Відсутність довіри — влада в Україні лишається чужою

Важко переоцінити політичну злободенність статті Юлії Мостової "SOS, або Лісапетна моя Україна" (DT.UA, №24), у якій порушуються найгостріші проблеми нашого розвитку. Про що ми пишемо, про що сперечаємося до хрипоти? У кого годинник дорожчий і що дорожче "тушки" поштучні чи "тітушки" оптом? Думка, як акцентує автор, практично покинула дискусійні медійні майданчики, залишивши там самі емоції та кон'юнктуру. Ці ж звинувачення адресуються й еліті, політичному класу, у діях яких "смисли і сенси випали з порядку денного". Смисли і сенси не проглядаються й у діях влади. Повна відсутність "чесної консиліумної" дискусії про ситуацію в країні. Такого раніше не було. Про майбутнє постійно брешуть, пише Ю.Мостова. Це не точно. Про майбутнє просто не говорять. Кому це потрібно? Ловити "золоту рибку" у площині політики, що реалізується у режимі "сьогодні на сьогодні", не лише простіше, а й дозволю собі думати, прибутковіше.

Повна відсутність почуття перспективи позначається насамперед на економіці. Два роки нульових темпів зростання і нульова інфляція - це класична ознака стагнації. Стагнація небезпечніша за кризу. Криза утримує у собі елементи розвитку; стагнація консервує недуги, робить їх хронічними. У 2012 р. ВВП зріс усього на 0,2 %, а у першому півріччі поточного - скоротився на 1,1 %. У січні-липні обсяги промисловості упали на 5,3 %. Очікувалося, що величезні обсяги державних асигнувань в об'єкти Євро-2012 нададуть відчутних імпульсів будівельній галузі, яка стане локомотивом зростання. Однак обсяги будівництва не тільки не зросли, а скоротилися на 14%. Ми дедалі більше (у 2004 році у півтора разу, а нині - майже втричі) відстаємо від Росії за параметрами ВВП на одну особу, а це - не лише економіка, це і вкрай небезпечні політичні наслідки. Зрозуміло, що це результат не тільки зовнішніх впливів, не тільки російські газові "диверсії". Під час кризи зменшують видатки держави, залишаючи більше фінансових ресурсів суб'єктам господарювання. Це істина економічної абетки. Так діяли ми в період світової фінансової кризи 1997-1998 рр., заклавши на цій основі підвалини економічного буму 2000-2004 рр.

Цим шляхом ідуть нині практично всі країни Заходу. Наслідки світової кризи долаються у такий спосіб. Приміром, Швеція за останні роки скоротила бюджетні видатки на 20%. Ера зростаючих обсягів державного споживання залишається в минулому. Пітерський саміт G20 підтвердив цю домінанту.

А що у нас? Зворотна динаміка. У 2002 р. бюджетні видатки становили 26,7% від ВВП, у 2011 р.– 32,4, а у першому півріччі 2013 р. – 36,3%. Разом з пенсійними видатками – це понад 600 млрд грн або майже 50% ВВП. Економіці не під силу утримувати державу з такими параметрами споживання. Про які ресурси прискорення економічної динаміки можна вести мову? Виокреслюється очевидне: влада просто не розуміє суті процесів, що відбуваються на макроекономічному рівні, а відтак, кожен крок, що здійснюється, закінчується нульовим результатом.

А що тепер? У 2002 р. бюджетні видатки становили 26,7 % від ВВП, у 2011 р. - 32,4, а у першому півріччі 2013 р. - 36,3%. Разом з пенсійними видатками - це понад 50 %. На відтворення лишається менш ніж половина. Мені важко знайти пояснення цього. Виокреслюється очевидне: влада просто не розуміє суті процесів, що відбуваються в економіці, а відтак, кожен крок, що здійснюється, закінчується нульовим результатом.

