Анатолій Гальчинський: «Янукович плюс донезація всієї країни» — така суть «нового порядку», який вибудовують регіонали» Андрій АЛЕКСЄЄВ

Закінчується період літніх відпусток. Попереду — новий політичний сезон, початок якого пройде під знаком підготовки до виборів у місцеві ради. Природно, у центрі уваги суспільства перебуватиме політика нової влади, яка докладає величезних зусиль для зміцнення своїх позицій на рівні регіонів. Як у зв’язку з цим можна оцінювати зроблене владою за минулий період? Чи можна розглядати досягнуте як основу системних перетворень, які відкривають обнадійливі перспективи для нашої держави? Чи головне питання стратегії реформ — що робити? — залишається відкритим?

Усі ці й багато інших запитань «Дзеркало тижня» адресувало екс-голові ради НБУ, багаторічному президентському раднику, професору Анатолію ГАЛЬЧИНСЬКОМУ.

— Спочатку про зроблене. Що про це кажуть регіонали? Прийняли бюджет, зупинили економічний спад, одержали кредити МВФ? А що в цьому надприродного? Після кризи економіка відновлюється природним чином. До того ж у нас ці процеси відбуваються в основному за рахунок поліпшення зовнішньої кон’юнктури, — каже професор. — Водночас ресурси внутрішнього зростання залишаються незадіяними.

У стані стагнації залишається інвестиційний процес. Схоже, влада не знає, як підступитися до розв’язання даної проблеми, адже це — основа економічної динаміки. За півроку масштаби будівництва скоротилися на 19,7%. Це видно й без статистики, по міській панорамі — будівельних кранах, що не працюють.

Фактично на нульовій позначці залишається кредитування реальної економіки. Кредитні ресурси банків ідуть в основному на обслуговування бюджетного дефіциту. Знову вибудовується сумновідома піраміда ОВДП.

З огляду на це я досить стримано оцінюю і «досягнення» в реалізації проекту «Євро-2012». Його фінансування здійснюється переважно за рахунок бюджетних джерел. А де ресурси інвесторів? Вони мають стати визначальними. Тільки в цьому разі програма «Євро-2012» зможе взяти на себе функцію локомотива економічного зростання, як і розраховували. До того ж фінансування відповідних об’єктів здійснюється не з урахуванням реальних можливостей бюджету. Отже, у віце-прем’єра Колеснікова реальних приводів піаритися немає.

Що ж до кредитів МВФ, то й у цьому питанні все зрозуміло: програму співробітництва з Україною розпочато два роки тому. Вона була призупинена на час президентських виборів, і для мене було цілком очевидно, що в перспективі буде подовжена. Причому навіть не стільки з економічних, скільки насамперед — з геополітичних мотивів.

Показовим є і провал «червоногвардійської атаки», пов’язаної з «екстреним» ухваленням Податкового кодексу. Адже це — один із основних інструментів економічної політики. Однак проблема полягає в тому, що й досі не сформовано цілісної системи поглядів щодо принципів такої політики. Скромні напрацювання президентської програми — це лише окремі, до того ж далеко не синхронізовані фрагменти логіки необхідних перетворень. Тож, якщо говорити про «реальні прориви» в економіці, то в цих питаннях, швидше за все, домінують пропагандистські штампи. Хвалитися тут поки що нічим.

І все-таки я далекий від того, щоб оцінювати те, що відбувається, лише у похмурих тонах. Слід враховувати стартову ситуацію, насамперед те, що новій владі вдалося призупинити найбільш деструктивні процеси, пов’язані з кризою державності, яка в попередні роки почала набувати системного характеру. Україна крок за кроком сповзала в розряд недієздатних держав. Наслідки цього навіть важко собі уявити.

— Ви маєте на увазі подолання процесу розбалансування влади? У цьому основа недієздатності держави?

— Розбалансованість — основна детермінанта недієздатності. Що ж до реальних процесів, то це передусім небезпечне прискорення тінізації. Існує критичний поріг тінізації, за межами якого економіка втрачає керованість, стає віртуальною. Вважається, що критична маса тінізації — 35—40% ВВП. За нинішніми оцінками (у т.ч. й міжнародної експертизи), ми істотно переступили цей поріг.

