоцьку незабаром мають вийняти з землі капсулу часу, яку зарили після війни. Якби вас просто зараз попросили закопати послання нащадкам, що це було б? Коли б ви хотіли, щоб його дістали?

- Загалом, будь-який текст будь-якого сучасного літератора - це і є капсула часу. Ти щось "зариваєш", а далі вже мало що від тебе залежить: відкопають чи не відкопають, хто будуть ті, які це потім читатимуть? Страшно навіть уявити собі їхню реакцію. Добре, що мене вже не буде серед живих.