Для початку: профспілковий рух в Україні перебуває у глибокій системній кризі. Це літературною мовою. Зазвичай люди висловлюються не так вишукано.
На мою думку, це очевидна істина. Хто не згоден — можемо посперечатися, але — іншим разом. Зараз не про це.
Для журналістів профспілкова тема номер один — «дерибан» профспілкового майна (до речі, саме те, що майно — найперша тема, і є свідченням кризи профспілкового руху). Не читачам «Дзеркала тижня» докладно пояснювати, про що йдеться. Тож зовсім стисло історія питання.
Після розпаду СРСР Федерація профспілок України успадкувала майно (переважно — санаторно-курортні заклади і нерухомість) колишніх українських радянських профспілок. Профспілки, які не входять до складу ФПУ (так звані незалежні), ніколи з цим не погоджувалися, і ще в 1991 та 1992 роках ними та ФПУ двічі підписувалася декларація про спільне користування цим майном. Декларація залишилася на папері, ФПУ продовжує одноосібно розпоряджатися і цим майном, і, головне, прибутками від нього. Тим часом на «санаторно-курортне добро» ФПУ (ринкову вартість якого експерти оцінюють приблизно у два мільярди доларів) одразу ж накинули оком різні комерсанти-олігархи, і ФПУ не може (а інколи й не хоче) їм опиратися, тому поступово, з періодичними скандалами, породженими різницею бізнесових підходів до справи, радянське профспілкове майно «перепливає» під реальний контроль приватного бізнесу. Це і є «дерибан».
Так склалося, що після того, як Партія регіонів стала партією влади, знову ожила давня ідея кардинального вирішення проблеми радянського профспілкового майна. Кажуть, в урядових кабінетах активно розробляють законопроекти, які відберуть у ФПУ майно, створене до 1991 року (нагадаю, що це майно — не у власності ФПУ, а в користуванні), а керівництво ФПУ щосили намагається відстояти «своє», пропонуючи опонентам усілякі компромісні варіанти. Все це протистояння, звісно, відбувається непублічно, «під ковдрою», тому конкретика мені невідома. Утім, для профспілкового середовища сам факт запеклої боротьби навколо «санаторного» майна не є таємницею.
Тепер повернімося до початку — до глибокої системної кризи. Гадаю, саме існування радянського профспілкового майна є якщо не найпершою, то однією з найперших причин занепаду українського профспілкового руху.
Одразу скажу, що вважаю вимоги незалежних профспілок щодо поділу цього майна між усіма профспілками справедливими, законними і виправданими. Але — будьмо реалістами. За двадцять років незалежні профспілки ні на крок не наблизилися до мети. На мою думку, їх не допускали й ніколи не допустять до «пирога». Думаю, зрозуміло чому.
Щоб ефективно захистити найманих працівників у масштабах усієї країни, потрібно, аби всі профспілки мали спільну узгоджену позицію на переговорах із урядом та роботодавцями. А спільної профспілкової позиції немає, бо ФПУ і незалежні профспілки — у жорстких контрах. Держава й роботодавці це використовують, перекладаючи на найманих працівників практично всі свої проблеми з бюджетом і бізнесом. А чого ж не перекласти, якщо профспілки не можуть опиратися?
А головна причина розколу українських профспілок — у тому ж таки майні. І зовсім не тому, що незалежні профспілки хочуть мати частину цього майна. Як мінімум, це третьорядна причина. Головне, що на «санаторіях» будується матеріальний добробут ФПУ як організації та особистий добробут (високі зарплати) керівників ФПУ. ФПУ утримує величезний (за профспілковими стандартами) апарат. На профспілкових внесках такого добробуту не збудуєш. Жодне інше профоб’єднання не має й сотої частини такого добробуту.
Оскільки доходи від комерційної діяльності — визначальні для існування ФПУ, то, зрозуміло, ця діяльність і є головною. Власне ж профспілкова діяльність неминуче стає другорядною, а якщо вже зовсім відверто — просто її імітацією.