Нині формуються позитивні очікування у зв'язку із підписанням угоди про асоціацію з ЄС. Однак, чи розуміє влада, що політика державотворення, в тому числі й економічних перетворень, стане у цьому разі на порядок складнішою, багатоформатнішою? Вона має забезпечити: а) системну імплементацію європейських принципів; б) випереджаючі (мінімум - у 2-3 рази) темпи економічної динаміки; в) не розмивання, а зміцнення нашої державності, самодостатності нації. Чи є у влади ясність, яким чином ці далеко не однопорядкові проблеми поєднуватимуться у цілісну стратегію євроінтеграційного процесу? У мене є серйозні сумніви щодо цього. Свого часу ми зазнали значних втрат від недостатньо ефективної політики, пов'язаної з набуттям Україною членства у СОТ. Ця ж загроза у істотно більшій компліментарності з усією очевидністю виокреслюється й у зв'зку із очікуваним членством України в зоні вільної торгівлі з ЄС.

Формула успіху - лишатися самим собою

Потрібно відчути гостроту цих колізій. В умовах надскладних і безжалісних, до того ж мало кому зрозумілих змін, що відбуваються у світі, зростаючої агресивності наших злобителів, насамперед північного сусіда, це питання, як пише Ю.Мостова, не лише виборів 2015; це значно більше - це проблема нашого виживання. Влада втрачає, як це вже було у нашій історії у 1993-1994 р., свою дієздатність. І це - не щось абстрактне. Некерованість економіки і її зростаюча тінізація, яка, за існуючими оцінками, перевищує критичний рівень, небувалий сплеск зухвалої злочинності, безправ'я на шляхах, ґвалтівники-міліціонери, корупційний ректор податкового університету та найнепристойніше - корупційний начальник Богунського ліцею - все це унаочнення сказаного. Влада не б'є на сполох - демонстративно нехтує цим. Рейтинг міліції щодня падає, а міністра на день Незалежності відзначають урядовою нагородою. На владному рівні сперечаються, за чиєї опіки отримав "візу на втечу" Мельник, а про ліквідацію навчального закладу, де готують податківців з корупційною відмітиною, ніхто і слова не мовить. Можливо, саме такі і потрібні?

Турбує й інше: влада не усвідомлює загроз психологічних провокацій з боку російської сторони, які набувають ознак психологічної війни. "Рошенівські каруселі", провокації на митниці, розбійницькі (на рівні середньовіччя) дії російських прикордонників у Азовському морі - то є події одного роду, елементи широкомасштабного психологічного наступу на нашу державу. У сучасному світі - це найнебезпечніша зброя. Влада (насамперед ментально) не готова протидіяти. Ця тема - не значиться у реєстрах державної політики, у її домінантах.

В.Янукович проголосив кінець "дикого капіталізму". А що на виході - цивілізований капіталізм європейського зразка? Не смішіть. Українське ноу-хау - феодальний капіталізм з родинно-мажорними домінантами. Потріть потилицю будь-кого з представників нової генерації власників, і ви неодмінно побачите "таткову посмішку". У списку 400 найбагатших людей світу за версією Forbes лише 19% сімей успадкували свій достаток. Б.Гейтс не був багатим, коли у 1976 р. заснував Microsoft. Нині він очолює відповідний рейтинг. У нас таке сприймається як "дитяча колисанка". Існуюче правило "соціальної драбини" відоме: без "татуся" і не висовуйся. "Мажороцентризм" феодального капіталізму виявляється у цьому. Про яку довіру до влади і відповідно - дієздатність держави можна у такому разі говорити? Навіть непристойно порушувати цю проблему...

У роки бездержавності влада в Україні сприймалася як чужа. За роки незалежності ми не здолали цю ситуацію. Як засвідчують соціологічні дослідження, влада і нині лишається для пересічного українця чужою. Думаю, що діалог перспективи потрібно розпочинати з цієї проблеми. Вона має декілька базових аспектів. На низькій дієздатності позначаються насамперед психологічні чинники. Влада не усвідомлює тих змін, які відбулися за роки незалежності передусім на персоніфікованому рівні, не рахується з тим, що ми вже давно демонтували підвалини комуністичної комуналки, що нині об'єктом управління є не позиція homo sovieticus, а дії вільних (принаймні формально) громадян, освічених і достатньо інформованих, критично мислячих особистостей, якими не можна "командувати", вішати локшину на вуха. Цього не розуміє і політична еліта, що переконливо доводять уроки помаранчевої революції: конструктивно-інтелектуальний рівень учасників Майдану виявився на порядок вищим від відповідних звитяг його спікерів. Ми говоримо про небезпечну маргіналізацію не лише влади, а й усього політичного класу, що не встигає у своєму зростанні за попитом на суспільні перетворення.