Те саме можна сказати й про масштаби корупції, динаміка якої таким самим чином, як і динаміка тінізації, пов’язана із втратою дієздатності держави. Є й інші показники. Йдеться не тільки про фактичний колапс державних фінансів, а й про нездатність економіки здійснювати процес розширеного відтворення на основі внутрішніх джерел нагромадження.

Додайте до цього обвальну девальвацію гривні, яка спричинила шокове скорочення вартості фінансових активів, і багато чого іншого. Я не хочу сказати, що ці процеси вже локалізовано. Я кажу лише про те, що подолання розбалансованості влади — необхідна передумова для просування в цьому напрямі.

— Однак є проблема якості влади, якості державної політики, проблема її адекватності сучасним процесам світового розвитку.

— Правильно. Саме проблема якості влади, якості державної політики — це те, що хвилює передусім наукову громадськість, яку я представляю. Мене насторожує основне гасло регіоналів — «наведемо порядок». Що означає «новий порядок»? Придивіться уважно до того, що називається нині «президентською вертикаллю». Насправді йдеться про настирне створення корпоративно-ієрархічної структури держави, що базується на суто донецьких цінностях і стандартах. Аналог цього — путінізація Росії. У нас відтворюється щось подібне!

«Янукович плюс донезація всієї країни» — саме так я, перефразовуючи відоме гасло комунізму, визначив би логіку цього «порядку». «Держава — це ми, дончани» — абсолютно все (навіть футбол) перебудовується згідно з цією формулою.

«Я і тільки Я, Янукович, зроблю вас щасливими», — основне, що в черговий раз проголосив президент у своїй промові на Майдані під час святкування нашої Незалежності. У кожній позиції доповіді (від першої до останньої) — Я зроблю, сотні разів «Я» і тільки «Я». «З’являється» новий месія.

Все це — дуже примітивна й абсолютно безперспективна позиція. Найбільше тривожить те, що ідеологи президентського оточення цього не розуміють.

— Проте країні необхідні економічні реформи. Вони ніколи не бувають популярними. Жорстка президентська вертикаль потрібна саме для цього.

— У мене є принципові зауваження до змісту економічних реформ. Я не кажу про окремі рішення. Деякі з них, у т.ч. й ті, які передбачаються меморандумом співробітництва з МВФ, розміщуються в конструктивній площині, і я їх активно підтримую. Хочу привернути увагу до іншого — до деяких концептуальних позицій системних перетворень.

Коли ми говоримо про стратегію реформ, то потрібно розуміти, що в цьому разі домінантою є стратегія розвитку суспільства в цілому. Це принципово важливо. Суспільство — це насамперед духовне коріння, взаємозалежності на рівні усвідомлених цінностей, бачення перспективи, це — побудована на довірі система усталених соціально-комунікаційних зв’язків. І лише потім — економіка.

У політиці регіоналів відсутнє розуміння такої субординації. Це — ахіллесова п’ята нової влади. Не зроблено уроків із президентських виборів 2004 року. Вони лежать у цій самій площині: 12% економічного зростання і — поразка. Причина — в односторонньому сприйнятті суті економічного процесу, у відсутності розуміння того, що економічні перетворення самі по собі не мають ніякого сенсу, якщо вони не пов’язані з логікою відновлення суспільства, яка залишається неопрацьованою.

Задекларовано окремі фрагменти, водночас цілісна система поглядів на перспективу розвитку українського суспільства і держави відсутня. Нова влада ніяк не може визначитися в цьому принципово значущому питанні. Це поглиблює світоглядний вакуум, дезінтегрує духовний простір, девальвує морально-мотиваційні джерела здійснюваних перетворень, що зрештою позначається і на потенціалі економічного зростання: допоки його ресурси дуже скромні.

Важливо враховувати й те, що нині багато в чому вичерпала себе політика здійснення реформ «згори». На початкових етапах системних перетворень ця логіка себе виправдовувала. Але реформи такого роду мають свої межі. Це реформи незрілого суспільства, реформи початкового етапу системних трансформацій. Нині ми стали іншими. Ми зупинилися перед дилемою проведення нового класу реформ. Реформ, які йдуть знизу, реформ, які ініціюються громадянським суспільством і формуються суспільним консенсусом.