Якби національний профспілковий рух був консолідований, тоді «санаторно-курортні» доходи потрібно було б ділити на всіх. Тобто єдність профспілкового руху означає зниження рівня життя керівників ФПУ (хоча б тому, що ФПУ матиме менше санаторіїв і, отже, менше доходів). І навпаки — розкол означає підвищення рівня життя керівників ФПУ. Тобто ФПУ вигідно воювати з незалежними профспілками, бо якщо війна — то, зрозуміло, поділ доходів неможливий. Тому вигадуються всілякі приводи для такої війни: кажуть що незалежні профспілки «нерепрезентативні», що вони «рейдери», що вони обслуговують політичні партії, одне слово — що вони тільки «на папері», тобто, мовляв, ніякі вони не профспілки. А ми, ФПУ, — справжні профспілки. Все, на жаль, просто і ясно.
Як вирішити проблему «санаторно-курортного» майна? У принципі, можливі лише два шляхи.
Перший шлях — поділити майно серед усіх профспілкових організацій.
Теоретично, він можливий і, як уже було сказано, був би законним та справедливим. Але особисто я не вірю в ефективність такого шляху. Він довгий (спробуйте швидко поділити майно на два мільярди доларів). Далі, практично неможливо забезпечити справедливий поділ. Завжди будуть незадоволені. Профспілкові лідери дуже швидко знову пересваряться. І сваритимуться довго й нудно, закидаючи суди позовами й закликаючи українську та світову спільноти у свідки своєї правоти. Це триватиме роками, і на весь цей час можна забути і про консолідацію, і, головне, про власне профспілкову роботу. Лідери будуть ділити, домовлятися, інтригувати, сваритися, обзивати один одного з 9-ї ранку по 9-ту вечора, весь робочий день. Тобто лідери напружено працюватимуть 12 годин на добу, а тим часом держава й роботодавці робитимуть з найманими працівниками все що захочуть.
Другий шлях — забрати в профспілок усе добро, створене до 1991 року, у державну власність. Зробити профспілки однаково чи майже однаково бідними. Потім можна було б продати це добро приватним комерсантам, а кошти від продажу віддати Пенсійному фонду. Може, це нам допоможе уникнути або хоча б відкласти на певний час підвищення пенсійного віку. Ще можна зобов’язати нових власників санаторіїв протягом, наприклад, десяти років сплачувати певний відсоток від прибутку від цих санаторіїв або до Пенсійного фонду, або до соціальних фондів, або у спеціальний фонд підтримки профспілкового руху. Можливі різні варіанти. Звісно, все це треба робити за окремо ухваленими законами.
А профспілки хай живуть на членські внески. Щоб вони були, доведеться профспілковим лідерам зайнятися справжньою
профспілковою діяльністю. Тоді й буде видно — за кількістю профспілкових внесків, — які профспілки «репрезентативні», а які не дуже «репрезентативні». Сам народ визначить, хто є хто у профспілковому русі.
Чому ж сьогодні незалежні профспілки, не обтяжені «санаторіями», не займаються власне профспілковою роботою? Запитання справедливе… і риторичне. Так, незалежні профспілки не є «білими і пухнастими», але абсолютно безперспективно вести міжпрофспілкову дискусію за принципом «сам дурень».
Упевнений, якби у ФПУ не було щороку десятків мільйонів гривень (не з внесків членів профспілки!) на утримання свого центрального апарату, то всі претензії, які нині ФПУ висуває до незалежних профспілок і які часто-густо бувають, визнаю це, небезпідставними, можна спокійно адресувати самій ФПУ.
Між профспілками була, є і завжди буде конкуренція. Не менша, ніж, скажімо, між політичними партіями. Нічого поганого чи навіть неприродного в цьому немає. Варто лише зробити так, щоб конкуренція була чесною. Ось про це й мова.
На мою думку, «одержавлення» радянського профспілкового майна може стати тією ланкою, потягнувши за яку отримаємо шанс порівняно швидко витягнути з кризи весь профспілковий рух України. Принаймні це буде реальний шанс. Якщо, звісно, нинішні лідери «залежних» і незалежних профспілок ним скористаються. Але то вже інша інтрига.