У зв'язку із цим не можу погодитися з поширеною есенцією, мовляв, ми - правителі - пристойні, людський матеріал у нас неякісний. Один добре знаний академік наполегливо прагне довести, нібито не лише вся попередня історія України, а й наше сьогодення свідчать про відсутність в українського народу генів державності. Рішуче виступаю проти таких наклепів. Нація, яка впродовж багатовікової недержавності зберегла свою ідентичність, духовно-світоглядні цінності, своїм історичним досвідом, видатними досягненнями культури і науки, непересічними звитягами національно-визвольної боротьби переконливо довела світові, що ми, говорячи словами О.Ольжича, "не покоління холопів". "В неволі, - як писав один із провідних етнопсихологів
ХХ ст., український вчений В.Янів, - ми опинилися тому, що надмірно любимо волю". Не робить нас слабкішими і наше геополітичне положення, розташованість України на лінії цивілізаційного зламу, поєднання на нашій генетичній мапі західних і східних преференцій. Навпаки, йдеться про чинники, що збагачують націю, зумовлюють її багатоформатність, суспільно адаптивну спроможність. Ми просто не навчилися реалізовувати ці переваги.

У цьому сенсі не можу погодитися з позицією свого друга О.Пасхавера, який у цікавій статті по суті проблеми (DT.UA, №28) акцентує на необхідності "змін в собі неєвропейських цінностей". Якщо платою за євроінтеграційну стратегію є відмова від права кожного з нас - донеччанина чи вихідця з Київщини або Галичини, не має значення - лишатися самим собою, права на свободу, на власне "Я", права бути українцем, то я відмовляюсь від такого поступу. Для мене це те ж саме, що і багатовікова русифікація. Бути вільним, у моєму розумінні, це значить бути самим собою. Це, до речі, і фундаментальний принцип європейської спільноти. Поляка в Євросоюзі ніхто не прагне перефарбувати у німця, а француза в англійця.

Не погоджуюся і з Ю.Мостовою стосовно ущербності "хатоцентристської" психології. Основними рисами українця справді є перевага особистого над загальним, свобода та індивідуальна відповідальність, особиста гідність та честь, любов до волі. Українець завжди прагне надати своїй праці відтінку неповторності. Особливо рельєфно це відтворюється в облаштуванні побуту, де кожна садиба, кожен дім, врешті, кожна вишиванка має своє обличчя. Відповідний стиль живе століттями, створює специфічну гаму нашого світосприйняття. Ми були раніше і лишаємося тепер саме такими. Однак це не наша анафема, не прокляття нації. Український індивідуалізм, пріоритетність сімейних цінностей, антиобщинна психологія і антиавторитаризм, господарська кмітливість і діловитість, любов до своєї оселі і невтримне прагнення до зростання сімейного достатку - це не ті риси українства, які слід долати.

Навпаки, ми говоримо про етнопсихологічні цінності нашого народу, які органічно вписуються в логіку сучасних глобально цивілізаційних трансформацій. Світ перестає бути системно уніфікованим, перебудовує свої цінності у річищі прогресуючої самодостатності і свободи особистості, домінантності індивідуальних преференцій і відповідно - зростаючої складності суспільних, у тому числі й економічних, відносин. Сучасні геополітичні біфуркації визначаються системною перебудовою світу саме за цією траєкторією. На порозі відповідних структурних змін перебуває і Євросоюз. Вони здійснюватимуться, як мені вбачається, за вектором децентралізації. Інша траєкторія була б просто нелогічною. Нинішня політика системної уніфікації досягла своєї межі, почала дедалі відчутніше пробуксовувати. Ми говоримо про ренесанс деголлівського принципу розбудови ЄС не як уніфікованої спільноти, а "Європи націй".