Природно, йдеться про більш складний розряд перетворень. Такі реформи багатосуб’єктні. Вони передбачають формування принципово іншої, порівняно з реформами, які йдуть згори, інституціональної бази. Хотілося б, щоб ідеологи нової влади усвідомлювали й цю специфіку нинішнього етапу розвитку країни.

— Ви кажете про необхідність фундаментального відновлення суспільства і відповідної кореляції економічних реформ. Про які цінності йдеться?

— Моя позиція добре відома читачу «ДТ». Багато років я обстоюю ліберальну модель облаштування суспільства і, відповідно, економіки. Я глибоко переконаний у тому, що свобода, рівність, справедливість і толерантність — це ті фундаментальні цінності лібералізму, які можуть стати надійним фундаментом конструктивізму та політичної консолідації суспільства, світоглядним стрижнем системних перетворень суспільства, логіки економічних реформ.

Україна може й повинна стати осередком лібералізму на пострадянському просторі. Його цінності дуже близькі українській етнопсихології, нашій духовності та моралі. Акцентую увагу насамперед на українському індивідуалізмі, який, з одного боку, протистоїть російському общинному комунізму, з іншого — тісно пов’язує нас із європейською ментальністю.

Нині я закінчую працювати над книжкою «Либерализм — уроки для Украины», в якій аналізуються ці проблеми. Однією з найсуттєвіших помилок нашого майже двадцятирічного шляху незалежності й насамперед політики економічних реформ президента Л.Кучми було те, що ми не насмілювалися тоді публічно визнати їх як реформи ліберальної спрямованості. Переконаний, що рівень їхньої суспільної підтримки, а це — основа основ успіху, був би на порядок вищий.

— Чому б, на ваш погляд, регіоналам не взяти на озброєння цю ідею? Адже вони представляють інтереси підприємницького класу, якому мають бути найближчими ідеї лібералізму.

— Я теж переймаюся цим питанням. Відповідь на нього, по суті, сформульована вище. Лібералізм — це насамперед система горизонтальної організації суспільства та економіки, визнання рівнозначущої цінності кожного суб’єкта. Корпоративна модель суспільства, прибічниками якої, як ми вже казали, є регіонали, передбачає протилежне — вертикальну систему організації, в якій діючі суб’єкти позиціонуються відповідно до їхнього капіталу. Саме тому, як я вважаю, у політичному словнику регіоналів практично відсутні акценти, що стосуються механізмів затвердження принципів свободи, рівності, гідності, моральності та багато чого іншого.

Регіонали не розуміють ліберальної суті помаранчевої революції, для них чуже розуміння природного права кожного з нас бути самим собою, немає і кучмівського розуміння того, що Україна — не Росія, що ми не можемо облаштовувати своє життя за суто російською матрицею.

Приплюсуйте до цього далеко не конструктивний альянс із комуністами — і відповідь на поставлене вами запитання з’ясується.

— Однак регіонали — послідовні прибічники ринку, який є основою економічної політики лібералізму?

— Якого ринку? Ми поки що залишаємося в системі координат адміністративного ринку. Існують політичні сили, які об’єктивно зацікавлені в заморожуванні реформ на їхній початковій стадії, яким далекі принципи повноформатної самодостатньої ринкової системи ліберального змісту, перед затвердженням механізмів якої ми зупинилися.

— Боюся, що читачі вас не зрозуміють. Про які визначення ринку йдеться? Не могли б ви більш докладно зупинитися на цій тезі? У чому відмінність?

— Відмінність дуже істотна. Йдеться не тільки про ступінь зрілості ринкових відносин. В адміністративному ринку замість мережної системи конкурентних зв’язків вибудовується вертикальна ієрархія, система «свій—чужий». Замість права тут домінують обов’язки, відносини підпорядкування, обмежувальні бар’єри, ресурсні маніпуляції. Знімаючи з цього адміністративну ренту, державна бюрократія зацікавлена в консервації такого стану.

У результаті відчутно знижується дієздатність ринку, він не реалізує своїх основних функцій: поставляє економічній системі неправдиву (у кращому разі — обмежену) інформацію, втрачає спроможність стимулювати інноваційні процеси, перетворення заощаджень у накопичення.

