Придністров’я: врегулювати не можна законсервувати

14-15 лютого у Відні відбудуться чергові консультації щодо придністровського врегулювання у форматі «5+2». Символічність цих переговорів полягає в тому, що це перша зустріч переговірного формату після парламентських виборів у Молдові і, можливо, вона ж остання зі статусом «неформальних консультацій».

Нагадаємо, що протягом останнього півріччя ключові гравці, передусім ЄС і Росія, практично самоусунулися від тематики придністровського врегулювання, роблячи наголос на стабілізації внутрішньополітичної ситуації в Молдові за результатами дострокових парламентських виборів. У цей період Росія і Євросоюз долучилися до процесу активного супроводу виборчої кампанії в Республіці Молдова, підтримуючи кожен своїх фаворитів. Можливо, не без допомоги європейців наприкінці грудня 2010 року в Молдові вдалося сформувати альянс «За європейську інтеграцію» у другій версії. Проте це поки що не фінал - країну вже до кінця лютого очікують вибори президента (правлячій коаліції для обрання свого кандидата на посаду президента бракує двох голосів парламентаріїв).

А тепер запитаймо: чи вдасться в найближчій перспективі зрушити з мертвої точки переговірний процес щодо придністровського врегулювання, активним учасником якого традиційно любить позиціонувати себе Київ?

Почнемо з імовірних кроків Москви, яка розраховувала на формування в Молдові лояльної до Кремля коаліції, що могла б стати зручним партнером для російської сторони, зокрема й у питанні вирішення придністровського конфлікту. Безумовно, теза російських політологів про те, що Москва готова з ким завгодно працювати в Кишиневі, аби тільки не з колишнім тимчасово виконуючим обов’язки президента Молдови Міхаєм Гімпу, має під собою певний грунт. Проте спостерігати в Молдові лівоцентристську коаліцію на чолі зі своїми давніми союзниками - молдавськими комуністами - Москві було б набагато приємніше, ніж нинішній ліберально-демократичний альянс.

У ситуації, що склалася, в Кремля сьогодні два основні варіанти поведінки: 1) ризикнути «протягнути» свій План Козака-2 або ж 2) розпочати подальшу консервацію придністровського конфлікту, облишивши ілюзії залагодити його у вигідному для себе ключі.

Ні для кого, напевно, не секрет, що ратифікація так званого Плану Козака-2 нинішнім складом молдавського парламенту - набагато складніше питання, ніж, скажімо, проходження через Верховну Раду України угоди стосовно Чорноморського флоту 2010 р. Керівництво Придністров’я також, очевидно, не в захваті від планів Кремля «склеїти» невизнану республіку з Правобережною Молдовою. Плюс до всього і Київ, напевно, сто разів подумає, чи варто ускладнювати й так непростий на сьогодні діалог з Євросоюзом у результаті кулуарної угоди з Москвою щодо придністровського врегулювання. Тим більше що потенційні позитиви російсько-українського тандема аж ніяк не очевидні: загальновідома практика, коли участь у спільних із Москвою проектах закінчується лише поділом політичних ризиків.

Розуміючи складність теперішньої ситуації, Москва, певне, піде іншим шляхом - продемонструє Заходу готовність іти на компроміс у придністровському питанні, натиснувши на Тирасполь у питанні поновлення «офіційних» переговорів у форматі «5+2». Насправді ж така лінія поведінки означатиме не що інше, як подальшу консервацію Москвою процесу врегулювання.

Річ у тім, що сам формат «5+2» є консультативним, тому хоч скільки «супили б чоло» американські, європейські, ОБСЄшні та інші, зокрема українські дипломати, стосовно формули врегулювання конфлікту, все одно остаточне слово в цьому питанні залишається за керівництвом Молдови і Придністров’я. Наскільки відомо DT.UA, останнім документом, офіційно представленим на столі переговорів у форматі «5+2», був План Ющенка. Всі інші пізніші розробки, у тому числі так званий молдавський пакетний підхід, навіть не удостоївся честі офіційного обговорення. У нинішніх умовах будь-яку ініціативу, висунуту однією стороною конфлікту, скоріш за все, буде «торпедовано» контрпроектом іншої сторони.

Отже, готовність Москви сприяти поновленню повноцінних консультацій у форматі «5+2» (в умовах відсутності якоїсь основи для переговорів і з урахуванням консультативного характеру зазначеного переговірного механізму), можливо, всього лише певне лукавство для отримання політичних дивідендів у своєму діалозі з тією ж таки Німеччиною, яка останнім часом проявляє особливий інтерес до процесу придністровського врегулювання. За цим переговірним фасадом Москва продовжуватиме консервацію конфлікту в Придністров’ї. Мабуть, уже в найближчій перспективі Тирасполю слід очікувати не тільки неухильного дотримання «рекомендацій» із Білокам’яної, що вже стало нормою, а й «десанту парашутистів» - призначенців з Москви на ключові міністерські посади в регіоні.

В Європі, схоже, не мають особливих ілюзій щодо алгоритму дій Москви на придністровському напрямку, тому також не сидять склавши руки. Перше свідчення цього - створення ліберально-демократичної коаліції в Молдові. Друге - збільшення в кілька разів технічної та фінансової допомоги Молдові з боку ЄС та міжнародних донорів з моменту приходу до влади альянсу «За європейську інтеграцію» влітку 2009 року.

А чого варте недавнє надання Молдові плану лібералізації візового режиму з ЄС, аналогічного тому, який у листопаді 2010 року отримала Україна? І це попри те, що країна розділена неврегульованим конфліктом у Придністров’ї, частина кордону не контролюється владою, рівень корупції надзвичайно високий, ЗМІ умовно вільні тощо. Угорський посол у Молдові недавно взагалі заявив, що не виключає варіанта вступу Молдови в Євросоюз «у пакеті» із Західними Балканами. Голова Европарламенту Єжи Бузек під час одного з останніх виступів зазначив, що «Україна була найкращим учнем у класі два-три роки тому… сьогодні надією в регіоні є Кишинів». Видима підтримка нинішньої влади в Молдові з боку Заходу дає свої плоди - кожні наступні вибори неухильно зменшуватимуть політичну вагу молдавських комуністів (приклад останніх парламентських виборів про це яскраво свідчить).

Литва як голова в ОБСЄ, попри обмеженість можливостей організації, намагається вже з перших днів свого мандата демонструвати активність на придністровському напрямку, обравши тактику малих кроків на шляху зближення позицій конфліктуючих сторін.

Безумовно, підвищення привабливості Молдови та поглиблення співробітництва з Євросоюзом є вкрай важливим чинником для якнайшвидшої реінтеграції країни. Проте молдавська влада повинна не тільки розраховувати на допомогу Заходу, а й сама продемонструвати потрібну політичну волю і гнучкість для врегулювання конфлікту, причому вже в найближчій перспективі. На думку деяких експертів, 2011 рік може стати рубіконом, за результатами якого стане ясно, чи можлива реінтеграція Молдови в принципі. Нинішній момент по-своєму історичний: уперше за 20 років існування придністровського конфлікту ця проблема ввійшла в топ-порядок денний Росії та ЄС. Проте цілком очевидно, що такий інтерес має доволі обмежені часові рамки: якщо керівництво Молдови не скористається моментом, ця країна ризикує невдовзі раз і назавжди залишитися наодинці зі своєю проблемою.