Держава-нація не зникає. Навпаки, її роль як основного суб'єкта інтеграційного процесу, міжнародних відносин зростає і зростатиме далі. Потрібно зважати й на те, що нині перед нами не стоїть і ще тривалий час не стоятиме завдання набуття безпосереднього членства в ЄС. Зона асоційованого членства відрізняється м'якістю інтеграційних форм, у яких кожна держава залишається вільно центрованою на собі структурою. Я називаю Асоціацію зоною інтеграції для себе. При формування стратегії нашого майбутнього ми зобов'язані з усією повнотою використати цю специфіку у стратегії наших перетворень.

Корективи інституційної архітектури держави

Дієздатність держави формується насамперед її інституційно архітектурною конструкцією, відповідністю національно-історичній спадщині, ментальним преференціям народу. Відповідна архітектура не може бути однотипною для народу з домінантою общинних преференцій та індивідуальних начал розвитку. Я не імпровізую. Світовий досвід доводить, що найбільш дієздатними за світовими рейтингами є держави, що розбудовують свої архітектурні конструкції на етноісторичній основі, на фундаменті, що відповідає принципам суспільної ментальності, соціопсихологічним характеристикам народу.

Ми двадцять років сперечаємося, якій формі державної влади віддати перевагу - президентсько-парламентській чи парламентсько-президентській. Думаю, що ми не припустилися помилки, коли на початкових етапах нашого державотворення віддавали перевагу президентським домінантам. Однак потрібно погодитися з тим, що це був вимушений тимчасовий крок. У нас не існувало механізмів розподілу влади, інститутів парламентаризму, не було власної економіки, атрибутів державності. У цій ситуації концентрація влади в руках президента була безальтернативною.

Нині маємо говорити про інше. Українська ментальність - це представницьке народовладдя. Класичним виявом цієї риси є всенародне віче, яке, за словами М.Грушевського, ще за часів княжої доби було виявом всенародної волі і джерелом народної та державної правди. Мені невідомі докази того, чому ми маємо керуватися іншими критеріями. Через те, що Росія віддає перевагу монархічним домінантам? Чи, можливо, тому, що у Ющенка не вийшло? Так і у Януковича нічого не виходить. З чого розпочинав чинний президент? З донезації всієї країни. Я про це писав на сторінках ДТ (28.09.2010). Наша держава, її владні інституції у багатьох своїх аспектах залишаються чужими через зазначену невідповідність. Можливо, помиляюся, однак гадаю, побудова української держави позбавляється сенсу, якщо у ній не відтворюються підвалини національної ідентичності, специфічні риси нашої ментальності. Дієздатність держави, як це розумію, не є щось абстрактне. Це є її здатність створювати передумови
реалізації креативного потенціалу нації, примножувати відповідний ресурс. Крапка! Все решта - похідне.

Інший блок довіри до держави - її сприйняття суспільством як соціально справедливої. Однак і у цьому не існує уніфікованих визначень. Суспільство з пріоритетами общинної психології віддає перевагу логіці патерналізму, зростаючим параметрам державного втручання. У нас інші преференції. Не патерналізм, а самовідповідальність і свобода, рівність стартових можливостей і еластичність "соціальної драбини". Західний принцип "зроби себе сам" цілком відповідає й українській ментальності. Бути багатим - достойно, стидно бути бідним - це також українська позиція. П.Столипін у своїх аграрних реформах орієнтувався на українського селянина з урахуванням насамперед цієї ментальної ознаки. Це вже згодом колгоспний лад "викорчував" відповідні достоїнства.

Дуже важливими в уявленнях українця є моральні аспекти справедливості, а відтак - і довіри. У нас надзвичайно гострим є сприйняття справедливості як чесності. Йдеться водночас про справедливість як моральне право кожного громадянина розглядати себе як одного із таких, хто здатний мати власне бачення смислу добра і гідності, бути джерелом політичних і соціально-економічних вимог, утверджувати таким чином не лише свою індивідуальність, а й публічну причетність до суспільних перетворень. Справедливим для нас є й те, що ми не вважаємо себе остаточними суддями цінностей іншої людини. Логіка українця "моя хата з краю" має насамперед відповідний підтекст. І це також не є нашим пороком. Наше багатовікове перебування під російським началом - це намагання викорчувати ці національні пріоритети, підпорядкувати їх общинно азійським домінантам. "Своя держава" не може не прагнути подолати ці колізії.