Подивіться статистику: питома вага інноваційно активних підприємств у нас (як, до речі, і в Росії) усемеро-увосьмеро нижча, ніж у країнах із розвиненою ринковою системою. І це зрозуміло: у конкуренції виживають далеко не ті, хто насправді перспективний у технологічному та організаційно-структурному плані, а ті, хто зумів інтегруватися в систему влади, становить її економічну опору.

Адміністративний ринок — головний ворог середнього класу. В Україні було дуже швидко створено передумови для становлення великого капіталу, а ситуація з формуванням середнього класу й сьогодні залишається критичною. Двадцять років ми акцентуємо увагу на цій проблемі, але нічого не виходить. Для мене тут багато що зрозуміло: консервація механізмів адміністративного ринку перешкоджає прогресу й у цьому питанні. У результаті — глибоко поляризована соціальна структура, в якій домінує великий масив маргінальних верств суспільства. Особлива небезпека — у маргіналізації інтелектуальних верств. Тут — значна частина творчої інтелігенції, учених-суспільствознавців, які формують громадську думку: і педагоги, і медики, й інженерно-технічні працівники.

На Заході люди відповідних професій становлять ядро середнього класу. Займаючи великий простір електорального поля, маргінальні верстви нашого суспільства де-факто визначають маргіналізацію діючої системи влади, базисні засади державної, у т.ч. й економічної, політики. З цим не можна не рахуватися.

— Ми говоримо про майбутні вибори до місцевих рад, на яких регіонали розраховують істотно зміцнити свої позиції в системі влади. На скільки, по-вашому, обгрунтовані такі прагнення?

— Політика «наведемо порядок», а це основне гасло регіоналів, подобається людям. До того ж регіонали вміють вирішувати практичні питання, сильні в конкретиці, цього не забрати. Важливо й інше: чесній людині не хочеться повертатися в систему хаосу попередніх п’яти років. Отже, багато виборців справді голосуватимуть за регіоналів. Це очевидно. Але ми вже казали про нюанси цього «порядку», про його наповнення, про нашу перспективу.

Поглиблюючи сказане, хочу привернути увагу до такої дисгармонії: Партія регіонів іде на вибори, не визначившись концептуально в базисних домінантах регіональної політики. Йдеться передусім про її три позиції: адміністративно-територіальну реформу, двопалатний парламент і федеральне облаштування держави. Так, це дуже складні питання. Але партії, яка претендує залишатися біля керма держави й у майбутньому, не личить «ховати голову в пісок» у цих ключових питаннях державного будівництва.

У Польщі вважають, що фундаментом системних перетворень у країні стала адміністративно-територіальна реформа. Нагадаю у зв’язку з цим читачу, що за темпами економічного зростання за останні 20 років Польща посідає третє (після Китаю і В’єтнаму) місце серед постсоціалістичних держав. Нині рівень ВВП країни майже вдвічі перевершує показники 1989 року. Польща — одна з небагатьох держав, де під час останньої світової фінансової кризи збереглася позитивна динаміка економіки.

Ще одна проблема — політика економічного вирівнювання регіонів. Тут потрібна серйозна аналітика. Німці вважають свою східну політику «вирівнювання», яка, до речі, обійшлася скарбниці майже в 2 трлн. дол., помилковою. У цьому питанні й у нас далеко не все очевидно. У західних областях України — найнижчі показники економіки й водночас — найкраще облаштовані села. Рівень життя сільських жителів вищий, ніж в інших регіонах. Найвища міграція населення — і разом з тим найбільше родючої землі «гуляє», не обробляється. Не знаю, хто підкинув президенту ідею з приводу єдиних комунальних тарифів. Це цілковита дурниця. Штучна уніфікація умов регіонального розвитку — це антиекономіка.

Регіональна політика має будуватися по-іншому. Вона повинна максимально враховувати регіональну багатовимірність, наявні розбіжності в системі соціальних і духовних цінностей, світоглядних переваг. Такі відмінності — не слабка, а навпаки, сильна сторона нашого суспільства, основа його креативного потенціалу. Потрібно навчитися його використовувати. Це дуже важливо.

За визначенням нобелівського лауреата Ф.Хаєка, шлях до одноманітності — це «шлях до рабства» (так називається один із його широко відомих творів), це, в остаточному підсумку, «справа суспільства, для якого характерний низький інтелектуальний рівень, примітивні, грубі смаки та інстинкти». Ми не маємо опускатися до такого.