Наступна проблема - усебічний розвиток місцевого самоврядування. Базові визначення довіри формуються на місцевому рівні. Акцентуючи на цьому, хотів би, щоб завжди шанований мною читач ураховував у цьому і загальноцивілізаційну тенденцію. У світі із зростаючою самодостатністю особи логіка попередньої епохи - "чим більше, тим краще", "могутність залежить від розміру" - лишається у минулому. Як пише добре знаний соціолог З.Бауман, "нині бути меншим, більш легким, рухливішим - ознака сучасності і прогресу". "Тупа" централізація влади - це сьогодні ознака її інтелектуальної вразливості, недієздатності. Цивілізований світ цілком осмислено рухається у зворотному напрямі, у напрямі децентралізації, посилення ролі регіональних, місцевих та інших локальних угруповань.

А що у нас? За роки незалежності нами зроблено лише перші дуже скромні кроки у цьому напрямі. Йдеться про комплексну проблему, яка, по суті, торкається кожної клітини державного будівництва, економіки (насамперед її фінансової системи), соціальної і духовної сфер. У цій низці завдань особливо значущим є перехід до двопалатного парламенту, а також запровадження виборності губернаторів.

Питання двопалатного парламенту як інституту, що найбільшою мірою відповідає логіці регіоналізації, вже багато років дебатується на рівні українського політикуму. Багато писав про це і не хочу повторюватися. Важко перелічити "аргументи", що висуваються проти цієї ідеї. Та справжні причини блокування ідеї бікамералізму зрозумілі кожному: йдеться про позицію депутатського корпусу: ділитися владою з верхньою палатою наші народні обранці не бажали й раніше, не бажають і тепер. Нині опрацьовуються питання можливих конституційних змін. Вони не повинні бути бутафорними, мають ураховувати і нагальність відповідних узагальнень.

Водночас є і складніше питання. Це - адміністративно-територіальна реформа, про яку аргументовано писав професор Т.Ковальчук на сторінках DT.UA (№25), а також проблема федералізації України. Всі ми рішуче засуджуємо прояви сепаратизму. Це - злочин. Сумнівів у цьому бути не може. Соборна Україна і суверенна Україна - нероздільні питання. Однак не слід плутати грішне з праведним. Нашу надзвичайно розмаїту специфіку окремих регіонів можна узгодити лише через федеральні механізми державного будівництва. Намагання ж причісувати всіх під один гребінець ускладнює суперечності. До речі, в усьому світі федеральний устрій вважається найефективнішим не лише в суто економічному, а й у політичному сенсі. Такий устрій більшою мірою, ніж унітарний, відповідає принципам демократії та громадського суспільства. Розумію, що це питання перспективи, поетапних рішень. Однак діалог, започаткований DT.UA, акцентує саме на відповідних аспектах нашого розвитку.

Наостанок хочу наголосити на такому. Дуже хотів би, щоб читач з належним розумінням ставився до критичних оцінок того, що зроблено у попередні роки. Ми не завмерли на нульовій позначці у своєму розвитку. Ми прагнемо розібратися самі в собі, пізнати себе, припускаємося системних помилок, до хрипоти сперечаємося, чубимося, однак не стоїмо на місці, рухаємося вперед, набуваємо у цьому безцінний досвід. Ще у ХVІІІ ст. голландський філософ Бернард де Мондевіль висунув теорію, за якою суспільство розвивається не завдяки своїм достоїнствам, а вадам. Усуньте їх - і зникне енергія розвитку. Цієї ж позиції дотримується і мій улюблений філософ ХХ ст. Хосе Ортега-і-Гассет. Справжнім багатством людини, писав він, є багатство людських помилок, накопичених тисячоліттями людського досвіду. Пам'ять про помилки дозволяє уникати їх. Не будемо забувати і цієї істини.