Звичайно, будувати державну політику на основі зростаючого розмаїття регіонів також дуже складно. Нам, природно, поки що це не дано. Але принципи зрозумілі: регіональна політика має передусім бути інституціонально гнучкою. Варто відмовитися від пошуку універсальних рішень, всеохоплюючих формул. Необхідна реальна конкуренція регіонів, у тому числі й у питаннях створення найбільш сприятливих умов життєдіяльності людини. Чому ми боїмося цього?

Бюджетне субсидування регіонів має враховувати ці обставини. Воно не повинно бути патерналістським. За такого підходу безальтернативною є виборність губернаторів. Янукович припускається такої самої стратегічної помилки, що й Кучма: призначаючи своїх «намісників» у регіонах, він автоматично бере на себе відповідальність за кожний вчинок місцевої влади.

Формується далеко не конструктивна психологія: «президент за все відповідає». Але, відповідаючи за все (у т.ч. й за те, що має робити уряд), президент фактично втрачає спроможність відповідати за головне — бути відповідальним за дієздатність країни та держави. Янукович і його оточення цього не розуміють.

— Кажучи про позитив, ви нічого не сказали про «нормалізацію відносин із Росією». Влада цим дуже пишається…

— Про що свідчить практика? Наголошу на двох аспектах. Перший — істотне збільшення цього року товарообігу з Росією, як, до речі, і в докризовий період 2005—2007 років, — переконливий доказ того, що оптимальною структурою наших економічних відносин є система прямих двосторонніх зв’язків. Ніяких єепів, ніяких митних зон та інших багатосторонніх утворень для цього зовсім не потрібно. Це — принципова позиція, яку я обстоюю багато років, у тому числі й тоді, коли працював радником президента.

Друга позиція знову-таки пов’язана з реальною практикою. Хоч би як ми усміхалися одне одному, але не можна забувати, що впродовж усієї майже двадцятирічної історії нашої незалежності основні зовнішньоекономічні виклики надходили до нас від східного сусіда. Нас постійно випробовують на міцність, шукають слабкі місця. Не хочу копатися в минулому, знову привертати увагу до проблем конфіскації наших заощаджень, поділу активів колишнього СРСР, його золотовалютних запасів, до того, як нас «надули» під час виходу з рубльової зони, як блокувалися високотехнологічні проекти, зокрема, і проект Ан-70, і багато чого іншого.

Ці питання не девальвуються через строк своєї давності. Влада, незалежно від особистих симпатій чи антипатій до лідерів Росії, не має права їх замовчувати. Такого права їм ніхто не делегував.

Хочу сказати й про останні факти, не менш цинічні. Це — обхідні газопроводи і газовий контракт, підписаний Тимошенко. Кажуть, що винуватцем цього був Ющенко. Неправда. Мені відомо з російської преси, що розробку проектів газопроводів, у т.ч. й «Південного потоку», почали здійснювати за ініціативою Путіна ще в часи президентства Кучми, а угоду з поставок газу було підписано в січні 2009 року, коли перспективи необрання Ющенка на новий термін були цілком очевидні. Все це щось більше, ніж політика захисту національних інтересів Росії. Це — «політика на поразку» конкурента.

Колись Затулін заявив: «Росії зовсім не потрібний сильний український президент, сильна Україна». Мені чомусь здається, що «газові амури» Путіна і Тимошенко — арія з тієї самої опери. Справжні друзі так не роблять. До того ж цих контрактів ніхто не скасовував. Вони продовжують діяти. Стодоларова знижка на ціну газу — це зовсім інше. Це дуже скромна плата росіян за пролонгацію строків дислокації Чорноморського флоту.

Я не закликаю нову владу відповідати тим самим. У нас інша ментальність, інше бачення перспективи. Але висновки ми зобов’язані робити. Користуючись армійською термінологією, скажу так: розвиваючи всебічні зв’язки з Росією, необхідно залишатися стосовно неї на відстані витягнутої руки. У моєму розумінні це теж принципово важливо.

Добре знаю: східна політика завжди була й залишається найскладнішим випробуванням на зрілість зовнішньополітичної діяльності влади, насамперед нашого МЗС. Поки що ми й тут багато в чому програємо. Програвав Ющенко, по-своєму програє і Янукович. Це очевидно.